Розвиток сільського господарства України у XVIII столітті

У XVIII столітті Лівобережна і Слобідська Україна, а з 1793 р. Правобережжя і Волинь, входили до складу Росії. Поштовх, даний реформами Петра І (реформа державного управління, управління промисловістю, стимуляція роз­витку мануфактур, перебудова армії, формування війсь­кового і торгового флоту), сприяв перетворенню малопо­мітної в Європі Московії в могутню імперію. Її населен­ня зросло з 14 до 29 млн. осіб. Суттєво розширились територіальні володіння шляхом приєднання Естонії, час­тини Латвії, Білорусії, Криму, південного Зауралля і Захід­ного Казахстану, Калмикії, Алтаю, Курил, Аляски. Одноча­сно це був період блискучих перемог російських полково­дців Салтикова, Суворова, Рум'янцева, період Ломоносова, Татіщева, Крашеніннікова, Державіна, Фонвізіна, Радіщева, Карамзіна.

У політико-економічному відношенні епоха характе­ризувалась подальшим зміцненням абсолютизму, поси­ленням кріпосного режиму та міжнародної ролі новоствореної імперії. Перебування в її складі українських земель мало неоднозначні наслідки. Після поразки швед­ського короля Карла XII і його союзника українського гетьмана Івана Мазепи під Полтавою Петро І відмовився поновити українсько-російський союзний договір 1654 р. Почалось поступове руйнування української державнос­ті аж до ліквідації гетьманства (1764) і полкового адміні­стративно-територіального устрою (1783). Після остаточ­ної втрати самостійності, на Україну поширилась росій­ська командно-адміністративна система управління. Вже в ході цих процесів населення України, як і Росії, вимуше­но було нести тягар нововведень, новобудов, війн. Українці брали участь у будівництві Петербурга, рили Ладожський і Волго-Донський канали, разом з російськими війсь­ками штурмували Дербент, Азов, Очаків. Втрати Гетьман­щини тільки в результаті російсько-турецької війни 1735-1738 рр. склали 1,5 млн. крб. Загинуло 34 тис. козаків. У боях була втрачена значна кількість тяглової сили.

Разом з тим, на Україну поширювались всі недоліки російського абсолютизму та його незмінна політика під­тримки кріпосників і посиленої експлуатації підневіль­ного ним населення. Та заради справедливості ми по­винні відзначити, що українським землям певною мі­рою гарантувалась стабільність розвитку, захист від зовнішніх ворогів.

Купцям і підприємцям, особливо з другої половини XVIII століття, відкривався всеросійський ринок. Вихо­дячи з військових потреб, держава сприяла становленню мануфактур, поглибленню поділу праці та розвитку рин­кових відносин. Опосередковано все це впливало і на ево­люцію основної галузі виробництва — сільського госпо­дарства. Під цим впливом окремі елементи виробничих сил землеробства розвивались нерівномірно. Повільно від­бувались зміни в знаряддях праці. Поряд зі звичайним залізним плугом з колісним передком для освоєння сте­пових ґрунтів став використовуватись важкий плуг — «сабан». Поперечна оранка (подрібнення великих брил зем­лі) виконувалась ралом. Подальша обробка здійснювалась бороною. В лісостеповій зоні орали легким плугом, а в північних районах України переважно сохою. Соха і де­рев'яний плуг поряд з залізним зустрічались і в інших районах. Основною тягловою силою залишався віл. Оранка чорноземів, як правило, вимагала 3-4 пар волів, одного орача і двох погоничів. Робота була виснажливою. Для того, щоб розорати десятину, орач повинен був пройти по борознах біля сорока кілометрів. Та це була не вільна хода, а постійне зусилля по управлінню плугом. У тяжкій взаємодії зі знаряддям праці формувались трудові навики землероба, його витримка, настирливість. Оброблену ниву засівали вручну. Під час посіву майже кожна зернина проходила крізь пальці хлібороба, опромінювала його біополем та його молитвою, викликаючи глибоке чуттєво-загострене усвідомлення життєвої відповідальності цього трудового дійства. Збирали врожай вручну, серпами та косами. Молотили ціпом або катком, який тягли воли. Технологія збору також вимагала значних зусиль, терпіння, навичок. Землероб перебував у безпосередньому контакті з предметом праці, відчував тепло розігрітих сон­цем стебел жнитва, запах степового різнотрав'я, тепло рід­ної землі. Воно сприймалось також через його босі ноги, поколоті стернею та будяками. Все це входило в хлібороб­ську душу, збагачувало гамму її почуттів, формувало не­відривний зв'язок з природою, землею, батьківщиною.

