Розвиток ремесла. Мануфактурна форма організації виробництва

Структура і темпи розвитку української промисловості в XVIII столітті визначались одночасною взаємодією цілого ряду суперечливих, історично-обумовлених факторів. Найголовнішими з них були такі:

1) уповільнений ріст попиту з боку напівнатурального селянського господарства, що втягувалось у товарно-грошові відносини;

2) розширення державних потреб в обмундируванні спорядженні та озброєнні армії;

3) поступова інтеграція українського господарства у всеросійський ринок;

4) кріпосні відносини, що стримували та деформували розвиток промисловості.

У цих умовах співіснували сільське і міське ремесло, цехова форма організації виробництва та мануфактура. Сільське ремесло було, в основному, спеціалізованою галуззю. Окремими видами робіт займались професіонали. Вони працювали на замовлення і на ринок, обслуговуючи потреби селян. Ковалі виготовляли лемеші для плугів, сошники, наральники, обковували вози. Стельмахи робили колеса, вози, санки. Теслярі, бондарі, столяри проявляли хист у меблях, іконостасах та інших дерев'яних виробах. В розглядуваний період продуктивність їх праці підвищилась за рахунок широкого розповсюдження пилки токарного верстата. Гончарі за допомогою ручного станка формували керамічний посуд, оздоблений рослиннно-квітковим орнаментом. У північних та західних райони України зберегло своє значення мисливство. В Поліссі полювання на вовків здійснювалось за допомогою металевого гака (уди), спеціально виритих ям-западень та капканів. На ріках Лівобережжя та Півдня певну роль у сільськогосподарському житті відігравало рибальство. Для цього використовувались неводи, волоки, мережі, косяк спеціальні запліти з лози. Однією з провідних, широко розповсюджених галузей сільського ремесла було ткацтво. Виготовлення тканин для верхнього і нижнього одягу було представлене майже в кожному селянському гocподарстві. Займались ним, як правило, жінки-господині їх матері та доньки. В багатодітних сім'ях переважав колективний труд. Його технологія включала висів, збір урожаю та обробку льону і конопель. Зелені стебла цих рослин зв'язувались в горстки (невеликі, подовжені снопи). Просушувались, потім замочувались у річках, ставках, копанках. Після цього знову слідувало сушіння, а за ним обробка. Льон і коноплі на цій стадії м'яли і тіпали, щоб відокремити волокна від костриці. Для цього використовували нескладне дерев'яне пристосування –терницю. Одержане волокно розподілялось за якістю на сорти. Прядіння з кужелем здійснювалось усім жіночим колективом сім'ї. Готові нитки намотувались на мотовила, або ціпки. Починаючи з насіння, предмет праці проходив через жіночі руки. Людина зближалась з ним, сприймала його
м'якість (піддатливість), запах. Діапазон її сенсорних відчуттів розширювався. В прядінні довготривале відчуття нитки кінчиками жіночих пальців діяло в цьому ж напрямку. Більше того, цей постійний тренінг сприяв формуванню мікро чутливості, раціонального душевного складу.

Втілюючись у навички та вміння, розглядана технологія сприяла також розвитку спостережливості, швидкості реакцій, впевненості та відповідальності за свою справу. Все це находило свій прояв і в рості продуктивності пра­ці. Сільська жінка вдягала у виткане нею полотно всі землеробські покоління XVIII, XIX і частково XX століт­тя. Крім того, розглядуваний вид промислу, в деякій мірі, сприяв розвитку західноєвропейського мореплавства: га­лицьке полотно частково йшло на експорт: з нього виго­товляли корабельні вітрила.

