Початок промислового перевороту, його особливості в Україні

Одним з найважливіших показників цього процесу у першій половині XIХст. був подальший розвиток промис­ловості — збільшувалося число промислових підприємств і обсяг вироблюваної ними продукції, виникали нові галу­зі виробництва. Підприємства, на яких використовувалась праця вільних найманих робітників, витісняли мануфак­тури з примусовою працею кріпосних селян. Ширше у виробництві застосовувалися машини, тобто починався промисловий переворот. Формувалися нові класи, власти­ві для нового, капіталістичного суспільства — пролетаріат і буржуазія.

Разом з тим, у Росії, і в тому числі в Україні, промис­ловий переворот проходив значною мірою в своєрідних умовах. Буржуазна революція в Росії, як відомо, до початку XX ст. не відбулася. Внаслідок цього капіталістичний розвиток країни надзвичайно ускладнювався існуванням феодально-кріпосницьких відносин. І саме ця обставина наклала глибокий відбиток на характер мануфактури, а потім — на промисловий переворот та пов'язаний з ним процес формування ринку.

Мануфактурний період розвитку промисловості в Ро­сійській імперії співпав тут з феодально-кріпосницькою епохою. А в межах цього періоду виникли і співіснували не один, а різні види мануфактур: капіталістична і кріпос­на (вотчинна, посесійна, казенна).

Єдине, що було загальним для них, — це складний поділ праці всередині підприємств. А за своєю економіч­ною природою вони являли собою категорії прямо проти­лежного порядку.

Кріпосна мануфактура як специфічна форма товарно­го виробництва (заснованого на примусовій праці) в сере­дині XIX ст. приходить у суперечність з поміщицько-крі­посним господарством. Простежується така закономір­ність: чим більше мануфактура була пов'язана з базовим господарством, тим більш негативно це впливало на її господарську діяльність.

У першій половині XIX ст. розвивається процес зане­паду вотчинної та посесійної мануфактури і швидкого зростання купецької та селянської. Так, у 1860 році у Східній Україні було 2147 промислових підприємств (без ґуралень), серед них купецьких — 94,2%.

Особливо важким було становище посесійних підпри­ємств у зв'язку з тим, що їхні власники не мали права відчужувати робочу силу від підприємств. У 1840 р. уряд дозволив власникам посесійних мануфактур звільняти­ся від посесійних селян, і поступово посесійні підприєм­ства перетворилися на капіталістичні. Якщо у 1828 р. кількість підприємств з вільнонайманою працею стано­вила 46,2%, то у 1861 р. — 94%, а вільнонайманих робіт­ників — 25,6% та 73,7% відповідно.

Капіталістична мануфактура, що народжувалася, функ­ціонувала поза межами феодально-поміщицьких госпо­дарств і всупереч їм. Вона з самого початку, разом з попе­редніми формами товарного виробництва, являла собою уклад суспільного господарювання, який базувався вже не на дворянській монополії на кріпосну працю, а на капіталі та конкуренції. Головне протиріччя між нею і феодально-кріпосницькою системою проходило по лінії формування кадрів робочої сили. Капіталістична мануфактура потре­бувала вільнонайманих робітників, кріпосництво гальму­вало, уповільнювало процес їх появи.

Досягнення на шляху розвитку капіталістичної ма­нуфактури у дореформений період були прямо пропор­ційні поширенню в ній вільнонайманої праці. Вільно­найманий робітник як продавець робочої сили намагав­ся одержати за неї більше і тому був зацікавлений у наслідках своєї праці. Завдяки цьому ставали можли­вими технічні удосконалення виробництва, підвищення його конкурентоспроможності. Відповідно змінювалися позиції мануфактури на ринку. У результаті тут ство­рювалися умови для переростання капіталістичної ма­нуфактури у фабрику.

У першій половині XIX ст. в Україні розвивалися різ­номанітні галузі промисловості: харчова, винокурна (ґу­ральництво), борошномельна, олійна, цукрова і тютюнова, суконна, полотняна, паперова, канатна, салотопна, свічко­ва, миловарна, шкіряна, селітроварна, скляна, цегельна, фарфорово-фаянсова, залізорудна, металообробна, кам'яно­вугільна, машинобудівна та ін.