Основною організаційно-трудовою формою селянсько­го господарювання залишалась сім'я. Вона включала де­кілька поколінь і часто нараховувала 10-15 осіб. Як і раніше, цей трудовий колектив зберігав риси простої кооперації. Більшість складних робіт виконувалась гур­том. Разом з тим, традиційним був поділ праці: жінки, чоловіки, малолітки, підлітки, юнаки, старі мали своє коло робіт. Сім'я зберігала і деякі віддалені риси цеху: захист своїх від чужих, індивідуальне виконання деяких склад­них робіт від початку до кінця, відповідальність кожного перед колективом. Трудова сім'я мала централізовану фор­му управління. Функції організатора і контролера робіт звичайно належали батькові. Та це не виключало певної децентралізації, делегування деяких повноважень стар­шим синам та іншим членам сім'ї. Наставницею і духов­но-об'єднуючою серцевиною сімейного колективу була ма­ти, її ставлення до дітей залишалось для них на все життя установкою людяності, доброти, працелюбності, лю­бові та справедливості. Це прекрасно розуміли наші літо­писці і наш народ. Невипадково на весіллях заручені цілували матері руки і ноги, а образ Матері Божої сприй­мався і як уособлення всіх матерів. Всі перераховані ри­си трудового сімейного колективу надавали йому особли­ву стійкість у праці, у боротьбі за виживання, тим са­мим сприяли і розвитку сільського господарства і суспіль­ства в цілому. Основною умовою здійснення цих процесів, безумовно, був обробіток землі. Переважаючою системою землеробства залишалось трипілля. Паралельно з ним, у південних степах існував переліг, на півночі України — зберігалась підсічна система, а в деяких районах Закар­паття двопілля. Для підвищення родючості ґрунтів у зе­млю вносили органічні та неорганічні добрива. В Полтав­щині, Прикарпатті, Закарпатті з цією метою застосовува­ли чергування орних земель і пасовищ. Оброблювані землі на певний період ставали випасами для худоби, після чо­го знову розорювались.

Переважали посіви зернових, у першу чергу — жита, пшениці, вівса, гречки. Розширились площі під технічни­ми культурами: коноплями, льоном, тютюном. Поступово, все більше впроваджувались в сільськогосподарську прак­тику такі нові культури, як картопля і кукурудза. Вся оброблювана земля поділялась на панську і селянську. Крім присадибної ділянки, селянин мав наділ польової землі. На відміну від французьких землеробів, багато з яких уже в XVI столітті користувались землею на правах приватної власності, кріпаки України лише володіли зе­млею. Це володіння обумовлювалось обов'язками приму­сової праці в господарстві та на полях феодала. Передача майна селянського двору і приписаної до нього землі ін­шому землеробу контролювалась паном. Крім того, вона часто обмежувалась дозволом близьких родичів. Поряд з цим, у цілому ряді районів (Прикарпаття, Поділля, част­ково Лівобережжя) володіння земельним наділом було не постійним. Там зберігалась сільська община з пері­одичним перерозподілом землі. На Поділлі та в Західній Україні общинники користувались землею 10-12 років. Після цього оброблювані раніше поля використовувались як луки і пасовища, а резервні ґрунти розподілялись між селянами. Право перерозподілу поширювалось тільки на землеробів, що мали певну кількість робочої худоби, з до­помогою якої вони відбували панщину. При цьому гос­подарі, які обробляли панське поле з допомогою двох упря­жок, одержували більші наділи. Ті, хто працював з одною упряжкою — в два рази менші. Селяни ж, що не мали своєї тяглової сили і відбували так звану «пішу» панщи­ну, одержували всього 1/4 наділу. Малоземельні та беззе­мельні категорії селян (загородники, каморники, халупники) в перерозподілі землі участі не брали. Таким чином, община певною мірою закріпляла і соціальне розшарування селян. Крім того, вона мала і ряд інших негативних рис. Консервувалась традиційна технологія обробітку землі (трипілля). Колектив общинників з його застарілими засобами господарювання переходив до індивідуальної ініціативи. В умовах, коли всі пасовиська зі збору врожаю використовувались як необмежені пасовиська для громадської худоби, індивідуальна травсистема була неможливою.

