Загальна характеристика періоду

Київська Русь залишалась єдиним політичним утворенням до 30-х років ХІІІ ст. Та період феодальної роздробленості відбувся майже за сто років до цього. Найбільшими з князівств були Сіверське, Чернігівське, Київське, Переяславське, Галицьке та Волинське. Основною економічною причиною процесу розпаду було зміцнення феодальної вотчини, її виробничі можливості посилилися: розширились площі орних земель, зросла кількість і покращилась якість тяглової сили, більш вдосконалені стани землеробські знаряддя (плуг з залізним лемешем, соха з залізним наконечником). А оскільки вотчина - багатогалузеве господарство. То її зміцнення водночас сприяло посиленню її натурального характеру. Виробляючи все необхідне для своїх потреб, вона стає все більше замкнутою та відособленою від інших господарств. Таким чином, позитивним у цілому є процес поступального розвитку вотчини, що породжувало суперечливу тенденцію, яка з одної сторони ослабляла зв'язок між господарствами і територіями, а з іншої – сприяла спеціалізації, поступово підготовляючи новий етап – подальше розширення цих зв’язків. На ці тенденції, в свою чергу, нашаровувався ще один процес, що ускладнював цей розвиток. Розміри ренти, одержувані феодалом і його економічне благополуччя залежали від кількості підданих – безпосередніх виробників, він виявляв прагнення збільшити побори шляхом захвату сусідніх земель. Наслідком цього стали чисельні, руйнівні уособиці. Економічний інтерес реалізувався за допомогою грубої сили. Водночас господарський розвиток південно-західних князівств ускладнювався під впливом зовнішніх факторів. Розгром Константинополя послабив значення торгового шляху «З варяг у греки». Київ, як один з його найважливіших торгових центрів, втратив значну частину прибутків. Економічна база великокнязівської влади зву­зилась. А оскільки київські князі були основними носія­ми об'єднуючих тенденцій, це негативно позначилося на результатах їхніх централізаторських устремлінь. Вони вимушені були розраховувати не на економічні, а на пси­хологічні, кровно-родинні зв'язки з володарями інших князівств. Підвищення ролі феодальної ренти в жит­тєдіяльності пануючого прошарку, його матеріального ін­тересу пересилювало цю тенденцію, спонукало до погра­бувань та насильств і, таким чином, прискорювало дію відцентрових сил. У цьому ж напрямку діяли спустош­ливі набіги кочівників-половців. У князівських міжусо­бицях вони часто виступали союзником однієї з ворогу­ючих сторін, поглиблюючи розбрат і ослабляючи Русь. Крім того, половці робили часті набіги на прикордонні і навіть глибинні території південноруських князівств. Особливо великі втрати несла Київська земля. В «Повісті минулих літ» систематично зустрічаються записи такого змісту: прийшли половці на Київську землю і взяли безліч сіл з чоловіками і жінками, з кіньми, худобою та вівцями і погнали в степ. Руські князі також робили ана­логічні походи в степ, збагачувались «полоном» — брали в неволю чоловіків і жінок, дітей, челядь, забирали коней, велику і дрібну рогату худобу. Частина здобичі продавалась потім у Києві. Багатолюдний «полон» зви­чайно викликав зниження цін на невільників і невільниць. У цілому ж неспокійне сусідство з кочівниками мало наслідком не тільки тимчасові втрати людських і матеріальних ресурсів, але і такі довгострокові наслідки, як міг­рація частини населення з пограниччя в глибинні терито­рії країни, скорочення посівних площ, збільшення ви­трат на охорону зовнішніх рубежів, вимушене поселен­ня частини половців на окраїнах (чорні клобуки). Особ­ливо негативним наслідком було утруднення економічних і культурних зв'язків з причорноморськими містами — ко­лоніями, Візантією й іншими країнами. Таким чином, кочів­ники не тільки послабили Русь і сприяли її розпаду, але й істотно впливали на її розвиток у майбутньому.

