Розвиток товарно-виробничих відносин і його вплив на поміщицьке та селянське землеволодіння

Наприкінці ХVIII – у першій половині XIX ст. переважна більшість українських земель – Лівобережжя, Слобожанщина, Правобережжя, Південь – входили до складу Російської держави. Західноукраїнські землі – Східна Галичина, Північна Буковина і Закарпаття – перебували під владою Австрійської монархії.

На кінець ХVIII ст. царський уряд ліквідував залишки Української козацької держави. Було скасовано гетьманство, впроваджено новий адміністративний устрій. Козацькі полки стали регулярними з’єднаннями російської армії. Замість намісництв були створені губернії: Малоросійська (Лівобережжя), Новоросійська (Південь і Крим), Київська, Подільська і Волинська (Правобережжя).

Протягом першої половини ХІХ ст. унаслідок природного приросту і швидкої колонізації районів Півдня значно зросло населення України. На початку ХІХ ст. у Східній Україні налічувалося 8,2 млн. осіб, а в 1858 році – 13,5 млн.

Особливо швидко зростало населення Степової України. Якщо на початку ХІХ ст. ця територія була малолюдною (так, у 1830 р. населення Катеринославської губернії складало 666 тис., Херсонської – 370 тис.), то напередодні реформи у цих двох південних губерніях налічувалося понад 2 млн. осіб. Усього за 75 років (з 1787 по 1862) населення трьох степових губерній – Катеринославської, Херсонської і Таврійської збільшилося у чотири рази.

Поселенці записувалися спочатку в особливі гусарські і козацькі полки, на зразок військово-землеробських поселень. Крім того, певне значення для освоєння краю мала іноземна колонізація.

Разом з тим, швидко поширювалося дворянське землеволодіння, особливо на початку ХІХ ст., коли царський уряд роздавав дворянам сотні тисяч десятин землі з головною метою – розведення мериносних овець. Державна влада закуповувала тварин за кордоном і розповсюджувала їх серед великих землевласників.

Так, на 1800 рік на півдні України було роздано близько 8 мл. десятин плодючої землі російській знаті (князі Воронцов, Кочубей, графи Строганов, Канкрін, Потоцький) та іноземцям (Фейн, Корніс, Філіберт, Васн та ін.).

До 40-х років ХІХ ст. поголів’я овець степової України досягло 7 млн., половина яких були мериносними. У господарствах Фейна, Філіберта нараховували по 100 тис. голів.

У кінці XVIII ст. кріпосне право було поширене на Південну Україну, Крим та інші райони. Селянам було заборонено переходити з місця на місце і вони були закріплені за поміщиками.

Усі поміщицькі землі поділялися на дві частини: на одній велося власне поміщицьке господарство, другу ста­новили селянські наділи, за які вони повинні були відроб­ляти панщину або сплачувати грошовий чи натуральний оброк.

У першій половині XIX ст. відбувався інтенсивний розклад феодально-кріпосницької системи. Він полягав, насамперед, у розвитку товарно-грошових відносин — роз­ширенні обміну, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, у перетворенні продуктів праці на товари, що підривало натуральний характер господарства. Перетворення робо­чої сили на товар означало переростання простого товар­ного виробництва у капіталістичне.

Розпад феодально-кріпосницьких відносин переріс у середині XIX ст. у глибоку кризу. Руйнування натураль­ного господарства, його товаризація призвели до розвит­ку капіталістичної та занепаду поміщицької промисло­вості. Це стимулювало розшарування селянства і дедалі ширшого застосування вільнонайманої праці та машин. Поступово формувалися нові класи — найманих робітни­ків і буржуазії, що супроводжувалося розвитком націо­нального ринку і кредитно-банківської системи.

Провідною галуззю економіки України у першій поло­нині XIX ст. залишалося сільське господарство. Поміщи­цьке землеволодіння, кріпацька праця, застаріла система господарювання, низький і рутинний стан техніки — все це затримувало розвиток продуктивних сил.

На Лівобережжі і Правобережжі, як і раніше, панів­ним було трипілля, у Південній Україні, де було багато неосвоєних земель, переважала перелогова система зем­леробства.

Найбільш поширеними знаряддями обробітку ґрунту були плуг (двоколісний), соха, рало, борона. Сіяли зерно вручну, врожай збирали серпами й косами, обмолочували ціпами або котками. Врожайність була дуже низькою. З 1799 р. по 1856 р. Україна зазнала 28 неврожайних років.

Однак у сільському господарстві у першій половині XIX ст. відбувалися серйозні зміни й народжувалися нові прогресивні явища, які вели до зростання продуктивних сил і нагально вимагали ліквідації кріпосництва.

На Півдні України розорювалися нові землі, внаслідок чого у першій половині XIX ст. посівні площі тут зросли в 25 разів.

