Фінанси. Кредитно-банківська система
В умовах кризи феодально-кріпосницької системи спостерігався розлад фінансів. Бюджет царського уряду складався з податків, митних доходів, соляних та шинкових зборів тощо. Головну частину прибутків давала подушна подать. Її значення протягом першої половини XIX ст. поступово знижувалось.
Напередодні реформи 1861 року вона не давала й 10% прибутків державного бюджету.
Особливо зростало значення шинкового збору, що досягнув 124,9 млн. крб. Шинкові прибутки одержували у формі відкупів. Відкупи являли собою характерну особливість фінансової системи феодально-кріпосницької Росії. Вони були тісно пов'язані з монополією царського уряду на торгівлю окремими товарами й були важливим джерелом первісного нагромадження капіталу. Серед різноманітних відкупів перше місце належало винним. Прибутки відкупщиків від продажу горілки у багато разів перевищували суми, які вони сплачували в казну. Напередодні реформи 1861 року шинковий збір давав 30% бюджету. Величезні кошти йшли на утримання армії (майже 50% бюджету).
Разом з розвитком товарного виробництва і капіталістичних відносин усе більшого значення набували нові джерела покриття видатків. Це — випуск асигнацій, зовнішні та внутрішні позики. Зовнішні позики у першій половині XIX ст. стають важливим джерелом покриття дефіциту бюджету.
У 1820 р. царський уряд одержав 5% позики у банкірів Лондона, Амстердама, Франції, Голландії.
Дорого обійшлася Росії Кримська війна: дефіцит бюджету за 4 роки війни досягнув 797 млн. крб. У 1854 р. було укладено договір на позику 50 млн. крб.
Протягом першої половини XIX ст. державний борг Росії постійно зростав. Якщо наприкінці XVIII ст. цей борг складав 53,5 млн. крб., то у 1860 р. він сягав 1264 млн. крб. На початку XIX ст. сума державного боргу (внутрішнього і зовнішнього) дорівнювала майже чотирьом річним державним бюджетам, а напередодні 1861 р. вона вже перевищила щорічний бюджет майже у вісім разів. Тільки на витрати відсотків в окремі періоди витрачалося від 10% до 20% бюджету., а в 1860 р. платежі за державними боргами досягли вже 26,6% загальної суми.
Дефіцит бюджету став хронічним явищем. Тільки за 1845-1861 рр. цей дефіцит перевищив 1 млрд. крб. Паперові гроші (асигнації, а пізніше так звані кредитні гроші) стали важливим засобом покриття дефіциту бюджету. Золоті та срібні гроші вилучались із обігу, курс паперового рубля впав у 1814-1815 рр. до 20 коп. Зміни курсу асигнацій негативно позначились на господарстві: зросли ціни, поширилась спекуляція, ускладнились кредитні відносини.
З 1817 року уряд почав вилучати із обігу асигнації. Для цього використовувались зовнішні та внутрішні позики, прибутки з державного майна тощо.
Таким чином, виникла необхідність терміново впорядкувати грошовий обіг. Зростаючий експорт хліба допоміг Росії досягти перед реформою 1839 р. активного торгового і платіжного балансу. Водночас виріс видобуток золота і срібла. Все це створювало умови для проведення грошової реформи 1839-1843 рр., яка ввійшла в історію під назвою за іменем її автора, міністра фінансів Є.Ф.Канкріна. Особливість її полягала в тому, що Канкрін вважав за можливе відмовитися від зовнішніх позик. Ще до проведення грошової реформи були випущені в обіг квитки державного казначейства, які являли собою кредитні строкові зобов'язання і одночасно виконували функцію державного грошового знака. Їх випуск здійснювали у 1831, 1834, 1839, 1840 рр. Цей захід сприяв прискореному одержанню державних прибутків.
У 1839 р. було створено депозитну касу, що випускала депозитні квитки, а у січні 1840 р. при Комерційному банку було відкрито депозитну касу, що приймала від населення золото і срібло, обмінюючи їх на депозитні квитки. У той же час квитки підлягали обміну на метал негайно при пред'явленні, що сприяло створенню грошових запасів, розмінюваних на метал.
У липні 1839 р. маніфестом «Про устрій грошової системи» основною грошовою одиницею став срібний карбованець. Асигнації (паперові знаки) стали другорядними, їх курс складав: 3 крб. 50 коп. асигнаціями за 1 крб. сріблом. Цей розрахунок було покладено в основу обміну асигнацій на заново випущені кредитні квитки.
Реформа Канкріна не була простим обміном паперових грошей за встановленим курсом срібла. Створивши попередньо відповідний металевий фонд, вона забезпечила вільний розмін грошей.
Маніфест червня 1843 р. завершив грошову реформу випуском державних кредитних квитків, які ввійшли в обіг нарівні зі срібними монетами. Асигнації були вилучені із обігу з вересня 1843 р. шляхом обміну випущених у 1840 р. асигнацій і депозитних квитків на кредитні. При цьому передбачалось забезпечити кредитні знаки срібним фондом у розмірі 1/6 частини їх випуску.
