РАТИФІКОВАНИХ УКРАЇНОЮ, ТА НАЦІОНАЛЬНОГО ЗАКОНОДАВСТВА

ЩОДО ЗАПОБІГАННЯ ТОРТУРАМ

ТА ІНШИМ ПОРУШЕННЯМ ПРАВ ЛЮДИНИ

ПІД ЧАС ДОПИТУ

Під час опитування особи, яка підозрюється у вчиненні злочину, працівник міліції не повинен вдаватися до дій, які б могли бути розцінені, як катування чи жорстоке або нелюдське поводження.

Стаття 28 Конституції України наголошує: "Кожен має право на повагу до його гідності. Ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, шо принижує гідність, поводженню чи покаранню.

Жодна людина без її вільної згоди не може бути піддана медичним, науковим чи іншим дослідам".

Наведена конституційна норма є відтворенням положень, що містяться у Загальній декларації прав людини від ЇО грудня 1948 p., зокрема там зазначено:

а) кожна людина повинна мати всі права І всі свободи, проголошені
декларацією, незалежно від раси, кольору шкіри, статі, мови, релігії,
політичних або інших переконань, національного або соціального
походження, майнового, станового або Іншого становища (ст. 2);

б) кожна людина має право на життя, на свободу і на особисту
недоторканність (ст. 3);

в) ніхто не повинен зазнавати тортур або жорстокого, нелюдського,
або такого, шо принижує його гідність, поводження і покарання
(ст. 5);

г) всі люди рівні перед законом і мають право на життя, без будь-
якої різниці, на рівний їх захист законом (ст. 7);

д) ніхто не може зазнавати безпідставного арешту, затримання або
вигнання (ст. 9).

Європейська конвенція з прав людини від 4 листопада 1950 р. передбачає, шо:

а) право кожної людини на життя захищається законом (ст. 2);

б) жодна людина не може бути піддана катуванням, нелюдському
або такому, що принижує ЇЇ гідність, поводженню чи покаранню
(ст. 3),

У Міжнародному пакті про громадянські та політичні права від 16 грудня 1966 р. передбачено, що:

а) право на життя є невід'ємне право кожної людини, це право
охороняється законом, ніхто не може бути свавільно позбавлений життя
(ст. 6);

б) нікого не може бути піддано катуванню чи жорстокому,
нелюдському або принижуючому гідність поводженню чи покаранню
(ст. 7);

в) кожна людина має право на свободу та особисту недоторканність,
нікого не може бути піддано свавільному арешту чи триманню під
вартою, нікого не може бути позбавлено волі інакше, як на підставах і
відповідно до такої процедури, які встановлено законом (ст. 9);

г) кожному заарештованому повідомляються при арешті причини
його арешту і в терміновому порядку повідомляється будь-яке
пред'явлене йому обвинувачення (ст. 9);

д) усі особи, позбавлені волі, мають право на гуманне поводження
і повагу гідності, властивої людській особі (ст. 10).

Такі самі застереження містяться у міжнародно-правових актах і щодо дітей. Так, Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. передбачає, що держави-сторони вживають усіх необхідних законодавчих, адміністративних, соціальних і просвітніх заходів з метою захисту дитини від усіх форм фізичного та психологічного насильства, образи чи зловживань, відсутності піклування чи недбалого і брутального поводження та експлуатації, а також у разі необхідності початку судової процедури (ст. 19). Держави-сторони забезпечують, щоб жодна дитина не піддавалась катуванням та іншим жорстоким, нелюдським або принижуючим гідність видам поводження чи покарання (ст. 37).

Основними ж міжнародними актами, що регулюють ці положення в комплексі, є Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р. (далі — Конвенція), підписана Урядом Української РСР 26 січня 1987 p., і Європейська конвенція про запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню від 26 листопада 1987 р. (далі — Європейська конвенція), ратифікована Верховною Радою України законом від 24 січня 1997 р.

Конвенція термін "катування" визначає як будь-яку дію, якою навмисне спричиняється сильний біль або страждання (фізичне чи моральне) будь-якій особі з метою:

отримати від неї або від третьої особи відомості чи визнання;

покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється;

залякати чи примусити до будь-якої дії її або третю особу;

дискримінації будь-якого характеру, коли такий біль або страждання спричиняються державними посадовими особами чи Іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди.

