ТА ДОСУДОВОГО СЛІДСТВА
Слід констатувати, що при здійсненні працівниками міліції своїх повноважень, на жаль, існують деякі відхилення від загальнолюдських стандартів прав і свобод громадян, що умовно можна поділити на три основні види.
Тиск чи погроза насильством до затриманої особи може застосовуватись у разі, коли працівникові, який проводить допит, не вдається отримати потрібну інформацію законним способом. Такі протиправні дії формують у допитуваних осіб негативне ставлення як до всієї системи правоохоронних органів, так і окремих працівників міліції. Інформація, отримана за таких обставин, як правило, ненадійна, а визнання особою власної вини під тиском працівника міліції можна спростовувати на будь-якій стадії судового процесу.
Фабрикування доказів найчастіше пов'язане з усними показаннями, які затримана особа під час допиту ніколи не давала, або з речовими доказами, підкинутими їй при затриманні чи у приміщенні, де здійснювали обшук. Якщо такі докази передаються до суду, порушується право затриманої особи на справедливий розгляд її справи.
Під час допиту допитуваній особі в обмін на певні свідчення пропонується свобода або винагорода. А відтак, при проведенні допиту для унеможливлений порушень необхідно все сказане фіксувати на аудіо- чи відеоплівці.
Запорукою у вирішенні багатьох етичних питань, що постають перед працівниками міліції, є відповідні правила (рекомендації), які б застосовувались у конкретних ситуаціях. Крім того, іноді певні проблеми створюють незрозумілі деякі положення закону, з якими працівники міліції стикаються в процесі своєї діяльності. У такому разі законодавці повинні коментувати ці нечітко викладені норми.
Також варто в органах внутрішніх справ створити консультаційні центри, що надавали б працівникам міліції юридичні консультації, як їм діяти за недостатнього врегулювання законом певних суспільних відносин або якщо загалом такого немає.
У вирішенні завдань у сфері охорони прав та свобод громадян багато що залежить від рівня керівництва посадових осіб органів внутрішніх справ.
Для підвищення ефективності управління слід дотримуватися таких напрямів:
чітке визначення внескукожного підрозділу в процес управлінняна певному рівні;
забезпечення тісного зв'язку функцій контролю та управління;
створення умов, які гарантують усвідомлення кожною особою свого місця у суспільстві,що дозволить забезпечити високоякісну, ефективну та етичну охорону прав та свобод людини;
відкритість процесу управління;
налагодження чіткого керівництва, заснованого на відвертості та наданні можливості кожній особі безпосередньо взяти участь у процесі управління та прийнятті рішень;
цілковите встановлення форм і методів діяльності міліції у сфері захисту прав та свобод громадян, започаткованих не лише на суворому контролі посадових осіб усіх рівнів, а й на розумінні кожним працівником персональної відповідальності за порушення цих прав і свобод.
Найвдаліша модель управління повинна мати таку структуру, яка б уможливлювала проведення конструктивних діалогів між усіма рівнями, виробничі відносини засновувалися б на принципах довіри та взаємних зобов'язань.
Спираючись на досвід зарубіжних країн, Україна має виробити власну стратегію у сфері попередження порушень прав і свобод громадян, що передбачатиме:
спільнузаінтересованість держави, посадових та фізичних осіб у
захисті прав та свобод людини; державний контроль за цим захистом;
встановлення взаємодії' міліції та населення у розробці ефективних способів захисту; впровадження нових форм та методів захисту прав та свобод особи; зміцнення моральних цінностей та законності (виховання поваги до закону);
правова підготовка через засоби масової інформації; підвищення рівня виконавської дисципліни і посилення відповідальності за невиконання законів або певних розпоряджень на всіх рівнях;
удосконалення законодавства відповідно до нагальних потреб суспільства; своєчасне інформування про зміни в законодавстві, роз'яснення його положень, пробудження Інтересу до знань законів та їх неухильного виконання.
Працівники міліції зазначають про свого недостатню обізнаність із загальнолюдськими стандартами прав людини, що перешкоджає їхній ефективній діяльності у захисті прав та свобод громадян.
ТАКТИКА ДОПИТУ
Мета допиту досягається застосуванням різних тактичних прийомів. Так. викривають неправдиві показання на підставі наявних доказів, звертаючись до фактичних І логічних суперечностей у показаннях, за допомогою очної ставки тощо. Ефективність різних тактичних прийомш у кожній конкретній ситуації допиту може зазнавати значних коливань від її вищого рівня (отримання більшого результату, ніж планувалось, наприклад, виявлення фактів і обставин, про які слідству нічого не було відомо) до нульового і навіть негативного результату (на очній ставці співучасник, який раніше дав об'єктивні показання, відмовився від них). Тому успіх допиту визначається насамперед вибором тактики, що відповідає характеру ситуації.
Вибір тактики допиту залежить:
від ситуації допиту (первинний, повторний, наявність психологічного контакту тощо);
процесуального становища допитуваного і рівня його зацікавленостів результатах розслідування;
особливостей допитуваної особи (вік, характер, ступінь правової поінформованості, злочинний досвід тощо);
характеру наявних у слідчого інформації і доказів тощо.
Планування і підготовка до проведення допиту містить три основні елементи:
організаційний — забезпечення раціонального проведення допиту (коли і де доцільно його провести з позиції розумного використання бюджету, часу і можливостей слідчого — сьогодні, завтра, ввечері,
одному або з помічником, які застосувати технічні засоби тощо);
змістовний — визначення повноти і взаємозв'язку обставин, що підлягають з'ясуванню;
тактичний — встановлення відповідних засобів і прийомів вирішення конкретних завдань допиту (кого допитати раніше, яку Інформацію необхідно зібрати або перевірити для викриття неправдивих показань, який рівень "готовності" допитуваного для реалізації намічених тактичних прийомів тощо).
Для того, щоб успішно користуватися визначеними тактичними прийомами, слідчий повинен насамперед відповісти на два важливих запитання:
рівень підготовленості до використання наміченого тактичного прийому;
можливі варіанти розвитку події (реагування допитуваного на прийом, який використовується) і "запасні ходи" слідчого.
Проілюструємо це прикладом. Слідчий пред'явив підозрюваному доказ, розраховуючи на його викривальний характер, а останній знайшов йому зовсім інше пояснення.
Так, на місці крадіжки з квартири на двох пляшках вина у серванті виявили відбитки пальців рук, за якими і встановили підозрюваного. Слідчий сподівався цим фактом "загнати підозрюваного в кут ", однак допитуваний швидко збагнув це і вигадав таку "легенду ": на першому поверсі будинку, де вчинено крадіжку, міститься винний відділ гастроному, а він раніше заходив туди, щоб купити спиртне, взявши навіть у продавця три пляшки вина, але потім передумав і дві повернув. Звідси, напевно, на них (пляшках з квартири) й виявили його відбитки пальців.
Наївність пояснення очевидна, але слідчий настільки розгубився, що не одразу зміг продовжити допит, чим, звичайно, скористався допитуваний. Та зрештою його було викрито у вчиненні крадіжки. Проте одразу повідомивши підозрюваному про виявленні сліди його пальців на двох пляшках вина, слідчий припустився помилки. Без цієї конкретизації допитуваному складніше було б вигадувати свою "легенду" (шо саме з алкогольних напоїв купував, в якій кількості тощо).
Відтак, запланувавши провести певний тактичний прийом, слідчий має попередньо оцінити, до яких наслідків це може призвести, щоб визначитись, як діяти в такій ситуації.