У 30-х роках XIII століття на розрізнені князівства накинувся ще один численний і лютий ворог — татаро-монгольська орда. У 1239 році, незважаючи на героїчний опір, татаро-монголи захопили і зруйнували Переяслав і Чернігів. У 1240 році впав Київ. Його захисники, очолю­вані воєводою Дмитром, загинули. Значна частина насе­лення була знищена, місто спалене і зруйноване. Така ж доля спіткала інші міста та села. Розорені князівства втра­тили свою незалежність і наступні 120 років залишалися під ярмом Золотої Орди. Завойовані землі стали власні­стю хана. За своїм розсудом він дозволяв чи забороняв князям володіти їхніми вотчинами. Татаро-монгольське ярмо нанесло колосальні втрати продуктивним силам південно-західної Русі. Була знищена найбільш активна частина правлячої еліти суспільства. Інша ж, що вижила, за рідкісними винятками (Михайло Чернігівський, Дани­ло Галицький) знаходилась у залежному, принизливому становищі. Почався багатовіковий процес якісної дегра­дації правлячого прошарку. Тим часом земля лежала у руїнах. Більшість міст — центрів матеріальної і духов­ної культури — були повністю знищені і відроджувались потім як села. Загинула значна частина безпосередніх виробників. Деформувався нормальний процес відтворення населення, а також передачі досвіду від покоління в по­коління. Істотно загальмувався розвиток ремісничого ви­робництва і землеробства. Порушився процес поступової акумуляції національного багатства. Значна частина його була перетворена в дим і попіл. Знов створювані матері­альні цінності систематично привласнювалися Ордою. У південних і північно-східних князівствах установився небачений у Західній Європі режим багатоступінчасте експлуатації трудящого населення. Головним його деспотом була Орда. Далі слідували місцеві князі, бояри, церква. Тільки на користь Орди безпосередній виробник повинен був вносити данину, платити поплужне, тамгу. В його обов'язок входило також перевезення татарських адміністраторів і утримання ординських загонів. За багатоступінчастою експлуатацією, людськими втратами, підривом продуктивних сил сільського господарства йшли неврожаї, голодні роки, епідемії. Відгомін моральної і економічної ситуації того періоду знаходимо у творах сучасники подій єпископа Серапіона Владимирського. У «Повчанні» єпископ сумно запитує: «Чи не полонена була земля наша? Чи не взяті були гради наші? Чи незабаром не впали батьки і брати наші трупами на землі? Чи не введені були дружини і діти наші в полон? Чи не поневолені були ті, що залишилися гіркою роботою на іноплемінників?» Характерно, що той же автор водночас підкреслює наступ» не, що і в умовах іноземного поневолення з ще більшою силою виявляється тяга заможного прошарку до нагромадження багатства шляхом поневолення і пограбування. «Ненависть на други вселилася в серця наші, — пише він, — неситство маєтку поневолило нас, не дає милувати сиріт, не дає знати людського єства. Як звірина жадає насититися плоті, так і ми жадаєм і не перестаємо, аби усіх погубити, а гіркий той маєток і кривавий до себе пограбу­вати...» Цьому свідченню співзвучний і інший документ ХНІ століття, що стосується вже безпосередньо вотчинної системи управління підневільною працею. Мова йде про вотчинного управителя (тіуна) і його ставлення до закріпачених смердів. У «Наказі» Семена єпископа тверського читаємо: «Тіун неправду судить, винагороду бере; людей продає, мучить, лихе все робить...» Якщо співставити це свідчення з південноруськими церковними умо­вляннями, зверненими до тих, хто «челядь свою кривдить, б'є, позбавляє їжі й одягу», то можна з упевненістю сказа­ти, що картина, змальована тверським єпископом, була характерною і для українських земель. Грубі силові спо­соби управління, економічного і позаекономічного поне­волювання безпосереднього виробника в розглянутий пе­ріод суттєво посилилися. Водночас у менталітеті хліборо­ба закріпилося подвійне ставлення до праці як важкої феодальної повинності та способу фізичного самозбережен­ня, виживання. Ця тенденція посилилась потім у період тиснення татар і захвату українських земель феодальною Литвою і Польщею. У 1390 р. литовський князь Вітовт на підвладній йому території ліквідує південноруські князівства. Така ж ситуація мала місце на землях, захоплених польськими феодалами. Таким чином, остаточно зникають елементи колишньої державності. Значна частина південноруських князів і бояр (за окремими винятками) поступово підкоряється владі нових поневолювачів, ополячується, все більше віддаляється від корінного населення. Зрадництво еліти пояснюється її матеріальними інтересами. І в умовах польсько-литовського панування вона зберегла свої вотчини, була, як і раніше, зацікавлена в стабільній владі, що забезпечувала стягнення феодальної ренти. В цих умовах основними носіями на­ціональних традицій, мови, культури залишалися перева­жно гноблені «низи» — орачі-хлібороби і близька до них за економічним становищем дрібна українська шляхта. Після Люблінської унії Литви і Польщі (1569 р.) вплив польських феодалів поступово поширюється і на україн­ські землі, зайняті раніше литовцями. Польський феода­лізм стає пануючим суспільним ладом, його характер­ною рисою була відсутність васалітету. У країнах Захід­ної Європи в середовищі феодалів поступово виникла ієрархічна система (сеньйор — васал — нижчий васал), скріплена клятвою і договірними зобов'язаннями. Згодом вона стала основою суспільного порядку, дисци­пліни, законопослуху. Ці ж цілі переслідували церковні проповіді і міцніючі гуманітарні науки. В Польщі ж іє­рархія підпорядкування і порядку мала суттєві особли­вості. Кожен, навіть незаможний шляхтич, не міг прими­ритися з думкою, що він нерівня іншому. Ця ментальна особливість «верхів» вносила в громадське життя знач­ний елемент стихійності, безладдя, некерованості. Грубе насильство і в цей період залишалося основною формою рішення управлінських, соціальних і економічних про­блем. Численні усобиці і прямий феодальний розбій сут­тєво погіршували і без того безпорадне становище безпо­середнього виробника. З «Уважного листа» короля Сигізмунда Августа князю Богушу Корецькому (1568 р.) довідуємося, наприклад, що воєвода Ольбрехт Ласький напав на маєтки останнього, захопив і частково спалив декілька тисяч кіп зібраного врожаю, забрав коні, велику рогату і дрібну худобу, відібрав майно в селян, а їх дружин і дітей побив і поранив. (Грамоти великих литовських з 1390 по 1569 р., Київ 1868, с. 121-123. Пізніше загальну характеристику положення землеробського населення України в період польського пану знаходимо в «Універсалі» гетьмана Остряниці (20 березня 1638 р.) «Невже вам приємно бачити, — пише ман, звертаючись до своїх земляків, — як ваших батьків, матерів постійно піддають безчестю, як ваших братів, сестер і дружин, тиранськи вбивають, закривавлюють і мучать, як їх на льодових ломках, у тріскучі морози поганяють і обливають водою, як їх (чого не чувано під сонцем) запрягають у плуг, начебто волів?». У зв'язку з цим виникає таке питання: як в умовах багатовікової жорстокої експлуатації, фізичного, морального, етнічно релігійного насильства українському народу вдалося зберегти мову, національність, забезпечити поступовий розвиток духовного світу? Відповідь на це питання дає економічна історія. Головною виробничою одиницею у східних слов'ян була патріархальна родина. Її об’єднувала необхідність спільної колективної праці. Остання розпо­ділялась за віком (діти, підлітки, юнаки, дорослі, літні), за статтю (чоловічі і жіночі роботи), за складністю технологій (у домашньому ткацтві: мати і бабуся біля ткацького вер­стата, дочки виконують допоміжні роботи).