Поряд із сільським розвивалось і міське ремесло, його структура включала ковальську справу, виробництво зброї, пороху, цегли, деревообробку, ткацтво, кравецтво, шевство, кушнірство та інші заняття. Великими ремісничими центрами були Київ, Львів, Стародуб, Ніжин, Гадяч, Черні­гів. Кількість ремісників відносно до всього праце­здатного населення, була невеликою, та з часом поступово зростала. Збільшилось і число ремісницьких професій: з 270 в середині XVII століття до 300 в кінці XVIII століт­тя. Поглибилась спеціалізація. Розвивались художні про­мисли: виготовлення килимів, вишивання, гаптування зо­лотом і сріблом, іконопис. У художніх виробах ремісни­ків часто втілювалась різнобарвність навколишньої природи, життєрадісне сприйняття світу, своєрідне бачен­ня релігійних образів.

Одним з прикладів такого творчого підходу жити ікона «Ісус Христос» з запорізького дерев'яного храму нинішнього міста Новомосковська на Дніпропетровщині. Ісус Христос зображений на фоні квітучої української вишитої сорочки, з шаблею на боці, суворий Бог поклоніння, обов'язку, гніву і кари, близький і зрозумілий Бог — козак. Він залишається побратимом і в козацькому курені, і в поході, і в бою. Такі побратимські відносини з Богом, крім всього іншого, свідчили про особливості українського менталітету та про надзвичайну роль патріархальної сім'ї, «Прийняття» Господа в свій рід, його «одомашнення» було своєрідним, високим проявом почуття поваги і солідарності.

З розвитком товарно-грошових відносин міські ремісники все більше орієнтуються на ринок. Посилюються їхні зв'язки зі скупниками. Останні нерідко підпорядковують виробників. Частина з них перетворюється в надомників. Поступово на цій основі виникають передумови для формування розсіяної мануфактури. В структурі міського ремесла було представлене також цехове виробництво. Цех був старою, середньовічною формою організації праці, де кожен майстер виготовляв певний вид продукції від початку до кінця. Це суттєво знижувало продуктивність праці. У зв'язку з цим, поступовий ріст попиту на товари крупносерійного виробництва значно звужував сферу їх діяльності. Зростає конкуренція сільського та міського ремесла. Особливо активними конкурентами були позацехові ремісники, так звані партачі, кількість яких поступово зростала. В Правобережній та Західній Україні розвиток цехового виробництва стримувався забороною приймати до його складу православне населення. На Лівобережжі після визвольної війни це обмеження було ліквідоване. Але й тут адміністрація міст і козацька старшина часто втручались у цехові справи, порушуючи процеси виробництва та збуту. З цих причин цехи в більшості міст України були малочисленними (3-17 осіб) і в фінансовому відно­шенні малоспроможними. Поширення з 1785 р. загальноросійського цехового законодавства на Лівобережну Укра­їну, а з 70-80 pp. австрійського законодавства на території, загарбані Австрією, мало сприяло зміні цієї ситуації.

