Предмет і метод історії економіки. Її місце в системі економічних наук та сучасної соціально-економічної практики.

У системі сучасних економічних знань і соціально-еко­номічної практики історія економіки виконує цілий ряд особливо відповідальних загальносистемних функцій. Найважливішими з них є:

1) дослідження процесу розвитку суспільного вироб­ництва;

2) узагальнення соціально-економічного досвіду в ін­тересах сучасності;

3) стимулювання розвитку загальної економічної тео­рії і галузевих наук;

4) гуманітаризація навчальних дисциплін;

5) інтеграція економічних знань;

6) підвищення культури економічного мислення.

Крім того, на думку істориків-економістів Одеського державного економічного університету, приведений пере­лік слід доповнити евристичною функцією, що пов'язана з творчим використанням історико-економічної інфор­мації в процесі прийняття окремих господарських рішень та постановки теоретичних, практичних і методологічних проблем. Такий широкий діапазон наукових, прикладних і стимулюючих функцій суттєво підвищує роль еко­номічної історії в економічній освіті та в рішеннях акту­альних теоретичних і практичних проблем сучасної рин­кової економіки. У певній мірі ця роль була притаманна історії економіки і в далекому минулому. У зв'язку з цим підкреслимо, що твердження цілого ряду авторів ні­бито економічна історія бере початок з роботи Адама Сміта (1723-1790) «Дослідження про природу та причини ба­гатства народів» (1776) або з наукових робіт німецької історичної школи в економіці (XIX ст.), потребує суттєво­го уточнення. Формування історико-економічних знань являє собою довготривалий процес, перший етап якого можна окреслити IV ст. до н.е. — І ст. н.е. Якраз у цей період з'являються історико-економічні фрагменти в ро­ботах Арістотеля («Політика»), Варрона («Про сільське господарство»), Вітрувія («Десять книг про архітектуру»), Плінія Старшого («Природнича історія»). Слід відзначи­ти, що ці фрагменти, в більшості, були викликані потреба­ми узагальнення господарського досвіду. Другий етап розвитку історико-економічних знань приходиться на ХУІ-ХУП століття. Поступовий розвиток ремесла, сіль­ського господарства, торгівлі, формування міжнародного ринку, «революція цін» та інші факти господарської дій­сності посилюють інтерес до історії окремих галузей і сфер економіки. З'являються галузеві історико-економічні роботи таких авторів, як Г. Агрікола «Про родовища і рудники в старі і нові часи» (1546), І. Лафем «Історія торгівлі Франції», І. Верденгаген «Трактат про ганзейсь­кі республіки» (1626) та інші. Дослідження такого на­прямку вносять динаміку в систему знань про окрему галузь, формують уявлення про її розвиток, підсумовують господарський досвід минулого і наводять на думку про розробку на цій основі раціональних правил і законодав­чих актів. Одночасно мали місце перші кроки інтеграції історико-економічних знань у працях теоретиків еконо­мічної думки: А. Монкретьєна («Трактат про політичну економію» 1615), В. Петті («Політична арифметика», 1676) та інших.

На наступному етапі формування історико-економіч­них знань (XVIII століття) продовжується ріст кількос­ті галузевих досліджень. Публікуються роботи І. фон Шпергеса «Історія гірничої справи в Тіролі», А. Андер-сона «Історичний і хронологічний нарис торгівлі» (1764), А. Л. Шлецера «Досвід історії торгівлі» (1789), Ф. Таубе «Історія англійської торгівлі з найдавніших часів до наших днів» (1776), Ф. Фішера «Історія німецької торгівлі і судноплавства» (1785), К. Хюльмана «Німецька історія фінансів» (1781), К.Антона «Історія німецького сільсько­го господарства» (1799) і цілий ряд інших. Поява знач­ної частини цих. творів також була безпосередньо пов'я­зана з господарською проблематикою поточного розвит­ку та спробами узагальнення досвіду. Паралельно продовжує розширюватись процес інтеграції історико-економічних знань в економічній теорії. Ряд основних положень «Економічної таблиці» (1758) Франсуа Кене (1694-1774) були розроблені на основі широкого вико­ристання історико-економічного матеріалу. Відома пра­ця А. Р. Ж. Тюрго (1727-1781) «Роздуми про утворення і розподіл багатств» (1760) містить у собі історико-економічне знання не у вигляді окремих фактів чи екскур­сів, а в формі глобальної уяви про історичний поступ капіталістичного сільського господарства і властивих йому прикмет.