Промисловий переворот в Україні, як і в Росії, розпоча­вся в 30-х роках XIX ст., але мав свої особливості. В Росії промисловий переворот охопив спочатку купецьку ману­фактуру, а в Україні — поміщицьку і розпочався тут з харчової галузі, яка стала широко розвиватися в 20-х ро­ках XIX ст. Перша цукроварня в Україні була збудована у 1824 р. графом Понятовським у селі Трощені Канівсь­кого повіту на Київщині. З кінця 30-х — початку 40-х років поміщиків України охопила «цукрова гарячка» — 1846 року налічувалося 229 цукроварень, що становило дві третини таких підприємств усієї Росії. У виробництві почали застосовувати машини. Перший цукровий завод був збудований 1843 року, а у 1858 році серед усіх цукро­варень України 60% було парових.

Унаслідок запровадження технічних удосконалень, виникнення купецького капіталу (кількість купецьких цукроварень збільшувалась, але на середину XIX ст. вони ста­новили тільки 3,1% усіх цукрових заводів) і часткової використання найманих робітників тут зросла продуктивність праці. Якщо у 1849 р. на одного робітника припадало 25,5 пуда виробленого цукру на рік, то у 1859 р. – 42 пуда. Так поступово в цій галузі набуває розвитку процес перетворення кріпосної мануфактури на фабрику.

Україна в 1861 р. давала 80% загальноросійського виробництва цукру. Перше місце в цій галузі займала Київська губернія, де вироблялось 60% цукру України.

Найбільш розвиненою галуззю текстильного виробни­цтва була суконна. В ній за першу чверть XIX ст. кіль­кість мануфактур зросла у 8 разів. Помітну роль у цій галузі на початку XIX ст. відігравали поміщицькі під­приємства, частка яких становила 65,5% у загальному обсязі виробництва.

На кріпосних суконних мануфактурах почали засто­совувати машини. Так, у Чернігівській губернії 1845 року на 9 мануфактурах працювало 246 машин усіх наймену­вань; у Київській губернії — на 6 мануфактурах — 338 машин і т.д.

У першій половині XIX ст. у суконну промисловість проникає купецький капітал, створюються мануфактури, на яких використовувалася більш продуктивна наймана праця і машинна техніка. У 1861 р. в Україні таких ма­нуфактур було 20. Дев'ять з них було засновано у посаді Клинці на Чернігівщині. Вони дали в 1860 році 47,5% загального обсягу продукції суконного виробництва Укра­їни, а в цілому на купецькі підприємства припадало 53% продукції.

Із застосуванням машин і парових двигунів тут швид­ше, ніж в інших регіонах, почалася технічна революція. Першу парову машину на 24 к.с. було застосовано на мануфактурі Д.О.Зубова та Я.В.Степуніна в 1841 р. Але підприємці почали активно їх застосовувати лише з 50-х років, і це одразу ж позначилося на продуктивності вироб­ництва. Кількість мануфактур у Клинцях з 1834 р. по 1860 р. зросла на дві одиниці, робітників — більше, як у 4 рази, а вихід сукна збільшився у 5 разів.

Парова техніка почала використовуватись і в ґураль­ництві. Переважна частина цих мануфактур також нале­жала поміщикам. Ґуральництво широко розвивалося у Полтавській, Чернігівській Харківській, Подільській, Во­линській губерніях. Великі ґуральні з досконалішою тех­нікою почали витісняти малі. Якщо в 1810 році на Укра­їні було 7839 ґуралень, які виробили 6 млн. відер горілки на рік, то у 1860 р. лишилося тільки 2497 ґуралень, які виробляли 40 млн. відер.

Промисловий капітал швидко підпорядковував собі ті галузі, які не являли собою особливого інтересу для помі­щиків. Такими були вовномийні, цегельні, олійні, салотопні, миловарні, свічкові майстерні тощо. Вони не вимагали значних грошових вкладень, і цим могли скористатися власники незначних капіталів із числа заможних міщан або дрібних торговців. За станом на 1860 рік їм належало на Катеринославщині, Херсонщині та Харківщині 128 салотопень проти 5 у 1814 р.

У середині XIX ст. у Києві працювали також великі цегельні Г.Барського, М.Бубнова, І.Романовського.

