Феодальне землеволодіння. Розвиток сільського господарства

В Київській Русі верховне право володіння всіма землями належало главі держави – князю. Князь наділяв підлеглих йому бояр і дружинників великими ділянками землі. В результаті поступово виникли дві форми великої феодальної власності: «жизнь» (аллод) – вільне відчужування земельної власності, основа особливого багатогалузевого господарства князів і бояр, і «волость» - тимчасова власність, дарування на умовах несення військової служби, що не передавалась у спадщину (бенефіцій). Поряд з князівським і боярським землеволодінням, з ХІ століття виникають і розширюються земельні володіння церкви. Основною формою організації великого феодального господарства була вотчина – володіння, що знаходилось в особистій власності феодала і передавалась у спадщину. Вотчина включала господарський двір з житловими будівлями, хлівами для худоби, пташниками, а також ріллі, луги, ліси, залежні села. Від імені феодала нею керував огнищанин, у підпорядкуванні якого були прикажчики – тіуни і сільські старости. Вотчина мала багатогалузевий характер.

Поряд з основною галуззю – землеробством, тут були представлені скотарство, полювання, ремесло, рибальство, бортництво, птахівництво. У вотчинні вироблялось усе необхідне для існування феодала і його челяді, тобто її господарство мало натуральний характер і було слабко зв’язане з ринком.

Основою існування вотчини була праця холопів – смердів. Раби були приватною власністю вотчинника. Поновлення цієї категорії цілком залежного населення було пов’язано з само продажем у рабство, внаслідок відсутності джерел існування чи неможливістю повернення боргів або одруженням з рабинею без договору з її власником. Поневолення феодалами вільних общинників – смердів здійснювалося шляхом позаекономічного примусу. Позаекономічне підпорядкування здійснювалось за допомогою насильства. Економічне було зв’язане з різким погіршенням господарського положення смерда внаслідок стихійного лиха: повені, посуха, неврожаю, пожежі, втрати худоби й ін. В таких випадках він змушений був звертатися за допомогою до феодала, господарство якого було крупнішим, більш заможним. Укладаючи з ним договір (ряд) про допомогу, смерд брав на себе певні зобов’язання, які не завжди міг виконати. Внаслідок цього він поступово становився напівкріпаком.

Смерд, ремісники чи представники інших категорій інших категорій населення, що потрапляли в залежність внаслідок грошової, або хлібної позички, звалися закупами. Релейні закупи мали свій наділ і працювали на землі феодала. При цьому в процесі відробітку свого боргу їхня залежність могла посилитись. Про це свідчить відомий збірник давньоруських законодавчих установлень «Руська правда».

Історично першою формою державного податку, що поступово перетворював смердів у податне залежне населення, була данина. Вона збиралася хутрами, продуктами сільського господарства і промислів. Спершу полюддя мало нефіксований, багаторазовий характер. Княгиня Ольга прийняла закон про введення фіксованого розміру зборів. З часом рента продуктами стала основною формою експлуатації смердів. Поряд з нею існувала і відробіткова рента, коли залежний хлібороб відпрацьовував визначену кількість днів на землі або в господарстві феодала.

Крім того, він виконував ряд повинностей: брав участь у будівництві доріг та фортець, надавав гужовий транспорт, ставав військовозобов’язаний в період війни.

Становлення феодальних відносин закріплялось у «Руській правді». Основні статті закону гарантували державний захист феодальної власності, визначили категорії залежного населення, встановлювали покарання за крадіжку чужого майна, за порушення межових знаків, втечу від власника.

Система штрафів за вбивство представників різних прошарків населення свідчила про значну соціальну диференціацію в тогочасному суспільстві. За вбивство князівського слуги штраф у розмірі 80 гривень, за смерда, холопа, рядовича – 5 гривень. «Руська правда» встановила особливо жорстокі покарання за підпал, зазіхання на чужу власність.

Феодалізм у своїй основі – аграрний лад. Сільське господарство було головною, визначальною галуззю. Переважно виробництво зернових культур – жита, ярової і озимої пшениці, вівса, ячменю, гречки, проса. Вирощувались технічні культури – льон і коноплі, що давали сировину для виробництва тканин і рослинної олії. Розповсюдженими були городні культури: цибуля, часник, огірки, буряк, капуста, ріпа, кавуни, хміль, горох, боби. Древньоруські джерела згадують також садівництво (вишня, яблуня, груша, слива, горіх, виноград, малина та ін.) Значною підгалуззю сільського господарства були тваринництво, розведення великої рогатої худоби, коней, свиней, кіз, овець. Допоміжними галузями сільського господарства були бортництво, рибальство і полювання.

