КРИТЕРІЇ ДОПУСТИМОСТІ ТАКТИЧНИХ ПРИЙОМІВ

Тактичні прийоми, як і слідчі ситуації, для вирішення яких вони призначені, різноманітні, Теорія і практика слідчої діяльності постійно породжує нові тактичні прийоми, зумовлені потребами практики і новими можливостями науки і техніки, що розвиваються. Однак деякі прийоми і засоби викликають суперечки щодо правомірності і допустимості їх практичного використання у розкритті і розслідуванні злочинів. Дискутуючи, можна умовно поділити їх на дві групи: прибічників чистоти процесуальної форми і тих, хто турбується про вдосконалення засобів і прийомів слідчої діяльності.

Реалізуючись, обидва погляди призводять до сумних, а іноді й трагічних помилок. Легко довести, що практичні наслідки тієї й іншої крайності виявляються тяжкими і соціально важливими однаковою мірою.

Зазначені позиції — крайності, а Істина, як завжди, міститься посередині. Недопустимо "з порогу" відкидати будь-яке нововведення без його всебічної перевірки і оцінки як і виступати за отримання інформації для розкриття злочинів "будь-якою ціною". Кожен прийом, кожен засіб процесуальної діяльності має оцінюватися не лише з позиції прямого припису закону, а й щодо можливостей їх реалізації. Відтак установки і заборони закону слід поділити на дві групи: безальтернативна вказівка (наприклад, забороняється домагатися

І75

показань обвинуваченого та інших осіб, які беруть участь у справі, шляхом насильства І погроз та інших незаконних заходів (ст. 22 КПК України); при проведенні слідчих дій із застосуванням звукозапису про це повідомляються всі учасники слідчої дії до її початку. Фонограма повинна містити відомості, зазначені у ч. 1 ст. 85 цього Кодексу, та відбивати весь хід слідчої дії (ст. 85^і КПК); виняток, що допускається в загальному порядку (обшук, виїмка, огляд приміщення у громадян, накладення арешту на кореспонденцію і виїмка її в поштово-телеграфних установах можуть провадитись тільки на підставах і в порядку, встановлених цим Кодексом (ст. 14^і КПК України), особам, що беруть участь у справі і не володіють мовою, якою провадиться судочинство, забезпечується право робити заяви, давати показання, заявляти клопотання, знайомитися з усіма матеріалами справи, виступати в суді рідною мовою і користуватися послугами перекладача в порядку, встановленому цим Кодексом (ст. 19 КПК), тощо.

У таких випадках закон, як правило, говорить: "Забороняється за виключенням..." або "крім випадків". При цьому виняток формулюється в двох основних варіантах:

чітко визначеним, наприклад, слідчий зобов'язаний допитати обвинуваченого негайно після його явки або приводу і в усякому разі не пізніше доби після пред'явлення йому обвинувачення (ст. 143 КПК України);

не конкретизованим зовсім або частково, наприклад, в ст. 22 КПК України, крім конкретно вказаних засобів — насильства і погроз сказано: "та інших незаконних засобів".

Відтак при визначенні того, що правомірно і допустимо, а що ні, і виникають розбіжності. Наприклад, якою має бути максимальна тривалість допиту; як вчинити слідчому, коли свідок просить відкласти або перервати допит через нездужання, а насправді намагається отримати час, щоб продумати, як відповідати на запитання слідчого тошо.

У разі, коли немає прямих вказівок закону про порядок дій, зазначають, що слід вирішувати такі питання відповідно до закону. Але кожен це розуміє по-своєму.

Одним із головних завдань криміналістики є пропозиція порядку (організаційного і тактичного) дій у разі, коли закон не передбачив або недостатньо конкретизував процедуру проведення слідчих дій. Через це особливого значення набули рекомендовані критерії правомірності й допустимості засобів і прийомів.

Ми вже зазначали, що при проведенні розслідування будь-яка дія і будь-яка отримана в її ході інформація, захищаючи права й інтереси одних осіб, водночас зачіпає права й інтереси інших. Відповідно, І

законодавець, і практик, і вчений, вирішуючи конкретне питання, мають враховувати цей взаємозв'язок і згідно з ним визначатись, чиїм інтересам надати перевагу.

Іноді законодавець і наука можуть вирішити питання на безальтер-нативній підставі, яка конкретно визначить, чому саме віддати перевагу.