Серед галузей важкої промисловості у дореформений період у Донбасі зароджується кам'яновугільне виробни­цтво. Донецькі кам'яновугільні родовища були відкриті ще у 20-х роках XVIII ст., але систематична їх експлуата­ція почалася тільки на початку XIX ст.

Розвиток кам'яновугільної промисловості у першій половині XIX ст. відбувався дещо повільно. Так, видобу­ток кам'яного вугілля в Донбасі в 1820 р. склав 250 тис, у 1850 р. — 3540 тис, у 1860 р. — 6 млн. пудів.

За кількістю видобутого вугілля Донбас вийшов на 2-місце в Російській імперії, поступаючись лише Сілезько­му басейну.

Застосування машин і перехід до фабрик стимулю­вав попит на металеві вироби, що створювало умови для розвитку металообробної галузі і машинобудування Україні.

Перше механічне підприємство на українських землях заснував у Катеринославі 1835 року купець А. Заславський. Подібні підприємства почали виникати і в інших містах України. Заводи харківських купців Р. Пледаньова та І. Рижова, Київських — Дехтярьових виготовля­ли парові котли, гідравлічні преси та інше устаткування для цукроварень і ґуралень. Створювались складні ма­шини — паровики, що приводили в дію різні механічні пристрої. При великих цукрозаводах виникали механічні майстерні з виробництва заводського устаткування. З ча­сом вони перетворились на самостійні механічні заводи. У дореформений період в Україні було 20 машинобудів­них заводів, які виробляли продукцію на 1231 тис. крб. Майже 88% цієї суми припадало на заводи Київської, Во­линської, Катеринославської та Херсонської губерній.

Розвивалось у першій половині XIX ст. і сільськогос­подарське машинобудування. У 1837 р. була заснована в Катеринославі механічна майстерня, яка виробляла мо­лотарки, віялки, устаткування для млинів. У 1844 році в Одесі була створена механічна майстерня Ф.Фалька, яка згодом стала заводом, на якому виготовляли сільськогос­подарські машини, двигуни й чавуноливарні вироби.

Однак до реформи машинобудівельні заводи не задо­вольняли потреби краю. Тому значна частина машин за­возилась з-за кордону, головним чином, через Одесу. Так, за 10 років (1850-1860 рр.) цей імпорт зріс у три рази.

Розвиток промисловості супроводжувався формуван­ням нових промислових і торговельних центрів. На пів­дні —це Одеса, Херсон, Миколаїв, Таганрог та ін. Напри­клад, у 50-х роках XIX ст. в Одесі почали діяти досить великі заводи: чавуноливарний Рестеля (1844 р.), сільсь­когосподарських машин І.Гена (1854 р.), судноремонтні майстерні «РОПІТ» (1858 р.), механічний завод Белліно-Фендеріха (1860 р.), тютюнова фабрика Попова (1860 р.), перший паровий млин Л.Тома (1851 р.). У 1858 р. у місті діяло 68 фабрик і заводів із загальним річним виробни­цтвом у 4 млн. крб.

Водночас створювалися металообробні заводи. У 1833 р. виникли чавуноливарні заводи у Харкові та Одесі. Такі підприємства створювались на Луганщині, Київщині,

Слобожанщині, Чернігівщині. У 1860 р. на Україні діяло 11 чавуноливарних і 32 залізоробних заводи. Вони дава­ли продукції на суму 68 тис. крб. Але технічний прогрес тут торкнувся лише купецьких підприємств.

Загалом механічне і ливарне виробництво як у техніч­ному, так і в організаційному відношенні залишалось мануфактурним.

Зрушення, що відбувалися у господарстві, не могли не позначитися і на станові транспорту. Проте зміни у цій галузі відбувалися дуже повільно і, як і раніше, паную­чим видом транспорту був гужовий. Він використовував­ся на старих шляхах сполучення і його експлуатували, здійснюючи чумацтво та підводну повинність. В Україні було лише два стратегічні шосе — від Києва і Харкова до Петербурга.

Розвивався річковий транспорт: якщо в 1852 р. у Дніпровському басейні налічувалося пароплавів загаль­ною потужністю 360 к. с, то у 1859 р. — 17, у тому числі З пасажирські.

Зростав оборот вантажу Чорноморсько-азовських пор­тів та суден, які обслуговували їх. У 40-50-х рр. основна частина обороту вантажу припадала на парусні судна.