Поділ праці поєднувався з простою кооперацією: зби­рання врожаю, наприклад, вимагало участі усієї родини (чоловіки — косарі, жінки — снопов'язальниці, діти — носії й укладальники снопів у стіжки та копи). Водночас у трудовій діяльності родини спостерігалися явища, що віддалено нагадують деякі риси цеху: виробництво окре­мих видів продукції однією і тією ж особою від початку до кінця, певна регламентація окремих видів робіт, згур­тованість своїх проти чужих і ін. Разом з тим родина відрізнялась гнучкістю управління. Головним роз­порядником і контролером робіт, як правило, був батько. Правда, на Україні його влада, на відміну від російських родин, не завжди була безумовною і часто доповнювалась материнською співучастю і порадою. Це не позначалося на повазі до батька. За сформованими нормами сімейного життя, приміром, батько, що прийшов додому, роздягався і роззувався дочкою. Вона ж подавала йому рушник, про­воджала до столу, і т. д. Головним випромінювачем ду­ховного тепла в сім'ї була мати. Її ставлення до дітей було для них моральною установкою, еталоном гуманної поведінки з близькими і далекими людьми. Духовне пробуджувалось і навколишньою природою, землею. Ще давньогрецький автор Ксенофонт відзначав, що земля вчить навіть справедливості, тому що, хто більше віддає їй, той більше одержує. В цьому ж напрямку діяли внутрішньосімейні трудові відносини. Кожен член родини був здатний виконувати різноманітні роботи та допомагати іншому. Таким чином, родина була стійкою, багатофунк­ціональною, адаптивною виробничою підсистемою. Тру­дові технології та зміст взаємин диктувалися тут суво­рою проблематикою життя. Духовне було найтіснішим чином пов'язано з працею, материнським і батьківським прикладом, із землею — надії і скорботи. Усе це разом взяте і забезпечило велику стійкість родини в протиборст­ві з природними і соціальними стихіями, свавільним безграниччям місцевих поневолювачів і зовнішніх ворогів. Таким чином, самозбереження народу, його мови, земле­робської духовності, в основному, було результатом життє­діяльності головної виробничої ланки суспільства — се­лянської родини. Безумовно, не можна заперечувати і ви­значну роль традиційних елітних сфер духовної культури. З прийняттям християнства з'являються переклади «Біб­лії» і «Нового завіту», стають доступними візантійські хро­ніки і книги природно-наукового змісту, починається на­вчання грамоті. При Софійському соборі в Києві виникає перша бібліотека, формуються літописні зводи і т. д. Але засвоєний східними слов'янами візантійський варіант віри замкнувся потім на унікальності православ'я, тяжів, у ос­новному, до молитви і віри, активно протистояв духовному впливу Західної Європи. Слід зазначити також, що в силу особливостей розвитку східне слов'янство не тільки зали­шилося за межами західноєвропейського культурного від­родження У-УПІ століть (діяльність Боеція (480-524 рр.) Кассіодора (480-573 рр.) Ісидора Севільського (560-636 рр.) Беди Високоповажного (673-735 рр.), але й більш пізнього культурного впливу. Коли на Заході в XII столітті ірано-арабський світ Сходу через іспанських євреїв-перекладачів почав передачу спадщини Арістотеля, Птоломея, Евкліда, Гіппократа, Авіценни, коли виникли університети і з'явився новий вид знання — знання-доказ — Русь знову опинилася поза цим могутнім духовним процесом. Подібне повторювалось і в майбутньому.

Таким чином, структура і зміст духовних виробничий сил населення українських земель мали певні особливості, що позначилися на якості господарських та управлінських процесів.