Так. встановлено, що для потерпілого і свідка дача показань — обов'язок, для підозрюваного і обвинуваченого — право; участь у відтворенні обстановки і обставин події — тільки добровільна; проведення слідчих дій (крім огляду місця події) — лише після порушення кримінальної справи і т. ін., але така конкретність можлива далеко не завжди. І тоді постає питання можливості (точніше — необхідності) компромісного рішення.

Особливе місце в системі цих взаємовідносин відведено інституту, що передбачає встановлення договірних відносин між обвинуваченням і захистом та взяття сторонами певних обов'язків (на Заході — "угоди з правосуддям"). Основою таких договорів є концепція взаємопостугток, компроміс. За кордоном не вбачають нічого протиправного і аморального в переговорах зі злочинцями, розглядаючи їх як розумний підхід до взаємовідносин, що пов'язують представників закону й осіб, які притягуються до кримінальної відповідальності. У результаті переговорів обвинувачений і захист в обмін на визнання своєї вини, розкаяння і активну допомогу поліції і суду можуть домовитися про зменшення відповідальності за вчинене, про зниження ймовірної міри покарання і навіть звільнення від нього. Перевірка в суді факту добровільного визнання вини забезпечує обгрунтованість прийнятого рішення, а участь представників обвинуваченого в ході переговорів дозволяє захистити його інтереси.

У законодавстві Італії передбачено порядок спрощення процесу за погодженням обох сторін, а обвинувачений у разі визнання своєї вини може уникнути суду або йому на третину можуть скоротити строк тримання під вартою.

Таким чином, "угода з правосуддям" забезпечує прискорення розслідування і розгляд кримінальних справ, економію засобів скороченням формальних процедур, виключення з обвинувачення неповноцінно доказаних епізодів, можливість виявлення і викриття організованих злочинних угруповань тощо.

Термін "угода з правосуддям", на наш погляд, не зовсім вдалий, більш правильно говорити про компроміс.

У чинному Кримінальному кодексі України елементи компромісу, зокрема відображені у ст. 66, де обставинами, що пом'якшують покарання, вказані добровільне відшкодування спричинених збитків і сприяння розкриттю злочину.

У Законі України "Про організаційно-правові засади боротьби з організованою злочинністю" зазначено: "Учасникорганізованого хіочинного угруповання може бути частково або повністю звільнений від кримінальної відповідальності і покарання, якщо він в процесі оперативно-розшукової діяльності, попереднього розслідування або судового розгляду справ сприяє викриттю організованих злочинних угруповань і вчинених ними злочинів, залученню винних до відповідальності, відшкодуванню збитків фізичним і юридичним особам і державі".

У ст. 18 Закону Російської Федерації "Про оперативно-розшуковудіяльність" означено: "Особа з числа членів злочинної групи, яка вчинила протиправне діяння, яке не завдалотяжких наслідків,і залучена до співробітництва з органами, які здійснюють оперативно-розшукову діяльність, активно сприяє розкриттю злочинів, відшкодувала нанесені збитки, звільняється від кримінальної відповідальності відповідно до законодавства Російської Федерації".

У Республіці Казахстан це положення закріплене в ст. 45⁴ Кримінального кодексу.

З огляду на викладене ми вважаємо, що, по-перше, компроміс правомірний в організації і здійсненні діяльності у боротьбі зі злочинністю; по-друге, його сутність, підстави і види повинні отримати конкретне відбиття в законодавстві.

Основою майже всіх тактичних прийомів є оперування інформацією, тобто "видача" її опоненту для з'ясування його ставленнядо неї і відповідно до реакції вирішити конкретне завдання розслідування. З приводу того, яку інформацію (правдиву, неправдиву) і як (прямо, завуальовано і т. ін.) видавати і розгорнулись основні дискусії: "Що таке обман?", "Що є хитрістю?", "Як вони спів­відносяться?".

Обман — неправдиве уявлення про шо-небудь, помилка: обманювати - означає вводити в оману, порушуватиобіцянку. Слово "хитрий" має кілька значень: виверткий - який вміє знаходити вихід із скрутного становища; той, що йде не прямими, а обманними шляхами; лукавий — той, що виявляє будь-який прихований умисел, намір; винахідливий, вправний у чому-небудь;кмітливий, мудрий.