Таким чином, у дореформений період промисловість на Україні досягла певних успіхів.

У цукроварінні та видобутку вугілля вона набувала загальноімперського значення. Впровадження досконалі­ших технологій і машин сприяло збільшенню випуску продукції. Відбулися значні зміни у розміщенні виробни­цтва. Підприємства фабрично-заводського типу (у 1860 р. вони складали 15% промислових підприємств України) будувалися переважно у містах.

Змінювався і їх склад. Так, у 1828 р. в Україні було 53,8% поміщицьких та 46,2% купецьких підприємств, а на початку 1861 р. поміщицькі становили лише 5,8%, а купецькі — 94,2%. Протягом останніх дореформених де­сятиліть частка вільнонайманої праці в українській про­мисловості зросла з 25% у 1825 р. до 74% у 1861 р.

Отже, напередодні реформи 1861 р. капіталізм зайняв серйозні позиції в промисловості України. Переважаю­чими стали капіталістичні мануфактури, були збудовані перші фабрики, засновані на застосуванні системи машин, праці найманих робітників.

Розвиток капіталістичної промисловості, початок про­мислового перевороту, формування класів пролетаріату та буржуазії були виявом розкладу й кризи кріпосницької системи, яка стала важким гальмом економічного про­гресу України.

Промисловий переворот супроводжувався формуванням нових верств населення — промислової буржуазії та пролетаріату. Зростала чисельність купців. Протягом 1816-1859 років кількість купців збільшилася з 18,2 до 104 тис. Купці перетворювались на буржуа, коли почина­ли займатися підприємницькою діяльністю на основі на­йманої робочої сили.

Обставини змушували також багатьох поміщиків ста­вати на буржуазний шлях господарювання. Під впливом товарно-грошових відносин вони мусили відмовитися від непродуктивної праці кріпаків і вербувати наймитів, по­єднуючи в собі таким чином риси кріпосника і буржуа.

До буржуазії належали також підприємці, які не мали власної залежної робочої сили, а використовували працю як особисто вільних, так і кріпосних селян, відпущених поміщиками на заробітки. Ними ставали дворяни, заможні представники податних станів, у тому числі й селяни.

Продовжувалося формування українського робітничо­го класу. Його основним соціальним джерелом висту­пало селянство. Для цього складалися відповідні умови. З початком промислового перевороту, застосуванням па­рової техніки й збільшенням промислових підприємств потреба в робочій силі стала значною. Безземельні й зу­божілі хлібороби мусили шукати собі заробітки. Не по­риваючи остаточно зі своїм господарством, вони найма­лися на сезонні роботи. Чимало сезонників згодом става­ло фабричними робітниками.

У першій половині XIX ст. основна маса заробітчан направлялась на Південь України. Тут формувалися ве­ликі ринки робочої сили. Так, у Каховці влітку збирало­ся до 40 тисяч бажаючих найнятися на сільськогосподар­ські роботи. Не менше 40 тис. наймитів щороку працюва­ли теслями, ковалями, вантажниками, візниками. Ходили на заробітки і до Бессарабії, Криму, Кубані.

Неухильно збільшувалась кількість постійних робіт­ників, які зосереджувалися переважно на фабриках і за­водах. Постійні робочі кадри поповнювались особисто вільними, частково кріпосними, приписними та посесій­ними селянами, вихідцями з робітничих та ремісничих сімей. Їх чисельність зростала.

Таким чином в економіці поміщицького господарства, по­літична влада поміщиків-дворян, прикріплення селян до землі, залежність їх від поміщиків прирікали економіку на відсталість, стримували формування широкого внутріш­нього ринку і вільного притоку робочої сили у промисло­вість.

Торгівля

Розвиток капіталістичного укладу в сільському госпо­дарстві й промисловості, поступове відокремлення промис­ловості від землеробства, збільшення кількості неземлеробського населення, поглиблення економічних зв'язків між містом і селом сприяли розширенню внутрішнього ринку і торгівлі.