Українські цехи, на відміну від західноєвропейських, мали певну специфіку в частині організації і соціальних умов виробництва. В гончарстві Лівобережжя, наприклад, цех і називався і, в деякій мірі дійсно був братством, а його майстри — братчиками. Відносини патріархальної сім'ї частково переносились на організацію виробництва, дисципліну праці і внутрішні стосунки між виробниками. Мали місце також особливості в організації праці. З фі­нансових причин, гончарі не мали своїх цехових будинків і працювали уособлено, в домашніх умовах. Централізова­ний контроль за технологією виготовлення і якістю про­дукції був послаблений. Для вирішення своїх проблем майстри збиралися в будинку старшини цеху — цехмістра. Статут цеху затверджував міський магістрат. Та його спів­участь у контролі за виконанням уставних норм і рі­шень, внутрішньоцехових проблем, на відміну від захід­ноєвропейських міст, була менш активною. Кожний це­ховий майстер мав одного учня і двох підмайстрів. Успішне освоєння учнем професійних навичок відкрива­ло йому шлях у підмайстри. Реально ж цю посаду він отримував тільки після сплати в цехову казну певного грошового внеску. Підмайстер повинен був не менше ро­ку працювати в майстра. Після цього, виконавши взірце­ву партію виробів, схвалену братчиками, і сплативши гро­шовий внесок, він міг стати майстром. Така знаменна по­дія завжди відзначалась колективним гулянням. Робота виконувалась і на замовлення, і на ринок. Продаж гото­вих виробів часто здійснювався в спеціальних торгових приміщеннях — коморах. Гончарі Новгород-Сіверських цехів мали 9 таких комор, гончарі Сміли — 8. Та окрім своєї безпосередньої справи, члени цехів, як колись їх ко­леги в Європі, повинні були брати участь в охороні міст. В їхні обов'язки входила також пожежна повинність. Разом з тим, над ними тяжіли специфічно-місцеві вимо­ги: виконувати повинності на користь власників міст, по­винності на двір полковника та сотника. З боку старши­ни цехи відчували постійні утиски не тільки в формі при­мусових робіт та нових обов'язків, а й у формі прямого захвату товару під виглядом закупки в борг. На Заході це б викликало судові процеси та активний самозахист з боку цехових майстрів, що в Англії спостерігалось уже в XIII столітті. На Сході, у Лівобережній Україні і Право­бережжі скарги потерпілих і апеляції до влади в роз­глядуваний період також мали місце і грубо-силові норми влади, зневага до низів, недосконалість законодавства ставали стіною на шляху вирішення їхніх проблем. Та й загальні умови суспільного співжиття не перешкоджали, а навпаки, укорінювали несправедливість. Сучасник періоду письменник Д.І.Фонвізін писав про свій час «Хто може — грабує, хто не може — краде. Душі ізнивають, серця розбещуються. Образ мислення стає низьким і презирливим».

В окреслених соціально-економічних умовах, що доповнювались ростом конкуренції партачів, цехи поступово занепадають.

Більш активною і більш відповідною ринковому запиту формою організації праці була мануфактура. Відомо, що в більшості країн Заходу мануфактури вважались початковою формою капіталістичного виробництва. Там застосовувалась наймана праця, спеціалізація виробника на виконанні окремих технологічних операцій, вдосконаленні обладнання та інструменти. Порівняно з цехом мануфактура відрізнялась високим рівнем концентрації її робочої сили, знарядь праці та капіталу. В Україні і в Росії мануфактурне виробництво мало свої особливості. Воно формувалось в умовах кріпосного права, яке стримувало розвиток товарно-грошових відносин, прискорений ріст попиту і розширення ринку. Стримувалось і формування найманої робочої сили. Більшість населення була закріпачена, і в якості найманих робітників часто виступали збіглі кріпаки, зубожіле безземельне селянство, різного рода люмпен. Дешевизна їх праці, разом з повільним ростом попиту на промислові товари, сприяла консервації застарілих техніко-технологічних способів виробництва. З цих же основних причин уповільнювався процес переростання дрібного товарного виробництва в більш високі капіталістичні форми організації праці. В цих специфічних умовах на Україні формуються три види мануфактур:

1) капіталістична, основана на праці найманих робітників;

2) кріпосна або вотчинна, що виникла в панських маєтках. Там застосовувалась праця кріпаків;

3) так звана, посесійна мануфактура, що будувалась дер­жавою і передавалась приватним особам у спадкове користування.

Капіталістична мануфактура, як свідчить відомий до­слідник Т.І.Дерев'янкін, виникала переважно на базі дрібнотоварного виробництва і підпорядкування його ка­піталом.

Кріпосна мануфактура сформувалась у результаті роз­витку товарно-грошових відносин і монополії поміщика на кріпосну робочу силу.

Посесійна мануфактура була викликана до життя еко­номічною політикою російського уряду. В залежності від умов вона схилялась до застосування то підневільної, то найманої робочої сили.