Обираючи тактику допиту, слід пам'ятати, що не лише той самий тактичний прийом упроваджують різними способами, а й самі засоби (предмети, документи, інші носії інформації) використовують у різних формах. Так, тактичний прийом "створення у допитуваного враження про високий ступінь поінформованості слідчого" можна реалізувати
поставивши запитання, що засвідчують знання предмета розмови, розповівши про те, як розвивалась подія, продемонструвавши докази або комбінуючи зазначені та інші засоби. Наприклад, доказ можна ввести в структуру допиту найрізноманітнішими способами: повідомленням слідчого про наявність цього доказу, пред'явленням протоколу про його вилучення, демонстрацією самого доказу або його фотокартки тощо.
У разі, коли обрані слідчим засоби і прийоми не дають бажаного результату або навіть перешкоджають збиранню доказової інформації, необхідно внести корективи і скористатися іншими наміченими (запасними) засобами і прийомами. А якщо він заздалегідь "не забезпечив свої тили", і ситуація не підказує, які прийоми і засоби слід застосовувати, недоцільно діяти методом "спроб і помилок", оскільки це лише дискредитує слідчого в очах допитуваного і віддаляє від мети. Тут доречно перейти (в межах проведення цього допиту) до іншої теми або відмовитись від обговорення цього питання чи перенести його на наступний допит, щоб проаналізувавши все, визначити, який прийом відповідатиме ситуації, що склалася.
Вибір тактичних прийомів грунтується на виокремленні з множини прийомів найрезультативніших. Для цього їх потрібно систематизувати і з "блоків" обрати аналогічні за своєю спрямованістю.
Сьогодні переглядається традиційне розуміння тактичних прийомів як програми проведення тієї чи іншої слідчої дії, що обирається довільно. Сучасний стан криміналістичної тактики дає можливість ставити питання про розробку типових систем тактичних прийомів при організації слідчих дій. Створення таких систем не суперечить творчому характеру і вільному вибору тактичних прийомів, а лише полегшує обрання їх послідовності й комплексності, що забезпечує швидке вирішення поставленого завдання в конкретній обстановці.
Система тактичних прийомів слідчої дії повинна бути не простою сукупністю, не будь-яким переліком, а будовою, яка передбачає організацію їх у вигляді цілісногоутворення, в якому компоненти, що його утворюють, взаємопов'язані між собою, займають відповідне місце в певній послідовності і виконують необхідні функції.
Криміналісти-науковці давно намагалися класифікувати тактичні прийоми за різними підставами: відповідно до тлумачення їхньої сутності й призначення та виокремленням у них того аспекту (сторони), який вони вважають найбільш значущим.
Так, існують класифікації тактичних прийомів за їх природою: основані на застосуванні логіки у розслідуванні; спрямовані на встановлення психологічного характеру; призначені для забезпечення планомірної організації розслідування; за цільовою спрямованістю на:
встановлення психологічного контакту; викриття у неправдивості; встановлення самовладання; подолання відмовляння тощо; відповідно до певної мети допиту; за характером конфліктної ситуації; за ставленням допитуваного до шуканої слідчими інформації; за елементами допиту: вільна розповідь, постановка запитань, пред'явлення доказів; за спрямованістю, на підставі психологічного впливу.
Кожна класифікація тактичних прийомів має свої переваги та недоліки. Переваги насамперед полягають у поглибленій розробці (відображенні) виділеного аспекту, а недоліки - неповноті або однобічності їх характеристики.
Класифікація тактичних прийомів має теоретичне і практичне призначення. Теоретичне слугує підставою для пізнання природи ісутності явища, його оцінки, визначення напрямів і шляхів подальшого розвитку тощо; практичне полягає у встановленні найраціональніших шляхів використання у відповідній сфері діяльності.
З практичного погляду систематизація тактичних прийомів повинна надавати слідчому можливість обирати з груп прийомів, об'єднаних метою вирішення певного завдання, яке відповідає ситуації, шо склалася, - характер і лінію поводження особи, змісту наявної у слідчого інформації тощо.
Систематизація тактичних прийомів (і наукових рекомендацій, що відбивають їх) за ознакою того, шо вони дозволяють з'ясовувати при проведенні слідчих дій, не лише забезпечуєефективність і раціональність конкретних дій слідчого, а й сприяє встановленню відповідності цих прийомів до потреб слідчої практики: чи всі завдання, шо вирішує слідчий в процесі слідчих дій, і якою мірою забезпечені необхідними тактичними засобами.
Яким чином не були б класифіковані й систематизовані тактичні прийоми, вони реалізовуються в конкретних слідчих ситуаціях, і їх вибір обумовлюється характером цієї ситуації. Розглядаючи її, деякі автори акцентують увагу на позиції допитуваного.
Кожній тактичній дії слідчого може відповідати протидія допитуваного, на шо слідчий застосовує власну чергову дію тощо. У результаті виникає низка численних дій і протидій.
Звідси випливає необхідність систематизації тактичних прийомів за способами та характером їх спрямованості і дії, шо уможливить виділення прийомів із складу спрямованих на досягнення відповідної мети з урахуванням особливостей ситуації і специфіки особи, якапротистоїть.
З огляду на зазначене можна виокремити чотири основні ситуації допиту: правдивість допитуваного; добросовісна помилка; дача неправдивих показань; відмова від дачі показань.
У першій ситуації немає прямої протидії, а непряма полягає в тому, що слідчий не завжди знає, якою конкретною інформацією володіє допитуваний, котрий, в свою чергу, часто не уявляє, що саме з відомого йому потрібно слідчому.
Вирішення цієї проблеми залежить від уміння слідчого знайти і "об'єднати" потрібне і можливе. Тут важливе місце належить правилу: починати допит із вільної розповіді, що дозволяє добросовісному допитуваномусистемно, відповідно до того, що і як саме він сприйняв, відтворити у переказі, який, як правило, є єдиним взаємопов'язаним цілим. Тоді як у процесі запитально-відповідальноїформи допиту допитуваний повідомлятиме лише те, про що його запитують.
Недобросовісного допитуваного при намірі ухилитися від повідомлення правдивої інформації вільна розповідь змушує"творити" обстановку, обставини події і свою участь у ній відповідно до своїх здібностей і можливостей. А чим більше він вигадає і "створить", тим легше його викрити.
Вільна розповідь вигідна для слідства ще й тим, що не розкриває повною мірою інтересу слідчого, дозволяє оцінити позицію і наміри допитуваного.
У другій ситуації є два основні варіанти: допитуваний не пам'ятає того, що цікавить слідчого; повідомлене ним викликає сумніви через логічні або фактичні суперечності, або невідповідність інформації, що вже є у справі.
У першому варіанті слід користуватися прийомами відтворення забутого, заснованих на використанні асоціативних зв'язків (звернення до обставин, суміжних у часі й просторі з шуканим; демонстрація аналогічних об'єктів, що дозволяє пригадати об'єкт, який цікавить, або уточнити його характеристики; допит на місці події тощо).
Творчий підхід слідчого до такої ситуації засвідчує нижчезазначений випадок.
Нетверезий музикант ресторанного оркестру у гурті незнайомих осіб пішов у гості, де продовжував пиячити. Прокинувся він на вулиці без верхнього одягу і грошей. Нічого про місцезнаходження будинку, в якому провів ніч, і нових "друзів " він сказати не міг. Тоді слідчий, крім запитань "що " І "де ", приділив основну увагу питанню "як " все відбувалося І чим було примітне. Докладні запитання слідчого допомогли потерпілому пригадати, що, коли відчинялися двері у під'їзд будинку, звучала мелодія, яку й зафіксував професійний слух музиканта. За цими відомостями І встановили під їзд, квартиру та зловмисників.