Ситуація погіршувалась і в зв'язку з тим, що в ході перерозподілу земля наділялась вузькими смугами. Це було позитивним громадським наміром – здійснювати розподіл так, щоб кожне селянське господарство урівнювалось з іншими, отримуючи частку кращої, середньої та малопродуктивної землі. Володіння вузькими смугами таких наділів було пов'язано з необхідністю землю в одному напрямку, що посилювало її вітряну та водну ерозію, розширяло межові борозни та знижувало густоту засіву країв. Разом з тим, періодичний перерозподіл землі, з передачею наділу другому господарю, послабляв зацікавленість хлібороба в покращенні ґрунтів. Сказане свідчить, що в частині основного засобу селянського існування — землі спостерігався цілий ряд негативних процесів та явищ, які стримували розвиток сільського господарства, індивідуальної ініціативи та особистості самого виробника. Над більшістю трудового населення України тяжіла ще одна катастрофічно-негативна обставина. Воно було особисто і економічно не вільним, а закріпаченим і разом зі своєю землею належало власникам феодалам. Процес закріпачення поступово посилювався. Все більше поневолювались прошарки відносно вільного населення та частини козацтва. В 1701 р. указом гетьмана І. Мазепи вводилась дводенна панщина. З 1706 р. йшов указ про розшук і повернення збіглих селян. Універсал 1708 р. позбавив права на землю землеробів, покинути панські маєтки. З 1721 р. гетьман Скоропадський робить спробу заборонити перехід селян від одного до іншого землевласника. Через деякий час Генеральна військова канцелярія забороняє їм переселення на нові землі. В 1760 р. такий перехід дозволяється тільки при умові панської згоди та передачі всього нерухомого майна феодалу. І нарешті, в травні 1783 р. указом Катерини II селянство Лівобережжя і Слобожанщини закріпачується остаточно. В Південній Україні право переходу ліквідується в 1796 році. На Правобережжі, після Хмельниччи­ни, кріпосний режим був відновлений. На Волині і в Західній Україні він значно посилився. В результаті, остаточно сформувались три основних категорії кріпосних: панські, державні та монастирські селяни. Їхнім головним обов'язком була примусова праця на землевласника. Дводенна панщина згодом почала збільшуватись і в другій половині XVIII століття досягла 5 днів. На півночі України, де переважали малородючі, підзолисті ґрунти, відробіткова рента замінялась грошовим чиншем. З розвит­ком товарно-грошових відносин тенденція до грошової ренти посилюється і в інших районах країни. Разом з тим, ростуть податки. В перших десятиліттях розглянутого періоду кріпаки Лівобережжя повинні були віддавати землевласникові частину врожаю, худоби, птиці. Крім того, збирався податок з землі і худоби. Селяни, що займалися сільським ремеслом, платили податок на ви­рій. Існував також державний податок на утримання російських військ (спочатку в натуральній, а потім у грошовій формі). Окремий податок платили на утримання царських військ, що проходили територією України. Од­ночасно кріпаки повинні були виконувати ряд держав­них повинностей: поставляти рекрутів в армію, підводи для перевезення вантажів, брати участь у будівель­них роботах і ремонті шляхів. При цьому три останні повинності селянин виконував зі своєю худобою і своїм реманентом. Особливо обтяжливою була рекрутська по­винність. Вона порушувала стабільність трудової сім'ї, від­волікала частину молодого, працездатного населення в не­виробничу сферу. Відповідальність за своєчасне внесення селянами податків і виконання повинностей ніс феодал. Це суттєво посилювало його владу над кріпаками. Слід відзначити, що і без того вона була необмеженою. Він мав право вершити суд, висилати за непокору до Сибіру, про­давати, піддавати тілесним покаранням. (Не випадково російські кріпаки говорили про себе так: «Тело государства, душа божья, спина барская»). При цьому невільникам заборонялось подавати скарги на своїх господарів. Забо­ронялось також заключати фінансові угоди, брати підря­ди і відкупи, іти на заробітки без дозволу пана.

Нашарування економічних, правових і фізичних утисків породжувало тенденцію перетворення виробника придавленого, безініціативного, нігілістичне настроєно виконавця панських робіт. Відносно до нього по­вністю підходить характеристика, яку дав О. Радіщев по­ложенню російських кріпосних. «Це жереб закутий в кайдани, — писав він, — це жереб заклепаний в смердній темниці, це жереб вола в ярмі».

