Торгівля. Грошовий обіг. Фінанси

Поступовому розвитку торгівлі сприяли: поглиблення поділу праці, ріст населення, посилення територіальної та галузевої спеціалізації, тенденція переходу від натураль­них до грошових зборів з населення. Та на розвиток да­ної сфери впливу і цілий ряд в основному негативних факторів:

1) панування в суспільстві феодальної форми власнос­ті та феодальних відносин;

2) велика питома вага натуральних та напівнатураль­них господарств;

3) слабкість Майнової диференціації селян;

4) феодальні усобиці та періодичні спустошливі напа­ди кримських татар і турок;

5) нестійкість і протирічність торгової політики дер­жави;

6) різнорідні до XVII ст. системи мір і ваги;

7) пільги магнатам і шляхті в зовнішній торгівлі в збиток купцям;

8) обмеження прав позацехових продавців;

9) складське право примусового збереження і продажу зарубіжних товарів;

10) багаторазовий характер збору внутрішніх торгових мит.

Таким чином, розвиток ринкових відносин був наслідком складної взаємодії позитивних і негативних факторів. Специфіка цієї взаємодії знайшла свій вираз у послідовності формування окремих структурних складових ринку. Найбільш розвинутою його частиною був продаж товарів широкого споживання (зерна, борошна, м'яса, риби і т. д.), а також великої та дрібної рогатої худоби. За нею слідував ринок предметів та знарядь праці (залізо, шкіри, тканини, віск, сошники, мотиги, леміш, смола). Слід відзначити все ж, що в умовах переваги натуральних та напівнатуральних господарств, значна частина знарядь виготовлялась у домашніх умовах самими селянами. Повільно формувався ринок послуг (ковалі, слю­сарі, шевці, кушніри).

У розглянутий період зароджується і така не характер­на для феодалізму складова ринкової структури, як ри­нок робочої сили. Ця суттєво звужена, поступово прогре­суюча сфера свідчила про наявність початкових антифео­дальних форм організації праці.

Основними формами організації внутрішньої торгівлі спочатку були торги та базари, а пізніше ярмарки. Торги та базари виникали в містах, невеликих містечках і се­лах, їх організація завжди вимагала спеціального коро­лівського привілею. На торжках і базарах продавались різноманітні товари широкого попиту. Торги часто були спеціалізованими, тобто продавали один вид товару. З про­давця за торгове місце брали певну грошову, або натураль­ну плату. Міська влада контролювала якість продукції, міри ваги та виконання правил торгівлі. Прошарок особ­ливо активної ринкової сили — купецтва за своїм скла­дом був багатонаціональним. Суттєву роль у розвитку ринкових відносин в Україні відігравали сімейні клани вірменів, греків, німців, євреїв, що проживали в торгових містах та містечках. Вони мали багаторічний досвід тор­гівлі, що передавався від покоління до покоління, своєчасну інформацію про динаміку попиту, значні прибутки і ши­рокі фінансові можливості. Вихідці ж з місцевого насе­лення, що не відрізнялись такого роду перевагами та рів­нем згуртованості в цих умовах, грали другорядну роль. Крім того, права українських міщан у сфері торгівлі об­межувались королівською адміністрацією.

Суттєвим кроком у формуванні внутрішнього ринку мало розповсюдження ярмаркової торгівлі. Вона виникла в XV столітті, а вже в середині XVII століття ярмарки, що збирались декілька разів на рік, мали місце в більшості великих та середніх міст України: Києві, Чернігові, Ніжині, Фастові, Ковелі, Калуші, Тернополі, Житомирі, Кремінці, Володимирі-Волинському, Львові. Ярмарки різко збільшили обсяги торгових оборотів, урізноманітнили кі­лькість пропонованих товарів, сприяли активізації еко­номічних зв'язків окремих регіонів. Вони стимулювали також розвиток стаціонарних форм торгівлі: магазинів, крамниць, шинків. Останні разом з ярмарками втягува­ли в товарно-грошові відносини все ширші верстви місь­кого і сільського населення. В результаті формувалась чітка структура організації торгівлі, торги і торжки, база­ри, ярмарки, система стаціонарних торгових точок у міс­тах. Водночас активізувалась міжрегіональна торгівля на основі подальшої господарської спеціалізації. Запоріж­жя розширює зв'язки з Правобережною Україною. Сюди ж у Лівобережжя широким потоком іде зерно. Наддніпровські ремісничі вироби збуваються в західних містах України. Торгівля зближувала, об'єднувала українські землі, поступово підточуючи основи старої феодальної системи.