У другому варіанті головне — розібратися в причинах, шо призвели до невідповідності у показаннях: наявність об'єктивних (умови сприйняття) або суб'єктивних (стан організму і ставлення до події)
чинників, що вплинули на них. Якщо при цьому встановлять
недобросовісність допитуваного, ситуація переросте в третю, пов'язану з даванням неправдивих показань. Слід зазначити, що вона досить поширена, і основна частина тактичних прийомів допиту спрямована на її вирішення.
Четверта ситуація — найскладніша, через те, що відмовляються від давання показань, як правило, через суттєву причину, без встановлення якої і вжиття реальних заходів для її усунення або нейтралізації, змінити позицію допитуваного майже неможливо.
Зупинимося на характеристиці природи і призначення окремих тактичних прийомів.
У разі, коли слідчий припускає давання неправдивих показань, він маскує мету допиту як загалом (що саме його цікавить на допиті), так і до деяких обставин події, що розслідується. Вона досягається темою допиту, відсутністю акценту на тому, що цікавить, місцем проведення допиту тощо.
Злочинці, що видавали себе за працівників міліції, під виглядом обшуків викрадали значні цінності у мешканців Києва, Харкова і Москви. Підозрювали у причетності до цієї групи Янка — дніпропетровця, який у період учинення злочинів виїжджав з міста власним автомобілем. Допитувати його "відкрито " не було сенсу, тому слідчий запросив його на допит у ДА/ і запитав, чи не проходив маршрут його поїздки у певний період через Вологду, де сталася дорожня пригода з автомобілем із аналогічними характеристиками (модель, колір тощо). Не знаючи справжніх намірів слідчого і намагаючись захиститись від підозри у причетності до автопригоди, Янко заявив, що у зазначений період перебував у Харкові, Києві, Москві, посилаючись на відомості, що підтверджували цей факт.
Якщо допитуваний заперечує свою причетність до події або приховує деякі її обставини, змінити таку позицію можна створенням враження, що слідство володіє повною Інформацією про те, що цікавить, зважаючи на знання про окрему сторону (частину) події. Дані, що використовуватиме слідчий для цього, можуть стосуватися як конкретних обставин учиненого злочину, так і інших, пов'язаних із ним аспектів, наприклад, відомості про осіб, причетних до злочину, їх поведінку тощо. Демонструючи обізнаність із життям допитуваного, його нахилами, зв'язками, поведінкою при вчиненні й розслідуванні попередніх злочинів, заняттям в період, що передував злочину і після його вчинення, слідчий створює враження, шо "він все знає".
Більше тактичних можливостей відкривається при оперуванні інформацією, що підбиває окремі сторони вчиненого злочину, причому не завжди обставин злочину, що розслідується. Це наочно Ілюструє приклад.
При допиті підозрюваного у вчиненні крадіжок на залізничному транспорті слідчий вільно оперував інформацією спеціалістів про технології обробки рефрижераторних поїздів, режим їх роботи, розміщення і застосування як тайників для перевезення викраденого секцій, ніш і інших місць поїздів, про термінологію, якою користуються залізничники тощо. Допитуваний, розцінивши, що слідчому відомі конкретні факти та обставини вчинених злочинів, дав детальні показання.
Якщо підозрюваний зізнався у вчиненні одного злочину і слідчий припускає, шо він причетний і до вчинення інших, "гра у враження про поінформованість" при наявності певної інформації про один злочин будуватиметься таким чином:
"Ви стверджуєте, що розповіли все про свою злочинну діяльність. Але є ще одна крадіжка, про яку Ви не згадали ".
Перед допитуваним постає запитання: "Про яку крадіжку знає
слідчий?". І у слідчого з'явиться можливість продовжити почату "гру":
"Ви знову стверджуєте, що розповіли про всі вчинені Вами злочини ?"
Якщо допитуваний нічого не додає, слідчий може викласти "свій козир": "А крадіжка вчинена... (конкретна дата або місцевість)?"
Різновидом прийому, що розглядається є "інформація для розуму", яка може мати такий вигляд.
Слідчий: "Яміг запитати Вас про... (називає конкретну обставину) або про... (наводить інше), але сьогодні прошу розповісти лише про... (називає будь-яку другорядну обставину або таку, про яку має можливість говорити предметно)".
Отже, розмова ведеться за фактами, про які у слідчого є інформація, а на інше лише натякається і дається можливість "здогадуватись": "Якими даними володіє слідчий? Що він знає про те, на що натякнув?". Бесіду про це, як правило, відкладають до наступної зустрічі,
Суттєві тактично-організаційні особливості має допит за участю третіх осіб. Ними можуть бути: від слідчого — прокурор, другий слідчий, спеціаліст, помічник та ін.; від допитуваного — представник, адвокат; нейтральні — перекладач. Мета участі і характер впливу на процес допиту визначається функціональними обов'язками залучених до допитуі їх ставленням до того, що відбувається.
Прокурор може взяти участь у допиті на прохання допитуваного, його захисника, проте його присутність "сковуватиме"слідчого. Однак це в жодному разі не означає, що слідчий інакше ставитиметься до допитуваного та дотримання його прав за відсутності і в присутності прокурора або іншої особи.
Участь другого слідчого у допиті, якщо не ставиться за мету нагнітання атмосфери допиту через його інтенсивність (один слідчий стомився, підключається інший, а допитуваний відповідає без перерви)
або гра в "доброго" і "злого" слідчого, має організаційно-технічне значення. Коли слідчий допитуєодин, він повинен: пам'ятати вихідний матеріал для розмови, вивчати і контролювати поведінку допитуваного,формулювати запитання, оцінювати повідомлене, запам'ятовувати його для подальшого протоколювання, коригувати обрану тактику допиту тощо. Якщо слідчий вирішує кілька завдань одночасно, деякі відомості він може випустити з уваги, забути тощо. Тому другий слідчий спостерігає за поводженням і діями допитуваного (як він відреагував на те чи інше запитання, пред'явлення доказів тощо).
Участь у допиті спеціаліста (за винятком надання технічної допомоги при фіксації) має на меті: надання допомоги у з'ясуванні складних спеціальних питань; запобігання введенню слідчого в оману, зокрема викриттям допитуваного у даванні неправдивих показань.
На думку слідчих, участь захисника у допиті зумовлює організаційно-психологічний дискомфорт, оскільки:
необхідно узгоджувати план роботи з можливостями захисника;
при формальному збігу мети — досягненню об'єктивної істини фактично простежується розходження: слідчий перевіряє причетність до злочину, а адвокат прагне забезпечити нспритягнення підзахисного до відповідальності;
слідчий повинен повідомляти про свої задуми, наміри, а захисник може лише бути присутнім, збираючи відомості для своєї діяльності в суді і втручаючись у процес допиту (запитаннями, пропозицією підзахисному не відповідати на задане запитання).
Відомості про участь адвокатів у слідчих діях (крім допиту і очної ставки) свідчать про їх пасивність, яка пояснюється "тактичними міркуваннями", що полягають у позиції — основна робота в суді.
Заданими проведеного опитування адвокати означили такі форми участі у збиранні доказової інформації:
вказівка слідчому джерел даних - 42,7 відсотка;
участь у роботі, що провадиться слідчим — 45;6 відсотка;
власний пошук — 28,5 відсотка.
При цьому адвокати зазначали мету своєї участі в судовому розгляді й розслідуванні, а саме:
виправлення односторонності розслідування - 79,8 відсотка;
виявлення помилок слідства — 71,2 відсотка;
надання допомоги у встановленні істини - 68,4 відсотка (тобто дві третини опитаних);
оспорювання зібраних слідством доказів — 31,2 відсотка (тобто третина опитаних);
захист підзахисного будь-якою ціною - 5,7 відсотка.