Посилювалась товарність сільського господарства. Поглиблювалася спеціалізація землеробства, виникали нові галузі такі, як тонкорунне вівчарство (у 1850 році в Україні налічувалося близько 10 млн. голів овець, з них половина тонкорунних). Найширше тонкорунне вівчарс­тво розвивалося на Півдні України і в Бессарабії. Так, поголів'я тонкорунних овець у Херсонській та Катерино­славській губерніях з 1823 по 1846 рр. зросло в 6,6 раза. Розводили коней, велику рогату худобу, збільшувалися посіви пшениці, розгорталося вирощування технічних культур (Полтавська і Чернігівська губернії спеціалізу­вались на вирощуванні коноплі та тютюну, Катеринослав­ська і Херсонська — льону).

З 20-х років XIX ст. поміщики починають культивува­ти посіви цукрових буряків. Це було дуже вигідно: деся­тина землі, засіяна цукровими буряками, давала прибу­ток у 4 рази більший, ніж десятина пшениці. Тому на Правобережжі та Лівобережжі стали швидко розширю­ватися плантації цукрових буряків. На початку 50-х ро­ків XIX ст. на Україні під цукрові буряки було засіяно 75,8% загальної площі, що була під буряками в Росії.

У цей період посилюються зв'язки поміщицьких господарств з ринком, значно зросла товарна частина їхньої продукції. Цей процес найінтенсивніше відбувався у Степовій Україні. Поміщицькі господарства збільшували виробництво хліба на продаж і в середині XIX ст. давали вже 90% товарного зерна.

Основна частина його йшла на внутрішній ринок. Так, у середині XIX ст. зі щорічного врожаю хліба, зібраного на Україні, 97,5% споживалося всередині країни і лише 2,5% вивозилося за кордон. З 1815-1819 рр. до кінця 50 років середньорічний вивіз чотирьох основних зернових (пше­ниці, жита, ячменю та вівса) через чорноморсько-азовські порти збільшився втричі. Перше місце займала Одеса, через яку в 50-х роках вивозилось 4/5 всієї кількості експортованого зерна.

Найбільш інтенсивно торгове зернове господарство розвивалося на Півдні (в губерніях – Херсонській, Катери­нославській), а також на Правобережжі (Київська, Волин­ська, Подільська).

Розвиток товарного землеробства підривав натураль­ний характер господарства і був одним з важливих еле­ментів розкладу феодально-кріпосницької системи.

Пристосовуючи свої господарства до потреб ринку, по­міщики збільшували земельні площі під посіви техніч­них культур (тютюн, конопля, льон, цукровий буряк).

В Україні розвивалось і торгове тваринництво, особливо вівчарство. Вовна не тільки, йшла на потреби внутрішнього ринку, але значна її частина вивозилася за кордон через чорноморсько-азовські порти.

Однією з ознак перетворення поміщицьких господарств на товарні і розкладу феодально-кріпосницької системи було заснування і розширення поміщиками промислових підприємств, які хоч і ґрунтувались на праці кріпаків, але їх продукція переважно йшла на продаж. Це були борош­но, крупи горілка, сукно, полотно, залізо, чавун, мило, шкі­ри, цукор, сало та інші вироби.

Розширення внутрішнього і зовнішнього ринку і по­в'язана з ним товаризація поміщицького господарства призводила до збільшення кількості вироблюваної на продаж продукції, а завдяки цьому зростала зацікавле­ність в інтенсифікації виробництва. Для підвищення про­дуктивності господарств поміщики особливо в Степовій Україні почали ширше застосовувати сільськогосподар­ські машини — сіялки, віялки, жатки, молотарки, намага­лися раціоналізувати виробничі процеси, переймаючи до­свід передових господарств, запроваджували досягнення агрономії та агротехніки, переходили до багатопілля, за­стосовували найману робочу силу.

У першій половині XIX ст. як і раніше, економіка ґрун­тувалась на праці селян. Селяни поділялись на дві гру­пи: 1) поміщицькі і 2) державні. Напередодні реформи поміщицькі становили понад 50% усієї маси селянства України. Основною формою експлуатації селян-кріпаків була панщина (99% кріпаків).

Зростання попиту на хліб та інші сільськогосподарсь­кі продукти призвело до того, що поміщики з метою збіль­шення виробництва і продажу посилювали феодальну експлуатацію. Вони розширюють свої землі за рахунок селянських, відбираючи у селян наділені землі, переводя­чи їх на неродючі ґрунти.

Так, напередодні реформи 1861 року поміщики віді­брали на Правобережжі 37% селянських земель, на Пів­дні, у Новоросії — 14,3% , а в Лівобережній Україні май­же 30%. Господарства поміщицьких селян замість необхідних для життя 5 десятин мали пересічно в Подільсь­кій губернії по 1,2, а в Чернігівській до 3,6 десятин землі на ревізьку душу. Це вело до зростання безземелля. Крім того, поширювалася місячина (поміщик зобов'язував селян постійно працювати на ньо­го, а за це видавав місячне утримання). Поміщики вико­ристовували урочну систему, тобто давали на день «урок», але їх можна було відробити тільки за три дні.