Із наведених тлумачень лише перше має значення "обманні шляхи", та й то такі, що логічно не випливають із першої частини фрази, де говориться про верткість, "прихованість намірів", "непрямоту" шляхів. Непрямий — означає обхідний, той, шо не прогнозується, але не обов'язково обманний. Останні значення підкреслюють такі риси, як винахідливість, вправність, мудруватість, тобто те, що характеризує майстерність, талант, високий професіоналізм.

Обман — повідомлення неправдивих відомостей або перекручування істинних фактів; хитрість — створення ситуації, при якій відомості(об'єкти) можуть бути правильно або неправильно розтлумачено (оцінено) самим учасником слідчої дії.

Обман ні за яких умов не слід використовувати у діяльності слідчого, відтак жоден із тактичних прийомів, пов'язаних з обманом, не може розглядатися як правомірний і допустимий. Тому перелік заборон при отриманні показань, встановлений ст. 22 КПК України, варто доповнити прямою вказівкою обману.

Зовсім інша справа хитрість, за допомогою якої слідчий лише долає протидію, спрямовану на перешкоджання врірішенню завдань, що стоять перед ним.

Найбільше заперечення викликають тактичні прийоми, що називаються "тактичними хитрощами¹', "психологічною пасткою".

Слідча хитрість — це оперування вірогідною інформацією, створення на допиті такої ситуації, при якій допитуваний дезорієнтується про ступінь поінформованості слідчого, розкриття можливостей використання досягнень науки; створення уявлення про позицію інших осіб тощо.Застосовуючи ці прийоми слідчий не стверджує того, чого не знає, не говорить про це, анадає можливістьдопитуваному зробити помилковий висновок про більший обсяг його поінформованості на підставі частини даних.

Близький до цього за змістом прийом створення враження про позицію Інших учасників процесу. Тут також правомірність наявна лише тоді, коли особа "підводиться до висновку" про те, про що слідчий їй не говорить, оскільки інакше явно буде прямий обман.

У показаннях Іваненкаі Силорчука, які відкидали свою причетність до злочину, були суттєві суперечності щодотого, що еони робили до моменту вчинення злочину. Показання Іваненка певногомірою відповідали встановленимданим. Очна ставка між підозрюваними, спрямована на усунення цих протиріч, була закінчена запитанням до Іваненка: "Ваші показання про подальші дії цього дня також правдиві?" Його відповідь: "Так, всі мої показання про цей день повністю правдиві''. Завершивши таким чином очну ставку, слідчий вивів із кабінету іваненка і перейшов до повторного допитуСидорчука, який, думаючи, шо Іваненко зізнався у вчиненому ним злочині, визнав свою вину і Дав детальні показання про обставини злочину, що потім цілком підтвердились.

Зовсім іншого, неправомірного характеру набувають "слідчі хитрощі" в іншому прикладі.

Затриманий заперечував свою вину. Для її викриття потрібно було довести. що в приміське селище він прибув окремо від інших членів родини: батько, мати і сестра підозрюваного — на електропоїзді, а він — на викраденій машині. Однак домовившись, усі стверджували, що він приїхав разом із ними. Не обтяжуючи себе виявленням розбіжностей і деталізуючи показання кожного, слідчий при повторному допиті ізолював членів сім'ї один від одного і почав допит з батька. Він не змінив своїх показань. Після нього слідчий запросив його доньку і "зачитав" "показання батька" про те, що вони приїхали окремо від брата. Тоді донька

підтвердилацей факт. Згодом таку операцію було проведено і з дружиною. Потім протоколи допиту дружини і доньки було подано батьку підозрюваного, який визнав,що раніше давав неправдиві показання. На підставі отриманих у такий спосіб відомостей було допитано затриманого,і він зізнався у вчиненні злочину.

Недопустимість цього "тактичного¹¹ прийому полягає, по-перше, в обмані (хоча і такому, що дозволив встановити істину); по-друге, у з'ясуванні допитуваними "методів" роботи слідчого. Але головне, шо зробивши перший крок на шляху обману, наступні (і більш серйозні) слідчий робитиме простіше.

При розкритті можливостей слідства в отриманні й дослідженні доказової інформації обман виявлятиметься у разі, коли слідчий спекулює відсутніми або неякісними доказами і розповідає про неіснуючі можливості дослідження. "Видача інформації" демонстрацією будь-якого об'єкта, реагуванням на який особа розкриває свою поінформованість, досить часто використовується як тактичний прийом на практиці. Сутність його полягає в тому, що відреагутзати на виявлений об'єкт (здивуватися, розхвилюватися тощо) зможе лише особа, якій цей предмет або особа відомі, а у непоінформованого, не пов'язаного з ними, ця демонстрація не викличе ніякої реакції.

