Історія впровадження гендерного чинника в західну систему освіти

При університетах США, а потім і Західної Європи стали започатковуватися центри для підтримки й об'єднання зусиль окремих вчених і викладачів з розробки міждисциплінарних наукових програм. Одними з перших викладачів курсів з жіночих досліджень стали Джулієт Мітчелл у Великій Британії та Герда Лернер у США ще наприкінці 60-х рр. А перша офіційна програма курсів з жіночих досліджень була затверджена в університеті штату Сан-Дієго в 1970 р.

Важливим фактором у розвитку жіночих/гендерних досліджень на Заході в 70-ті рр. було формування спеціалізованих асоціацій і секторів, що вивчають жіночу/гендерну проблематику в рамках професійних наукових об'єднань, а також підтримка цих досліджень з боку фондів і деяких державних організацій. У 1972 р. Фонд Форда профінансував у США національну програму дослідження ролі жінок у суспільстві [6], і з тих пір послідовно продовжує політику підтримки жіночих/гендерних досліджень і гендерної освіти в університетах багатьох країн світу.

У середині 70-х рр. викладачі жіночих та гендерних досліджень стали ініціаторами проектів з трансформації базових навчальних програм у вищих навчальних закладах. У цьому їх підтримали не тільки фонди, але й корпорації, державні організації, низка університетів. Науковці і викладачі формували групи для ревізії навчальних програм із соціальних і гуманітарних дисциплін і розробки нових курсів. Соціолог Суламіф Рейнхарц в одному з інтерв'ю відзначала, що в той час американське суспільство переглядало само себе .

Соціологи Дж. Стейсі та Б. Торн вважають, що такі дисципліни, як антропологія, література, історія, будучи інтерпретативними, рефлексивними за своєю суттю, трансформувалися під впливом жіночих досліджень більшою мірою, ніж соціологія, політологія, психологія, економіка, схильні до позитивізму, закликів до об'єктивності, пошуків універсальної істини.

Майже з самого початку своєї історії курси з жіночих/гендерних досліджень були міждисциплінарними, «мультидисциплінарними» і легко перетинали межі наук, тим самим надаючи можливість більш складного, панорамного бачення проблематики. Крім того, вони уникали розглядати жінок як гомогенну групу, прагнучи вивчати їхню соціальну реальність з точки зору класових, расових, вікових та інших відмінностей і подібностей. Іншими словами, жіночі/гендерні дослідження у багатьох університетах були і продовжують бути прикладом полікультурної і міждисциплінарної освіти. Студенти сприймали нові курси з ентузіазмом, тим більше, що вони змінювали традиційні форми навчання, роблячи їх демократичними й інтерактивними, як, наприклад, феміністська педагогіка.

Багато піонерів жіночих досліджень відзначали, що не зустрічали з боку колег ані особливого опору, ані особливої підтримки й розуміння. Довгий час не було також фінансової підтримки з боку адміністрацій університетів. Викладачі використовували найрізноманітніші офіційні структури і процедури, організовували професійні співтовариства, готували учбово-методичні матеріали. Завдяки їхньому ентузіазму поступово маргінальні курси ставали основними. В той же час ті, хто не вважав жіночі дослідження дійсно науковою дисципліною, часто ставили запитання щодо доцільності спеціальних програм для жінок. Чи не варто ввести також спеціальні курси для чоловіків? Треба зауважити, що згодом саме так і сталося, коли у 90-х рр. з’явився новий напрямок наукових досліджень – чоловічі студії (Men’s Studies, Masculinities), які незабаром стали включатися в програми університетських курсів.