У літературі правильно піднімається питання про розширення прав
і можливостей учасників кримінального пронесу, зокрема захисника, в збиранні й наданні доказів. Але при цьому варто з'ясувати, кому передаються зібрані (отримані) ним відомості? Якшо слідчому, то таке рішення лише схвалюється; якшо до суду, то виходить парадокс, про який вже зазначалося: мета начебто одна, а працює кожен окремо, при чому слідчий не має інформації, якою володіє захисник.
Отже, участь захисника при допиті (й інших слідчих діях) зобов'язує слідчого:
не втрачати ініціативи керівництва допитом;
контролювати поведінку адвоката (словесне й жестикуляційне підказування підзахисному), його реакцію на хід допиту тощо;
аналізувати його вчинки, визначаючи на що саме і як зреагував адвокат (усміхнувся, засмутився) та причину цього реагування — допущена слідчим помилка або вдалий хід, тобто оцінка тактики, що використовується, і потреба коригування;
детально фіксувати дії, що характеризують участь адвоката в означеному питанні (коли і у зв'язку з чим заявлялося клопотання. яке і після чого надійшло запитання, які підказки висловлювались підзахисному тощо).
Відтак участь у допиті третіх осіб потребує від слідчого іншого підходу до організації і тактики його проведення через наявні різноманітні специфічні особливості.
Іноді під час допиту допитуваний проговорюється, тобто повідомляє те, що не мав наміру говорити або не надав значення висловленому, яке мало інтерес для слідства. Обмовитися він може випадково, без цілеспрямованих дій слідчого на досягнення цього, а може внаслідок майстерно організованої слідчим ситуації.
Організація проговорювання будується, як правило, на несподіваності ситуації, до якої слідчий свідомо підштовхує допитуваного. Як, приміром, у випадку з влучнимстрільцем, коли після хвастощів про свої стрілецькі успіхи на запитання: ''Чому ти стріляв двічі?", він, не маючи будь-якого поясненнії, крім справжнього, відповів: "Яподумав, що промахнувся ". Але проговорювання не може розглядатись як самоціль. Головне для слідчого — разом з інформацією про конкретну обставину одразу ж отримати від допитуваного відомості, що її підтверджують.
Відмовляючись від допущеного проговорювання: "Япомилився ", "Я сказав не те, що було насправді"тъ ін., допитуваний не дозволяє слідчому реалізувати запланований прийом, отримати докази як очікувалось, проте підказує йому, що він на правильному шляху в пошуках істини.
Випадкові проговорювання потребують від слідчого швидкого
реагування і обрання тактично грамотного рішення щодо кожної ситуації. Туї можливі такі основні варіанти: спробуватиодразу ж "закріпити успіх", тобто отримати розгорнуту інформацію внаслідок проговорювання; не звертати уваги на те, що допитуванийпроговорився, і якщо не буде якихось доповнень і розвитку, повернутися до цієї обставини (наприклад: "Як ви поясните сказане про те чи інше?") під час цього допиту або, зібравши необхідні відомості, пов'язані зі змістом проговорювання, наступного, що виправдано І психологічно, адже допитуваний, вирішивши, що слідчий не помітив проговорювання, заспокоївся, І запитання про це стане для нього несподіваним (відстрочена раптовість). Однак в іншому випадку до наступного допитувін може підготуватися і придумати висловленому розумне пояснення. Тому вибір варіантів реагування на проговорювання вкожному окремому випадку залежить від рівня знання слідчим характеру допитуваного, змістовності допущеного проговорювання, наявності услідчого відомостей, що його підтверджуютьтощо.
Проговорювання, як правило, пов'язане зі злочинною поінформованістю.
Злочинець — найбільш обізнана з усіма обставинами вчиненого злочину особа. Причому іноді про деякі деталі події знає лише її учасник. Тому знання особою, підозрюваною у вчиненні злочину, цих обставин, є злочинною поінформованістю і може слугувати доказом причетності до злочину.
Співмешканка вбитого розповіла, що коли ввійшла до кімнати, де він очікував, побачила як із рани на грудях фонтаном била кров. Проте нікого не помітила,і хто його поранив не знає. Багато крові біля трупа підтверджувало інформацію. Але оскільки фонтанування крові при пошкодженні великих кровоносних судин продовжується лише кілька секунд, співмешканка мала б бачити вбивцю у момент поранення. Коли їй вказали на цю обставину, вона зізналася у вчиненні вбивства.
Встановлення ступеня поінформованості допитуваного (знає як учасник, як очевидець чи отримав інформацію з інших джерел) має значення не лише для викриття злочинців, а й виявлення самообмовляння. У практиці наявні випадки, коли при деталізації показань особи, яка себе обмовила, вона неспроможна відповісти на запитання про характер обставин учинення злочину, не може детально описати, а також не орієнтується в обстановці події, не знає послідовності вчинення злочину тощо.
Тактиці слідчої діяльності (як комплексу найдоцільніших прийомів) притаманні не лише елементи, що визначають загальний порядок і прийоми проведення слідчих дій, а й особливості їх застосування ускладних, несприятливих ситуаціях, коли зацікавлені особи
перешкоджають процесу розслідування (відмовляються від показань, дають неправдиву інформацію тощо). За таких обставин тактика слугує засобом подолання протидії, адже без активних дій і тактичних прийомів, шо забезпечують їх наступальність, реалізувати завдання розслідування майже неможливо.
Одним із цих засобів є раптовість, що полягає в організації слідчої роботи, яка забезпечує непередбачуваність змісту і характеру дій слідчого протидіючою стороною, надає йому тактичну ініціативу і сприяє успіху.
Раптовість при допиті досягається використанням різних чинників:
часу, коли будь-які заходи здійснюються у несподіваний для допитуваного момент (при цьому раптовість полягає не лише в упереджувальній несподіванці, а й у відстрочці очікуваного допитуваним);
участі у допиті певних осіб, поява яких або дача ними показань є для допитуваного несподіваними;
місця і несподіваності проведення допиту впливають на допитуваного і обмежують продумування протидії слідчому;
вжиття заходів, характер яких невідомий допитуваному або неочікуваний у конкретній ситуації.
У с Міжгір 'я зґвалтували і вбили школярку. В ході розслідування з 'псовано, що незадовго до вбивства її фотографував біля школи Каопенко, якого і запідозрили у причетності до злочину. На допиті він визнав, що фотографував дівчину, і в підтвердження своєї непричетності до вбивства надав фотоплівку,пояснивши, що, коли вона пішла, він продовжував фотографувати інших школярів.Проведеною за фотоплівкою судово-астрономічною експертизою встановлено, що між кадром, на якому зображено потерпілу, і наступним знімком був інтервал у 2 год 45 хв. З'ясування цього факту за допомогою експертизи справило на підозрюваного таке враження, що він одразу зізнався у вчиненні злочину;
зміна поведінки слідчого, тактичних прийомів, до яких "пристосувався" або звик допитуваний та ін.
У разі, коли допитуваний відхиляє свою причетність до злочину, приховує поінформованість про обставини події, що розслідується, можливе використання так званих "слідчих хитрощів" — досить різноманітних за своєю метою і способом реалізації. їх сутність полягає у наданні допитуваному інформації (без будь-яких ознак тиску і підкреслювання значення цих відомостей), на яку зреагує лише поінформована про це особа.