Але зовсім неприпустимо використовувати прийоми, що порушують закон, поєднані з обманом і тиском на допитуваного.

Пістолет, з якого вбито людину, не знайшли. Тоді слідчий поклав у шухляду стола аналогічний. У холі допиту, коли підозрюваний почав знову заперечувати свою причетність, слідчий дістав пістолет, помахав ним перед підозрюваним і запитав: "Ну, а тепер будеш зізнаватися?"

Неправомірність цього "прийому", по-перше, в ненаданнІ можливості самостійно обирати ставлення до так званого "доказу" (стверджується конкретний факт: ось твоє знаряддя злочину); по-друге, пістолет могли знищити або він мав характерні ознаки, відомі лише підозрюваному, і тоді вся неправдивість і слабкість позиції слідчого стане йому очевидною.

Тактичний прийом прямого впливу — використання раптовості також полягає в тому, що учасники розслідування отримують завдання, що виникає несподівано, і на його вирішення (оцінювання, обдумування) зазвичай відводиться досить обмежений час. Але вибір рішення (зокрема, затягування з відповіддю, відмова висловити своє ставлення) знову ж таки за опонентом слідчого.

Одним із результатів використання раптовості є проговорювання. Слідчий, як правило, "веде" допитуваного до нього, тобто підштовхує його здійснити те, шо не відповідає його планам.

Проговорювання розглядається як своєрідний індикатор, наявність (поява) якого дозволяє слідчому пересвідчитися в конкретній поінформованості допитуваного, яка підтверджує його зв'язок Із певною подією, обставиною. А обмовитися може лише той, хто знає.

J80

Крім того, саме проговорювання без підтверджувальних його інших даних процесуально нічого не важить. Воно є лише орієнтиром у виявленні й використанні джерел доказової інформації.

Слід зазначити, що при створенні умов для проговорювання допитуваний не позбавлений права вибору, який насамперед залежить від його аналітичних здібностей, кмітливості, швидкості реакції і т. ін. Але і обмовившись, він може відмовитись від сказаного, тобто виправити допущену помилку. Прийоми, що спонукають до отримання доказів, здебільшого пов'язані з дезінформацією або обманом. Розглянемо це на прикладі.

Обшук на великій присадибній ділянці не лав результатів. Тоді слідчий сказав: "На сьогодні досить, продовжимо пошук завтра вранці". Вночі, коли підозрюваний відкопав труп, шоб переховати в іншому місці, оперативні працівники затримали його.

Приховання слідчим від підозрюваного нічного спостереження противники таких прийомів вважають обманом. Він сказав, шо відкладає пошук до ранку, а що буде вночі - це завдання на кмітливість для підозрюваного. Чиї права тут порушено? Чию гідність і честь принижено? Стосовно кого здійснено неправомірні дії? Якщо б не було трупа, то після ■"обману" слідчого вночі нічого не відбулося б. Сутність прийому полягає в тому, що слідчий поставив завдання певній особі, а потім без її участі з'ясував, чи відповідному адресату воно поставлене, і якщо так, то яким чином від відреагує на нього.

Найскладнішою для оцінювання є група тактичних прийомів, спрямованих на використання суперечностей між учасниками розслідування. Ці прийоми використовуються у разі, коли співучасник або свідок не дає показань стосовно кого-небудь, "вигороджує" його, бере на себе його вину і т. ін. Завдання слідчого — переконати допитуваного, користуючись наявними відомостями, що його поведінка не відповідає реальним взаємостосункам з особою, яку він захищає.

Один із учасників злочинної групи, що визнав свою вину, вперто не давав ніяких показань про співучасників навіть після того, як деякі з них визнали окремі епізоди своєї злочинної діяльності. Слідчий, маючи дані про те, як спіоучасники відгукувались про нього, його здібності, як його "обходили " при розподілі "'здобичі", ознайомив допитуваногоз цією інформацією, після чого він дав летальні показання про роль кожного з них у формуванні злочинної групи, у вчиненні конкретних злочинів: як тих. шо вже були відомі слідству, так і тих, про які слідству не було відомо.

Однак міра гри на суперечностях інтересів має бути чітко окресленою. У літературі наводиться приклад, неправомірність якого, на нашу думку, беззаперечна.