Специфічною особливістю розвитку торгівлі в Україні у першій половині XIX ст. було проникнення в українсь­ку економіку російських купців і промисловців. Важли­ву роль у цьому відіграла ярмаркова торгівля. У 1858 р. у Росії відбулося 4930 ярмарків, з них в Україні — 1953, тобто 40%. На ярмарки України привозилось 40% і про­давалося 26% товарів, якими торгували на всіх ярмарках Росії, а також 1/3 усіх промислових товарів, що виробля­лися у центральній Росії. Найбільшими в Україні були ярмарки: Хрещенська, Троїцька, Успенська, Покровська у Харкові, Іллінська у Ромнах (а потім у Полтаві), Воздвиженська у Кролевці, Київська, Онопріївська у Бердичеві. Ці та інші ярмарки мали значний товарний обсяг і були пунктами всеросійської торгівлі як вітчизняними, так і іноземними товарами.

У той же час більш інтенсивно стверджувалась стаці­онарна форма торгівлі у вигляді крамниць, лавок та ін. Продовжували діяти базари і торги. Наприкінці 50-х рр. XIX ст. в Україні їх нараховувалось понад 12 тис. Якщо у 1825 р. у містах України було 3662 крамниці, то у 1861 — 15089.

У ярмарковій торгівлі почали застосовувати біржові операції та різноманітні форми кредитування. Ця ініці­атива належала державі. Однак аж до 60-х рр. XIX ст. цей процес був занадто слабким. Основними причинами цього були: незначна зацікавленість торгового класу, по­рівняно місцевий характер торгівлі, жорстка регламен­тація з боку держави. І тільки з 60-х рр., коли стали виникати приватні кредитні установи, випускатись дер­жавні та приватні позики, процентні папери, почався про­цес розвитку бірж.

З центральних промислових губерній Росії привози­лося багато різних промислових товарів, серед яких пер­ше місце займали вироби текстильної та залізоробної промисловості. У 50-х рр. XIX ст. на українських ярмар­ках щорічно продавалося на 22 млн. крб. тканин, вироб­лених на російських підприємствах, що становило близь­ко третини продукції всієї текстильної промисловості імперії. З України у центральні райони вивозилися, в ос­новному, сільськогосподарські продукти і сировина: хліб, вовна, сало, худоба, сирі шкіри, сіль, риба, фрукти, горілка, цукор, поташ та ін.

Хліб з України в Росію майже не вивозився, тому що шляхи сполучення були мало розвинутими, а витрати ве­ликими. Особливим попитом на ринках Російської ім­перії користувався український цукор, він швидко витіс­няв цукор російського виробництва. Зростала конкурен­ція також на ринках Європейської Росії та Сибіру між виробниками тютюну. Тютюн з України мав кращі влас­тивості, ніж російський і тому користувався більшим попитом.

Крім того, на українських ярмарках торгували крамом, який привозили з Прибалтики, Білорусії, Царства Польського, Дону, Бессарабії, Кавказу, а також з країн Західної Європи, Туреччини, Балкан, Персії, Китаю. Ра­зом з тим на ярмарках України були широко представ­лені сільськогосподарські і промислові товари місцево­го виробництва.

Суттєві зміни відбувалися і в зовнішній торгівлі. Кри­за феодальних відносин усе більше втягувала Росію в систему світового ринку.

Поміщики збільшували виробництво хліба на продаж, зокрема на зовнішній ринок, де за Росією закріплювалась роль експортера переважно сільськогосподарської про­дукції.

З України, в основному, вивозили, вовну, сало, хліб, пря­диво. Серед експортних товарів продукція землеробства складала 57,4%, тваринництва — 20,1%, промислових ви­робів 6,6%. Характерним було постійне зростання вивозу зерна (пшениці, ячменю, жита, вівса).

Серед країн, з якими торгувала Росія у першій полови­ні XIX ст., перше місце належало Англії (по експорту — 37%, по імпорту — 29,2%). Сюди завозили з Росії сиро­вину для швидко зростаючої промисловості. Друге місце посідала Німеччина (11,4%), третє — Франція (9,8%), че­тверте —Китай (6,7%).

Якщо на початку XIX ст. торгівлю з країнами Захід­ної Європи Росія вела через Балтійське море, то протя­гом першої половини XIX ст., у зв'язку зі зростанням експорту хліба, значно підвищилась роль чорноморсько-азовських портів — Одеси, Бердянська, Таганрога, Херсо­на, Маріуполя, Ростова, через які у 50-х рр. уже йшла тре­тина всього експорту.