Згідно з Конвенцією зміст цього терміна не включає біль або страждання, що виникли внаслідок винятково законних санкцій чи викликаються випадково.

Наголошено також, що ніякі виняткові обставини, якими б вони не були — стан війни чи загроза війни, внутрішня політична нестабільністьтощо, а так само наказ вищого начальника або державної влади не можуть бути виправданням катувань.

Відповідно до Конвенції кожна держава-учасниця зобов'язана забезпечити розгляд усіх актів катування та тих дій будь-якої особи, шо є співучастю у катуванні згідно з її кримінальним законодавством.

З огляду на те, що злочини,пов'язані з катуванням, зазвичай є тяжкими, Конвенція передбачає визначення кожною державою-учасницею відповідних покарань за них, встановлення юрисдикції держав-учасниць щодо цих злочинів навіть у разі, коли жертва -громадянин цієї держави, який перебуває за її межами, а також регламентує питання взаємної правової допомоги з питань кримінальних справ про такі злочини.

Для створення ефективного механізму попередження актів катувань та протидії їм Конвенцією визначено, що кожна держава-учасниця повинна:

забезпечувати включення повною мірою навчальних матеріалів Й інформації про заборону катувань до програм підготовки персоналу правових органів, цивільного чи військового медичного персоналу, державних посадових осіб, які можуть стосуватися утримання під вартого і допитів осіб, які зазнали будь-якої форми арешту, затримання чи тюремного ув'язнення,або поводження з ними;

ввести пю заборону до правил чи інструкції, що стосуються обов'язків і функцій посадових осіб;

забезпечувати, щоб компетентні органи швидко і неупереджено проводили розслідування, коли є достатні підстави вважати, що катування було застосоване на території, що перебуває під ЇЇ юрисдикцією;

розглядати правила, інструкції, методи і практику допиту, а також умови тримання під вартою і поводження з людьми, підданими будь-якій формі арешту, затримання чи тюремного ув'язнення з тим, щоб не допускати випадків катувань;

забезпечувати будь-якій особі, яка стверджує, що її катували,право на пред'явлення скарги компетентним органам влади цієї держави та

на швидкий неупередженийрозгляд такої скарги, а також на забезпечення захисту позивача і свідків від будь-яких форм неналежного поводження чи залякуванняу зв'язку з його скаргою чи будь-якими свідченнями;

забезпечувати у своїй правовій системі порядок, згідно з яким жертва катувань одержала б відшкодування і мала підкріплене правовою санкцією право на справедливу і адекватну компенсацію, включаючи заходи для якомога повнішої реабілітації, а у разі смерті жертви внаслідок катувань право на компенсацію надавалося б її утриманцям;

забезпечувати, щоб будь-яка заява, що, як встановлено, була зроблена при катуванні, не використовуваласяяк доказ у ході будь-якого судового розгляду, за винятком випадків, коли вона використовуються проти особи, звинуваченої у здійсненні катувань, як доказ того, що таку заяву було зроблено.

Крім того, кожна держава-учасниця зобов'язана вжити аналогічних заходів для запобігання іншим актам жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність поводження і покарання, що не підпадають під визначення катувань, якщо такі акти здійснюються державними чи посадовими особами або іншимиособами, котрі виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи з їх мовчазної згоди. При цьому катування слід визнати найжорстокішим видом зазначеного поводження.

В Європейській конвенції вказується, що захист позбавлених волі осіб від катувань чи нелюдського або принижуючого їхню гідність поводження чи покарання міг би бути посилений ггозасудовими засобами превентивного характеру, що грунтуються на інспекціях, у зв'язку з чим створено Європейський комітет із питань запобігання катуванням чи нелюдському або такому, що принижує гідність, поводженню чи покаранню (далі — Комітет). Комітет під час інспекцій перевіряє поводження з позбавленими волі особами з метою посилення у разі необхідності, захисту таких осіб від катувань чи нелюдського або принижуючого їхню гідність поводження чи покарання (ст. 1). Відповідно до Європейської конвенції кожна Сторона дозволяє інспектувати будь-яке місце, шо перебуває під її юрисдикцією і в якому тримаються особи, позбавлені волі органом державної влади.