Підозрюваний у вчиненні квартирної крадіжки вів себе на допитах зухвало: не відхиляв причетності до крадіжки, але показань для протокольного запису не давав, співучасників не називав, місце-
знаходження викраденого не вказував. Для наступного допиту слідчий узяв у знайомих потерпілого (учасників спільної поїздки в Індію) аналогічний викраденому сувенір і поставив його на сейфі, накривши газетою, але так, щоб допитуваний роздивився сувенір зі свого місця. Запросивши підозрюваного, слідчий став детально розпитувати його про попередні судимості, заняття після звільнення з КВУ, зв язки та ін. Допитуваний постійно поглядав у бік сейфа, відповідав на запитання повільно, односкладно, а потім сказав: "Вистачить про це " і детально розповів про вчинення крадіжки та місцезнаходження викраденого.
Як уже згадувалось вище, дача неправдивих показань набула масового характеру. Тому від слідчого вимагають великої майстерності для їх виявлення і викриття. Причини, з яких дають неправдиві показання, досить різноманітні: свідком — через небажання брати участь у розслідуванні, боязнь помсти, зацікавленість у результатах розслідування тощо; підозрюваним — щоб уникнути відповідальності, зменшити свою вину, приховати співучасників тощо.
Змінити позицію особи, яка дає неправдиві показання, можна з'ясуванням і усуненням причин, що призвели до цього, або використанням доказів, що викривають їх неправдивість.
Неправдивість показань установлюється слідчим за такими ознаками:
суперечливість іншим відомостям у справі. Здебільшого це розходження показань із результатами огляду місця події, показаннями інших осіб тощо, іноді це проявляється у невідповідності фактичній обстановці, закономірностям об'єктивної дійсності.
При спробі нелегально перетнути кордон із Білоруссю затримано легковий автомобільіз контрабандним вантажем. Водій пояснив, що приїздив до Чернігова з Києва і на зворотному шляху заблукав. Слідчий запропонував йому знову почати шлях із Чернігова, звернувши його увагу на дві обставини: по-перше, на те, що з Чернігова до Києва веде сучасна асфальтована траса, а в бік Білорусі — ґрунтова дорога; по-друге, на наявність на виїзді з Чернігова великої кількості дороговказів. Після цього затриманий зізнався, що прямував до Білорусі;
наявність внутрішніх суперечностей у самих показаннях;
опис подій, насамперед віддалених у часі, з перебільшеною точністю;
збіг у найменших деталях показань кількох допитуваних, що, як правило, свідчить про змову, адже реальні очевидці й учасники не можуть сприймати все однаково, оскільки кожен бачить і оцінює подію відповідно до своїх особливостей, інтересів, ролі в ній та ін.
При розслідуванні зґвалтування і вбивства, вчиненого з особливою жорстокістю, зі специфічними знущаннями над жертвою, встановлено
й викрито п 'ять злочинців, які одразу ж зізналися у вчиненому й дали однакові показання, що і насторожило слідчого. / він за матеріаламиузагальнення практики розслідування вбивств з 'ясував, що таким способом убивства і зґвалтування вчиняють, як правило, неодноразово судимі або дебіли. Серед виявлених злочинців таких не було. Вивчивши їх оточення, встановили кількох неодноразово судимих, один з яких виявився шостим найактивнішим співучасником — ініціатором учинення цих злочинів саме таким способом;
відсутність у показаннях несуттєвих деталей свідчить про тс, що допитуваний не пережив тієї події, про яку розповідає;
різне пояснення на допитах однакових обставин;
наполегливе, неодноразове повторення допитуваним із власної ініціативи тверджень на кшталт "Я добре це запам ятав ", "Я цього не бачив ". Східна мудрість говорить: "Ти сказав мені вперше раз і я повірив. Ти повторив — і я засумнівався. Ти сказав утретє — / я зрозумів, що це неправда ";
ухилення від відповіді на пряме запитання, спроба створити враження, шо ніби не зрозумів запитання слідчого;
допущення проговорювання;
наявність висловів, шо не відповідають рівню освіти й інтелекту допитуваного і свідчать про тс, що він говорить "з чужих слів";
приховування фактів, що за інформацією слідчого відомі допитуваному.
Наведений перелік ознак неправдивості не є вичерпним. Слід зазначити додатково такі ознаки, як поведінка допитуваного, його реакція на зміст і хід розмови.
До тактичних прийомів виявлення і викриття неправдивих показань належать:
максимальна легалізація показань, що примушує особу, яка приховує правду, "'творити" факти і обставини, які можна перевірити (про погоду в день події, роботу транспорту, відключення електроенергії тощо);
проведення повторного допиту, який дозволяє виявити неминучі розбіжності у показаннях, якшо допитуваний вигадав події;
вислуховування неправдивих повідомлень ("легенди") без висловлювання сумнівів і недовіри, щоб, по-перше, створити враження, що легенда прийнята, а по-друге, отримати широку інформаційну базу для перевірки і викриття;
припинення неправди на початковому етапі допиту, коли для її спростування є достатньо відомостей;
прояв інтересу до незначних фактів і замовчування інших відомих слідству обставин (своєрідний резерв слідства) перебільшує уявлення
допитуваного про інформацію, якою володіє слідчий, оскільки він не цікавиться головним;
початок допиту з обставин (епізодів), відомих слідчому і підкріплених доказами.
постановка запитань допитуваному у швидкому (утруднює продумування неправдивої відповіді й збільшує емоційне напруження, що сприяє допущенню проговорювань) або уповільненому темпі (забезпечує деталізацію фактів і усунення від висвітлення "слабких місць'' у показаннях);
пред'явлення доказів.
Крім наведених існують ще й прийоми переконання і роз"яснення допитуваному: неправильної й невигідної зайнятої для себе позиції, достатності доказів для викриття без його показань, демонстрації нетовариського ставлення осіб, яких він "вигороджує" та ін. Тснує такий своєрідний прийом впливуна допитуваного, який замикається в собі, як використання відомостей про активну протидію розслідуванню, що здійснюється особисто ним або його близьким оточенням.
Одним із варіантів неправдивих показань є заява неправдивого алібі, що будується на підставі:
змови з особами, які готові свідчити на користь підозрюваного;
посилання на реальну подію (зустріч, відвідування якого-небудь закладу), що збігається в часі з моментом вчинення злочину;
заяви алібі за відсутності відомостей, що його підтверджують. Підозрюваний заявляє: "Я прийшов додому з роботи і ліг спати. Дорогою я нікого не зустрічав ".
Перевірити таку заяву досить складно, адже і при правдивому алібі трапляються випадки, коли немає підтверджень показанням (ні з ким не зустрічався, нічого особливого не відбувалося, не залишив конкретних слідів свого перебування Б зазначеному місці тощо). У таких ситуаціях варто виявити ті обставини і факти, які підозрюваний має знати, якщо у зазначений ним час був у вказаному місці. Це можуть бути будь-які події, що відбувалися у сусідів, під'їзді, його близьких, їх телефонні дзвінки тощо.
Викриттям неправдивого алібі, побудованого на основі змови, є максимальна деталізація показань, оскільки обумовити можна лише головне — місце, час, учасників, заняття тощо. Проте передбачити всі деталі, про які запитуватиме слідчий, нереально, наприклад, під час зустрічі у компанії: як виникла ідея зустрічі; з якої нагоди; хто був ініціатором; як визначали час і місце зустрічі; хто запрошував і чи всі запрошені прийняли його; в якій послідовності збиралися учасники зустрічі; хто в що був одягнений, заняття кожного після приходу; про шо розмовляли; якого характеру була бесіда (цікава, спокійна, нервова
[65
тощо); стіл накрили до приходу гостей чи закінчували при них; як був сервірований стіл; хто це виконував; чи допомагали гості; які страви і напої запам'ятались; чи відбувалися які-небудь події під час застілля (що-небудь перевернули, розбили, розлили тощо). Наведений перелік запитань до "зустрічі за столом", беззаперечно, не є вичерпним, а лише окреслює деякі напрями перевірки. Тобто викриття змови — це насамперед бажання і вміння слідчого знайти деталі,які не передбачили допитані.