Важливе значення мало надання Одесі царським ма­ніфестом 1817 року на 30 років Порто-франко, тобто права безмитного ввезення і вивезення товарів (існува­ло до 1859 р.). Це було дуже помітним явищем в еконо­мічній історії України першої половини XIX ст. та мит­ної політики Російської імперії, тому що впровадження режиму «вільної торгівлі» в окремому місті мало свої специфічні економічні наслідки.

Введення Пор­то-Франко сприяло перетворенню Одеси на один з найго­ловніших портів Росії, а також пожвавлювало економічний розвиток усієї Південної України. У той же час безмитне ввезення іноземних промислових товарів гальмувало виробництво товарів вітчизняної промисловості, зросли обсяги контрабанди та фінансові витрати митниць.

Для землеробського регіону Півдня Одеський порт став найзручнішим виходом за кордоні.

У 1814 р. через Одесу було вивезено зерна на 7 млн. крб., у 1815 — 14 млн., 1817 — 42 млн. крб. Це скла­дало у 1824-1847 pp. 54% загального експорту пшениці Росії. Окрім зерна, через Одесу вивозилася також вовна (1858 р. — 194,4 тис. пудів), шкіри (50% експорту Росії, а також сала (майже 277 тис. пудів).

Другим за значенням для чорноморського експорту у першій половині XIXст. став Таганрог. Він постачав збі­жжя у Європу переважно з губерній Катеринославської та Харківської.

Таким чином, у зв'язку з експортною торгівлею як головною частиною українського зовнішнього товарообі­гу першої половини XIX ст. стає можливим прослідкува­ти місце українського господарства у європейському роз­поділі праці та дати оцінку характеру торговельних зв'яз­ків між Україною та розвинутими країнами Заходу.

Значне місце належало Україні у загальноросійському імпорті. В Україну через чорноморсько-азовські пор­ти і сухопутні митниці доставлялося багато різноманіт­них товарів. З-за кордону імпортувалися, насамперед, про­довольчі товари й предмети розкошу — вино, оливкова олія, шовк, какао, перли, фрукти, дорогий одяг, взуття, цу­кор, кава, чай, прянощі, цукерки, варення тощо. З розвит­ком капіталізму й капіталістичної промисловості дедалі більше почали ввозити машини, устаткування, механізми, знаряддя праці.

Однак обсяг українського імпорту був загалом незнач­ним, у той же час він впливав на рівень цін на внутріш­ньому ринку, на умови розвитку деяких галузей промис­ловості, протидіяв монополіям.

Характеристика зовнішньої торгівлі буде не досить повною без аналізу митної політики уряду. У 1822 році був введений новий митний тариф, що означав різкий перехід від сприяння вільній торгівлі до суворого протекціонізму — високих мит, які або заборо­няли, або обмежували імпорт. Йшлося про забезпечення позитивного сальдо у зовнішній торгівлі, посилення по­зицій російського та місцевого купецтва, зміцнення внут­рішнього ринку імперії. Пересічний розмір мита на по­чатку століття складав 15% від вартості імпорту, у 20-х рр. — 17%, а у 30-х —45%. Найбільше зазнала збитків від тарифів 1822 року торгівля Одеси. Поступово падає ввіз закордонних товарів. Скорочення імпорту відбилося і на експорті, що у несприятливих умовах світового хліб­ного ринку спричинило великі труднощі у збуті українського збіжжя.

Тариф 1822 р. був демонстрацією перемоги російсь­кого капіталу в Україні, він упроваджував на українсько­му ринку монополію на цілу низку товарів, що їх виготов­ляла російська промисловість. Ввезення іноземних това­рів було обмежено великими митними обмеженнями, а деякі товари зовсім було заборонено ввозити. Проте товар з Росії в Україну ввозили на пільгових умовах.

Однак у 1850 р. під тиском дворянства посилюються фритредерські тенденції. Дворяни-землевласники вима­гали скасування мита або зниження його розмірів до мі­німальних. Разом з тим, капіталістична промисловість на той час не могла розвиватись без сприяння з боку дер­жави, тому що Російська імперія економічно сильно відставала від розвинутих країн Західної Європи. Таким чином, протекціонізм у дореформеній Росії, і в тому числі в Україні, був досить вагомим стимулом промислового розвитку країни.