Царизм протягом першої половини XIX ст. робив окремі спроби врегулювати відносини між селянами та поміщиками (1803 р. — указ про «вільних хліборобів»; 1842 р. — указ про «тимчасово зобов'язаних» селян; у 1847-1848 рр. було проведено інвентарну реформу в Пра­вобережній Україні). Але ці укази не приносили полег­шення селянам. Число повинностей збільшувалося, а на­діли значно зменшувалися.

Великою й неоднорідною за своїм складом була група державних селян, що становила в Україні близько 50% сільського населення, в тому числі на Лівобережжі — 53%, на Правобережжі — 22%, на Півдні —51%.

У селах, де жили державні селяни, землі передавались в оренду на певний час поміщикам-посесорам. Поміщики-посесори намагались отримати від державних селян якнайбільше прибутку. З цією метою вони розширювали свої власні землі за рахунок селянських, збільшували розміри панщини (не менше 2-3 днів на тиждень) та інші повинності. Селяни також повинні були сплачувати на користь держави подушний податок та виконувати різні земські роботи.

У цілому розміри податків з державних селян за сто­ліття (з 20-х років XVIII до 30-х років XIX ст.) зросли у 10 разів. На податки у селянина йшло не менше 40% річного прибутку.

Економічна спроможність державних селян погіршу­валась. Під тиском товарно-грошових та інших чинни­ків вони часто змушені були продавати власну землю. Особливо активно цей процес відбувався серед козаків, військових обивателів та однодворців Лівобережної Украї­ни. Саме тому обезземелення державних селян цього ре­гіону проходило швидше, ніж на Півдні. Розміри їх зе­мель були більшими за наділи поміщицьких селян, але майже ніде не відповідали рівню прожиткового мініму­му. На Лівобережжі та Правобережжі вони становили 3-4,6, а на Півдні — 6-9 десятин. Навіть відносно краще забезпечені землею господарства державних селян зане­падали, не могли сплачувати податки. Щоб стягнути бор­ги, казна продавала майно, хліб, худобу боржників, відда­вала їх на «роботу» місцевим багатіям або ж у рекрути.

У 1837-1841 рр. царський уряд провів реформу управ­ління державними селянами. На місцях державні селяни, мали право обирати сільські і волосні управління, суди. Частково збільшувались земельні наділи, вводився оброк замість подушного податку. Скорочувалась оренда казен­них маєтків поміщиками і розширювався процес пере­ведення державних селян на оброчний стан, який завер­шився тільки у 1859 р. Реформа відкрила шлях для швидкого зростання як числа залежних селян, так і капі­талістичних відносин, тому що руйнування натурального господарства та розвиток капіталістичного укладу відбу­вався не тільки в поміщицьких, а й у селянських госпо­дарствах.

Щоб отримати доход, селяни почали надавати перева­гу більш-менш прибутковим галузям. У Полтавській та Чернігівській губерніях — це вирощування конопель, тютюну, на Півдні — льону, на Правобережжі — цукрових буряків. На Херсонщині та Катеринославщині більш прибутковими були городні культури, соняшник, на Харківщині — часник та цибуля.

Щоб сплачувати державі й поміщикам численні податки, селяни змушені були частину своєї продукції продавати на ринку — на дрібних ярмарках, місцевих торгах базарах. Однак товарність зернових складала всього 10%.

У першій половині XIX ст. селяни продовжували розвивати промисли. Вони були різноманітними: чинбарство кушнірство, вироблення сукна і полотна, пошиття одягу, взуття, гончарство, обробка дерева тощо.

Виробничі відносини між поміщиками і кріпаками вступили в першій половині XIX ст. у стадію кризи і вже не могли забезпечити стабільного розвитку ні панських, ні селянських господарств. Тому кріпаки мусили прода­вати свою робочу силу. Щоб одержати прибуток, поміщи­ки за певну плату відпускали своїх селян на заробітки. Найбільше найману працю використовували багаті коло­ністи і поміщики Півдня України, які мали великі площі під зерновими культурами. Під час жнив у їхніх госпо­дарствах наприкінці 50-х років щорічно працювало пере­січно до 300 тис. наймитів із різних губерній.

Прискорився процес розшарування селянства — виро­стали багатії, заможні мірошники, олійники, крамарі, ли­хварі та ін., які зосереджували у своїх руках дедалі біль­ше землі і багатства. Значна ж частина селянства втрача­ла землі й господарства, перетворюючись на наймитів.

Великого розмаху у першій половині XIX ст. набув чумацький промисел. Він поступово перетворюється з торгового на торгово-візницький. Чумаки купували випарену і кам'яну сіль у Криму, в Бессарабії, в Бахмутському та Слов'яносербському повітах, а також сушену, солону рибу на Дону, Волзі, на Азовському і Чорноморському узбережжях і розвозили по всій Україні та Росії.

Чумацький промисел відігравав велику роль у розширенні торгівлі та товарно-грошових відносин, у зміцненні економічних зв'язків між різними регіонами України та іншими місцевостями Росії.

Таким чином, протягом першої половини XIX ст. у сільському господарстві в цілому як у поміщицькому, так і селянському, швидко прогресував розклад феодально-кріпосницької системи і розвивалися капіталістичні відносини.