У 1776 р. вийшла знаменита праця класика політич­ної економії А. Сміта «Дослідження про природу і при­чини багатства народів». Структура історико-економічних знань у цьому творі включала такі основні аспекти:

1)використання історико-економічних праць та фраг­ментів;

2)історико-економічні екскурси в текстах основних теоретичних розділів;

3)самостійні історико-економічні розділи (книга III).

Наступний етап розвитку історико-економічних знань - XIX століття проходить під знаком промислових переворотів. У зв'язку з цим значно розширюється коло історико-економічних видань, присвячених розвитку про­мисловості: роботи Д. Саймонса «Промислові галузі та промислові робітники в Англії і за кордоном» (1839), В. Шульца «Розвиток виробництва» (1843), Е.Юра «Фі­лософія фабрики» (1854), «Промисловістьнародів» (1855), Г. Гюліха «Історичний описторгівлі промисловості і зем­леробства» (1830-1845) і т. д. Промислові перевороти і за­гострені ними соціальні протиріччя стимулювали також появу історико-економічних робіт, присвячених робітни­чому класу (Д.Уейд «Історія середнього та робітничого класів» (1835), П. Венсар «Історія праці і трудящих у Фран­ції» (1846), Д. Такетт «Історія положення трудящих у ми­нулому і сучасному» (1846)). Паралельно розширюється коло досліджень у сфері грошового обігу та цін (Ж. Гарне (Історія монети» (1819), У. Джейкоб «Історичне досліджен­ня про виробництво та вживання дорогоцінних металів» (1831), Т. Тук «Історія цін» (1858) і т.д.). Продовжується також процес поступової інтеграції історико-економічних знань в інших науках: статистиці (Шльоцер «Теорія статистики» (1804)), суспільствознавстві (Ш. Сен-Сімон «Ка­техізис промисловців» (1824)), філософії (Г. В. Ф. Гегель «Роботи різних років» т. І. – М., 1972). Характерним для цього періоду є новий етап творчих взаємозв'язків еконо­мічної історії і економічної теорії. Посилену зацікавле­ність історико-економічними явищами та процесами при­пини О. Ж. Ш. Сісмонді. Історико-економічний підхід широко використовував англійський економіст Річард Джонс в роботі «Досвід про розподіл багатства та про дже­рел;» податків» (1831). Значення економічної історії для політекономії уже в перших десятиліттях XIX століття підкреслювали такі німецькі економісти, як К. Pay, Г.Крау, Ю. Шон, Ю. Баумштрак, Ф. Ліст. Загальновідомо та­кож, що «Капітал» К. Маркса написаний на основі історико-економічних робіт. Суттєву роль у розвитку історико-еко­номічних знань та їх взаємодії з економічною теорією нідіграла німецька історична школа в політичній еконо­мії (старша школа: В.Рошер, К. Кніс, Б. Гільдебранд; мо­лодша школа — Г. Шмоллер, К. Бюхер, Л.Брентано та інші), її представники розгорнули широку критику абстрактного методу класичної політичної економії, вка­зуючи, одночасно на необхідність використання історич­них досліджень.

Суттєвий вплив на розвиток наукових досліджень у цей період відіграли історико-економічні школи Німеччини, Франції, США. Довготривалі цикли економічної кон’юнктури вивчали М.Д. Кондратьєв і Й.А. Шумпетер.

Як свідчить усе сказане, у процесі довготривалого розвитку історико-економічних знань поступово розширювались їх функції, поглиблювались дослідження, міждисциплінарні та практичні зв'язки. Сьогодні економічна наука стоїть на порозі фундаментальних змін: вдосконалення методології дослідження процесу розвитку господарських систем, взаємозв'язків макро- і мікропроцесів, духовних виробничих сил і господарського порядку, розробки прикладних розділів історико-економічної евристики. Суттєвою передумовою цих змін повинно стати уточнення сучасних уявлень про предмет і метод еконо­мічної історії. Справа в тому, що предмет дослідження економічної історії вже протягом цілого ряду десяти­літь трактується неоднозначно і розпливчато. З 60-х ро­ків XX століття до наших днів у більшості підручників з незначними варіаціями повторюється таке визна­чення: економічна історія вивчає діяльність народів окре­мих країн в усіх сферах і галузях господарства: промис­ловості, сільського господарства, транспорту, зв'язку, капі­тальному будівництві, торгівлі, побутовому обслуговуванні, фінансах і кредиті. При всій, здавалось би, прозорості цього тезису він має суттєві недоліки:

1) предмет дослідження не подається в його цілісності (не ясно з чим ми маємо справу: з «діяльністю на­родів», відокремленими галузями і сферами, з виро­бничим комплексом чи системою господарства);

2) у зв'язку з цим виникають значні труднощі на шля­ху творчого розуміння предмета дослідження, зок­рема визначення його структурно-функціональних основ, механізмів динаміки;

3) у визначенні відсутнє одне з найважливіших науко­вих понять економічної історії — поняття розвит­ку виробництва;

4) трактування предмета дослідження не інтегрує по­ложення загальної економічної теорії про суспіль­не виробництво як теоретичну основу розуміння економічної історії;

5) намір вивчати діяльність народів обертається не­увагою до окремого виробника і його проблем у ра­мках даної господарської системи. Людина зникає з економічної історії. Посилюється процес дегума­нізації дисципліни;

6) пропоноване розуміння предмета залишав за його рамками ідею багатьох західноєвропейських істориків-економістів про роль духовної складової в економічному розвитку країни (роль науки, освіти, рівня духовної культури еліти та ін.);

7) перераховані недоліки в трактуванні предмета де­формують розуміння методу дослідження, що в свою чергу суттєво знижує науковий рівень дисципліни.

Сказане свідчить не тільки про складність, а й про особ­ливу гостроту актуальності розглядуваної проблеми. Пер­шим кроком у напрямку її вирішення, на наш погляд, є констатація первинного факту: економічна історія вхо­дить у структуру економічних наук, загальним об'єктом дослідження яких є економіка. В рамках цієї структури кожна з наук має свій конкретний предмет дослідження. Для економічної історії — це процес розвитку системи суспільного виробництва окремих народів, країн, регіонів. Зрозуміло, що при необхідності поглиблено вивчається роз­виток окремих підсистем-галузей виробництва, процесів, явищ. Історія господарства багатоаспектна, але цілісна наука. В процесі її розвитку за нею закріпились дві на­зви — економічна історія та історія народного господарства, їх суть єдина. І протиставлення цих назв, яке ми іноді зустрічаємо навіть у підручниках, слід розглядати як курйоз. Отже, предметом дослідження економічної історії є процес розвитку системи суспільного виробництва, що конкретизується в господарській системі кожного істо­ричного періоду. У зв'язку з цим виникає питання: що таке система господарства в історико-економічному плані?

Кожна галузь матеріального виробництва розглядається як підсистема господарства, структурно-функціональною основою якої є взаємозв'язки знарядь і предметів праці, технологій, самої праці та виробничих відносин (техніко-економічних, організаційно-економічних, соціально-економічних). Результати її діяльності, зрозуміло, зна­ходять вираження в кількісних та якісних показниках. Тепер підкреслимо, що наше уявлення про систему буде не повним, якщо ми, враховуючи здобутки німецької історико-економічної школи, не включимо духовну скла­дову економічного розвитку. У нашому розумінні, це комплекс духовних виробничих сил, кожна з ланок якого вносить свій вклад у розвиток усієї системи. Сюди, у пер­шу чергу, входять такі вагомі компоненти, як наука і освіта, духовна інфраструктура країни, духовні виробничі сили еліти суспільства, включаючи державно-управлінські, структури.

Предмет дослідження економічної історії являє собою складну, динамічну, суперечливу господарську систему. У зв’язку з цим зауважимо, що між предметом і науковим методом його дослідження існують глибокі взаємозв’язки. Ще в епохи середньовіччя відомий католицький теолог Ф.Аквінський вказував, що істина – це відповідність розуму і предмета. При незмінності думки і мінливості предмета істина перетворюється в помилку. Правда, в наш час вчені частіше повторюють модифікований, більш пізній тезис про метод як душу і розуміння змісту об’єкта дослідження. З цими думками можна погодитись. У методі немає нічого такого, чого б не було у змісті. Виходячи з цього, підкреслимо, що системність предмета дослідження наводить на думку про системність методу. Складні економічні утворення не можуть бути об’єктивно досліджені за допомогою одного-двох методів. Що ж являє собою метод економічної історії як системна конструкція? Сьогодні ми, з певним переконанням, можемо сказати, що в його структуру входять такі основні складові:

1) методологічні установки сучасної філософії;

2) методологічні положення загальної та галузевої економічної теорії;

3) загальнонаукові методи;

4) методи самої економічної історії.