Слід відзначити, що і в цій, вкрай негативній, деформуючій душу ситуації, трудова сім'я зуміла вистояти зберегти, внутрішній мир людини. Зарубіжні мандрівники, що побували в Україні, звертали увагу на моральність добру вихованість її народу. Сімейні відносини, — під­креслювали вони, — відзначаються тут великою любов'ю, повагою та довірою. Зрозуміло, що постійний тяжкий гніт, певною мірою, схилив закріпачених землеробів до мовчаз­ної покори. Серед них не переводились люди гнівного протесту, активні борці проти панського поневолення. Во­ни брали участь у бунтах, повстаннях, у русі оприш­ків та гайдамак. Ті кріпосні, що пережили екстремальні ситуації в панських маєтках і попали в рекрути, часто реалізували свої здібності і непокору в боях з ворогом. Це вони разом з минулими кріпаками Росії перемагали турків у битвах при Кагулі і Ларгі, штурмували Очаків та Хаджибей. Про особливості їхньої історико-економічної ментальності свідчить хоча б такий факт. У період росій­сько-турецької війни 1768-1774 рр. нічна буря пригнала корабель капітана Вірьовкіна з під Очакова прямо в ту­рецьку гавань Хаджибей. Ранком російсько-українська команда судна виявила, що воно стоїть серед турецької ескадри. У противника 12 кораблів. У такій ситуації на Заході звичайно складали зброю. В даному випадку рі­шення було протилежним: напасти на ворога! В ході бою знищили декілька кораблів. Але й наш брандер пішов на дно. Частина команди все ж зуміла врятуватись. Про це свідчив один з учасників бою в рапорті, що зберігся в державному військово-морському архіві Росії. Однією з форм протесту кріпосних були втечі в ще не освоєні пів­денні степи та на Запорожжя. Південь спочатку освою­вався стихійно, а з 60-х років — під контролем російсь­кої адміністрації. На Запорожжі втікачі, що стали коза­ками, находили незвичайну, демократичну форму господарювання. Там існували три головних сектори го­сподарства: загально-січовий, курінний та індивідуальний. В загально-січовому розпорядженні були казна, табуни коней, худоба, вівці. Основні військові підрозділи — куре­ні мали своє майно та прибутки від промислів. У спеціаль­них укріпленнях — паланках розвивалось індивідуальне господарство, що спеціалізувалось на виробництві зерно­вих, технічних культур та розведенні худоби. Поступово формувалась мережа козацьких хуторів-зимівників. Їх еко­номічною основою був особистий та найманий труд. Зем­ля ж не була в індивідуальній власності. Вона належала всьому Війську Запорозькому. Козаки-господарі лише ко­ристувались нею. На місцях зимівників поступово виро­стали села, а на їх основі — міста: Катеринослав, Запоріжжя, Олександрія, Миколаїв, Кривий Ріг та інші. Після ліквідації січі в 1781 році, частину січових козаків було переведено в розряд селян-однодвірців. Вони повинні бу­ли платити подушну подать. Козаки Слобожанщини піс­ля скасування полкового устрою в 1/66 році переводи­лись у так звані «військові обивателі» і також обклада­лись подушною податтю. В 1783 році козацькі полки Гетьманщини були перетворені в регулярні російські пол­ки, їх склад залишався вільним, не закріпаченим.