У XVIII столітті в різних галузях промисловості дов­гий час існували початкові форми мануфактурного ви­робництва. Однією з них було добування, плавка руди і виготовлення залізних виробів. Уже концентрація цих технологій в одній рудній справі свідчить про її особли­вості. Так звані рудні являли собою комплекс, що вклю­чав водяний двигун, плавильний горн, куз­ню з механічним молотом для проковування металу (ва­гою в 5-8 пудів), міхи для подачі повітря в горни. Середня продуктивність підприємства складала 4-7 пудів заліза на день. Обслуговували його від 7 до 24 найманих або кріпосних робітників, які виконували спеціалізовані ро­боти. З виплавленого заліза на руднях виготовлялись ле­меші для плугів, осі та шини для возів, сошники, нараль­ники. Одна десята виробленого заліза, а також дріб, кулі, картеч направлялись для потреб війська. Власниками ру­день були козацька старшина, монастирі, військова каз­на. Підприємство будувалось майстром-рудником за йо­го власні кошти на території землевласника. Останній за це дозволяв майстру протягом року безкоштовно корис­туватись руднею, а потім передавав її майстру в оренду. Рудні були широко розповсюджені в Поліссі. В меншій мірі — на Лівобережжі, Слобожанщині, Правобережній і Західній Україні. На Лівобережжі і Слобожанщині розви­ток рудної справи стимулював Берг — привілей Петра І, згідно з яким майстрам гарантували спадкові права вла­сності, звільняли від податків та військової служби. Та з часом указані пільги стали ігноруватись. З середини XVIII століття власники земель посилюють спроби закріпачи­ти майстрів і примусити робітників рудень відбувати по­винності. Водночас значно погіршуються умови виробни­цтва. Бідність сировинної бази і низька якість болотних руд звужують виробничі можливості рудень. У цьому ж напрямку зростає конкуренція російського заліза та орендна плата. Крім того, якість виробів з лівобережного заліза була низькою. Виготовлені там крихкі лемеші можна було використовувати тільки на легких ґрунтах. Це, звичайно, обмежувало район збуту. Негативну роль відігравала і сезонність виробництва — воно залежало від рівня води в ріках та пори року. Мали місце організаційні недоліки: майстер, одночасно був управлінцем, технологом і підприємцем. Організація робіт і догляд за технологією звужували сферу його підприємницьких контактів і досвіду. Попит на продукцію рудень був нестійким, залежав від урожайності зернових і загального стану кріпацьких господарств. Усе це разом викликало поступовий занепад рудень. Вони так і не змогли перерости у великі централізовані мануфактури. Останні виникають окремо, у кінці XVIII століття, на новій технологічній основі. Застарілий сиродутний спосіб виплавки заліза відійшов у минуле. Його місце заступила плавка заліза в доменній печі і перетворення його в чавун. Останній переплавлявся в кричній печі на сталь. Новий вид металу сприяв поліпшенню якості землеробських знарядь, інструментів, вогнепальної і холодної зброї. Великі металургійні мануфактури існували на Донбасі. З 1750 р. тут працював Терсинський металургійний завод який виплавляв чавун на деревному вугіллі. В 1799 р. вступив у дію Луганський металургійний завод, що працював на кам'яному вугіллі. На Правобережжі існували Кропивенська, Городоцька і Високопічанська мануфактури. Аналогічні підприємства діяли в деяких селах східної Галичини та Закарпаття. Більшість з них використовува­ла працю найманих робітників і відрізнялась від рудень новизною і безперервністю технологічного процесу.

