Глава 21. Зобов'язання щодо здійснення фінансових послуг. хунки в Україні у національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р

хунки в Україні у національній валюті, затвердженою постановою Правління Національного банку України від 29 березня 2001 р. № 135^і, а розрахункових документів в іноземних валютах — Поло­женням про оформлення та подання клієнтами платіжних доручень в іноземній валюті, заяв про купівлю або продаж іноземної валюти до уповноважених банків і інших фінансових установ та порядок їх виконання, затвердженим постановою Правління Національного банку України від 5 березня 2003 р. № 82².

Розрахунки із застосуванням платіжних доручень. При здій­сненні розрахунків із застосуванням платіжних доручень (банківсь­кий переказ) банк зобов'язується за дорученням платника за раху­нок грошових коштів, що розміщені на його рахунку у цьому банку, переказати певну грошову суму на рахунок визначеної платником особи (одержувача) у цьому чи іншому банку у строк, встановлений законом або банківськими правилами, якщо інший строк не пе­редбачений договором або звичаями ділового обороту (ч. 1 ст. 1089 ЦК України).

Із зазначеного випливають такі загальні ознаки цієї форми роз­рахунків:

1) переказ здійснюється банком за рахунок коштів платника, що розміщені на його рахунку в цьому банку. Винятком із цього є ви­падки здійснення платежів з рахунка клієнта за відсутності на ньо­му коштів, за рахунок кредитних коштів банку, якщо це передбаче­но договором (статті 1069, 1090 ЦК України);

2) переказ коштів здійснюється банком на рахунок особи одер­жувача, визначеної платником у розрахунковому документі.

Положення, що регулюють зазначений вид безготівкових розра­хунків, застосовуються також і до відносин, пов'язаних із перераху­ванням грошових коштів через банк особою, яка не має рахунка у цьому банку, якщо інше не встановлене законом, банківськими пра­вилами або не випливає із суті відносин. Прикладом таких відносин є відносини з безготівкового переказу юридичними та фізичними особами (резидентами та нерезидентами) на користь інших осіб коштів за рахунок готівкових коштів, прийнятих до каси банку (п. 15.29 Інструкції № 1 з організації емісійно-касової роботи в установах банків України, затвердженої постановою Правління На­ціонального банку України від 7 липня 1994 р. № 129³, пункти 2.2, 3.2 Правил здійснення фізичними особами переказів іноземної ва­люти в межах України, затверджених постановою Правління На-

¹ Офіційний вісник України. — 2001. — № 18. — Ч. 2. — Ст. 794.

² Офіційний вісник України. — 2003. — № 13. — Ст. 584.

³ Бухгалтерская газета. — 2001. — Сентябрь. — Ч. 1. — С. 37-38.

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО ...

ціонального банку України від 12 березня 2003 р. № 235/7556¹, п. 4.4 Правил використання готівкової іноземної валюти на терито­рії України, затверджених постановою Правління Національного банку України від 26 березня 1998 р. № 119)².

Переказ коштів за цим видом розрахунків здійснюється за допо­могою платіжного доручення, що подається клієнтом до банку. Зміст і форма платіжного доручення клієнта мають відповідати ви­могам, встановленим законом і банківськими правилами (ст. 1090 ЦК України).

Згідно з п. З розділу 3 Інструкції Національного банку України «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» та п. 2.2 розділу 2 Положення Національного банку України «Про оформлення та подання клієнтами платіжних доручень в іноземній валюті, заяв про купівлю або продаж іноземної валюти до уповнова­жених банків і інших фінансових установ та порядок їх виконання» платіжне доручення приймається банком платника до виконання протягом десяти календарних днів з дати його виписки, при цьому день оформлення платіжного доручення не враховується. Платіжне доручення за домовленістю сторін може мати паперову або елект­ронну форму.

Платіжні доручення в електронній формі можуть використовува­тися клієнтами, якщо це передбачено договором банківського рахун­ка, за допомогою програмно-технічного комплексу «клієнт банку — банк». Останнє є можливим, оскільки за законодавством України електронний документ (документ, інформація в якому подається у формі електронних даних, включаючи відповідні реквізити докумен­та, який може бути сформований, переданий, збережений і перетво­рений електронними засобами у візуальну форму чи на папері) має однакову юридичну силу з паперовим документом, а електронний цифровий підпис на електронному документі, під яким розуміється сукупність даних, отримана за допомогою криптографічного перетво­рення вмісту електронного документа, яка дає змогу підтвердити його цілісність та ідентифікувати особу, яка його підписала, теж має однакову юридичну силу з підписом на паперовому документі (ст. 18 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей»).

Виконуючи переказ, банк не має права робити виправлення у платіжному дорученні клієнта, якщо інше не встановлено законом або банківськими правилами (ст. 1090 ЦК України).

Діючі банківські правила дозволяють банку платника виконувати виправлення реквізитів у розрахункових документах лише у разі:

¹ Офіційний вісник України. — 2003. — № 13. — Ст. 587.

² Офіційний вісник України. — 1998. — № 15. — Ст. 574.

Глава 21. Зобов'язання щодо здійснення фінансових послуг

— часткового виконання розрахункового документа;

— зміни з ініціативи банку платника (у зв'язку з реорганізацією банку, зміною в банку системи обліку, виконанням банком вимог нормативно-правових актів Національного банку) номера рахунка платника, назви та коду банку платника (пункти 24-25 Інструкції Національного банку України «Про безготівкові розрахунки в Україні в національній валюті» та п. 2.7 Положення Національного банку України «Про оформлення та подання клієнтами платіжних доручень в іноземній валюті, заяв про купівлю або продаж інозем­ної валюти до уповноважених банків і інших фінансових установ та порядок їх виконання»).

Прийнявши платіжне доручення, банк платника має перераху­вати відповідну грошову суму банкові одержувача для її зарахуван­ня на рахунок одержувача. При цьому банк має право залучити ін­ший банк (виконуючий банк) для виконання переказу грошових коштів на рахунок, визначений у дорученні клієнта (ст. 1091 ЦКУкраїни).

У свою чергу, платник має право вимагати негайного надання бан­ком інформації щодо виконання платіжного доручення. Порядок оформлення та зміст повідомлення банку встановлюється законом, банківськими правилами або договором між банком та платником.

За невиконання або неналежне виконання платіжного доручення банки несуть відповідальність, передбачену ЦК України та зако­ном, яка розглядається у главі підручника «Договір банківського рахунка». У разі, якщо невиконання або неналежне виконання пла­тіжного доручення викликано порушенням правил розрахункових операцій виконуючим банком, відповідальність може бути покладе­на судом на цей банк (ст. 1092 ЦКУкраїни).

Розрахунки за акредитивом. Акредитив — це зобов'язання банку, за яким він зобов'язується провести за дорученням клієнта (платника) — заявника акредитива і відповідно до його вказівок або від свого імені платіж на умовах, визначених акредитивом, або до­ручає іншому (виконуючому) банку здійснити цей платіж на ко­ристь одержувача грошових коштів або визначеної ним особи — бе-нефіціара (ст. 1093ЦК України).