Панівною верствою українського суспільства залиша­лась козацька старшина і поступово інтегрована нею укра­їнська шляхта. Їхні земельні володіння продовжували роз­ширюватись за рахунок гетьманських і царських роздач, пожалувань російського сенату та української Військо­вої канцелярії. Крім того, вони розширяли свої володін­ня на правах займанщини, купівлі, обезземелювання збід­нілих селян та козаків. Землі старшини поділялись на приватно-спадкові і рангові (дані за службу). Приватно-спадкове володіння давало права наслідування, купівлі-продажу, передачі. Рангове землекористування було обу­мовлене обов'язками військової служби. Закінчення її строку могло означати і втрату власницьких прав. Вихід з цього становища рангова старшина знайшла в спадковій передачі полкових посад, що давало змогу користування землею синам і внукам. Уже в 30-х роках XVIII століття в руках панського прошарку було 30% оброблюваних зе­мель. З часом російський уряд підтвердив права цього прошарку на дворянство, землі і кріпосних. У 1764 р. офі­церські чини і права дворянства одержала генеральна стар­шина і старшина Слобідської України. В 1783 р. — дво­рянський статус та право володіння кріпосними селянами були закріплені за всім шляхетським станом. «Жалувана грамота дворянству» 1785 р. остаточно затвердила його права на землю та кріпаків, особисту недоторканість та економічну свободу в частині торгівлі та промислів. Слід відзначити, що серед українського дворянства і міщанства були не тільки обмежені гнобителі селянства, й гуманісти з широкою освітою, що вболівали за свою країну, свій народ і вносили посильний вклад у розвиток його культури. До них належали: правознавець С.Десницький, літератор і громадський діяч П.Капніст, перекладач Арістотеля, Ксенофонта і Епіктета П.Полетик автор медико-топографічного опису Чернігівської губернії медик П.Малахов, філософ Г. Сковорода, знамениті художники А.Лосенко, Д.Девицький, В.Боровиковський, талановитий скульптор І. Мартос і багато інших. У структуру української панівної верстви входили і російські дворяни. Значна частина їх одержала тисячі десятин землі в освоюваних землях Південної України. Тут ж одержали наділи переселенці з інших країн: серби, нім ці, болгари.

Основним напрямком розвитку дворянського землеволодіння було зернове господарство і тваринництво. Родючість землі та використання колективної, дармової праці кріпаків сприяли поступовому росту виробництва. Собі­вартість продукції була низькою. Один з французьких просвітителів з гумором писав, що вона зводилась до де­кількох ударів палицею по спині кріпака. Передові помі­щицькі господарства почали переходити від трипілля до травопільної системи землеробства. Місцями впроваджу­вався зарубіжний досвід вирощування овець. Були до­сягнуті певні успіхи в розвитку конярства. Тривалий час, окрім зимового періоду, коней утримували в степу на татарський зразок.

У кінці XVIII століття деякі новостворені маєтки Пів­дня стають своєрідними центрами розповсюдження нових технологій обробітку землі, нових рослин, тепличної спра­ви. Прикладом може бути маєток сподвижника О.Суворова і приятеля поета Г. Державіна генерала Куріса в селі Петрівці, неподалік від Одеси.

Поступовий ріст населення, становлення нових та роз­ширення старих міст посилили попит на хліб і продукти тваринництва. В цих умовах власники маєтків розширю­ють зв'язки з ринком. Еволюція товарно-грошових від­носин, у свою чергу, сприяла переходу від натуральної до грошової ренти. Окреслились і переваги найманої праці. Вона поступово впроваджується в господарське життя, осо­бливо в малолюдних південних районах України. Росту товарно-грошових відносин сприяло і підприємництво зе­млевласників. Багато з них займалось такою прибутко­вою справою, як винокуріння, яке приносило більші при­бутки ніж зернове господарство.

У Правобережній Україні, що знаходилась до 90-х ро­ків під владою Польщі, та в Галичині розвивалось маг­натське, королівське, шляхетське та церковне землеволо­діння. Головною формою організації сільськогосподарсь­кого виробництва була фільварочна система. Кріпосна латифундія часто включала декілька так званих ключів, у кожному з яких було по 2-3 фільварки. Очолював її, призначений господарем, комісар. На чолі окремих клю­чів стояли економи, що мали помічників-контролерів. Окремими фільварками керували адміністратори, їм під­порядковувались: писар, управляючий сільськогосподар­ськими роботами та господині, які керували жіночими роботами. Фільварочна система була широко розповсю­джена в Галичині, на Поділлі. На Брацлавщині і Київщи­ні вона зустрічалась рідше. Власники фільварків часто здавали їх в оренду. Орендарі намагались одержати мак­симальні прибутки протягом договірного строку і з цією метою значно посилювали натиск на кріпосних. У цих умовах недільна панщина в західних областях України піднялась до 10 днів, а вартість усіх повинностей стала найвищою в Польщі.

У кінці 80-х років галицький селянин мусив віддава­ти панові 30% урожаю. Селянство відповідало на утиски широким рухом опришків та гайдамак, які нападали на панські маєтки, орендарів, заможних людей. Найвищою хвилею цього руху стала правобережна Коліївщина — повстання під проводом запорізького козака Максима За­лізняка. Все це, певною мірою, розхитувало кріпосну сис­тему та порушувало відносну стабільність економічного розвитку сільського господарства, стримувало розвиток його виробничих сил.