Дружина намагалася приховати керівну роль чоловіка в злочинах, у яких їх обох обвинувачували.У слідчому ізоляторі в його коханки вилучили лист, в якому він писав, шо дружину посадять надовго, а вони житимуть разом. Слідчий пред'явив його дружині, після чого вона дала показання, що викривали дієву роль ЇЇ чоловіка.

Допустимість такого "прийому" аргументуєтьсятим, що дружина мала можливість "'вільно і свідомо не змінювати свого ставлення до предмета допиту". Могла, але чи контролювала? До того ж при цьому, по-перше, відбувається безцеремонне втручання усімейне життя, по-друге, воно може призвести не лише до руйнування сім'ї, а й яо серйозніших наслідків, які загрожують життю кого-небудь з цього "трикутника". Тут, зрозуміло, немає обману, але є дії, що кваліфікуютьсяяк розголошення інтимних сторін життя, які стали відомі в процесі розслідування, як гра на почуттях, що може призвести до помсти, причому не лише обмовлянням, а й у більш серйозних формах.

Тому, приймаючи рішення про застосування будь-якого тактичного прийому, слід спрогнозувати і оцінити ті наслідки, які з цього можуть випливати.

"Оригінальним" прийомом, яким користується поліція США, є "перебільшеннявини злочинця"(поліція сповіщає злочинця, шо він підозрюється у вчиненні тяжкого злочину, щоб він швидше зізнався у вчиненні менш тяжкого "свого"). Такий прийом зовсім неприпустимий, оскільки є відкритим тиском, пов'язаним з обманом.

У практиці розслідування застосовуються тактичні прийоми, побудовані на прихованій частині наявної у слідчого інформації. Так, під час допиту підозрюваного слідчий не зобов'язаний у підтвердження чи обґрунтування підозри або обвинувачення, яке пред'являється, повідомляти йому всю інформацію,якою володіє.

Інформація, яку доводить слідчий до відома учасників процесу, має поділятися на дві групи: правова, з якою обов'язково слід ознайомити підозрюваного, обвинуваченого та інших; тактична, ознайомлення з якою здійснюється лише за необхідності або на завершальній стадії розслідування.

До першої групи належать відомості, пов'язані із забезпеченням прав учасників процесу: інформація, що відбиває сутність підозри або обвинувачення, дані про права конкретної особи в процесі і т. ін. Приховання такої інформації — пряме порушення законності. Так, у постанові Пленуму Верховного Суду України сказано: "Якщо підозрюваному, обвинуваченому, його дружині або близькому рідному не було роз'яснено положення ст. 63 Конституції, показання вказаних осіб повинні визнаватися судом, як отримані з порушенням закону, що виключає їх допустимість як засіб доказування".

Інформація другої групи — це фактичні дані про обставини розслідуваної події, щодо яких можна "тільки тимчасово залишати допитуваного у невідкладності її обсягу і змісту". Між цими групами інформації можливі переходи, наприклад, слідчий не зобов'язаний

повідомляти обвинуваченому, що встановлений і затриманий його спільник, алене повідомити йому про зміну у зв'язку з цим фактом змісту пред'явленого обвинувачення він вже не має права.

Дискусійність тактичних прийомів допитувизначається не лише складністю оцінки її змістовності і виділення чітких критеріїв допустимості, а й тим, шо багато з них тенденційно і неточно названі. Неможливо не зазначити, що останнім часом деякі криміналісти і навіть спеціалісти в галузі судової психології позначають давно відомі прийоми допитутакими термінами, які створюють неправильне уявлення про суть цих прийомів. Так, наприклад, використання особливостей стосунків між співучасниками називають "розпалюванням конфлікту", виявлення поінформованості винного — "пасткою", приховання поінформованос­ті — "дезінформацією", подання доказів — "створенням напруження", використання елементу раптовості — "захопленням зненацька", а безневинне вислуховування вільної розповіді — "допущеннямлегенди".

Це саме стосується і так званого ''емоційного експерименту",при якому немає експериментуванняу його звичному для юристів змісті, а є тільки надання інформації допитуваному, зокрема у вигляді матеріалізованих об'єктів, і спостереження за реакцією допитуваного. А ось така назва викликає сумнів управомірності й допустимості.