Як вид розрахунків, акредитив є прийнятним як для постачаль­ників, оскільки його використання фактично забезпечує отримання останніми коштів за поставлений покупцю товар, так і для посеред­ників, оскільки дає останнім можливість швидко отримати кошти після відвантаження товару. У зв'язку з цим зазначений вид розра­хунків отримав значне поширення у сфері міжнародної торгівлі, а останнім часом і в розрахунках між резидентами України.

17 3-290

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО...

Крім норм ЦК України, розрахунки за акредитивом регулюються Інструкцію Національного банку України «Про безготівкові розра­хунки в Україні в національній валюті», Уніфікованими правилами та звичаями для документарних акредитивів Міжнародної торгової палати (редакція 1993 р., публікація Міжнародної торговельної па­лати № 500^і, надалі — Правила). Останні, згідно зі ст. 2 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» та Указом Президента України «Про заходи щодо впорядкування роз­рахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України» від 4 жовтня 1994 р. 566/94², регулюють відно­сини у сфері використання акредитивів і використовуються в міжна­родних розрахунках, а також у внутрішніх розрахунках за умови, що акредитив містить посилання на те, що він регулюється цими Правилами. Зазначені Правила застосовуються в Україні у частині, яка не суперечить ЦК України та іншим актам цивільного законо­давства.

Акредитив за своєю природою — це правочин, відокремлений від договору купівлі-продажу або іншого договору, на якому він може базуватися, і банки жодною мірою не пов'язані і не зобов'язані займатися такими договорами.

Однак акредитив відкривається банком на підставі інструкцій клієнта, які складаються останнім відповідно до умов договору.

У свою чергу, на отримувача коштів або бенефіціара ні в якому разі не поширюються договірні відносини між банками або між за­явником і банком-емітентом.

Відповідно до вищезазначеного акредитив характеризується таким:

1) акредитив є правочином, відокремленим від договору, який передбачає такий вид розрахунків;

2) акредитив є грошовим зобов'язанням, виконання якого здій­снюється на умовах, визначених в акредитиві;

3) банк здійснює платіж на користь одержувача коштів або ви­значеного ним бенефіціара за дорученням клієнта (платника) — за­явника акредитива відповідно до його вказівок або від свого імені;

4) банк здійснює платіж за акредитивом за рахунок коштів клієнта або власних коштів;

5) акредитив може містити лише ті умови, які банк може пере­вірити документально.

Учасниками відносин за акредитивом є платник, банк-емітент ак­редитива, виконуючий банк'авізуючий банк (банк, який за доручен-

¹ Унифицированньїе правила и обмчаи документарних аккредитивов. — № 500. —
М.: АО «Консалтбанкир», 1994.

² Урядовий кур'єр. — 1994. — № 154-155. — 6 жовтня.

Глава 21. Зобов'язання щодо здійснення фінансових послуг

ням банку-емітента авізує (сповіщає) акредитив одержувачу коштів без будь-якої відповідальності за його оплату, отримувач коштів.

Виконуючий банк залежно від операції за акредитивом, вико­нання якої доручено йому банком-емітентом, також може бути й авізуючим банком.

ЦК України поділяє акредитиви залежно від прав учасників зо­бов'язань за акредитивом та джерелом коштів, за рахунок яких здійснюється розрахунок за акредитивом, на відкличні та безвід­кличні, покриті та непокриті.

Відкличний акредитив може бути змінений або анульований бан­ком-емітентом у будь-який час без попереднього повідомлення одер­жувача грошових коштів, при цьому відкликання акредитива не створює зобов'язань банку-емітента перед одержувачем грошових коштів.

У свою чергу, виконуючий банк має право здійснити платіж або інші операції за відкличним акредитивом лише у разі, якщо до мо­менту їх здійснення ним не одержано повідомлення про зміну умов або анулювання акредитива (ст. 1094 ЦК України).

Оскільки відкличний акредитив не надає продавцю товару надій­них гарантій щодо його оплати та надає максимум прав платнику за акредитивом, зазначений вид акредитива майже не застосовується на практиці.

На відміну від відкличного, безвідкличний акредитив може бути анульований або його умови можуть бути змінені лише за згодою на це одержувача грошових коштів (ст. 1095 ЦК України). Завдяки зазначеному серед акредитивів саме безвідкличний акредитив є найбільш прийнятним для отримувача коштів, у зв'язку з чим він дістав найбільшого розповсюдження у банківській практиці. Акре­дитив має ясно вказувати, чи є він відкличним, чи безвідкличним. За відсутності такої вказівки акредитив вважатиметься безвідклич­ним (ст. 6 Правил).

На прохання банку-емітента виконуючий банк може підтвердити безвідкличний акредитив прийняттям додатково до зобов'язань банку-емітента зобов'язання провести платіж відповідно до умов акредитива.

Підтвердження акредитива використовується у банківській практиці у разі, коли це передбачено умовами акредитива, що в свою чергу, як правило, викликано бажанням отримувача коштів мати зобов'язальні відносини з банком, який він знає і фінансова надійність якого не викликає у нього сумнівів.

Безвідкличний акредитив, підтверджений виконуючим банком, не може бути змінений або анульований без згоди виконуючого бан-

17*3-290

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО ...

ку. На відміну від безвідкличного, відкличний акредитив не може бути підтвердженим.

Акредитиви поділяються на покритті та непокриті. Покритим є акредитив, при відкритті якого грошові кошти платника бронюють­ся на окремому рахунку в банку-емітенті або виконуючому банку. У свою чергу, непокритим є акредитив, за яким бронювання коштів не здійснюється. Банк, що відкрив непокритий акредитив, гарантує оплату за акредитивом при тимчасовій відсутності коштів на рахун­ку платника за рахунок банківського кредиту (ст. 1093 ЦК України).

Міжнародна банківська практика знає й інші види акредитивів, зокрема трансферабельний (переказний), резервний, компенсацій­ний, револьверний, зустрічний, акредитиви з червоним застережен­ням та ін.¹

Для виконання акредитива одержувач грошових коштів подає до виконуючого банку передбачені умовами акредитива документи, що підтверджують виконання умов акредитива (наприклад, товарно-розпорядчі документи на майно, страхові документи, рахунок-фак-туру та ін.). Завдяки останнім акредитиви мають назву докумен­тарних. На відміну від них, у міжнародних розрахунках резиден­тів України з нерезидентами США, Японії та деяких інших країн використовуються так звані «резервні акредитиви» («зІапй-Ьу»), тобто акредитиви, які можуть не передбачати надання до виконую­чого банку документів. Останні є незалежним зобов'язанням банку сплатити бенефіціару визначену або невизначену суму за звичайною вимогою або за вимогою з наданням інших документів згідно з будь-якими документарними умовами зобов'язання, з яких випли­ває, що платіж має бути сплачений за умови невиконання якого-не-будь зобов'язання або наступу іншої обставини, або в рахунок спла­ти за позичені чи авансовані грошові кошти, або як платіж у пога­шення будь-якої строкової заборгованості клієнта чи іншої особи.

Поширення у міжнародних розрахунках зазначеного виду акре­дитивів призвело до прийняття резолюцією 50/48 Генеральної асамблеї ООН від 11 грудня 1995 р. Конвенції Організації Об'єдна­них Націй про незалежні гарантії та резервні акредитиви², до якої Україна до цього часу ще не приєдналася.