Наступною фундаментальною складовою історико-економічного методу є методологічні установки загальної економічної теорії. Слід відзначити, в першу чергу, що вона дає теоретичну базу для наукового розуміння пред­мета економічної історії — матеріального виробництва, закономірностей і законів його розвитку. На цій основі, як ми впевнились вище, в історико-економічній науці інте­грується наукове поняття економічної системи та її струк­тури. Ця інтеграція, в свою чергу, суттєво розширює мож­ливості подальшого методологічного впливу економічної теорії на економічну історію. Одночасно виникають умо­ви для переходу від загальної описовості розвитку госпо­дарських систем і процесів до поглибленого історико-економічного аналізу. Збагачується понятійний апарат. В його структуру входить, наприклад, поняття про ядро розвитку економічної системи — підсистему техніки і технології. У зв'язку з цим в економічній історії вини­кає необхідність дослідження інноваційних процесів та їх впливу на техніко-економічні, організаційно-економічні та соціально-економічні відносини. Стає особливо акту­альною і така міждисциплінарна проблема, як поглибле­не дослідження впливу техніко-технологічних систем на безпосереднього виробника та навколишнє середовище, її рішення пов'язане з пошуком нових методологічних засо­бів. Таким чином, посилення методологічного впливу за­гальної економічної теорії сприяє збагаченню методоло­гічного інструментарію економічної історії, розширюючи її зворотні міждисциплінарні зв'язки.

До структури методу економічної історії входять та­кож загальнонаукові методи: статистичні, математичні, моделювання. Відомо, що в історико-економічних дослі­дженнях широко використовується аналіз рядів динамі­ки, факторний та кореляційний аналіз. Перспективним напрямком стає застосування теорії нескінчено-малих величин у процесі аналізу розвитку складних господар­ських систем. Усе більшу роль відіграє математичне та графічне моделювання. Разом з тим, існують актуальні, але поки що не вирішені проблеми. Окреслюється перс­пектива моделювання вузлових соціально-економічних процесів на основі теорії вузлів — самостійного розділу математики, що розвивається з XIX століття. Теорія вуз­лів уже освоєна в молекулярній біології та в квантовій теорії поля, її інтеграція в історії економіки дасть змогу розробки математичних моделей вузлових процесів та сут­тєво поглибить аналітичні можливості досліджень.

Дисциплінарною серцевиною методу як системи, є ме­тоди самої економічної історії. До них у першу чергу належать: збір, класифікація, інтерпретація та аналіз фак­тів, аналіз процесу розвитку господарських систем, підси­стем та зв'язаних з ними явищ і процесів. Слід відзначи­ти, що уточнення предмета дослідження, про яке йшла мова в даному розділі, суттєво розширює методологічні можливості економічної історії. На зміну традиційній описовості поступово приходить історико-економічний аналіз. Його особливістю є скерованість на поглиблене дослідження системності, рівня інтегрованості та причинно-наслідкового механізму процесу розвитку господарських утворень.

Усе вищесказане свідчить про те, що уточнення предмета та методу економічної історії суттєво розширює її творчі функції та посилює евристичну роль в економічній теорії і практиці.

2. Багатогранність творчих зв'язків історії економіки з сучасною соціально-економічною практикою

У навчальній історико-економічній літературі до останніх років питання про творчі зв’язки економічної історії і сучасної соціально-економічної практики висвітлювалось недостатньо. В більшості випадків воно вичерпувалось загальною заявою про те, що без минулого ми не можемо в достатній мірі зрозуміти сучасний стан і перспективи розвитку економіки. Такий дуже загальний підхід, ство­рюючи видимість пояснення, не розкривав перед студен­том усієї багатогранності зв'язків економічної історії і практики, включаючи майбутню спеціальність студента. В цих умовах проблема освоєння навичок та вмінь, вико­ристання історико-економічного матеріалу в його професійній діяльності взагалі не піднімалась. Все це, безумовно, негативно впливало на якість навчального проце­су і відповідно на рівень підготовки економічних кадрів. Однією з найбільш суттєвих причин цієї ситуації була недостатня вивченість довготривалого процесу творчих взаємозв'язків економічної історії і господарської прак­тики. Сьогодні ситуація в певній мірі змінилась. Наші знання поповнились новими фактами.