Відсутність єдності поглядів має серйозні практичні наслідки: той самий практичний прийом в юридичній літературі подають слідчим то як вершину тактичної майстерності, то як грубе порушення законності. Тому не випадково при опитуванні слідчих про допустимість тактичних прийомів допитущодо тих самих прийомів половина з них висловилась як про ті, що відповідають вимогам закону, а інша зазначила їх недопустимість через наявність елементів насильства і обману. І як певний підсумокцього: анкетування слідчих прокуратуриі МВС України свідчить, шо 54 відсотки опитаних у своїй діяльності застосовують методи незаконного впливу, зокрема обман — 29,8 відсотка, погрозу — 14,7 відсотка, введення в оману щодо наявності доказової інформації (вважаємо це також обман) - 92,6 відсотка, культурну відсталість і релігійні забобони — 22,2 відсотка, неморальні спонукання — 5,5 від­сотка.

При нашому опитуванні на запитання про те, що має слугувати критерієм допустимості "тактичних пасток", відповіли:

З огляду на зазначене необхідно, крім основних і достатніх загальних критеріїв допустимості — законність, науковість, моральність, визначити конкретнішу і чіткішу практичну спрямованість критеріїв або умов допустимості.

На нашу думку, до них можуть належати:

відсутність в наданій інформації неправдивих даних;

неприпустимість тиску. В особи, стосовно якої застосовується прийом, завжди має бути можливість добровільного вибору варіанта реагування на повідомлену інформацію;

не треба приховувати інформацію, ознайомлення з якою є законодавчо встановленим правом особи;

прогноз і уникнення використання тактичних прийомів, які можуть призвести до серйозних негативних наслідків для учасників кримінального процесу (розлад здоров'я, спонукання до аморальних і протизаконних дій і т. ін.);

оцінювання того, яким соціальним цінностям надається перевага у разі реалізації прийому і міри допустимого обмеження прав інших осіб;

отримана в результаті застосування тактичного прийому Інформація (свідомість, реакція поінформованості тощо) не розглядається як докази і потребує обов'язкового підтвердження іншими даними.

Уточнення і розвиток наведених критеріїв дозволить, на наш погляд, зняти основну частину суперечок про допустимість тактичних прийомів і створити умови для забезпечення законності при їх реалізації на практиці,

ПРОЦЕСУАЛЬНІ ПИТАННЯ ЗАСТОСУВАННЯ

ЦИФРОВОЇ ФОТОГРАФІЇ ТА ВІДЕОЗАПИСУ

ПРИ РОЗСЛІДУВАННІ ЗЛОЧИНІВ

Відповідно до кримінально-процесуального законодавства у процесі проведення слідчих дій можуть застосовуватися фотографування, кіно-та відеозапис (статті 82, 85, 85^і, 85², 87^і, 114, і75, 176, 191, 194, 195 КПК України).

Піл криміналістичною фотографією розуміють науково вироблену систему методів і способів фотозйомки, шо використовуються при проведенні слідчих та оперативно-розшукових дій, а також експертних дослідженнях.

Хід та результати слідчих дій, зафіксованих у вигляді фотознімків та відеограм, застосовуються в кримінальному процесі як додатки до відповідних протоколів (ст. 85 КГТК України) і виступають доказами у кримінальній справі у разі, коли вони отримані у порядку, передбаченому кримїнально-проиесуальним законодавством України, оскільки ними підтверджуються обставини і факти, що мають значення для вирішення справи (ст. 82 КПК України).

Сьогодні технології фото- та відеофікеаиії інформації перейшли на вищий рівень. Інформація відображається в цифровому форматі, на компактних і містких носіях. Самі процеси виконання фотовідбитків із використанням цифрових фотокамер простіші та значно відрізняються від друку знімків у галоїдосрібній фотографії.

Фотознімки, виготовлені за допомогою цифрових фотокамер, так звані ''цифрові" фотознімки, з документальною точністю і об'єк­тивністю відновлюють результат слідчої дії, наприклад, огляду місця події, відтворення обстановки та обставин події, упізнання, обшуку тощо. Зображення предмета на фотознімку вимірне і вірогідне, оскільки побудоване за законами геометричної оптики. Використання цифрової техніки (цифрових фотоапаратів і відеокамер) у фотографії дає змогу не лише фіксувати слідчі дії, а й успішно застосовувати їх у судовій експертизі. Нові технології цифрової великомасштабної та мікрозйомки уможливлюють отримання ілюстративних макро- і мікрознімків, на яких ознаки підчищення, травлення, наявність мікрочасток стороннього барвника, що маскує основні ознаки, чітко проглядаються та сприймаються звичайним зором. Такі ілюстративні знімки, подані у висновку експерта чи долучені до нього у фототаблииі, є наочним доказовим матеріалом. Перевагою цифрової фотографії перед звичайною є швидкий перегляд і роздрук зафіксованої інформації, а також її негайне пересилання будь-якому адресату комп'ютерними

мережами. Безпосередня робота з електронними зображеннями значно зменшує витрати та робить процес оброблення інформації оперативним і доступним.

