ФІЛОСОФСЬКІ ПІДСТАВИ ЮРИДИЧНОЇ ОСВІТИ В США

Весь сенс отримання Україною незалежності полягає в тому, щоб прискореними темпами увійти до спільноти розвинених демократичних держав. Попри те, що від Радянського Союзу була успадкована здеформована економіка, тоталітарна політична система і породжена нею “закритість” суспільства, в Україні саме за роки Радянської влади була створена потужна система освіти. Але ця система теж була здеформованою. В її математичних, природничо-наукових та інженерно-технологічних напрямках, добре фінансованих завдяки обслуговуванню потреб військово-промислового комплексу, вона була цілком конкурентоспроможною на світовому рівні. Що ж стосується соціально-гуманітарних галузей освіти, то вони були своєрідним “ідеологічним” доважком до в цілому технократично орієнтованої освітянської системи. Зокрема, це особливо стосується стану юридичної освіти до 1991 року. На той час в Україні було лише 4 вищих навчальних заклади, що займалися підготовкою юристів – нечисленні за кількістю студентів юридичні факультети Київського, Одеського та Львівського університетів і відносно великий у порівнянні з усіма ними, разом узятими, Харківський юридичний інститут (тепер Національна юридична академія України ім. Ярослава Мудрого).

Після 1991 року з початком демократичних реформ і переходом до ринкової економіки почав швидко зростати попит на юристів і разом із цим послабилися штучні адміністративні обмеження на доступ до юридичної освіти. Розпочався практично неконтрольований процес відкриття юридичних навчальних закладів, факультетів та відділень. Переважна більшість з них не мала кваліфікованих педагогічних кадрів, учбових приміщень, відповідної наукової та навчальної літератури, методичного забезпечення, обладнання, гуртожитків, спортивної та рекреаційної інфраструктури, а керувалася лише бажанням отримати плату за неякісне навчання. Досить сказати, що, незважаючи на всі зусилля Державної фахової атестаційної ради припинити цей процес, на даний час в Україні займаються підготовкою юристів понад 200 акредитованих навчальних закладів. Я не стану коментувати, чому і як це сталося (sapienti sat), додам лише, що в США, які мають населення в 6 разів більше, ніж в Україні, правом такої підготовки користуються лише 186 юридичних шкіл, у тому числі лише 2 приватні. Частина з цих шкіл ще очікує акредитації [Online Law Schools Directory.htm]. (В усіх США станом на 2005 рік понад 1000 університетів, коледжів, академій і вищих фахових шкіл, з яких близько 200 мають визнання федерального уряду або урядів окремих штатів, а всі інші утримуються різноманітними корпораціями і релігійними організаціями).

Очевидно, настав час для рішучих і ефективних реформ освітянської системи в цілому, що виключило б саму можливість паразитування на потребах і запитах нової генерації. За радянських часів було декілька освітянських реформ: ленінська (1920-1926), сталінська (1948-1953), хрущовська (1960-1964), черненківсько-горбачовська (1983-1990). Але за винятком “сталінської”, усі подальші реформи “пішли в пісок” (або “в свисток”), і не дали очікуваних позитивних результатів. Ленінська реформа була скерована на руйнування університетів і, зокрема, закриття юридичних факультетів. Вважалося, що “пролетарській” державі взагалі непотрібні юристи, бо в ній не буде приватної власності і відповідних суперечок, а для визначення покарань звинувачених у злочинах досить інтуїтивного “класового почуття” і “пролетарської правосвідомості”. Говорячи ж про “сталінську” реформу, я маю на увазі не те, що саме Сталін був її натхненником, а лише те, що він санкціонував оптимальну для 1940-50-х модель освіти для суспільства, що збиралося випередити весь світ за кількістю інженерів та технологів. Про людську та професійну якість цих фахівців не йшлося. За часів Хрущова разом із проголошенням гасла “теперішнє покоління радянських людей буде жити при комунізмі” всерйоз обговорювалося питання про ліквідацію юридичної освіти як непотрібної для швидкого пришестя “земного раю”. Наслідком черненківсько-горбачовської реформи стало подовження терміну навчання в юридичних інститутах з 4 до 5 років. Це подовження в принципі мало що змінювало в якості підготовки, але подекуди мало й позитивний результат, бо з’явилася можливість вводити до навчальних планів юридичних вузів нові дисципліни на кшталт підприємницького, фінансового, податкового, екологічного права тощо.

Коли Україна сьогодні прагне в більш-менш прийнятній часовій перспективі стати рівноправним членом Європейського Союзу і з цією метою вже підписала Болонську Хартію, що передбачає уніфікацію європейських освітніх систем і відповідних стандартів, нам не слід забувати, що так званий “Болонський процес” став реакцією Західної Європи на серію освітянських реформ, які розпочалися в США ще у 1960-тих роках і продовжуються понині. На відміну від радянських, американські реформи відзначаються ретельною продуманістю, здійснюються поступово і тому послідовно й органічно втілюються в академічне і суспільне життя. Тому видається слушним ознайомитися з філософією поступу освітянських реформ в США на прикладі еволюції американської юридичної освіти. У своїх подальших розмірковуваннях я буду спиратися на свій небагатий американський досвід, сподіваючись, що деякі мої враження та спроби їх узагальнити все ж можуть бути принаймні частково корисними для колег.