Однією з важливих галузей виробництва було виго­товлення селітри — основи пороху. Головним спожива­чем цієї продукції стала держава. Війни Росії зі Швеці­єю, Туреччиною, Прусією викликали значний попит на порох. Не випадково ще в 1713 році російський Сенат видав указ про розвиток селітряного виробництва на Укра­їні. Згідно з Бергом — привілеєм 1719 року, зайняті в ньому промисловці, як і в рудній справі, звільнялись від подат­ків і військової служби. Реалізація цих законодавчих ак­тів і вигідність самої справи сприяли подальшому розвитку галузі. Її основні підприємства знаходились у Переяс­лавському, Полтавському, Миргородському та Прилуць­кому полках, в Київській губернії та Слобідській Україні. У 1765 р. там існувало 55 заводів. Вони належали пере­важно козацькій старшині та казні. Заводи являли собою початкові форми мануфактур, що застосовували вільнонай­ману та кріпосну працю. Технологія виробництва залиша­лась примітивною. Сировиною служила земля старих го­родищ і могил та попіл. Згодом перейшли до гуртового способу заготівлі сировини, паливом служили дрова, а тя­гловою силою — воли та коні. Існував розподіл праці за операціями. Постійний, гарантований збут якісної про­дукції стимулював розвиток підприємництва. На цій ос­нові виникають об'єднання підприємців: Опошнянська компанія, компанія купця Щедрова та інші. Значну час­тину української селітри російська казна продавала за кордон. Разом з тим, економічна політика уряду була не­послідовною. Спочатку робітникам дозволили реалізову­вати частину продукції на ринку, а в 1710 році заборони­ли. Казна затримувала виплату грошей підприємцям, всту­пала з компаніями в бюрократичні тяганини відносно цін на продукцію. При достатніх можливостях розширення виробництва на Україні — закупляла селітру за кордо­ном. На розвиток галузі з часом почали впливати і такі негативні фактори, як вирубка лісів, звуження сировин­ної бази і, нарешті, поява великих державних мануфак­тур: в Шостці та Новгород-Сіверську. Таким чином, в цій галузі початкове, примітивне виробництво не стало широкою основою великих підприємницьких мануфак­тур. Запізнілий урядовий дозвіл реалізації залишкової продукції на ринку після поставок у казну (90 рр. XVII ст.), ситуації не змінив.

Аналогічне явище спостерігалось і в поташній справі. Поташ добувався, в основному, з деревної золи і викорис­товувався як компонент у технології фарбування тканин, миловарінні, виготовленні скла. І в цій галузі з перших десятиліть XVIII століття також затвердилась монополія казни на закупку і продаж готового продукту. Під її на­глядом поташний і дігтярний промисли розвивались у лісних районах Стародубського, Чернігівського і Охтирського полків. Власниками підприємств частіше всього була козацька старшина, монастирі, казна. На монастир­ських і поміщицьких поташних будах працювали кріпаки, на державних і козацьких підприємствах — переважно, наймані робітники. Технологія також залишились застарілою, але й вона вимагала певного поділу праці. Поташні буди, таким чином, були примітивними мануфактурами. В другій половині XVIII століття держаний контроль за ними послабився. Поташ дозволялось продавати власникам мильних, скляних та суконних заводів. Вирубка лісів, значне підвищення цін на дрова, неефективна кріпосна праця, обумовили поступовий занепад виробництва поташу. Примітивні мануфактури цієї галузі не трансформувалась в розвинуте капіталістичне підприємство.