Так, у законодавчому порядку запроваджувався обмін кредитних квитків на метал. Реформа зміцнила грошову систему країни і сприяла на деякий час створенню бездефіцитності державного бюджету.
У першій половині XIX ст. продовжувала розвиватися кредитно-банківська система імперії. У зв'язку з цим зростає значення Державного позичкового банку, створеного у 1786 р. в інтересах поміщиків. У 1802 р. до Державного Позичкового банку був приєднаний Допоміжний. Із метою збереження дворянських землеволодінь Державний позичковий банк давав позики під заклад поміщицьких маєтків. При цьому на кожну душу чоловічої статі припадало по 40 крб. Надавались також кредити під цегельні заводи і фабрики в розмірі 3/4 їх ціни. Позики дворянству були довгостроковими (на 20 років) з щорічною виплатою 5% і 3%, а містам — на 22 роки під 4% і 3% річних. Банк приймав внески з виплатою по них 4,5% річних.
Гарантований казною п'ятивідсотковий річний прибуток привертав великі суми. Сприяв цьому також поступовий розвиток вітчизняної промисловості, поширення товарності сільського господарства. Зберігати гроші в російських банках стало дуже вигідно і цим користувались іноземні банкіри. Слід зазначити, що протягом усієї російської історії дореформені банки, навіть у роки найбільш скрутної кон'юнктури, не припиняли повертати внески на вимоги клієнтів
У першій половині XIX ст. зростає значення Позичкового банку для кредитування держави. Короткі та довгострокові позички банку казначейству дозволили скоротити випуск внутрішніх позик, які на практиці не мали успіху.-Суми, що одержувало казначейство від Позичкового банку, з кожним роком зростали. У 1812 р. вони складали 4,5 млн. крб., у 1814 р. — 34 млн. крб., на 1823 р. заборгованість казначейства Позичковому банку досягла — 84 млн. крб.
Разом з тим банк залишився органом, що захищав інтереси правлячого класу. Тому строки позик змінювалися, розмір позики на селянську «душу» підвищувався, а відсоток, що стягувався за кредитом, знижувався
Зростаюча заборгованість поміщиків банку призвела до посилення експлуатації селян, тому що їхня праця була і залишилася майже єдиним джерелом прибутків дворянства. Це, в свою чергу, призвело до занепаду поміщицького господарства.
На початку XIX ст. продовжували відігравати значну роль «сохранные казны». Кредитоспроможність їх підтримувалась постійним надходженням різних благодійних грошей, зборів, прибутків від ломбардних операцій. Вони перетворились на органи акумуляції грошових нагромаджень дворянства і частково купецтва, надаючи позики на 5-8 років. У 1817 р. цей термін було продовжено до 12 років. Поступово розміри позик зростали. Так, на душу у маєтках у великоросійських губерніях давали по 150 крб., а в українських — 100 крб. Різниця пояснювалась більш інтенсивним розвитком промисловості Великоросії, внаслідок чого душовий прибуток тут теж був значний (більш високий).
На початку XIX ст. купцям і підприємцям надавали кредити облікові контори, створені ще наприкінці XVIII ст. Контори мали право надавати позики купцям під векселя (строком не більше, як на 9 місяців), а також під заставу творів. При цьому товар жорстко регламентувався. В Україні облікові контори були створені в Одесі, Таганрозі, Феодосії. Позики в облікових конторах одержувала виключно купецька верхівка. При цьому багаті купці, користуючись банківськими капіталами, надавали позики бідним купцям під високі відсотки.
Однак слід підкреслити, що операції облікових контор не могли набути широкого розвитку через вузькість кола осіб, що могли одержувати кредити.
Кредитування промисловості у першій чверті XIX ст. в основному продовжували здійснювати державні установи. У цьому полягав один з найбільш дієвих методів протекціонізму, що відіграв досить важливу роль у розвитку окремих галузей виробництва. Так, у 1805 р. Казначейство суконним фабрикам Півдня, зокрема Одеси, надало безвідсоткові позики у розмірі 10 тис. крб. строком на 10 років. Зазначені позики були мізерними. Промисловість на цей час користувалась кредитом банків і казначейства у дуже обмежених розмірах.
Подальший розвиток мануфактур, а пізніше фабрик сприяв утворенню кредитної системи як відокремленої форми промислового капіталу.
У першій черзі XIX ст. постало питання про реорганізацію кредитно-банківської системи і перетворення її на більш ефективне знаряддя економічного життя країни. З цією метою у 1817 р. була проведена реорганізація облікових контор і створена Рада державних кредитних установ.
Одеса була грошовим кредитним ринком не тільки для свого району, але й для усіх чорноморських і азовських портів, і навіть для Москви.