¹ Валютно-кредитньїе операции и расчетьі по внешнеторговьш контрактам: Спра-
вочно-методическое издание. — СПб.: МЦ9НТ, 1995; Аккредитивьі. Документар­
ній инкассо. Банковские гарантии. Швейцария. — 1997. Юнион Банк оф
Свитцерланд; Шмитгоф К. Зкспорт: право и практика международной торгов-
ли, — М.: Междунар. лит-ра, 1993; Ефимова А. Г. Ванковское право: Учебное и
практическое пособие. — М.: БЕК, 1994.

² Офіційні звіти Генеральної Асамблеї, п'ятдесята сесія, доповнення. — № 49
(А/50/49). — С. 403-407.

Глава 21. Зобов'язання щодо здійснення фінансових послуг

Отримавши документи, банк зобов'язаний перевіряти всі пе­редбачені акредитивом документи, з розумною старанністю з тим, щоб впевнитися, що за зовнішніми ознаками вони відповідають строкам та умовам акредитива. Документи, не передбачені в акре­дитиві, банком не перевірятимуться. Одержавши такі документи, банки повертатимуть їх особі, яка подала такі документи, або пере­даватимуть їх, не беручи на себе відповідальності. Виконання акре­дитива здійснюється банком лише за умови виконання всіх умов ак­редитива. Якщо виконуючий банк встановить, що надані документи за зовнішніми ознаками не відповідають вимогам акредитива, він має негайно повідомити про це одержувача грошових коштів і банк-емітент із визначенням причин відмови.

Якщо банк-емітент, одержавши прийняті виконуючим банком документи, вважає, що вони не відповідають за зовнішніми ознака­ми умовам акредитива, він має право відмовитися від їх прийняття і вимагати від виконуючого банку суму, сплачену одержувачеві гро­шових коштів з порушенням умов акредитива (ст. 1096 ЦК Украї­ни). Остання ситуація може виникати завдяки тому, що банк-емітент здійснює платіж за електронним повідомленням виконую­чого банку про відповідність документів, наданих одержувачем коштів до виконуючого банку, умовам акредитива та їх фактичного надходження до банку-емітента після сплати коштів отримувачу коштів.

Банки, що користуються послугами іншого банку або інших бан­ків для виконання інструкцій заявника акредитива, роблять це за рахунок і ризик останнього. Банки не несуть жодної відповідально­сті, якщо передані ними інструкції не будуть виконані, навіть у то­му разі, коли вони самі взяли на себе ініціативу при виборі іншого банку.

При виконанні акредитива виконуючий банк несе відповідаль­ність перед банком-емітентом за необґрунтовану відмову у виплаті або неправильну виплату грошових коштів за акредитивом внас­лідок порушення ним умов акредитива. Якщо виконуючим банком здійснено порушення умов покритого акредитива або підтверджено­го ним безвідкличного акредитива, відповідальність перед платни­ком може бути за рішенням суду покладена на виконуючий банк (ст. 1097 ЦК України).

Згідно з Правилами банки не несуть жодної відповідальності:

1) за форму, повноту, точність, справжність, підробку або юри­дичне значення будь-яких документів, так само як за загальні та (або) часткові умови, наявні в документах або додатково включені до них. Вони також не несуть жодної відповідальності за опис, кіль-

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО...

кість, вагу, якість, кондиційність, упаковку, доставку, цілісність або за фактичну наявність зазначених у документах товарів, а так само за добросовісність, дії та (або) бездіяльність, платоспромож­ність, виконання зобов'язань, комерційну репутацію вантажовід­правника, перевізників або страхувачів товару чи будь-якої іншої особи;

2) за наслідки затримки та (або) втрати у дорозі будь-яких по­відомлень, листів або документів, ні за затримку, а також викрив­лення або інші помилки, що виникають при передачі телекомуніка­ційних повідомлень, ні за помилки в перекладі або тлумаченні тех­нічних термінів банки відповідальності не несуть і залишають за собою право передавати терміни акредитива без їх перекладу;

3) за наслідки, викликані припиненням їхньої діяльності внас­лідок обставин форс-мажору (стихійних лих, бунтів, суспільних за­ворушень, повстань, війн або яких-небудь інших незалежних від них обставин чи внаслідок яких-небудь страйків або локаутів).

Акредитив закривається у разі:

1) спливу строку дії акредитива;

2) відмови одержувача грошових коштів від його використання до спливу строку дії, якщо це передбачено умовами акредитива;

3) повного або часткового відкликання акредитива, якщо це
передбачено умовами акредитива.

Внаслідок закриття акредитива виконуючий банк зобов'язаний повідомити про це банк-емітент та негайно повернути останньому невикористану суму покритого акредитива, якщо вона розміщалася у виконуючому банку, а банк-емітент зобов'язаний зарахувати по­вернені суми на рахунок платника (ст. 1098 ЦК України).

Для зручності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності Украї- ; ни Кабінетом Міністрів України та Національним банком України > розроблені типові платіжні умови з використанням документарних акредитивів, що мають рекомендаційний характер (постанова Ка­бінету Міністрів України і Національного банку України «Про ти­пові платіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові форми захисних застережень до зовнішньоекономічних до- і говорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній ва- і люті» від 21 червня 1995 р. № 444)¹.

Розрахунки за інкасовими дорученнями. На відміну від ак­редитива, цей вид розрахунків використовується, як правило, у ! тих випадках, коли постачальник та покупець довіряють один од- | ному та відсутні сумніви в добросовісності та платоспроможності і покупця товару. Останнє викликане тим, що при розрахунках з ;

¹ Зібрання постанов Уряду України. — 1995. — № 9. — Ст. 243. 1

262 І

Глава 21. Зобов'язання щодо здійснення фінансових послуг

інкасовими дорученнями продавець постачає товар покупцю без на­явності гарантій щодо фактичної оплати товару покупцем, зокре­ма у разі втрати покупцем платоспроможності на момент отриман­ня документів його банком. Серед переваг вказаного виду розра­хунків слід зазначити: простоту, невеликі витрати на послуги бан­ків, можливість передання документів і права власності на товар покупцю проти уплати покупцем суми, що підлягає сплаті, або проти акцепту векселя. Суттю розрахунків з інкасовими доручен­нями є здійснення банком (банком-емітентом) дій щодо одержання за дорученням клієнта та за його рахунок від платника платежу та (або) акцепту платежу, в процесі чого банк-емітент має право залу­чати до виконання інкасового доручення інший (виконуючий) банк (ст. 1099 ЦК України). Випадки застосування та порядок здійснення розрахунків за інкасовими дорученнями в Україні встановлюються законом, банківськими правилами та звичаями ділового обороту.

Розповсюдження вказаної форми розрахунків у міжнародній торгівлі призвело до врегулювання стандартів та звичаїв таких роз­рахунків шляхом розробки і прийняття Міжнародною торговель­ною палатою «Уніфікованих правил з інкасо (публікація Міжнарод­ної торговельної палати № 322 від 1 січня 1979 р.)¹, надалі — Пра­вила). Останні, згідно зі ст. 2 Закону України «Про платіжні системи та переказ грошей в Україні» та Указом Президента Украї­ни «Про заходи щодо впорядкування розрахунків за договорами, що укладають суб'єкти підприємницької діяльності України» від 4 жовтня 1994 р. № 566/94, регулюють відносини у сфері викорис­тання розрахунків і використовуються в міжнародних розрахун­ках, а також у внутрішніх розрахунках за умови, що інкасове дору­чення містить посилання на те, що воно регулюється Правилами. Зазначені Правила застосовуються в Україні в частині, що не супе­речить ЦК України та іншим актам цивільного законодавства.