Еволюція товарно-грошових відносин сприяла також розвитку зовнішньої торгівлі. Поступово відновлюються порушені татаро-монгольським завоюванням торгові зв'яз­ки з північно-східними руськими землями. Московський князь Дмитрій (згодом Донський) в 1379 р. підписав з литовським князем Ольгердом договір про вільну торгів­лю на територіях обох країн. Русько-литовський торговий договір 1427 р. гарантував вільну торгівлю російським купцям у Києві. З України в Росію вивозились зерно, шкіри, худоба, коні, вівці, вовна, сіль, скло, поташ, селітра. Експорт селітри досяг таких розмірів, що польський ко­роль Владислав IV видав у 1643 р. спеціальний указ про заборону збуту цього важливого стратегічного товару. Російські купці продавали на Україні хутра, зброю, сукна, полотно, одяг, кінську збрую. В Києві існувала постійна колонія російських купців. Він був також важливим тран­зитним пунктом у торгівлі Московської Русі з південни­ми країнами: Індією, Персією, Сирією (через причорномор­ський порт — Кафу). Це, в значній мірі, сприяло і економіч­ному розвитку самого міста. М. Литвин, автор трактату «Про норови татар, литовців і московитів» (1550 р.), писав таке: «Київ наповнений чужоземними товарами, бо немає відомішого, коротшого, надійнішого шляху стародавня і загальновідома в усіх своїх звивах дорога, що веде з чорноморського порту, тобто Кафи, через Таврійські ворота до Таваньскої переправи на Борисфені звідти — через степи до Києва: По ній з Персії, Індії, Аравії, Сирії везуть на північ у Москву, Псков, Новгород, Швецію, Данію дорогоцінне каміння, шовк і золоте ткання, ладан, фіміам, шафран, перець та інші пахощі. Чужоземні купці, які часто мандрують цією дорогою, збираються у великі валки до тисячі чоловік, звані караванами з багатьма навантаженими візками і нав'юченими верблюдами. Завдяки цій торгівлі київські намісники, відкупники, міняйли, власники човнів, візниці, провідники, корчмарі постійно збагачуються. «Тому трапляється, що в непоказних київських хижах, в тім переповнених плодами, овочами, медом, м'ясом, рибою з'являються дорогоцінні шовки, коштовності, соболині та інші хутра і пряжи в такій кількості, що я й сам, бувало, бачив там шовк дешевший за полотно у Вільно, а перець дешевший що сіль». Зрозуміло, що ця ситуація сприяла і подальшому розвитку торгівлі Києва з російськими містами.

Українсько-російська торгівля особливо активно розвивалась у приграничних землях. Центром збуту вітчизняної солі став Білгород. У зв'язку з цим, бєлгородський воєвода повідомляв у Москву про необхідність будівниц­тва гостинного двору для українських купців. Водночас товари з південноруських земель були широко представ­лені на торгах центральних міст Московської держави — Твері, Воронежа, Брянська, Нижнього Новгорода, Москви та інших. Підтримувались торгові зв'язки і з іншими сусідніми землями. В Білорусію з України вивозили по­таш, сіль, зерно. В Молдавію — залізо, свинець, мідь, мета­леві вироби. Звідти, в свою чергу, поступали вина, риба, шкіри, воли. Угорські купці збували залізні вироби, сріб­ло, золото, чорні метали, сукно. Львів підтримував торгові зв'язки з Кафою, а через неї з середземноморськими кра­їнами і, зокрема, з таким важливим центром торгівлі, як Константинополь. З Туреччини поступали арабські ска­куни, дорога зброя, шовк, атлас, килими, рис, прянощі. Львівські купці продавали в турецьких землях свинець, ножі, шкіряні вироби, сукно. Торгівлю з Константинопо­лем підтримував також Київ через Брацлав — Молдавію (Білгород). Активно розвивалась і торгівля в західному напрямку. Вона знаходилась, здебільшого, в руках магна­тів, які користувались значними пільгами, зокрема, не спла­чували регіональних мит та податків. Собівартість екс­портної продукції, їх маєтків була невисокою.

Ця обставина, а також «революція цін», що мала місце в країнах Західної Європи давала можливість експортеру одержувати значні прибутки. На Захід йшли зерно, лісо­матеріали, шкіри, воли, коні. В зворотному напрямку — дорога зброя, тонкі полотна та сукна, ювелірні вироби і т. інше. Дорогі іноземні товари, зрозуміло, задовольняли попит найбільш заможних верств населення. Покупна спроможність середніх верств міщанства падала. Державні органи Польщі намагались затримати ріст цін, знизити їх на промислові та імпортні товари. З цією метою встанов­лювались фіксовані ціни, основою яких було стихійне ціноутворення на продукцію сільського господарства. Та політика такого роду не давала бажаних результатів. Разом з ліберальним торговим законодавством вона сприяла посиленому проникненню західноєвропейських товарів на польський і український ринок.