Крупним банківським центром імперії на той час було місто Бердичів Київської губернії. У 1849 р. у Бердичеві було 8 банківських домів.
Майже від самого заснування Одеси тут почала діяти низка торговельних домів, що займалась банківськими операціями. Одеса була грошовим кредитним ринком не тільки для свого району, але й для усіх чорноморських і азовських портів, і навіть для Москви.
Крупним банківським центром імперії на той час було місто Бердичів Київської губернії. У 1849 р. у Бердичеві було 8 банківських домів.
Наявність вільних коштів у банках давала можливість казначейству постійно запозичати їх для покриття бюджетних дефіцитів. Фінансові органи дуже часто свідомо обмежували активні операції казенних банків, щоб забезпечити необхідні для покриття дефіциту кошти. Нагромадження, що осідали у Позичковому банку і Ощадній казні, поступово перетворювались на державний внутрішній борг. Заборгованість держави банкам постійно зростала.
Якщо у 1820-1821 p.p. питома вага урядових «позичок» у кредитних установ складала у державному бюджеті не більше 3%, то у наступні роки їх частка зросла до 5-8%, а у 1853-54 p.p. досягла 12-15%.
Російські банки стали перетворюватись на органи кредитування держави.
Зростала питома вага позичок казни на 23%, 33%, 38%, 46% і на 54% (відповідно).
У 1857 р. уряд знизив відсоткову ставку за внесками з 4% до 3%, а за казенними внесками — до 1,5%. Водночас були здешевлені позики до 4%.
Наслідком цього було те, що багато внесків було вилучено і направлено на купівлю акцій, що призводило кредитні установи у скрутне становище. Так, у 1857 р. із казенних банків було вилучено 11 млн. крб., 1858 р. — 52 млн. крб., у 1859 р. — 104 млн. крб. У 1859 р. вибухнули промислова та біржова кризи. Це змусило царський уряд напередодні реформи стати на шлях перебудови цієї системи державних кредитних установ.
У 1860 р. були ліквідовані Комерційний банк та Державний Позичковий банк. Перестали діяти ощадні казни та прикази. З ліквідацією монопольних казенних банків виникали передумови для організації кредитної системи, яка б задовольняла інтереси нового класу — буржуазії.
У другій чверті XIX ст. почалось формування нижчої ланки кредитної системи у вигляді ощадних кас і «мирських капіталів». Основним завданням ощадних кас було залучення дрібних заощаджень із метою використання їх в інтересах уряду. Ощадні каси повинні були сприяти створенню заможних груп населення серед міських і сільських обивателів.
Мережа ощадних і допоміжних кас почала створюватись у 1839 p. у селах. Сільські ощадні каси повинні були, у першу чергу забезпечити надходження податків. Допоміжні каси видавали позики розміром 6% (до 60 крб.). Ощадні каси платили своїм вкладникам 4%. Найбільша кількість допоміжних кас була в Чернігівській губернії (164), а за числом ощадних перебувала Харківська (40). Операції ощадних і допоміжних кас були невеликими.
Грошові капітали, що знаходились у банках і збільшувалися внаслідок «приростання» відсотками, чекали лише свого часу, щоб перетворитись на промисловий капітал, набрати форму облігацій, акцій різноманітних підприємств.
Зростання внутрішнього державного боргу супроводжувалось зростанням державного бюджету. Це означало збільшення державних замовлень, отже розширення промисловості та торгівлі, а також збільшення підрядних операцій, які на той час були «класичною» формою збагачення торгівців і промисловців за рахунок бюджету країни.
Разом із тим, відсоткові прибутки, які одержували вкладники з казначейства, слугували перерозподілу національного прибутку в інтересах тієї ж буржуазії.
У 1842 р. були відкриті перші ощадні каси, що обслуговували небагатих клієнтів із виплатою їм 4% річних.
Однак приватний комерційний кредит не набув широкого розповсюдження. Уряд усіляко заважав його розвитку. Тому, у дореформений час було всього декілька приватних комерційних банків з невеликим капіталом. Цим користувалися лихварі і надавали позики на кабальних умовах. Так, в Одесі на початку XIX ст. плата за кредит досягла 36% і тільки після створення Одеського відділу комерційного банку вона знизилась до 12%.
Головну особливість кредитної системи до середини XIX ст. складав її державний характер. Якщо й створювались окремі кредитні заклади, то Державний банк при цьому брав активну участь, тобто керував цим процесом.
Таким чином, на середину XIX ст. у Росії, в тому числі,
і в Україні, зароджувалися основні елементи ринку:
розвивалися товарно-грошові відносини, внутрішня і зовнішня торгівля, йшов процес формування єдиного національного ринку, набула певного розвитку фінансово-кредитна система, запроваджувалися капіталістичні форми організації промисловості. Занепадало виробництво, в основі якого лежала праця кріпаків.
Дата добавления: 2016-10-17; просмотров: 638;