Періодизація історії економіки

Періодизація економічної історії не зводиться до простого розмежування історико-економічного процесу на окремі етапи. Це не стихійно-волюнтаристська акція. Глобальна періодизація являє собою складну, неоднознач­ну проблему і безпосередньо пов'язана з відповіддю на такі основні питання:

1) що являє собою історико-економічний розвиток: єди­ний безперервний чи дискретний, лінійний процес, дина­мічну систему чи несистемне утворення;

2) що являє собою механізм причинно-наслідкових зв'язків і якісно-кількісних змін, які визначають особли­вості окремих етапів, зміст та напрямок розвитку (про­грес, регрес);

3) які галузі, сфери, фактори виробництва справляли в кінцевому результаті визначальний вплив на його посту­пальний хід?

Свідчення з цієї проблематики нагромаджувались дуже повільно і процес переходу від неповного до більш повно­го знання продовжувався цілий ряд віків.

Цей напрямок думок, певною мірою, закріпляється в наступному столітті. Успіхи промислових переворотів у країнах Західної Європи в першій половині XIX століття, пов'язана з ними соціальна проблематика та відображен­ня цих процесів в історико-економічній літературі, по­ступово підготували логічний перехід від ідеї постійно зростаючої ролі промисловості до концепції основополож­ної ролі матеріального виробництва в суспільному жит­ті. В 30-х роках XIX століття був опублікований перший том роботи німецького вченого Лавернь-Пегільєна, в якому він висловлює думку про те, що економічні форми явля­ють собою основу всієї організації суспільства. Майже одночасно, в 1831 р. в Англії вийшла з друку праця еко­номіста Річарда Джонса «Досвід про розподіл багатств та про джерела податків». Джонс звернув увагу на взає­мозв'язки між змінами в капіталістичному виробництві і відношеннями різних класів у суспільстві. На основі історико-економічного підходу він сформулював поняття «економічна структура нації». Економічна структура роз­глядалась Р.Джонсом як ключ до розуміння історично­го минулого та сучасного йому періоду.

К. Маркс створює нову теорію суспільного розвитку. В її основу, як відомо, була покладена ідея формування, розвитку і зміни способів виробництва, що розглядались як взаємо­дія виробничих сил, виробничих відносин і надбудови. Так виник ще один варіант періодизації економічної іс­торії. Він включав поняття про послідовну зміну п'яти суспільних способів виробництва:

1) первіснообщинного, де відсутня приватна власність на засоби виробництва;

2) рабовласницького, де безпосередній виробник і зна­ряддя праці стають приватною власністю;

3) феодального, що заснований на особистій залежнос­ті виробника і приватній власності на засоби вироб­ництва;

4) капіталістичного, основою якого є експлуатація власником-капіталістом найманого робітника;

5) майбутнього комуністичного, де панує суспільна влас­ність на засоби виробництва та ліквідується екс­плуатація людини людиною.

Порівняно з попередніми підходами, нова періодизація мала ряд переваг. Вона вперше розглядала суспільство як динамічну систему; пояснювала механізм переходу від од­ного способу виробництва до іншого; розглядала взаємо­дію економічного і соціального компонентів, як його сер­цевину; вводила поняття про ціль поступального підйому людства — безкласове суспільство. В радянський період ця періодизація, як складова частина марксистської докт­рини була основою підходу до соціально-економічного роз­витку. Та в західноєвропейській і світовій науці цей під­хід широкого розповсюдження не мав. К. Маркса крити­кували за перебільшення ролі виробничих сил, схильність до економічного детермінізму.

Cepeд сучасних нам концеп­цій періодизації економічної історії, в першу чергу, слід назвати схему школою неолібералізму (Ф. Бем, Л. Ерхард, В. Ойкен) та теорію індустріального суспільства, що вини­кли в 50-х рр. XX століття (Дж. Гелбрейт, Р. Арон, У. Ростоу, С. Кузнєц та інші). Неоліберали, як і їх попередники, розділяють епохи економічного розвитку, виходячи з особ­ливостей сфери обігу і ступенів конкуренції. Теорія ж індустріального розвитку на перше місце ставить машин­ну техніку, технологію, зверхність великого промислово­го виробництва. Один з відомих представників цієї тео­рії У. Ростоу висунув концепцію стадій економічного росту. Згідно У.Ростоу історичний розвиток характеризу­ється п'ятьма стадіями:

1) традиційне (докапіталістичне) сільськогосподарсь­ке суспільство з низькою продуктивністю праці;

2) стадія підготовки умов до «зрушення», або перехід­не суспільство (ріст продуктивності праці в сільсь­кому господарстві, розвиток інфраструктури);

3) стадія «зрушення» і переходу до індустріального розвитку;

4) індустріальне суспільство (велика індустрія при го­ловній ролі галузей важкої промисловості;

5) стадія масового споживання (виробничий потенці­ал працює на споживача, провідні галузі пропону­ють предмети довготривалого користування).