Відповідно до зазначеного розрахунки з інкасовими доручення­ми характеризуються таким:

1) інкасове доручення є дорученням клієнта банку-емітента отри­мати платіж від платника або отримати від нього згоду (акцепт) на його здійснення (наприклад на векселі);

2) зазначене доручення виконується за рахунок клієнта;

3) доручення клієнта виконується банком самостійно або за допо­могою виконуючого банку.

Сторонами у розрахунках із застосуванням інкасових доручень є чотири особи: клієнт (за Правилами — довіритель) — продавець

Гарантии и аккредитивм в современной банковской практике. — М., 1994.

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО ...

товару (робіт, послуг), який доручає операцію щодо інкасування своєму банку; банк-емітент (за Правилами — банк-ремітент) — банк, якому клієнт доручає операцію щодо інкасування; виконуючий банк (за Правилами — інкасуючий банк) — будь-який банк, що не є бан-ком-емітентом, який бере участь в операції з виконання інкасового доручення; платник (за Правилами — трасат) — особа, якій викону­ючий банк пред'являє інкасові документи для їх оплати.

Інкасо буває чистим (простим) та документарним. Чисте інка­со — це інкасо фінансових документів (векселів, чеків тощо), які не супроводжуються комерційними документами (наприклад товар­но-розпорядчими або іншими документами, що не є фінансовими). На відміну від нього, документарне — це інкасо фінансових доку­ментів, які супроводжуються комерційними документами, або ко­мерційних документів, що не супроводжуються фінансовими доку­ментами.

Загальні положення порядку виконання інкасового доручення визначаються ст. 1100 ЦК України. Відповідно них банк-емітент, отримавши інкасове доручення та документи від клієнта, починає інкасову операцію сам або передає їх для виконання у виконуючий банк. У разі відсутності будь-якого документа або невідповідності документів за зовнішніми ознаками інкасовому дорученню викону­ючий банк повинен негайно повідомити про це клієнта. Останній може надати додаткові документи. Однак у разі неусунення зазна­чених недоліків банк повертає клієнту документи без виконання.

Виконуючий банк має право видати документи платнику лише проти одержання платежу та (або) акцепту платежу.

Документи подаються банком платникові у тій формі, в якій во­ни одержані, за винятком банківських відміток і написів, необхід­них для оформлення інкасової операції.

Отримавши інкасове доручення, що підлягає сплаті за пред'яв­ленням, виконуючий банк зобов'язаний негайно подати документи платнику до платежу.

Якщо документи підлягають оплаті в інший строк, виконуючий банк повинен для одержання акцепту подати документи для акцеп­ту негайно з отриманням інкасового доручення, а вимогу платежу має здійснити не пізніше ніж у день настання строку платежу, ви­значеного у документі.

Приймаючи кошти від платника, виконуючий банк може приймати частковий платіж лише у разі, якщо це встановлено бан­ківськими правилами або за наявності в інкасовому доручені спе­ціального дозволу на це. Частковий платіж також може бути прийнятий банком, якщо це передбачено договором, або допуска-

Глава 21. Зобов'язання щодо здійснення фінансових послуг

ється актами цивільного законодавства, або випливає із суті зобо­в'язання чи звичаїв ділового обороту (ст. 529 ЦК України).

Однак, незважаючи на можливість часткового платежу, доку­менти можуть бути видані виконуючим банком платнику лише піс­ля одержання за ними повного платежу. Отримавши від платника інкасовані кошти, виконуючий банк зобов'язаний негайно передати їх у розпорядження банку-емітента, який, у свою чергу, має зараху­вати ці суми на рахунок клієнта. Виконуючи розрахунки, виконую­чий банк має право відрахувати з інкасованих сум належну йому плату та відшкодувати витрати та (або) видатки.

У разі, коли платіж та (або) акцепт не були отримані, виконую­чий банк зобов'язаний негайно повідомити банк-емітент про причи­ни неплатежу або відмови від акцепту. У свою чергу, банк-емітент повинен негайно повідомити про це клієнта, запитавши у нього вка­зівки щодо подальших дій.

У разі неотримання вказівок щодо подальших дій у строк, вста­новлений банківськими правилами, а якщо він не встановлений, — у розумний строк виконуючий банк має право повернути документи банку-емітентові (ст. 1101 ЦК України), який, у свою чергу, в по­дальшому повертає їх клієнтові.

Інкасо векселів здійснюються в Україні в порядку, визначеному Положенням про порядок здійснення банками операції з векселями в національній валюті на території України, затвердженим постано­вою Правління Національного банку України від 16 грудня 2002 р. № 508^і. Його суть полягає у здійсненні банком за дорученням век-селедержателя операцій з векселями і супровідними документами на підставі одержаних від векселедержателя інструкцій з метою одержання платежу та (або) акцепту за векселями, передавання векселів і супровідних документів проти платежу та (або) акцепту, передавання векселів і супровідних документів на інших умовах.

Зазначені операції здійснюються за умови укладення між вико­нуючим (інкасуючим) банком та векселедержателем договору на ін­касування векселів. Інкасо векселів, як і інкасо взагалі, може бути документарним та чистим (простим). Що ж до інкасо чеків, то його особливості розлянуті нижче.

Для зручності суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності Украї­ни Кабінетом Міністрів України та Національним банком України розроблені типові платіжні умови з використанням документарного інкасо, що мають рекомендаційний характер (постанова Кабінету Міністрів України і Національного банку України «Про типові пла­тіжні умови зовнішньоекономічних договорів (контрактів) і типові

Офіційний вісник України. — 2003. — № 10. — Ст. 444.

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО...

форми захисних застережень до зовнішньоекономічних договорів (контрактів), які передбачають розрахунки в іноземній валюті» від 21 червня 1995 р. № 444)¹.

Розрахунки із застосуванням розрахункових чеків. Окремим видом безготівкових розрахунків є розрахунки із застосуванням розрахункових чеків (надалі — чеків), що використовуються з ме­тою скорочення розрахунків готівкою за отримані товари (виконані роботи та надані послуги).

Закон визначає чек як документ, що містить нічим не обумовле­не письмове розпорядження власника рахунку (чекодавця) банку переказати вказану у чеку грошову суму одержувачеві (чекодержа-телю) (ст. 1102 ЦК України).

Відповідно до цього учасниками розрахунків із застосуванням чеків є три особи: 1) чекодавець (боржник за грошовим зобов'язан­ням); 2) платник (банк, що обслуговує чекодавця); 3) чекодержа-тель (кредитор за грошовим зобов'язанням, а за чеками, що видає фізична та інша особа, на ім'я якої за бажанням кредитора виданий чек, — ця фізична і інша особа, на ім'я якої за бажанням кредитора виданий чек).