Особливості застосування такої техніки зумовлені можливостями сучасних комп'ютерних технологій оброблення цифрових фото- та відеозображень. Вони дозволяють вносити суттєві зміни у зміст зафіксованої інформації, шо тягне за собою необхідність розроблення рекомендацій щодо застосування відповідних технічних засобів і правил оформлення ходу та результату слідчих дій, ідо виключали б саме виникнення питання про можливу фальсифікацію виконаних під час проведення слідчих дій фотознімків та відеограм.

Длязабезпечення процесуальної придатності отриманих фотознімків та відеограм слід дотримуватися цілого комплексу правил, що випливають із вимогКПК України. Загальні правила для традиційної фотозйомки і відеозапису та їх цифровиханалогів, що гарантують процесуальну придатність отриманих відбитків та відеограм, такі:

підставою для застосування фотозйомки та відеозапису в ході проведення слідчої дії є рішення посадової особи органу, що здійснює розслідування (слідчий, дізнавач, прокурор);

вихід за межі КГТК України виключає можливість використання в кримінальному процесі отриманих фотознімків і ведеограм;

всі учасники слідчої діїмають попереджуватись про використання цифрової фотозйомки та відеозапису з відбиттям цього у протоколі та відеограмі (ч. 2 ст. 85² КПК України);

у протоколі має зазначатись інформація про технічні засоби, що застосовуються при виконанні відповідної слідчої дії, про умови і порядок їх використання, відтворення запису учасникамслідчої дії та їх заяви щодо застосування фотозйомки та відеозапису (ст. 85 ^і КПК України).

Повідомлення учасників слідчої дії про застосування в ході її проведення цифрової фотозйомки відбивається у протоколі слідчої дії. Також у ньому слід указувати відомості про технічні засоби фотозйомки: найменування та модель фотоапарату, найменування та моделі об'єктивів, які використовуються, найменування та тин носія, на який здійснюється фіксація інформації, найменування та тип додаткових приладів (лампи фотоспалахів, світлофільтри і т. ін.).

Умови фотографування відображаються у ввідній частині протоколу. При цьому зазначається час проведення слідчої дії (дата, година та хвилини), місце проведення слідчої дії, характер освітлення (природне, штучне, змішане), погодні умови (сонячно, туман, сніг тощо).

При фотографуванні із встановленою витримкою та діафрагмою в

автоматичному режимі цей факт має обов'язково відображатись у протоколі. Також у протоколі слідчої дії варто вказувати загальну кількість відзнятих кадрів, включаючи дублюючі.

Суттєва різниця у використанні традиційної галоїдосрібної фотографіїта магнітного відеозапису від таких самих способів фіксації інформації в цифровому форматі полягає в технологіях отримання зображення, а відповідно і в долученні до матеріалів кримінальної справи первинних носіїв інформації. Для традиційних фотозйомок та відеозаписів до первинних носіїв інформації належать негативи і касети відеозапису, а дляцифрових - електронні карти пам'яті чи копії з них та касети відеозапису в цифровому форматі чи копії із них відповідно.

При відбитті упротоколі відомостей про носій, на який здійснюється фіксація інформації у разі використання цифрової фотографії, слід указувати тип електронного носія інформації, його виробника, кількість використаних карток пам'яті та їх обсяг.

Відмітка в протоколі про фотографування об'єктів проводиться після їх опису з обов'язковим зазначенням назви, місця розташування і положення об'єктів, загальних та індивідуальних ознак, які є на об'єктах. Опис повинен, за можливості, повно відбивати у протоколі візуально сприйняту інформацію. У слідчій практиці фотографування та складання протоколу здійснюються або послідовно, або паралельно. Зазвичай із закінченням слідчої дії закінчується і складанняпротоколу. Виконання ж фототаблиць при використанні фототехніки, що працює на галоїдосрібних матеріалах, можливе лише через деякий проміжок часу.