Суперечний був і розвиток такої галузі, як виробництво скла. В XVIII столітті на Лівобережній Україні і Слобожанщині існувало 36 гут, де виготовлялось листове скло, скляний посуд, пляшки, ліхтарі, лампи, кришталь. Галузь була захищена від іноземної конкуренції високими ми тами. Розміри підприємств та їх продуктивність поступово зростали. Вдосконалювалась технологія виплавки скла, частина продукції українських гут продавалась на місцевих ринках, а частіше йшла на продаж у Росію, Прибалтику, Польщу. На більшості скляних заводів працювало до 20 виробників (переважно селян). Мав місце поділ праці. Гути належали козацькій старшині, гетьману, монастирям. Власники в більшості безпосередньо не керували виробництвом, а здавали його в оренду. Орендарі (відкупщики) за походженням були переважно селянами — кріпаками і міщанами. Найбільш заможні з них орендували підприємства з покоління в покоління. Більшість же брала гути на короткий строк. У цій ситуації підприємець не був зацікавлений в розширенні та постійній раціоналіза­ції виробничого процесу. На ставлення орендаря до спра­ви впливало, певною мірою і його соціальне походження, пов'язані з ним навички, моральні установки, обмеже­ність підприємницького досвіду. На ці негативні явища нашаровувались інші — більш масштабного і обтяжли­вого характеру, поступово все більше зростала плата за оренду гут. У зв'язку з вирубкою лісів, різко скоротилась паливна база. Підвищились ціни на дрова. Водночас по­силилась конкуренція більш потужних російських заво­дів. Мали місце негативні зміни і в монастирських під­приємствах. В 1786 р., у зв'язку з секуляризацією земель у монастирів, їх гути були передані казні. Зміна власника різко погіршила становище промислу. Казна здавала гу­ти в короткострокову оренду, у процесі якої відтворював­ся вже знайомий нам з власницьких підприємств ланцюг негативностей. В результаті їх сукупної дії, в 80-90 рр. XVIII століття, виробництво скла на Україні скорочуєть­ся. Зменшується кількість заводів на Чернігівщині, Сіверщині. На Слобожанщині вони зовсім зникають. Та на відміну від поташного і селітряного промислу, у цілому, розглянута галузь зберігається. Підприємства, що витри­мали період спаду, у подальшому перетворюються в круп­ні капіталістичні мануфактури, а в XIX столітті — у фаб­рики. Такої трансформації на відміну від розглянутої га­лузі не було у виробництві паперу. Примітивні папірні мануфактури існували на Київщині, Чернігівщині, Поділ­лі, Волині, Лівобережній Україні. Вони працювали сезон­но, використовуючи водяне колесо, технологію попередньо­го століття, найману і кріпосну працю. Власниками папі­рень були монастирі та окремі поміщики. Частина підприємств здавалась в оренду. Ріст орендної плати та конкуренція більш потужних російських заводів поступо­во звужували можливості вітчизняних початкових ману­фактур. По мірі розвитку нового крупномасштабного ви­робництва, вони витісняються і зникають.

Прямо протилежна ситуація спостерігалась у вироб­ництві цегли та вапна. Кількість невеликих підприємств тут зростала. В 80-х роках на Лівобережній Україні було 65 цегельних заводів, у Полтавській губернії — 21 завод, у Слобідській Україні — 48 заводів. Ріст попиту на цеглу та вапно, у зв'язку з будівництвом нових та розширен­ням старих міст, появою нових маєтків та зведенням хра­мів, сприяв збереженню дрібного виробництва.

Початкова мануфактура зберігалась тут і після появи великих цегляних заводів у Батурині, Глухові та інших містах. Вона належала купцям, поміщикам, монастирям, козацькій старшині і була основана на вільнонайманій та кріпосній праці.

Довге співіснування дрібного і крупного виробництва спостерігалось і в такій галузі широкого попиту, як вино­куріння. В кінці XVIII століття на Лівобережній, Слобід­ській і Південній Україні налічувалось більш як 7 тисяч винокурних казанів. Дрібне виробництво було широко розповсюджене серед селян і міщан. Великі винокурні тримали монастирі, козацькі старшини, купці. Загальна тенденція розвитку галузі зводилась до переростання дрібнотоварного виробництва в мануфактурне. В кінці XVIII століття винокуріння стає монополією дворянства, продукція реалізується на місцевому ринку, в Криму, на Дону, в Центральній Росії. Та народний промисел щ а продовжував існувати і в розглянутий і в наступні періоди. На Правобережній Україні селянам офіційно було заборонено викурювати і продавати горілку. Слід відзначити все ж, що значна частина прибутків направлялась не у виробничі сфери, а використовувалась для перебудови маєтків, насаджень на придбання предметів розкоші та оплати мандрів по зарубіжних країнах. Прикладом може бути садиба магнатів Потоцьких в Умані, палац Потоцького з підземним залом для гостей, підземними лабіринтами ловчими ямами для непроханих відвідувачів та ін.