У Х – ХІІ ст. у структурі продуктивних сил землеробства відбувалися істотні зміни. Продовжувався процес вдосконалення землеробських знарядь. У господарствах феодалів поширювався плуг з залізним лемешем, що забезпечував глибоку оранку, знищення бур’янів, збереження в ґрунті вологи і корисних речовин. У селянських господарствах орним знаряддям були соха і рало. В лісових районах на міну однозубий приходить двозуба соха з асиметричними сошниками, що дозволяли збільшити ширину борозни і підвищити продуктивність праці хлібороба. Водночас здійснився перехід від вузьколопатного до широколопатного рала. Широколопатне рало розширило борозну, забезпечило більш ефективне знищення бур’янів та усунуло необхідність попередньої оранки.

Поширення плуга з залізним лемешем сприяло становленню ще більш продуктивної системи землеробства – трипілля. Трипілля включало озиме, ярове і тимчасово не оброблюване поле. Трипілля вводить у господарський обіг 2/3 землі проти ½ в умовах двопілля. Водночас відбуваються зміни в торговій силі. Поряд з биком, усе більше використовується кінь. Зміни в знаряддях праці і тягловій силі, вочевидь, стали однією з визначальних причин посилення слов’янської землеробської колонізації Дінця, Дону, Керченського півострова, небезпечних тоді причорноморських територій.

Незважаючи на процес закріпачення, праця вільних общинників грала досить значну роль. Територіальна громада складалася з так званих «димів» - окремих господарств, що об’єднувалися в дворища. Дворища включали 10-15 димів і входили до складу сільської громади, яку очолював староста. «Дим» являв собою велику багатодітну родину. Така родина мала наділ землі, який передавався в спадщину. Земля находилася не в приватній власності, а у володінні, тобто не могла вільно продана, подарована. Громада розподіляла податки між родинами. Кругова порука включала і колективні володіння – луг, ліс, борті, ловища. Існувала і приватна сімейна власність. Вона поширювалась на житло, домашнє майно, робочу худобу, дрібну рогату худобу і птахів, продукти землеробської праці та домашніх промислів. Однак, при всій позитивності змін у структурі сільського господарства, результати праці були невисоким. Крім того, значна частина додаткового продукту вилучалась феодалами в формі данини й натуральних поборів. У цих умовах матеріальна нестабільність породжувала у виробника почуття невпевненості і страху, готовності до підпорядкування і залишалась однією з головних причин подальшого соціального поновлення напіввільних і вільних общинників.

Розвиток ремесла

Розвиненою галуззю давньоруського господарства було ремесло. Утворення держави, ріст попиту на залізні землеробські знаряддя, зброю, будівельні матеріали, шкіряні, дерев’яні, гончарні, ювелірні та інші вироби сприяли поглибленню його спеціалізації, вдосконаленню організації і підвищенню продуктивності праці. В ремеслі нараховувалось близько 60 різних спеціальностей. Ремісники однієї спеціальності селилися разом, займаючи ряд міських вулиць. В основному, переважала робота на замовлення, але і товарне виробництво також мало місце (продаж солі, продуктів сільського господарства, жіночих прикрас, книг та ін.). Головними сферами ремісничого виробництва були видобуток і плавка руд та металообробка.

До Х ст. їх плавили у так званому сиродутному горні. Технологія була дуже недосконалою, що позначалось на якості металу, та одержаних з нього виробів. З Х ст. сиродутний горн поступово витісняється чавуноливарною домницею. Домниця значно підвищила температуру, забезпечила справжню плавку руди і суттєво поліпшила якість металу. Вона збільшила кількість кінцевого продукту і таким чином сприяла зниженню його собівартості та поширенню залізних виробів. Обробка металу здійснювалась у кузнях вручну. Основними методами обробки були кування, лиття, гартування, пайка та ін. Істотні успіхи були досягнуті у виробництві кольчужної броні. У виробництві військового спорядження поступово поглиблювалась спеціалізація. Джерела того періоду згадують зброярів, щитників, лучників, майстрів по виготовленню облогових знарядь для руйнування міських стін. Багато чого з того, що оточувало давньоруського жителя і чим він користувався, виготовлялось з дерева: житло, знаряддя праці, засоби пересування (човни, підводи), міські стіни, мости. Тому попит на цей вид праці був досить широким, що також сприяло поглибленій спеціалізації виробництва. У його структурі відомі: будівельники дерев’яних будинків, теслі, мостики, майстри по виготовленню возів, меблів, бочок, дерев’яних господарських знарядь і ін. Основними знаряддями праці в цій сфері були: залізна сокира, молоток столярне тесло, долото, свердло, рубанок, струганок. Про високий рівень деревообробного мистецтва Київської Русі свідчить будівництво великого дерев’яного моста через Дніпро (Київ) на початку ХІІ ст.