У разі інкасування чеків учасником відносин за чеком стає інка­суючий банк. Чекодавцями та чекодержателями можуть бути юри­дичні та фізичні особи, резиденти та нерезиденти України.

Платником за чеком може бути лише банк, у якому чекодавець має грошові кошти на рахунку, якими він може розпоряджатися (ч. 2 ст. 1102 ЦК України).

Інкасуючим банком може бути будь-який банк, що має банків­ську ліцензію, а у разі оплати чеку в іноземній валюті — і відповід­ний письмовий дозвіл Національного банку України. Треба мати на увазі, що сама по собі видача чекодавцем чеку не погашає гро­шового зобов'язання, на виконання якого він був виданий, оскіль­ки останнє є виконаним лише при отриманні чекодержателем гро­шей. Відповідно до цього зобов'язання за чеком є абстрактним, тобто відірваним від основного грошового зобов'язання, за яким він виданий.

Хоч Україна і не є учасником Женевської чекової Конвенції 1931 р., додатком до якої є «Уніфікований чековий закон»², її зако­нодавство з цього приводу значною мірою близьке до законодавства європейських країн (системи романо-германського права), які при­єдналися до вказаної Конвенції.

¹ Зібрання постанов Уряду України. — 1995. — № 9. — С. 243.

² Справочник предпринимателя. Серия 1. Внешнезкономическая деятельность.
Международнме документи по внешнезкономической деятельности. — М., 1993.

Глава 21. Зобов'язання щодо здійснення фінансових послуг

Крім закону, розрахунки із застосуванням чеків у гривнях регу­люються Інструкцією про безготівкові розрахунки в Україні у на­ціональній валюті, затвердженою постановою Правління Націо­нального банку України від 29 березня 2001 р. № 135, а розрахунки із застосуванням чеків в іноземній валюті — Положенням про поря­док здійснення операцій з чеками в іноземній валюті на території України, затвердженим постановою Правління Національного бан­ку України від 29 грудня 2000 р. № 520^і.

Відповідно до вказаних банківських правил на території України розрахунки між резидентами за допомогою чеків в іноземній валюті забороняються.

Використання чеків в іноземній валюті при розрахунках за зов­нішньоекономічними операціями суб'єктів зовнішньоекономічної діяльності України дозволяється у разі, якщо:

1) у зовнішньоекономічному договорі зазначено, що чек випису­ється нерезидентом на резидента, які є сторонами договору;

2) чек виписаний нерезидентом для сплати за товар або для вико­ристання його як застави згідно з чинним законодавством України або гарантії забезпечення виконання зобов'язань перед резидентом. У чеку або супровідному додатку до нього має зазначатися призна­чення платежу;

3) нерезидентом-чекодавцем є банк, держава (в особі уповнова­женого державного органу), міжнародна організація, корпорація, страхова компанія. Чекодавці мають міжнародний довгостроковий кредитний рейтинг, підтверджений у бюлетені провідних рейтинго-вих агенцій світу (Ріісп, 81;апйага & Роог'з, МоосІу'з, ТЬотзоп Вапк \7Уаі;сп), який на дату складання чека належить до групи «інвестиційний клас» (іпуезітепі; §гас!е).

Зазначені правила не розповсюджуються на чеки, виписані не­резидентом на резидента, який є представником у справах інтелек­туальної власності (патентним повіреним).

Діючи в Україні, банківські правила, на відміну від країн, що уніфікували своє чекове законодавство на підставі Женевської че­кової Конвенції 1931 р., передбачають використання в Україні ли­ше іменних чеків. Відповідно до цього використання платниками в Україні чеків на пред'явника та ордерних чеків заборонено. Банків­ські правила України також не передбачають участі у чекових пра­вовідносинах індосантів та авалістів. Разом з тим, як і норми вказа­ної Конвенції, банківські правила України передбачають, що чек не може бути акцептований, тобто напис на чеку про акцепт вважаєть­ся недійсним, а будь-яке зазначення про відсотки, що міститься на

¹ Офіційний вісник України. — 2001. — № 8. — Ст. 329.

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО ...

чеку, вважається недійсним і не приймається банком (установою) до виконання.

Форма чеків та порядок їх заповнення встановлюються законом та банківськими правилами, відповідно до яких чеки в Україні ви­готовляються на замовлення банку Банкнотно-монетним двором Національного банку чи іншим спеціалізованим підприємством на спеціальному папері з дотриманням усіх обов'язкових вимог, пе­редбачених банківськими правилами за зразком, затвердженим На­ціональним банком України.

Чеки брошуруються у чекові книжки по 10, 20, 25 аркушів та є бланками суворого обліку. Строк дії чекової книжки в Україні ста­новить один рік, а строк розрахункового чека, що видається фізич­ній особі для одноразового розрахунку, — три місяці (без урахуван­ня дня їх оформлення). Чеки, виписані після зазначеного строку, вважаються недійсними і до оплати не приймаються.

Чек має містити всі реквізити, передбачені банківськими прави­лами. У разі, коли у чеку відсутній будь-який з його реквізитів або до якого внесені виправлення, такі чеки є недійсними і банками не виконуються. Чек підписується чекодавцем. На відміну від платіж­них доручень, чек юридичних осіб підписується однією посадовою особою, яка має право від імені юридичної особи підписувати розра­хункові документи, та скріплюється печаткою. Чеки юридичних та фізичних осіб можуть бути підписані за довіреністю представником чекодавця.

Відповідно до вимог банківських правил чекодержатель, приймаючи чек до оплати за товари (виконані роботи, надані послу­ги), зобов'язаний перевірити: відповідність його встановленому зразку; правильність заповнення; відсутність виправлень; відповід­ність суми корінця чека сумі, зазначеній на самому чеку; строк дії; достатність залишку ліміту за чековою книжкою для оплати чека; наявність на ньому чіткого відбитка штампа або печатки банку та даних чекодавця (прізвища, ім'я, по батькові фізичної особи, даних документа, що засвідчує цю особу).

При прийнятті чека від представника чекодавця він подається че-кодержателю разом з довіреністю представника. Після цієї перевір­ки, встановивши особу пред'явника чека, чекодержатель відриває (відрізає) розрахунковий чек від корінця, ставить на звороті чека та корінці календарний штемпель і підписує цей чек, а також робить відмітку у відомості про прийняті до оплати розрахункові чеки.

Оскільки чеки використовуються з метою скорочення розрахун­ків готівкою, банківські правила України забороняють чекодержа-телям — юридичним особам здійснювати обмін чеків на готівку та отримувати здачу із суми чека готівкою. На відміну від цього, чеко-

Глава 21. Зобов'язання щодо здійснення фінансових послуг

держателі — фізичні особи мають право обмінювати чек на готівку або отримувати здачу із сумою чеку готівкою (але не більше ніж 20 відсотків від суми чека).

Чеки в іноземній валюті, видані нерезидентами, видаються останніми відповідно до законодавства країни чекодавця, але для використання на території України мають також відповідати вимо­гам банківських правил України.

Зобов'язання за чеком є безвідзивним, оскільки чек не може бу­ти відкликаний до закінчення строку для його пред'явлення (ст. 1102 ЦК України).

Оплата чека платником здійснюється за умови подання його до оплати у строк, встановлений банківськими правилами (ст. 1103 ЦК України).