Згідно з вимогами Зводу принципів захисту всіх осіб, що підлягають затриманню або ув'язненню в будь-якій формі від 9 грудня 1988 p., термін "жорстокі, нелюдські чи принижуючі гідність види поводження або покарання" має тлумачитися так: щоб забезпечити, за можливості, найбільш широкий захист проти зловживань фізичного чи психологічного характеру, включаючи тримання затриманої чи ув'язненої особи в умовах, що позбавляють її (тимчасово або постійно) будь-якого із її природних чуттів, зору, слуху, просторової або часової

орієнтації. Такі дії можуть викликати стрес, почуття жаху чи неспокою, принизити чи образити її, зломити її фізичний чи моральний опір.

Окремі акти Європейського суду визначають, що до жорстокого, нелюдського і принижуючогогідність поводження належать: тримання в приміщенні з постійним та гучним звуком або у підвалі, де особа ризикує наразитися на небезпеку нападу щурів, позбавлення сну, харчування і води, розлучення матері з немовлям, поміщення здорової людини до психіатричного відділення тощо.

Надзвичайно жорстоким поводженням, варто погодитись, є очікування кілька років між винесенням та виконанням смертного вироку, тобто коли державою не витримується розумний строк для оскарження вироку і прийняття рішення про помилування.

Принизити гідність особи можуть і такі дії, як гоління голови, виставлення голої людини перед іншими людьми, змушування одягатися так, щоб це викликало глузування, їсти неїстівні речовини тощо.

Звичайно, для визнання цих дій актами жорстокого, нелюдського і принижуючого гідність поводження, вони повинні мати певний рівень жорстокості, оцінка якого залежить від тривалості та інтенсивності відповідного поводження, його наслідків для здоров'я людини, статі, віку, попереднього стану здоров'я та інших індивідуальних особливостей потерпілого.

В Токійській декларації "Основні лікарські принципистосовно катування та інших видів жорстокого, негуманного та принизливого ставлення чи покарання'¹ (прийнята 29-ю Всесвітньою медичною асамблеєю, Токіо, Японія, жовтень 1975 р.) визначено термін "катування" та окреслено головні правила, якими мають керуватися лікарі:

катування— умисне, систематичне чи разове спричинення фізичних чи психічних страждань однією або кількома людьми, що діють самостійно або за наказом, щоб примусити іншу людину дати інформацію, зробити зізнання або з іншою метою (преамбула);

за будь-яких обставин... лікар не повинен погоджуватися, допускати чи брати участь у катуваннях чи інших формах жорстокого, негуманного або принизливого поводження незалежно від злочину, в якому жертва такого поводження підозрюється чи обвинувачується,а також незалежно від переконань і мотивів жертви (ст. 1);

лікар не повинен надавати ніяких умов, інструментів, матеріалів чи знань для проведення тортур чи інших форм жорстокого, негуманного чи принизливого поводження, а також для зменшення можливості жертви чинити опір такому поводженню (ст. 2);

лікар не повинен бути присутнім при будь-яких діях осіб, що

здійснюють катування чи інші форми жорстокого, негуманного чи принизливого поводження або таких, що погрожують таким поводженням (ст. 3);

всесвітня медична організація підтримуватиме міжнародне співтовариство, Національні медичні асоціації та асоціації лікарів-колег і стимулюватиме їх надавати підтримку лікарю та його родині у разі погроз чи переслідування через відмову "не помічати" застосування тортур або інших форм жорстокого, негуманного чи принизливого поводження (ст. 6).

Відповідно до Деклараціїосновних принципів правосуддя для жерте злочинів та зловживання владою від 29 листопада 1985 р. державам слід розглянути питання про доповнення національних законів нормами. що забороняють зловживання владою та передбачають засоби захисту для жертв таких зловживань, а саме: право на реституцію та/або компенсацію і необхідну матеріальну, медичну, психологічну й соціальну допомог^' та підтримку.