Максимальна деталізація забезпечується таким тактичним прийомом, як проведення повторного допиту. Оскільки вигадка на рівні деталей, по-перше, не дозволяє зберегти їх усі в пам'яті, і у разі повторення буде багато розбіжностей, по-друге, "розвиток" обставин вигаданої події характерний для наступних розповідей (допитуваний добавлятиме нові повідомлення, що не збігатимуться з попередніми).
Викриття алібі, побудованого на зміщенні події в часі, базується на тих же прийомах виявлення невідповідностей. Однак це складніше, адже розбіжності стосуватимуться лише часу (годин, послідовності днів), тобто того, що змінено, а все інше буде реальним, оскільки подія відбувалася насправді. Тому основну увагу слід звернути на деталізацію і характеристику обставин погодинно: чим підтверджується те, що йдеться саме про цей час, про цей день тижня; що конкретно передувало і настало за цією подією; яким чином, як це пов'язано з іншими фактами і особами і т. ін.
Перевіряючи алібі, акцентувати увагу слід не стільки на тому, що розповів допитуваний про час, який цікавить, скількина його знаннях про реальне наповнення часу, на яке зміщується період алібі. Також необхідно зважати на його повне і часткове підтвердження. Повне означає, що з'ясовано весь годинний період алібі (перебування конкретної особи від його початку і до кінця в певному місці). Часткове свідчить про те. що перебування особи не зафіксовано на всьому відтинку часу. Практика, на жаль, знає багато прикладів, коли грунтуючись на частково встановленому алібі (з прогалинами контролю за перебуванням), робили помилковий висновок про непричетність підозрюваного до вчиненого ним злочину.
Іноді неправдиві показання можуть пов'язуватись з обмовленням або самообмовленням. При підозрі на обмовлення потрібно виявити характер взаємостосунків, розбіжностей та інтересів. Так, якщо допитуваного звинувачує в неправдивості інший учасник, який проходить, у справі, то перед використанням цих показань слід з'ясувати, чи знайомі вони, чи не було між ними неприязні, сварки, чи немає
підстав для обмовлення. Якшо є, то слід подумати про доцільність пред'яшіення показань, якщо ж стосунки нормальні, то не є ймовірним, що ця особа обмовлятиме допитуваного.
Самообмовляння зумовлюється:
наміром взяти на себе вину своїх близьких, друзів;
бажанням "вигородити" своїх співучасників;
впливом осіб, дійсно винних у вчиненому;
прихованням своєї участі в іншому більш тяжкому злочині:
безвихідністю несприятливої ситуації, що склалася;
упередженістю і незаконним впливом слідчого та оперативних працівників.
Самообмовляння проявляється насамперед у недостатній поінформованості про обставини події, яка розслідується, погодженні в усьому зі слідчим, у прагненні до якнайшвидшого завершення розслідування. Тому як неправдиві показання з метою введення слідства в оману, так і "взяття вини" на себе мають ретельно перевірятися і обов'язково підтверджуватись іншими відомостями.
Відмова від дачі показань може виступати у двох формах: "Мені нічого не відомо" і "Я не бажаю говорити на цю тему". В таких ситуаціях головне — встановити причину, через яку особа дотримується цієї позиції, оскільки без u усунення "розговорити допитуваного" досить важко або і зовсім неможливо. Проте особа може бути дійсно непричетною до певної події або непоінформованою про неї, на що потрібно зважати при виборі засобів і прийомів подолання позиції відмови.
До тактичних прийомів, спрямованих на подолання позиції відмови від дачі показань, належать:
роз'яснення і переконання у тому, що зайнята позиція невигідна для самого допитуваного. Цей прийом необхідний, коли допитуваний:
не орієнтується у ситуації, шо склалася, І, відповідно, не вбачає виходу, який його влаштовує;
неправильно оцінює ситуацію і відтак не бачить можливості виходу, який його влаштовує;
правильно оцінює наявну ситуацію, але не мас наміру вирішити її.
Проведення розмови на абстрактну тему. Ця розмова може мати різну мету:
скласти уявлення про допитуваного (риси характеру, інтелект, реакція на зміну тактичних прийомів);
дати можливість допитуваному заспокоїтися, якщо обставини справи і допит вивели його з рівноваги й заважають проведенню допиту (у разі, коли слідчий не має наміру скористатися чинником несподіваності, наприклад, при затриманні з речовими доказами);
відволікти від теми, на яку допитуваний не хоче говорити, щоб згодом в іншій формі або при інших обставинах повернутися до неї. "Втягування допитуваного в суперечку". Для цього слідчий торкається другорядного факту (питання), який допитуваному неважко спростувати. Якщо його зацікавить бесіда, йому пропонується інша обставина такого ж плану. Він спростовує і її, поступово втягуючись у суперечку, і починає сперечатися з тих питань, які для слідчого є метою допиту і забезпечені доказами.
Відтворення слідчими картини злочину на основі інформації, отриманої не у підозрюваного (дані огляду місця події, показання інших осіб, оперативно-розшукова інформація), творчо обдуманої й оціненої ним. У такому разі слідчий має враховувати міру пов'язаного з цим ризику. Якщо він розглянув і правильно уявив картину вчиненого злочину, це може справити на допитуваного враження і спонукати його до дачі правдивих показань. Якщо ж слідчий помилиться, припуститься неточності, допитуваний зрозуміє, що слідчий не володіє вірогідною інформацією і необхідними доказами, а відтак, залишиться на попередній позиції відмови від дачі показань або повідомлення неправдивих відомостей, що призведе до дискримінації слідчого, втрати ним тактичної ініціативи.
Демонстрація намірів і можливостей слідства у збиранні, доаіідженні п використанні доказової інформації (розкриття можливостей судових експертиз, пояснення планів слідчого і тошо).
Використання доказів.
Метою подання доказів є:
зорієнтування допитуваного на викладення відомостей, шо цікавлять слідство;
надання допомоги у поновленні в пам'яті забутого;
викриття у неправдивості;
зміна установки на відмову від давання показань.
Організаційно подання доказів полягає у вирішенні питань: з якою метою, яких саме доказів, яким чином. Способи пред'явлення доказів поділяють:
за часовим параметром використання доказів:
подання на одному допиті;
пред'явлення у ході допитів особи;
за обсягом і характером взаємозв'язку доказів:
подання одиничного доказу, коли слідчий не має інших доказів, які саме в сукупності свідчать про конкретний факт і його характер;
подання комплексу взаємопов"язаних доказів, які саме в сукупності свідчать про конкретний факт і його характер;
подання всіх доказів, зібраних у справі;
за характером подання доказів:
перерахування наявних доказів із зазначенням джерел їх походження, оскільки для підозрюваного Іноді несподіванішим і "страшнішим" є саме джерело, тобто
інформація {наприклад, повідомлення, шо потерпілий залишився живий і незабаром дасть показання, шо є очевидець події і т. ін.);
"випадкова" демонстрація доказів (використання "тактичних пасток" і прийомів, як, наприклад, приховання залишеного на столі "по забудькуватості" якого-небудь документа або предмета);
надання можливості розглянути або вивчити доказ;
виокремлення, демонстрація (роз'яснення) ознак об'єкта, який пред'являється, шо вказують на його зв'язок зі злочинною подією;
за характером послідовності подання доказів:
за наростаючою силою. У міру пред'явлення доказів за наростанням їх важливості й значення для встановлення причетності до вчинення злочину "розхитується" позиція допитуваного, тобто підозрюваному делалі важче спростовувати докази і ставити їх під сумнів:
за силою, шо убуває. Воно починається з вирішального доказу, а наступні мають продовжити І закріпити справлене ним "враження". Останній спосіб подання доказів викликає сумніви, оскільки у разі "неуспіху" вирішального (на думку слідчого) доказу розвивати і закріплювати буде нічого й доведеться шукати інші шляхи для реалізації наміченої мети.