Відповідно до банківських правил України чеки у гривні мають бути пред'явлені в банк чекодержателя протягом 10 календарних днів (день виписки чека при цьому не враховується), для чеків, ви­даних нерезидентами, — їх термін дії зазначається у чеку, а якщо він відсутній — становить шість місяців з дня його видачі.

Оплата чека здійснюється за рахунок грошових коштів чекодав­ця, що бронюються на його рахунку для розрахунків із застосуван­ням чеків.

Порядок та умови такого бронювання в Україні визначаються Ін­струкцією Національного банку України «Про безготівкові розра­хунки в Україні в національній валюті», відповідно до якої для га­рантованої оплати чеків чекодавець бронює кошти на окремому ана­літичному рахунку «Розрахунки чеками» банку, що обслуговує чекодавця, для чого він разом із заявою на видачу чекової книжки подає до обслуговуючого банку платіжне доручення на перерахуван­ня коштів на вказаний аналітичний рахунок банку.

Для оплати чека чекодержатель або уповноважена ним довіреніс­тю особа подає чек для оплати платнику (банку чекодавця) разом з примірниками реєстрів чеків, кількість та вимоги до яких визначе­ні банківськими правилами.

При пред'явленні чека до платежу платник за чеком повинен пе­ресвідчитися всіма можливими способами у справжності чека, а та­кож у тому, що пред'явник чека є уповноваженою особою.

У разі оплати платником підробленого або втраченого чека завда­ні збитки покладаються на платника за чеком або чекодавця — за­лежно від того, з чиєї вини вони заподіяні (ст. 1103 ЦК України).

Подання чека до оплати можливе не лише його пред'явленням до сплати безпосередньо платнику, а й поданням чека на інкасо.

Як виняток, чеки, емітовані нерезидентами, приймаються бан­ками України лише на інкасо.

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО ...

Якщо чекодавець і чекодержатель обслуговуються в одному бан­ку, то чекодавець подає чек з реєстрами до нього до свого банку, який після перевірки правильності заповнення реквізитів і реєстрів чеків зараховує кошти з відповідного рахунка чекодавця на раху­нок чекодержателя. Однак, якщо розрахунки із застосуванням че­ків здійснюються клієнтами різних банків, банк чекодержателя приймає від останнього чек з реєстром чеків та інкасує його до плат­ника (банку чекодавця).

У разі інкасування чека до іноземного банку чек подається чеко-держателем до обслуговуючого банку з документами, передбачени­ми банківськими правилами. Згідно з останніми умови інкасування чеків мають бути зазначені у договорі банківського рахунка.

Подання чека до банку чекодержателя на інкасо для одержання платежу вважається поданням чека до платежу (ст. 1104 ЦК Укра­їни).

Оплата чека провадиться у порядку, встановленому ст. 1100 ЦК України для виконання інкасового доручення.

За загальним правилом при здійсненні інкасової операції банк здійснює зарахування коштів на рахунок чекодержателя лише піс­ля отримання платежу від платника, однак договором банківського рахунка між чекодержателем та банком може бути передбачено й інше, наприклад, зарахування банком коштів на рахунок чекодер­жателя до моменту їх фактичного отримання від платника, що є своєрідною формою кредитування чекодержателя.

Платник в Україні може відмовити в оплаті чека у таких випадках:

1) чек або реєстр чеків заповнено з порушенням вимог банківсь­ких правил, замість підпису на чеку стоїть факсиміле;

2) чек виписаний чекодавцем на суму більшу, ніж заброньована на аналітичному рахунку платника «Розрахунки чеками».

У разі неплатежу за чеком чекодержатель має право повідомити че­кодавця про цей факт протягом двох робочих днів, наступних за днем вчинення протесту або рівнозначного акта, визначеного законом.

Особа, яка не надіслала такого повідомлення у зазначений строк, не втрачає своїх прав. Однак закон покладає на неї обов'язок відшко­дувати збитки, що можуть статися внаслідок неповідомлення про не­сплату чека. Розмір збитків, що підлягають у таких випадках відшко­дуванню, не може перевищувати суми чека (ст. 1105 ЦК України).

Відповідно до ст. 93 Закону України «Про нотаріат»¹ у разі не­сплати чека нотаріус посвідчує неоплату написом на ньому за вста­новленою формою і робить про це відмітку в реєстрі. Крім протесту, про несплату чека може також свідчити і повідомлення інкасуючого

¹ ВВР. — 1993. — № 39. — Ст. 383.

Глава 22. Види договорів щодо розпорядження майновими правами ...

банку, який надає його чекодержателю при поверненні чека, у разі його несплати платником.

Наслідком несплати чека платником є виникнення права у чеко-держателя на пред'явлення позову до суду (ст. 1106 ЦК України), за яким чекодержатель має право вимагати від чекодавця, крім опла­ти суми чека, відшкодування своїх витрат на одержання оплати (зо­крема сплачених винагород за послуги банків, витрат на послуги нотаріусів), а також сплати відсотків (ст. 625 ЦК України). До позо­вних вимог про оплату чека законом встановлена спеціальна позов­на давність в один рік.

Рекомендована література:

Ефимова Л. Г. Банковские сделки: Комментарий законодательства и арби-тражной практики. — М.: Юр. фирма «Контракт»; «Инфра». — М., 2000! Иоффе О. С. Обязательственное право. — М.: Юрид. лит-ра, 1975. Компанеец Е. С, Полонений 9. Г. Применение законодательства о кре­дитований и раечетах. — М., 1967.

Новоселова Л. А. Гражданско-правовое регулирование банковской деятельности. — М.: Юринформ, 1994.

Правовое регулирование банковской деятельности / Под ред. Е. А. Су-ханова. — М.: Юринформ, 1997. Флейшиц Е. А. Расчетньїе и кредитньїе правоотношения. — М., 1956.

Глава 22

Види договорів щодо розпорядження майновими правами

інтелектуальної власності

Договори щодо розпорядження майновими правами інтелекту­альної власності — це особлива категорія договорів, пов'язаних з використанням та захистом прав інтелектуальної власності, угода­ми двох або більше осіб, спрямованими на виникнення, зміну чи припинення правовідносин між ними. Загальні вимоги до них ті са­мі, що ставляться й до інших договорів. Водночас цим договорам притаманні певні специфічні риси, пов'язані з предметом договір­них відносин у сфері інтелектуальної діяльності, яким є виключні майнові права інтелектуальної власності.

Суб'єктами, тобто сторонами цього договору, можуть бути фізич­ні (незалежно від громадянства) та юридичні особи (незалежно від форм власності і місцезнаходження).

Згідно зі ст. 32 ЦК України фізична особа у віці від 14 до 18 років має право самостійно здійснювати права на результати інтелектуаль­ної, творчої діяльності, що охороняються законом. Мотивовано це

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО ...

тим, що авторами об'єктів інтелектуальної власності — творів науки, літератури і мистецтва, винаходів та інших об'єктів патентного пра­ва можуть бути неповнолітні особи віком від 14 до 18 років. Такі осо­би можуть самостійно реалізувати весь комплекс авторських або па­тентних прав, починаючи від оформлення прав на відповідні об'єкти, укладення авторських договорів та договорів на створення й викори­стання об'єктів промислової власності. Неповнолітні особи мають право на авторську винагороду, а також винагороду за використання об'єктів патентного права і право розпоряджатися ними.