Закон України "Про зняття застережень України до Конвенції проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання" вказує, шо Україна повністю визнає на своїй території дію:

ст. 21 Конвенції шодо визнання компетенції Комітету проти катуваньотримувати та розглядати повідомлення, які стосуються заяв однієї держави-учасниці про те, що інша держава-учасниия не виконує своїх зобов'язань за цією Конвенцією (ст. 2);

ст. 22 Конвенції щодо визнання компетенції Комітету проти катувань отримувати та розглядати повідомлення осіб, які перебувають під юрисдикцією держави-учасниці і які стверджують, шо вони є жертвами порушення державою-учасницею положень Конвенції, чи повідомлення такого роду, шо надходитимуть від їх імені (ст. 20).

Наразі розглянемо, як імплементовано вищезазначені положення у внутрішнє законодавство України.

Згідно з Кримінально-процесуальним кодексом (далі - КПК) України:

ніхто не може бути притягнутий як обвинувачений інакше ніж на підставах і в порядку, встановлених законом (ст. 5);

ніхто не може бути заарештований інакше як на підставі судового рішення (ст. 14);

підозрюваному, обвинуваченому і підсудному забезпечується право на захист; особа, яка провадить дізнання, слідчий, прокурор, суддя і суд зобов'язані до першого допиту підозрюваного, обвинуваченого і підсудного роз'яснити їм право мати захисника і скласти про це протокол, а також надати підозрюваному, обвинуваченому і підсудному

!47

можливість захищатися встановленими законом засобами від пред'явленого обвинувачення та забезпечити охорону їх особистих і майнових прав (ст. 21);

забороняється домагатися показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства, погроз та інших незаконних заходів (ст. 22);

підозрюваним визнається: особа, затримана за підозрою у вчиненні злочину; особа, до якої застосовано запобіжний захід до винесення постанови про притягнення її як обвинуваченого. Підозрюваний має право: знати, в чому він підозрюється; давати показання або відмовитися давати показання і відповідати на запитання; мати захисника і побачення з ним до першого допиту; подавати докази; заявляти клопотання і відводи; вимагати перевірки судом чи прокурором правомірності затримання; подавати скарги на дії і рішення особи, яка провадить оперативно-розшукові дії та дізнання, слідчого і прокурора, а за наявності відповідних підстав — на забезпечення безпеки (ст. 43 ^і).

підозрюваний має право давати показання з приводу обставин, що стали підставою для його затримання або застосуваннязапобіжного заходу, а також з приводу всіх інших відомих йому обставин у справі. Показання підозрюваного підлягають перевірці. Визнання підозрюваним своєї вини може бути покладено в основу обвинувачення лише при підтвердженні цього визнання сукупністю доказів, що є в справі (ст. 73).

Отже, ст. 22 КПК України забороняє домагатись показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, насильством, погрозами та іншими незаконними заходами.

Гарантією дотримання цієї заборони є встановлення і в Кри­мінальному кодексі (далі— КК) України відповідальності за примушення давати показання при допиті шляхом незаконних дій з боку особи, яка проводить дізнання або досудове слідство (ч. 1 ст. 373), і ті самі дії, поєднані із застосуванням насильства або зі знущанням над особою (ч. 2 ст. 373).

Проте ця норма має суттєві недоліки, зокрема законодавець за наявності багатьох видів слідчих та інших дій, в ході яких однаково можливе примушення давати показання (опитування, особистий огляд, затримання, обшук, очна ставка, відтворення обстановки та обставин події тощо), необгрунтовано обмежився лише обстановкою допиту. Крім того, коло суб'єктів цього злочину чомусь обмежується лише працівниками органів дізнання та попереднього слідства, які проводять допит як слідчу дію. Нарешті, незважаючи на вимогу Конвенції, злочин, передбачений ст. 373 КК України, не віднесено до тяжких.

Відповідно до рішення Європейського Суду від 22 вересня 1993 р.

№ 269, якщо встановлено, що будь-яка особа отримала тілесне ушкодження, перебуваючи під арештом у поліції, то поліція або держава зобов'язана довести, що ці пошкодження не були викликані або зумовлені діями поліції чи її недбалістю. Але законодавство України таких положень не має.

Беззаперечно, будь-які відомості (заяви), отримані внаслідок застосування катувань чи інших форм насильства, не можуть визнаватися як доказ вини затриманого.

Відтак працівники міліції мають чітко усвідомлювати, що не допускається застосування до затриманої особи насильства, погроз чи методів ведення допиту, що могли б послабити здатність приймати самостійно рішення.