Важливим напрямком творчих взаємозв'язків еконо­мічної історії і практики є галузеві історико-економічні дослідження, що мають вихід у сучасність. Вони представ­ляють собою аналіз довготривалих процесів розвитку, роз­кривають глибинну логіку причинно-наслідкових зв'язків, співвідношення позитивних та негативних тенденцій, висвітлюють динаміку якісних перетворень та змін, сигна­лізують про визрівання аномальних явищ та майбутніх катастроф. Більшість такого роду інформації, як правило, залишається за рамками поточного щорічного економічного аналізу. З цієї причини управлінці, що ігнорують історико-економічний підхід, часто бувають здивовані раптовою появою неочікуваних ситуацій, викликаних невідомими для них якісними довготривалими змінами. Це, зрозуміло, не­гативно впливає на рівень їх управлінських рішень і ре­зультати розвитку підприємств. Ось чому історики-економічні підкреслюють, що навички використання історико-економічної інформації і, зокрема, історико-економічного аналізу, надзвичайно важливі не тільки для управлінця, економіста, бізнесмена, а й для представника кожної про­фесії. Справжній професіонал — це людина, яка, крім всьо­го іншого, досліджує довготривалі тенденції та зміни в сфері своєї діяльності, і, з огляду на них, ставить та вирі­шує суттєво важливі проблеми, вносить корективи, впро­ваджує інновації. Ось чому адаптовані курси економічної історії повинні читатись у більшості ВНЗів України. Спе­ціальні, практично-скеровані курси, повинні викладатись також на факультетах та в інститутах перепідготовки кад­рів. Для вищої управлінської еліти і депутатів, крім того, повинна бути створена спеціальна навчально-прикладна історико-економічна серія видань, присвячених найбільш актуальним проблемам довготривалого розвитку вітчиз­няної соціально-економічної системи. У зв'язку з цим, постає проблема поступового зближення історико-еко­номічного і звичайного економічного аналізу та подаль­шого вдосконалення методологічного інструментарію економічної статистики.

Із сучасною соціально-економічною практикою істо­рію господарства з'єднує і можливість безпосередньої уча­сті в реальних експериментах, спрямованих на відроджен­ня забутих, екологічно чистих виробництв, народних про­мислів і занять. При цьому вихідним рубежем відро­дження, яке має господарські, загальнокультурні, виховні цілі, має бути історико-економічний аналіз процесу роз­витку промислу з виходом у сучасність та пропозиціями по його адаптації в нових умовах.

Вивчаючи досвід формування ринкових відносин у західноєвропейських країнах, Японії, Ізраїлю, США історики-економісти звертають увагу на особливо суттєву роль духовного фактора в структурі даного процесу. На цій основі вони виходять на актуальні проблеми розвитку сучасної України і вказують, зокрема, що сучасна теорія і практика соціально-економічної трансформації суспіль­ства ігнорує досвід передових країн світу в частині інно­вації духовних виробничих сил. Між іншим, саме з ними пов'язані рішення кардинальних загальнодержавних проблем:

1. Формування раціональних ринкових відносин ви­магає різкого посилення духовної та економічної конкурентоспроможності населення.

2. Підвищення продуктивності праці, рівня економіч­ної безпеки, якості управлінської еліти та грома­дянського суспільства, подальша демократизація потребують нового рівня культури.

3. Задачі консолідації суспільства, уникнення міжпартійних, релігійних та етнічних конфліктів безпосе­редньо пов'язані з необхідністю розробки довгостро­кової ідеології суспільства — доктрини його якіс­ного духовного перетворення.

Історики-економісти вважають, що вирішення перелі­чених проблем можуть бути досягнуті в умовах поетап­ної глибинної реформації духовних виробничих сил су­спільства, куди слід включити науку, освіту, духовний рі­вень державної управлінської еліти, духовні виробничі сили особи, сім'ї, підприємства та традиційних сфер куль­тури. Вони розглядають духовні виробничі сили, як одну з фундаментальних умов нового рівня системи інститу­цій і господарського порядку в країні. Генератором ос­новних ідей і цілей реформації, на їх погляд, повинні ста­ти наука і освіта. Постановка і пропаганда ідеї, що виникла в процесі порівняльного історико-економічного аналізу, одночасно стимулює розвиток прикладних розділів еко­номічної історії таких, як історико-економічна евристи­ка, історико-економічна антропологія. Концентрація зу­силь істориків-економістів на цих наукових аспектах обі­цяє нові виходи в сучасну соціально-економічну практику.