Стадії зростання, на думку цього американського економіста, визначаються взаємодією різноманітних факторів від техніко-економічних і виробничих до політичних, ідеологіч­них, психологічних. Зміна стадій розвитку диктується змінами в провідному секторі економіки (групи галузей, що розвиваються більш високими темпами і визначають зростання всього народного господарства). Як бачимо, пропоно­ваний варіант періодизації, порівняно з попередніми, є більш об'єктивним. В центрі уваги автора — матеріальне виробництво, зміни в техніко-технологічному комплексі, споживанні. Він характеризує, хоч і недостатньо перекон­ливо, механізм руху по стадіях економічного росту; під­креслює поступальність та направленість процесу розвит­ку. Та слід відзначити, однак, що і розглянутий варіант має ряд суттєвих недоліків:

1) не враховуються соціально-економічні фактори роз­витку;

2) останній розглядається переважно в лінійному пла­ні і не аналізується як складний системний процес;

3) аргументація, що висвітлює специфіку стадій еконо­мічного росту, теоретично недостатньо пов'язана з внутрішніми соціально-економічними закономірно­стями розвитку матеріального виробництва.

Теорію У. Ростоу розвинув американський соціолог Д. Белл. Виходячи з уявлень про традиційне, індустрі­альне і постіндустріальне суспільство, він концентрує основ­ну увагу на останньому, визначивши шість його основних характеристик:

1) в економіці простежується перевага сфери послуг

над сферою виробництва;

2) серед зайнятих переважають робітники розумової

праці;

3) головним фактором, що визначає нововведення, ста­ють теоретичні знання;

4) здійснюється плановий розвиток техніки та конт­роль за її використанням;

5) в управлінні застосовуються нові інтелектуальні тех­нології;

6) на відміну від індустріального, в постіндустріальному суспільстві головну роль відіграють не економічні, а політичні інститути.

Головним недоліком схеми Д. Белла, як бачимо, є не­дооцінка визначальної ролі економіки відносно політики і культури. До проблематики періодизації еко­номічної історії певною мірою належать також циклічні схеми розвитку суспільства і, в першу чергу, теорії німе­цького філософа О.Шпенглера (1880-1936) та англійсько­го історика А. Тойнбі (1889-1975). За Шпенглером істо­ричний розвиток розпадається на ряд замкнутих цикліч­них культур: єгипетська, вавилонська, антична, арабська, китайська, західноєвропейська, російська та культура майя. Кожна з них переживає період юності, зрілості, ста­рості і смерті. Визначальну роль у цьому круговороті ві­діграє духовний фактор. Шпенглер вважав, що західно­європейське суспільство вже пройшло період розвитку і вступило у стадію загибелі. Про це свідчив, на його дум­ку, якісно-негативний стан людини в міській цивілізації гинучої Європи, де особа — це «новий кочівник, паразит, житель великого міста, абсолютно позбавлений традиції розчинений в безформній масі...» (О. Шпенглер. Зах. Європи. — М., 1999). Прихильником ідеї круговороту цивілізацій був також А.Тойнбі. В його концепції нараховувалось 13 цивілізацій. Як і у Шпенглера, вони досягають оптимального розвитку і сходять зі світової сцени. Строк їх існування приблизно 6 тисяч років. Головна визначальна риса цивілізацій — релігія. Основним двигуном розвитку є еліта суспільства, зокрема видатні осо­би, генії — люди особливо могутньої життєвої сили, ї життєвий порив є земним проявом волі Бога. Як свідчить сказане, і О.Шпенглер, і А.Тойнбі ігнорують про­відну роль матеріального виробництва в житті суспільст­ва. За цією причиною механізм реального розвитку зоста­ється для них закритим, а роль духовного фактора постає в односторонніх малопереконливих характеристиках.