Розвиток внутрішньої та зовнішньої торгівлі, як відо­мо, безпосередньо пов'язаний з грошовим обігом. На Укра­їні в XVI столітті курсували різноманітні монети: празь­кий грош, польські та литовські динари, срібний талер та інші. При цьому на територіях, що належали Польщі, іс­нувала польська грошова система, а на територіях, загар­баних Великим Князівством Литовським, грошова стру­ктура Литви. Люблінська унія 1569 р. об'єднала ці монетні системи. Об'єднавчий процес завершила грошова рефор­ма польського короля С. Баторія (1578-1580 рр.). У ре­зультаті основними знаками стали польський злотий (та­ляр) шеляг, грош, півторагрошовик, три- і шестигрошо-вик. Нова система не відрізнялась особливими перевагами. Більше того, у першій чверті XVII століття вона опини­лась у стані глибокої кризи. Цінність польської срібної монети різко впала. Це викликало ріст цін на товари і подальше падіння платоспроможності населення. Основ­ною причиною ситуації став такий зовнішньоекономіч­ний фактор, як знецінення німецької дрібної монети. Курс польської монети все ж був вище німецької. Зацікавлені в прибутках німецькі спекулятивні елементи (купці і банкіри) зуміли підтримати різницю в курсах німецької і польської монет. Унаслідок цього низькопробна німецька монета ринула в Польщу, а польське срібло широкою рікою потекло в німецькі землі. Там з нього карбували місцеві гроші. В результаті цих процесів польська казна і польська торгівля мали великі втрати. Аналогічна ситуація в польській економічній історії вже мала місце і 1517 року. У цілях посилення торгових зв'язків з Польщею, чеський король Людовік заснував у Сілезії монетний двір, де чеканився відповідно польському напівгрош. Та за його зовнішньою подібністю приховувалась суттєва різниця. Вміст срібла в польській монеті складав 0,39 грами, а 1 чеській — 0,29. Дешевша чеська монета скоро проникла на польський ринок, витісняючи польські гроші. Дипломатичні та адміністративні заходи проти чеської сторони не дали бажаних результатів. Король Людовік і його купці, що накопичували польське срібло, одержали значні при­бутки. В програші залишалась польська казна і польська торгівля.

У XVI столітті литовська казна поповнювалась, в основ­ному, за рахунок поборів із залежного населення вотчин. У тому ж столітті ряд повинностей кріпосного і напівкрі­посного населення були замінені грошовими зборами. Про­довжував існувати і такий давній податок, як «татарщи­на», яку в свій час місцеве населення платило татарам, а потім литовським феодалам. Правда, ряд поборів, пов'яза­них з цим історичним фактом, було ліквідовано в XV сто­літті. Так, наприклад, зник податок, що його вносили жи­телі придніпровських сіл, коли великий князь литовський приносив дари татарським ханам. З розширенням тери­торії князівства та посиленням влади його володаря, ос­новною сферою прибутків казни стали великокнязівські земельні володіння. Важливу роль відігравали також прибутки від митниць та монетного двору. В період війн вводились нові податки, які повинен був затверджувати сейм. Головними податками з землеробського населення були поголовщина і серебщизна. Після Люблінської унії 1569 р. податкове законодавство Литви і Польщі було об'єднане, та деякі відмінності збереглись і після цього. На литовських територіях України зберігся згаданий вище татарський» податок. Мав свої особливості і розвиток митної справи. Прибутки польської казни складались з надходжень від королівських маєтків, земельної податі, були підвищені в 1564 році до 20, а пізніше до 30-ти грошей податки з ремісничого і торгового населення, в містах, крім того, збирався особливий податок з будівель. Існував також податок на православне духовенство та громадян іудаїстського віросповідання (спочатку 30 гро­шей з кожного голови сім'ї, а згодом колективний збір з общини (кагалу). Важливою статтею прибутку були не­прямі податки — акцизи. Малораціональність польської фінансової системи, посилення в ній децентралізаторських тенденцій та постійний ріст витрат казни викликали не­обхідність систематичного підвищення податків. В особ­ливо складних ситуаціях протягом одного року з насе­лення стягували по декілька поборів: у 1613 — три, у 1620 — вісім, у 1628 — дванадцять. Пошук нових грошо­вих резервів призвів до податкової реформи 1629 р. За­мість податків з дворищ та шосу (міський збір) уводи­лось так зване «подимне». В сільських місцевостях це означало перехід до більш обтяжливої системи зборів. Об'єктом оподаткування ставав кожний селянський дім. Крім того, для кожного села визначалась певна грошова сума, яку пан-кріпосник розділяв між окремими земле­робськими господарствами. Подимне, порівняно з попе­реднім збором, підвищило прибутки казни на 60%. Роз­клад цього податку слабо враховував економічні мож­ливості окремих категорій селян, підривав виробничі сили їх господарств. Такою ціною був досягнутий приріст ре­альних прибутків казни з 280 тис. дукатів на початку XVII століття до 466 тис. дукатів у середині цього ж століття.