При виборі й визначенні вирішального доказу слід враховувати, що для кожного підозрюваного ним буде не обов'язково процесуально значимий. Справа не в тому, яку юридичну роль у доказовій системі відіграє доказ, який подається на допиті, а у тому, якого значення йому надає допитуваний.
Підозрюваний у справі, де було достатньо доказів, які викривали його, уперто заперечував свою причетність до вчинення злочину. Тоді слідчий вирішив вибрати зловмисника за залишеними ним на місиі події предметами одягу. Коли собака "впізнав" підозрюваного, він не лише визнав себе винним у вчиненні цього злочину, а й зізнався у причетності до іншого, про шо слідчому не було відомо;
за характером додаткових умов, які посилюють вплив доказів, що подаються:
несподіване пред'явлення доказів (раптовість);
подання доказів після попереднього встановлення обставин, пов'язаних із ними;
подання з роз'ясненням значення доказів;
використання науково-технічних засобів для пояснення особливостей доказів, які пред'являються (наприклад, демонстрація за допомогою електронно-оптичного перетворювача тексту, залитого фарбником, або з використанням мікроскопу слідів підчистки в документі тощо).
Успіх використання доказів значною мірою визначається рівнем підготовленості до їх подання. Підготовка включає визначення:
доцільності пред'явлення певного доказу конкретній особі, тобто прогнозування того, яких позитивних результатів можна досягнути і які негативні наслідки можливі;
оптимального часу для пред'явлення:
оптимальної тактики подання з огляду на характеристику особи, а також вирішення технічного питання: де до пред'явлення міститимуться докази, щоб не відвертати уваги допитуваного від предмета допиту і за потреби бути під рукою, а час, витрачений на їх підготовку до безпосереднього пред'явлення, не став паузою, яка б дозволила допитуваному зібратися і підготуватися до несподіваного. Паузи у допиті мають відбуватися за планом і намірами слідчого. У іншому разі вони — прояв недостатньої підготовки до допиту.
Вважається, що "справжній" злочинець визнає себе винним лише тоді, коли вік:
викритий неспростовними доказами або зненацька під час допиту;
розраховує за допомогою визнання вини досягнути пом'якшення участі або уникнути довготривалого попереднього ув'язнення;
сподівається визнанням вини уникнути відповідальності за інші вчинені ним, але ще не відомі органам розслідування, злочини;
бажає покласти всю тяжкість вини на інших — співучасників, суспільство або обставини, що склалися та ін.
Тому використовуючи тактичні прийоми, спрямовані на викриттянеправдивих показань і подолання відмови від давання показань, слід мати на увазі, що зізнанню злочинця може перешкоджати не лише боязнь покарання, а й інші психологічні чинники: вразливе самолюбство, почуття незручності та сорому перед слідчим, якому він неодноразово говорив "ні", а потім змушений сказати "так" тощо. Цей різкий, болісний для підозрюваного перехід від повного заперечення вини до її визнання можна змінити в слушний момент для слідчого.
Актуальною проблемою для вирішення завдань є використання оперативно-розшукових даних у розслідуванні злочинів, якій з урахуванням ускладнень завдань боротьби зі злочинністю і посилення протидії розслідуванню приділяється дедалі більше уваги.
За характером та можливостями використання оперативно-розшукових даних у розслідуванні, й зокрема при допиті, їх можна поділити на дві групи: фактологічну ~ інформація про конкретні обставини події, яка розслідується (відомості про співучасників, місцезнаходження викраденого, спосіб вчинення злочину тощо); орієнтувальну - інформація про наміри і лінію поводження конкретних осіб (на що сподівається допитуваний,чого остерігається, які дії задумав здійснити і т. ін.). Існує також інформація, яка вказує шляхи перевірки доказів і способи їх оцінки, що не виокремлюється в самостійну, оскільки випливає з даних першої і другої груп.
Якщо джерело отримання оперативно-розшуковоїінформації гласне або за необхідності може бути розшифрованим, використання таких відомостей не має особливої специфіки. Так, відеоматеріали, зафіксовані оперативним працівником під час зустрічі спільників, доставки вантажу тощо, разом з його рапортом можна безпосередньо подати слідчому, який вирішить способи їх використання. Якщо матеріали і джерело не можна розшифрувати, то підхід до використання такої інформації має бути зовсім іншим. Для даних першої групи основний шлях полягає в пошуку процесуальних джерел їх підтвердження, без чого використання загрожує розшифруванням негласних джерел або осіб, які не бажають виступати відкрито. Щодо другої групи можливості використання
досить широкі й визначаються конкретним змістом даних. Якшо, наприклад, у слідчого є будь-який доказ, якого за інформацією, шо надійшла, підозрюваний боїться, слід обрати тактичний прийом, щоб подати доказ природно, не акцентуючи на ньому уваги. Або, приміром, слідчому повідомляють, шо підозрюваний, якого тримають під вартою, погодився на проведення відтворення обстановки і обставин події, щоб спробувати втекти. Слідчий і без інформації, що надійшла, повинен був вжити заходів щодо попередження втечі під час підготовки й проведення слідчих дій. Розшифрування ж оперативних даних відбудеться у разі, коли він застосує попереджувальні заходи "понад міру", насамперед при повторних заходах, тобто використовуючи таку оперативну інформацію, слідчий має уникати "демонстрацій", щоб все мало вигляд, як і раніше.
Отже, тактика використання оперативно-розшукових даних визначається двома обставинами: змістовно — що є даними, як і для чого їх використовувати; організаційно - як їх використати без розшифрування джерела отримання.
Один Із цих прийомів проілюструємо прикладом. Петренко спільно з племінником вирішив викрасти гроші з каси підприємства, на якому працює. Розроблений ним план "'операції" передбачав:
здійснити задум через півроку після звільнення з підприємства;
вчинити незначний злочин одразу після крадіжки, щоб на деякий час опинитися у в'язниці;
після відбування покарання придбати на ці гроші, що переховуватиме у тайнику племінника, автомобіль.
Перші два пункти плану він виконав. Через два роки, за місяць до звільнення Петренка, його племінника заарештували за інший злочин. Перебуваючи в камері, він заявив: " Моя справа дрібна, а ось дядько сів за колеса, а повернеться з казенного дому на власних" (Петренко вчинив шахрайство з бракованими покришками). Зіставивши ці дані з особою "дядька"', висунули версію про його причетність до нерозкритої крадіжки з каси його колишнього підприємства. Слідчий допитав Петренка як свідка у справі про період його роботи на підприємстві, де було вчинено крадіжку, пояснивши, шо злочин не розкрито і допитують усіх. У ході допиту слідчий побіжно зауважив: "Було б непогано, відсидівши за "колеса", повернутися "на власних". Після цього Петренко занервував, почав розпитувати про дружину, батьків, племінника. І тут він почув від слідчого: "Цей уже сидить", то відповідало дійсності, але причину арешту не уточнив. Відтак Петренко вирішив, що племінник "здався" і попросив прийняти від нього явку і повинною.