Розглянувши цілий ряд варіантів періодизації еко­номічної історії, ми можемо поставити цілком законо­мірне питання. Який з них є найбільш аргументованим та найменш одностороннім? Критично оцінюючи ще раз розглянуту інформацію, приходимо до таких основних висновків:

1. Масштабність, багатосторонність, суперечність глобального процесу історико-економічного розвит­ку суттєво ускладнює його пізнання і, зокрема, фор­мування загальновизнаної теорії періодизації.

2. Більшість існуючих концепцій на сьогодні відобра­жають лише окремі сторони об'єкта дослідження. Розробка загальновизнаної науково-конструктивної доктрини — проблема недалекого майбутнього.

3. У цій ситуації історики-економісти мають право користуватися загально історичною періодизацією: стародавня історія (100 тис. років до н. е.) — V століття н. е.), середні віки (У-ХV ст.), нові часи (XVI-поч. XX ст.), новітні часи (з 1914 р. до наших днів). При цьому, враховуючи, що при всіх недоліках найбільш аргументованим залишається варіант глобальної періодизації, що поступово окреслювався в роботах І.Тюрго, Л.Пегільєна, Р.Джонса та інших авторів в основі історико-економічної періодизації на даному етапі доцільно залишити і відомий поділ на первіснообщинний, рабовласницький, феодальний
та капіталістичний способи виробництва.

4. На цих засадах сучасна періодизація економічної історії України має такі основні періоди:

1) еволюція первіснообщинного способу вироб­ництва;

2) господарство українських земель доби феодаліз­му: а) господарство Київської Русі (ІХ-ХП ст.), б) господарство українських земель у XIII - пер­шій половині XVII століття, в) господарство Укра­їни в другій половині XVII та у XVIII століттях, г) економіка України в період кризи кріпосни­цької системи (кінець XVIII - перша половина XIX ст.);

3) господарство України в період капіталізму: а) ска­сування кріпосницької системи, б) економічний розвиток України в 60-90 рр. XIX ст., в) економі­ка України на рубежі ХІХ-ХХ століть;

4) господарство України в роки революції та грома­дянської війни (1917-1920 рр.);

5) нова економічна політика в Україні (1921-1928 рр.);

6) господарство України в роки довоєнних п'яти­річок;

7) економічний розвиток західноукраїнських земель в 20-30 рр.;

8) економіка України в роки Другої світової війни та післявоєнної відбудови (1939-1950 рр.);

9) соціально-економічний розвиток України в 50-60 роки;

10) економіка України в 70-80 рр. XX століття;

11) економіка незалежної України.

Розглянута періодизація одноразово являє собою загальну програму освоєння курсу. У зв'язку з цим підкреслимо, що однією з головних цілей дисципліни є формування вмінь узагальнення та критичної оцінки історико-економічного досвіду, практичного застосування історико-економічного підходу в процесі рішення теоретичних і практичних проблем.

Кінцеві результати вивчення курсу включають:

1) засвоєння студентом історико-економічних знань, що характеризують довготривалий процес розвит­ку господарських систем;

2) уміння узагальнити, критично осмислити та визначити можливості використання позитивного чи упередження модифікованого повтору негативного досвіду;

3) набуття навичок застосування історико-економічної інформації в ході аналізу та коригування сучасних соціально-економічних явищ та процесів.

5. Історико-економічна інформація розділу і сучасність

Нове розуміння предмета і методу економічної історії розширює можливості поглибленого дослідження процесу розвитку систем матеріального виробництва.

На цій основі суттєво посилюється творчо-стимулююча роль економічної історії в системі сучасних економічних наук.

Відкриваються нові перспективи впливу історико-економічних знань на сучасну соціально-економічну практику. Окреслюється необхідність розробки прикладних розділів історії господарства: історико-економічної евристики та історико-економічної антропології.

Стає більш раціональним, творчим і професійно направленим процес освоєння історико-економічних знань студентам.

Питання для самоперевірки

1. Розкрийте особливості нового підходу до трактування предмета і методу економічної історії.

2. Дайте характеристику творчих функцій економічної історії з сучасною соціально-економічною практикою.

3. Проаналізуйте систему творчих зв’язків економічної історії з сучасною соціально-економічною практикою.

4. Висвітліть роль історії господарства в економічній освіті.

5. Розкажіть про періодизацію, структуру та задачі курсу.