Прийняття християнства на Русі (988 р.) сприяло подальшому розвитку будівельної справи, зокрема, спорудженню дерев’яних, а потім і кам’яних храмів. Кам’яними спорудами були: Київська Десятинна церква, побудована греками в Х ст., церква в Тмутаракані (1022 р.), Софійський собор у Києві (1017-1037), Спасо-Преображенський собор у Чернігові (1036р.) В ході спорудження кам’яних храмів майстри, в певній мірі, використовували вітчизняний досвід зведення дерев’яних споруд. Розвиток нової галузі викликав ріст потреб у будівельних матеріалах. Починається виробництво цегли, черепиці, багатобарвної будівельної плитки для настилання підлоги і прикраси стін. Великий вплив на будівельну справу Київської Русі близька за релігійним духом Візантія. Це знайшло вираз не тільки в технології кладки найдавніших російських храмів, але й у запозиченні ряду будівельних матеріалів (вапно, черепиця). У греків східні слов’яни перейняли різьблення по каменю. Розвинутою галуззю ремесла було склоробство. Виплавляли не тільки звичайне прозоре, але й кольорове скло (червоне, синє, бірюзове, жовте, фіолетове) Зелене, бірюзове, червоне скло виробляли з допомогою окису міді і вмілого регулювання температури печі. Фіолетове – з застосуванням марганцю. Ріст населення і попиту сприяв також розвитку інших виробництв. Потреба в шкіряному взутті, сідлах, кінській збруї, поясах, пергаменті сприяли розвитку обробки шкіри. І в цій галуззі, як і в цілому ряді інших посилювався поділ праці. В спеціалізовані групи виділялись кушніри, майстри по виготовленню хутра, кожум’яки, фахівці по пошиттю чобіт і інші. Виробництво одягу в значній мірі концентрувалося в домашньому господарстві. Процес здійснювався за допомогою таких простих знарядь, як веретено і гребінь, а ткацтво за допомогою домашнього ткацького верстата. Більш дорогі тканини вироблялися спеціальними ремісниками. У містах працювали і фахівці з пошиття одягу на замовлення – кравці. Важливою галуззю ремесла стало виробництво глиняного посуду. З ХІ ст. почав переважати глиняний посуд, зроблений на гончарному крузі (глечики, блюда, чашки, «корчаги» - великі судини для збереження зерна, олії, меду та інших продуктів).

З розвитком будівельної справи гончари все більше втягуються у виробництво випаленої цегли, черепиці, кольорової поливної плитки. Потреби давньоруського населення в різних видах прикрас та предметів побуту (кільця, браслети, хрести, підвіски, кубки, чари, блюда та ін.) задовольняли майстри - ювеліри. Їх вміння і навички включали виготовлення виробів за допомогою лиття, кування, карбування, позолоти, черні, скані, виробництва емалей. Масова продукція випускалась за допомогою спеціальних багаторазових матриць.

Особливою галуззю художнього ремесла був іконопис. Ченці-іконописці працювали на замовлення, за визначну плату. Їх реміснича діяльність включала такі операції: підготовку і сушку дерев’яних дощок – основ, наклейку на дерев’яну основу полотна (паволоки), покриття її крейдою (левкасом) і втілення образу з допомогою кольорових фарб. І в цій сфері також ремесло часто піднімалося до рівня вражаючих високомистецьких творів. Про це свідчить, зокрема, ікона ХІІ ст. «Спас нерукотворний». Що служила бойовим стягом і духовним символом в боротьбі з половцями. Іконопис перетворювався в безпосередній компонент і стимулятор розвитку духовної культури.