Найбільш успішно, порівняно з іншими галузями виробництва, розвивались мануфактури в текстильній справі. Прискорений ріст державного, ринкового попиту на сукно, шовк, полотно для вітрил, сприяв формуванню великих казенних, вотчинних, купецьких та посесійних мануфактур. У кінці XVIII століття налічувалось 40 таких підприємств, 12 з яких виробляли сукно. В структурі останніх найбільшим обсягом продукції відрізнялись Путивльська, Батуринська, Ряшківська (в Прилуцькому полку), Салтівська (Слобожанщина) та Новоросійська мануфактур на Правобережжі. Аналогічні підприємства існували в Корці (Волинь) та Тульчині (Брацлавщина). Як свідчить відо­мий історик-економіст Т.І.Дерев'янкін, технологічний про­цес суконного виробництва включав три цикли: виготов­лення пряжі, снування та валяння сировини. Вони розпа­дались, в свою чергу, на 20 операцій, у відповідності до яких, в основному, і здійснювався поділ праці. Знаряддя були ручними, за винятком сукноваляння, яке здійснюва­лось за допомогою машин. Довгий час використовувався також вдосконалений селянський ткацький верстат. Роз­повсюджені в Англії верстати з челноком Дж. Кея, що підвищували продуктивність праці в 2 рази, в Росії з'яв­ляться тільки у 20-х рр. XIX століття. Таким чином, засто­сування місцевої традиційної технології знижувало ви­робничі можливості робітника порівняно з виробниками інших, передових країн. Гарантія збуту продукції державі дешевизна кріпосної і найманої праці робили непотріб­ним винахідницький пошук, консервували стару техноло­гію і внутрішньовиробничі відносини в мануфактурах. Останні характеризувались продовженим робочим днем, суворою дисципліною та тілесними покараннями. Та все ж такої детальної регламентації поведінки виробника, як на польських мануфактурах, де крім усього, визначалось, в які часи в період роботи і якою мові можна співати, в які часи і на які теми можна говорити — на вітчизняних мануфактурах не спостерігалось. Особливості менталітету і управлінців і виробників, певною мірою, впливали на мікроорганізаційні елементи виробництва.

Поряд з суконним виробництвом розвивалось виготов­лення шовку сирцю і шовкових тканин. У цій галузі пе­реважали державні мануфактури: Кременчуцька, дві Ні­жинські, Київська, Ново-Водолазька. Вони орієнтувались, в основному, на попит панівної верстви суспільства.

Більш важливе загальногосподарське значення мали вітрильно-полотняні мануфактури. Найбільш потужни­ми з них були Почепське, Немирівське, Топальське та Мукачівське підприємства. Деякі з них налічували по де­кілька сотень найманих робітників. З часом великі ма­нуфактури стають найбільш потужними виробниками про­дукції серед інших виробництв.

У шкіряній промисловості провідними стають Чугу­ївський та Сумський шкіряний заводи. В солеварінні ця роль довго зберігалась за Бахмутським і Торським со­ляними заводами. Виробництвом озброєння займались Шосткінський пороховий завод Київський «Арсенал», за­вод по ремонту зброї в Кременчуці.

Про формування великих мануфактур у металургій­ній промисловості вже говорилось вище. Таким чином, наприкінці XVIII століття велике мануфактурне вироб­ництво вже визначало основний напрям розвитку укра­їнської промисловості. Це стало результатом поступової еволюції всієї господарської системи і, певною мірою, еко­номічної політики держави. Остання тримала під своїм контролем цілий ряд галузей, гарантувала пільги та за­купку продукції. Держава була ініціатором будівництва цілого ряду підприємств. Відомо, що ця політика часто була суперечливою, командно-адміністративною, нерідко грубо-силовою. Поступово, формуючи нову структуру виробництва, вона сприяла поглибленню поділу праці, поповнювала недостачу підприємницької активності «знизу» і створювала певні умови для її розвитку.