Зазначені потреби і складності використання оперативно-розшукової інформації при допиті постають у межах криміналістичної тактики.
У процесі розслідування злочинів слідчому нерідко доводиться повторно виконувати роботу, спрямовану на з'ясування тих питань, які раніше не вдавалося вирішити або їх вирішено неправильно чи неповно.
Повторне виконання роботи (повторення) потребує іншого способу її проведення: використання, як правило, нових засобів або нових тактичних прийомів, із урахуванням результатів попередньої роботи,
вишукуючи можливості для заповнення прогалин і виправлення допущених помилок. Повторне здійснення дій слідчим у кримінальній справі характеризується сукупністю організаційних, психологічних і тактичних особливостей.
Ці особливості й викликана ними необхідність своєрідного способу дії в нових умовах (щодо ситуації, яка складається) дозволяють, на наш погляд, говорити про тактику повторного слідства як в масштабі повторного виконання роботи у справі загалом, так і щодо окремих слідчих дій зокрема.
Можна виокремити такі основні ситуації допиту, що визначають особливості тактики повторного проведення:
особа допитана раніше іншим працівником. Для слідчого ие перше знайомство, при якому слід врахувати і використати наявну' інформацію про поведінку допитуваногоі вірогідність повідомленого при допиті; для допитуваного — нове знайомство, яке насторожує (хто він є, як себе з ним поводити, шо йому відомо і т. ІН-);
на попередній зустрічі допитуваний не дав показань. Тактика допиту полягає у виборі нових прийомів підходу до допитуваного і використанні додатково отриманої інформації;
допит після встановлення дачі неправдивих показань. Використовують тактичні прийоми викриття неправдивих показань, що відповідають конкретній ситуації;
допит-доповнення, коли під час однієї зустрічі неможливо виконати весь потрібний обсяг роботи. Існують два варіанти. Перший: якщо була технічна перерва і чергове питання, наприклад, на наступний день виступаєпросто продовженням; другий: коли перерва обумовлена планами слідчого (недоговорити, видати інформацію для роздумів, перевірити повідомлене, підготуватиматеріали для предметної розмови тощо). В цьому варіанті тактичні прийоми зумовлюються конкретикою мети і умов;
допит у зв'язку з появою нових обставин. Тактика має будуватися відповідно до можливостей використання цих даних: розвиток або уточнення того, що обговорювалося на попередньомудопиті, спростуванняповідомленого і т. ін.
Особливу специфікумає тактика допиту, шо визначається чинником часу, а саме: допит через певний час після події. У цьому разі також слід виокремити два варіанти:
допит особи, яку не допитували на початковому етапі розслідування. Увагу акцентують на прийомах, що допомагають відтворити в пам'яті події, віддалені у часі. Але слід, зокрема, враховувати і такий чинник,
Ї72
як, наприклад, "крах надії" викликаного на допит, який сподівався, що про нього вже забули;
повторний допит давно допитуваної особи, із акцентуванням уваги на двох важливих моментах.
Перший — зняття напруження, зумовленого ставленням допитуваного: "Коли ви залишите мене в спокої?" Другий— допитуваний повторно, як правило, намагається згадати і відтворити не події, які бачив і чув, а те, що і як повідомив на попередньому допиті. Відтак основне завдання слідчого в такій ситуації — відвернути допитуваного від попередньої розмови (якщо немає конкретної мети перевірити раніше повідомлене) і налаштувати його на пригадування обставин події. Тому розробляти тактичні прийоми потрібно і в напрямі повторності проведення слідчих дій.
Важливою умовою повноцінного використання показань у розслідуванні злочинів є їх аналіз і перевірка. Аналіз містить два основних аспекти: встановлення логічної і фактичної відповідності в повідомлених даних; порівняння з Іншими доказами у справі й визначення причин розбіжностей (за їх наявності).
Перевірка показань завжди передбачає творчий пошук додаткових джерел підтверджуючої або спростовуючої інформації.
У квартирі в нічній п'яній бійці смертельно поранено гостя. Підозра впала на господаря, який заперечував, шо був удома вночі й брав участь у бійці. Слідчий запросив службову фонограму станції швидкої допомоги з викликом і направив її на фоноскопічну експертизу. Дослідження довело, шо розмову з черговою станції швидкої допомоги вів підозрюваний.
Запорукою успіху при допиті нерідко є грамотність проведення інших слідчих дій і точність фіксації їх результатів.
У вечірній час злочинців автобусі пограбували єдиного пасажира і смертельно поранили з обріза водія.. Після їх встановлення злочинець, який стріляв у водія, заявив, шо не мав наміру стріляти, але через те. шо водій несподівано загальмував, він, не втримавши рівноваги, вдарився і випадково вистрілив. У протоколі огляду місця події було зафіксовано: автобус зупинився на узбіччі дороги без слідів різкого гальмування, двигун був увімкнутий, ручні гальма підняті, важіль переключення швидкостей установлений на першій швидкості, а передні двері автобуса відчинені. Це свідчить про те, шо після зупинки автобуса водій виконав чотири операції, які за висновком судово-медичної експертизи, неможливо здійснити після отримання смертельного поранення. Таким чином встановлено намір на вбивство водія.
Однією із суттєвих особливостей слідчого дізнання є тс, що зібрана інформація про подію, що розслідується, має доказове значення лише у разі, коли отримана належними засобами і зафіксована відповідно до закону. Тобто під час допиту, як і при будь-якій слідчій дії, важливо не лише отримати потрібну інформацію, а й повно і правильно її зафіксувати.
Протокольна форма фіксації показань є основною. Водночас вона має низку суттєвих недоліків: неповнота відображення процедури
допиту і змісту розмови, незбереження характеру й стилю викладення інформації допитуваного і т. ін., що набувають масового характеру. Здебільшого у протоколах допиту відбивається тільки підсумок і не фіксується весь процес обміну Інформацією між слідчим і допитуваним. Майже в усіх порушених кримінальних справах протокол не зберігає особливостей ведення розмови з допитуваними.
Наступний недолік протоколів допиту, пов'язаних із принципом відносності, — неповнота необхідної у справі інформації і перевантаження протоколів даними, що не мають значення для розслідування злочинів.
Поінформованість і використання слідчими систем тактичних прийомів вирішення різних ситуаційних проблем мають забезпечити успішність їх роботи у збиранні і використанні доказової інформації. Однак набуті навички не завжди сприяють розширенню арсеналу тактичних прийомів, що використовуються слідчими, а нерідко призводять до їх обмеження, а також способів їх здійснення, розцінюючи їх як найоптимальніші. Особливо часто зустрічаються у протоколах "штампи" запитань до допитуваного і формулювань "викладеного" ним.
Зважаючи на наявні недоліки протоколювання, суттєвого значення набувають інші способи фіксації показань і не лише звуко- і відеозапис, Очевидно найближчим часом стане можливим використання комп'ютерної графіки для наочної демонстрації того, про що повідомляє допитуваний. А наразі цілком правомірно ставити питання про ширше використання прийомів графічної фіксації зорових образів під час допиту.
ІДіприйоми мають не лише технічне значення: фіксувати те, що повідомляється, а й технічний характер. Пропозиція зобразити що-небудь (предмет, розміщення людей тощо) може слугувати сумлінному допитуваному засобом пригадати забуте, уточнити те, що повідомляється, а несумлінного — викрити у неправдивості показань, коли сказане і зображене не "стикуються" між собою або з реальною обстановкою місця, характером об'єкта та іншими обставинами.
Звуко- і відеозапис при допиті застосовуються для забезпечення повноти фіксації повідомленого д
Дата добавления: 2016-08-07; просмотров: 893;