Договори щодо розпорядження майновими правами інтелекту­альної власності мають укладатися у письмовій формі. Законом не передбачене їх обов'язкове нотаріальне посвідчення, хоча це може бути здійснено за домовленістю сторін.

ЦК України у ст. 1114 визначив, що ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності, договір про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власно­сті та договір про передання виключних майнових прав інтелекту­альної власності не підлягають обов'язковій державній реєстрації, їх державна реєстрація є добровільною і здійснюється на вимогу сторін договору в порядку, встановленому законом. Відсутність дер­жавної реєстрації не впливає на чинність прав, наданих за ліцен­зією або іншим договором, та інших прав на відповідний об'єкт пра­ва інтелектуальної власності, зокрема на право ліцензіата на звер­нення до суду за захистом свого права.

Водночас за цим Кодеком підлягає державній реєстрації факт передання виключних майнових прав інтелектуальної власності, які є чинними після їх державної реєстрації. Наприклад, у ст. 28 Закону України «Про охорону прав на винаходи і корисні моделі» зазначено, що передача права власності на винахід (корисну мо­дель) та надання ліцензії на використання винаходу (корисної мо­делі) вважаються дійсними для будь-якої іншої особи з дати пуб­лікації відомостей про це в офіційному бюлетені та внесення їх до Реєстру.

ЦК України (ст. 1107) визначає невичерпний перелік видів дого­ворів щодо розпорядження майновими правами інтелектуальної власності:

1) ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності;

2) ліцензійний договір;

3) договір про створення за замовленням і використання об'єк­та права інтелектуальної власності;

Глава 22. Види договорів щодо розпорядження майновими правами ...

4) договір про передання виключних майнових прав інтелекту­альної власності;

5) інший договір щодо розпорядження майновими правами інте­лектуальної власності.

Законодавець визначив ліцензію та ліцензійний договір як окре­мі види договорів, однак власне за ними стоять одні й ті самі відно­сини надання дозволу на використання об'єкта права інтелектуаль­ної власності. Ліцензія може бути оформлена як окремий документ або бути складовою частиною ліцензійного договору. Водночас ліцензія є неодмінною складовою ліцензійного договору. Отже, у цьому питанні вбачається деяка недоопрацьованість ЦК України, адже доцільніше було б регулювати ліцензію і ліцензійний договір однією спільною нормою.

Ліцензія на використання об'єкта права інтелектуальної власності

Відповідно до ст. 1108 ЦК України особа, яка має виключне пра­во дозволяти використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензіар), може надати іншій особі (ліцензіату) письмове повнова­ження, яке надає їй право на використання цього об'єкта в певній обмеженій сфері. Це і є ліцензія на використання об'єкта права ін­телектуальної власності.

ЦК України поділяє ліцензії на: виключні, одиничні, невиключ-ні, а також іншого виду, що не суперечать закону.

Виключна ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на використання цього об'єкта у зазначеній сфері.

Одинична ліцензія видається лише одному ліцензіату і виключає можливість видачі ліцензіаром іншим особам ліцензій на викорис­тання об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що обмежена цією ліцензією, але не виключає можливості використання ліцен­зіаром цього об'єкта у зазначеній сфері.

Невиключна ліцензія не виключає можливості використання ліцензіаром об'єкта права інтелектуальної власності у сфері, що об­межена цією ліцензією, та видачі ним іншим особам ліцензій на ви­користання цього об'єкта у зазначеній сфері.

За згодою ліцензіара, наданою у письмовій формі, ліцензіат мо­же видати письмове повноваження на використання об'єкта права інтелектуальної власності іншій особі (субліцензію).

Ліцензійний договір

Цей вид договорів є найбільш поширеним прй використанні об'єктів права інтелектуальної власності. Метою його є таке вико-

18 3-290

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО ...

ристання, яке забезпечило б найбільшу вигоду як для ліцензіата, так і для ліцензіара. Зазначена обставина суттєво впливає на враху­вання істотних та інших умов ліцензійного договору.

Зміст та основні умови ліцензійного договору завжди спрямовані на врегулювання прав і обов'язків сторін у відносинах щодо викори­стання об'єктів інтелектуальної власності, на взаємні розрахунки, відповідальність тощо. Ліцензійному договору має бути притаманна чіткість визначення предмета договору, сформульовано очікуваний результат, необхідні витрати. Ліцензійні договори і договори на ви­користання творів мають мало відмінностей, тому використання цих термінів у законодавстві ускладнює однозначне розуміння сут­ності даних договорів. Деякі науковці вважають, що будь-який до­говір на використання твору чи будь-якого іншого об'єкта інтелек­туальної власності є не що інше як ліцензійний договір¹.

У Законі України «Про охорону прав на винаходи і корисні моде­лі» зазначено, що власник патенту надає будь-якій особі дозвіл (ви­дає ліцензію) на використання винаходу (корисної моделі) на під­ставі ліцензійного договору.

За ліцензійним договором власник патенту (ліцензіар) передає право на використання винаходу (корисної моделі) іншій особі (ліцензіату), яка бере на себе зобов'язання вносити ліцензіару обу­мовлені договором платежі і здійснювати інші дії, передбачені дого­вором про виключну або невиключну ліцензію.

Відповідно до ст. 1109 ЦК України за ліцензійним договором одна сторона (ліцензіар) надає другій стороні (ліцензіату) дозвіл на використання об'єкта права інтелектуальної власності (ліцензію) на умовах, визначених за взаємною згодою сторін, з урахуванням ви­мог цього Кодексу та іншого закону.

Ліцензійний договір може передбачати можливість укладення сторонами субліцензійного договору. Це означає: надання ліцензіа-том іншій особі (субліцензіату) субліцензії на використання права інтелектуальної власності. У цьому разі відповідальність перед ліцензіаром за дії субліцензіата несе ліцензіат, якщо інше не вста­новлено ліцензійним договором.

Ліцензійний договір повинен визначити як вид ліцензії, так і сферу використання об'єкта права інтелектуальної власності. Йде­ться про конкретні права, що надаються за договором, способи ви­користання зазначеного об'єкта, територію та строк, на які надаю­ться права тощо. Важливою умовою ліцензійного договору є визна-

¹ Право інтелектуальної власності / За ред. О. А. Шдопригори, О. Д. Святоцького. — К., 2002. — С. 389; Свесві Суог$у. А згеїіеті аікоіавок іо§а. — Мізкоїс, 2000. — С. 215-218.

Глава 22. Види договорів щодо розпорядження майновими правами ...

чення розміру, порядку та строків виплати плати за використання об'єкта права інтелектуальної власності. Крім того, у кожному кон­кретному випадку укладення ліцензійних договорів можуть вини­кати інші умови, які сторони вважають за доцільне включити у до­говір.

Строк ліцензійного договору не може бути більш тривалим, ніж строк правової охорони об'єкта. У разі відсутності у ліцензійному договорі умови про строк договору він вважається укладеним на строк, що залишився до спливу строку чинності виключного майно­вого права на визначений у договорі об'єкт права інтелектуальної власності, але не більше ніж на п'ять років. Якщо за шість місяців до спливу зазначеного п'ятирічного строку жодна зі сторін не по­відомить письмово іншу сторону про відмову від договору, договір вважається продовженим на невизначений час. У цьому разі кожна зі сторін може у будь-який час відмовитися від договору, письмово повідомивши про це другу сторону за шість місяців до розірвання договору, якщо більший строк для повідомлення не встановлений за домовленістю сторін.

Якщо вид ліцензії не визначено, то вважається, що за ліцензій­ним договором надається невиключна ліцензія. Відсутність у ліцен­зійному договорі умов про територію, на яку поширюються надані права на використання об'єкта права інтелектуальної власності, є підставою для поширення дії ліцензії на всю територію України. Права на використання об'єкта права інтелектуальної власності та способи його використання, які не визначені у ліцензійному догово­рі, вважаються такими, що не надані ліцензіату.

Предметом ліцензійного договору не можуть бути права на вико­ристання об'єкта права інтелектуальної власності, які на момент укладення договору не були чинними.

У договорі може бути передбачена умова про дотримання кон­фіденційності предмета ліцензійного договору, обсягу використан­ня та інших ліцензійних умов. Сторони вирішують на свій розсуд, які елементи договору мають бути конфіденційними.

Дозвіл щодо використання об'єктів права інтелектуальної влас­ності, на які за законом можуть розповсюджуватися норми Закону України «Про державну таємницю», наприклад, секретний винахід (корисна модель), надається лише за погодженням із Державним експертом з питань таємниць, який прийняв рішення про віднесен­ня цього винаходу (корисної моделі) до державної таємниці.

Істотною умовою ліцензійного договору є питання, пов'язані з винагородою. Згідно зі ст. 1109 ЦК України, якщо у ліцензійному договорі про видання або інше відтворення твору винагорода визна-

18*3-290

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО ...

чається у вигляді фіксованої грошової суми, то у договорі має бути встановлений максимальний тираж твору.

Визначення вартості ліцензійного договору — досить складний процес. Зокрема, вартість переданих прав на об'єкт промислової власності може бути визначена у різних формах: твердій сумі, коли наперед розрахована сума виплачується одночасно або частинами; роялті, що широко практикується у міжнародних патентних відно­синах, а також при використанні інших об'єктів права інтелектуаль­ної власності. Сторони ліцензійного договору можуть встановлюва­ти й інші форми виплати винагороди за використання об'єктів інте­лектуальної власності.

У ліцензійному договорі можуть бути визначені місце і порядок розгляду спору, пов'язаного з виконанням договору. У разі пору­шення умов ліцензійного договору сторони можуть визначити прийнятні способи розв'язання спору. Коли ж згоди між сторонами досягти не вдалося, вони мають право звернутися до суду.

Як істотну умову ліцензійного договору ЦК України (ст. 1110) розглядає встановлений цим договором термін початку використан­ня об'єкта права інтелектуальної власності. Ліцензіар може відмо­витися від ліцензійного договору у разі порушення ліцензіатом та­кого терміну.

Ліцензіар або ліцензіат можуть відмовитися від ліцензійного до­говору у разі порушення другою стороною інших умов договору.

Ліцензійний договір може супроводжуватися угодою про вико­ристання ноу-хау. Як правило, це істотно підвищує ефективність використання об'єкта. Однак ціна ноу-хау та умови його викорис­тання визначаються окремо. Ліцензійний договір може містити умови, за якими предмет договору має бути забезпечений необхід­ною документацією, консультаціями ліцензіара, наданням техніч­ної допомоги при використанні об'єкта тощо. Наведені та інші фак­тори мають бути враховані при визначенні ціни договору.

Умови ліцензійних договорів, що подібні за предметом та суб'єк­тами своїх відносин, можуть бути узагальнені і на їх основі створені так звані типові договори. Стаття 1111 ЦК України передбачає, що типові договори можуть затверджуватися уповноваженими відомст­вами або творчими спілками. Це не означає відступлення від прин­ципу свободи договору. Ліцензійний договір може містити умови, не передбачені типовим договором.

При цьому розробка типового договору перш за все має на меті захистити права інтелектуальної власності автора об'єкта. Умови ліцензійного договору, укладеного з творцем об'єкта права інтелек­туальної власності, що погіршують його становище порівняно зі становищем, передбаченим законом або типовим договором, є нік-

Глава 22. Види договорів щодо розпорядження майновими правами ...

чемними і замінюються умовами, встановленими типовим догово­ром або законом.

Договір про створення за замовленням

і використання об'єкта права інтелектуальної

власності

На відміну від ліцензійного договору, що пов'язаний лише з ви­користанням об'єкта права інтелектуальної власності, цей вид дого­вору регулює також відносини, що виникають у процесі створення об'єкта. Він містить елементи як договору підряду, так і договору про передання виключних майнових прав інтелектуальної власнос­ті та (або) ліцензійного договору. Найзагальніші його особливості визначені у ст. 1112 ЦК України.

За договором про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності одна сторона, якою є вико­навець — творець (письменник, художник), зобов'язується створи­ти зазначений об'єкт відповідно до вимог другої сторони (замовни­ка) та в установлений строк.

Такий договір має визначати способи та умови використання створеного об'єкта права інтелектуальної власності замовником. Використання об'єкта пов'язане з розпорядженням майновими пра­вами інтелектуальної власності на нього. Постає питання наявності та обсягу майнових прав на новостворений об'єкт у його творця та замовника, на яке закон не дає однозначної відповіді. В окремих статтях ЦК України можна виявити деякі суперечності. Зокрема, це стосується ст. 1112, в якій зазначено про розподіл прав власності та майнових прав на твір образотворчого мистецтва, створений за замовленням. За цією статтею права власності на оригінал твору пе­реходять до замовника, а майнові права інтелектуальної власності на цей твір залишаються за його автором, якщо інше не встановлено договором. Водночас ст. 430 ЦК України встановлює, що майнові права інтелектуальної власності на об'єкт, створений за замовлен­ням, належать творцеві цього об'єкта та замовникові спільно, якщо інше не встановлено договором. Оскільки обидві норми визнають договірне регулювання зазначених відносин, то, очевидно, лише на нього й доведеться покладатися у даному разі.

Умови договору про створення за замовленням і використання об'єкта права інтелектуальної власності, що обмежують право твор­ця цього об'єкта на створення інших об'єктів, є нікчемними.

Обов'язки сторін цього договору близькі до обов'язків сторін у договорі підряду та договорі про передання виключних майнових прав інтелектуальної власності та (або) ліцензійному договорі. Зо­крема, виконавець (автор, творець) зобов'язаний створити і переда-

Розділ І. ЗОБОВ'ЯЗАЛЬНЕ ПРАВО ...

ти замовникові об'єкт права інтелектуальної власності. Замовник зобов'язаний прийняти об'єкт, якщо він виконаний відповідно до умов договору, і оплатити його вартість.

Характерною істотною умовою цього договору може бути визна­чена умова про особисте виконання роботи творцем об'єкта права інтелектуальної власності. Зокрема, це безпосередньо стосується до­говорів художнього замовлення, де особистість автора твору впли­ває на вартість цього твору.