Трохи історичних порівнянь. Юридична освіта в США і в гетьманській Україні стартувала з приблизно однакового рівня. В XVII ст. в американських колоніях першопоселенці керувалися здебільшого англійськими законами і англійським звичайним правом (Common Law) [5]. В Україні ж на той час у містах діяло запозичене ще з часів об’єднання з Литвою магдебургське право, а сільський люд судився теж за місцевим звичайним правом. Уявлення про це право надає видана за російської імператриці Єлизавети (неофіційно обвінчаної з гетьманом Кирилом Разумовським) збірка “Правъ, по которымъ судится малороссійскій народъ”(1743) [2]. Судочинство і в Україні, і в колоніальній Америці здійснювалося здебільшого непрофесійними виборними суддями. Проте і там, і у нас у цих суддів було певне теоретичне підґрунтя – в Америці ще за колоніальної доби в 1636 році було засновано Гарвардський університет поблизу Бостона (Массачусетс), а в наступному столітті Йєльський університет в Нью-Хейвені (Коннектікут, 1740), Пенсільванський університет в Принстоні (1746), Колумбійський університет в Нью-Йорку (1754) [1]. В Україні ж певні елементи юридичної культури набувалися завдяки вивченню церковного права у Києво-Могилянській Академії (заснована в 1632 р.), а вже після приєднання до Росії – у Харківському колегіумі (заснований в 1726 р.), на зміну якому прийшов Харківський університет (заснований в 1804 р.) з повноцінним юридичним факультетом. У Києві ж на зміну Могилянській академії прийшов Київський університет, що також мав юридичний факультет.

Проте риси схожості починають слабшати вже у другій половині ХІХ століття. В Україні після скасування кріпосного права було відкрито тільки один університет (Новоросійський в Одесі), а в Америці після громадянської війни у 1860-ті роки практично кожний штат отримав власний університет (State University). Крім того, по всій Америці розпочався бум відкриття приватних коледжів і навіть університетів. Згодом більшість їх зникло, але деяка частина вижила і більш-менш задовільно існує досі, головним чином під егідою різних церков і релігійних організацій. Штати змагалися між собою, створюючи найбільш сприятливі умови для розвитку все більш диверсифікованої і якісної вищої освіти на місцях. Новим університетам виділялися просторі землі під кампуси, забезпечувалися значні фінансові можливості для запрошення все більш кваліфікованих професорів, будівництва навчальних корпусів і студентських гуртожитків, створення бібліотек та лабораторій, забезпечення їх належним устаткуванням і експериментальними матеріалами.

На відміну від централізованої практики імператорських університетів в тодішній Росії, частиною якої була Україна, а потім у ще більшій мірі практики радянських вузів, американські університети та коледжі з самого початку в своїй освітянській політиці користувалися широкою, майже абсолютною автономією і незалежністю від влади штатів, вже не кажучи про федеральний уряд. Академічна автономія і незалежність – це перша, і, мабуть, найфундаментальніша риса, яка відрізняє американські університети не тільки від тодішніх і теперішніх, а й від континентально-європейських університетів, дуже залежних від урядів своїх країн. Американські університети заробляють гроші перш за все самі. Так, бюджет Університету Науки і Технології Штату Айова (м. Еймс), де мені пощастило проводити дослідження у 1997 році, складається на 65 % з власних джерел (плата за навчання 25 тис. студентів і аспірантів, замовлення на наукові розробки від бізнесових корпорацій, гранти від благодійних фондів), десь біля 25 % виділяє Уряд Штату, а близько 10 % надає Федеральний Уряд, головним чином на підготовку фахівців для армії та флоту. Приблизно така ж пропорція характерна і для більшості інших провідних університетів та коледжів США. На мене найбільше враження справив той факт, що річний бюджет одного лише Гарвардського університету становить близько $ 25 млрд., тобто дорівнює бюджетові усієї України. Навіть приймаючи до уваги, що державний бюджет США незрівнянно більший за український, тим не менш зрозуміло, що будь-які спроби зазіхати на автономію такого потужного велетня з боку уряду були б приречені на провал. Але в Америці таке зазіхання нікому і не спаде на думку: держава має служити громадянам, громадам і корпораціям, а не навпаки. Тому думка пересічних громадян та їхніх об’єднань має світоглядний і політико-правовий пріоритет над адміністративно-бюрократичними намірами.

Із цієї обставини випливає друга важлива риса, що принципово відрізняє офіційну філософію нашої вищої освіти від американської, а саме вплив громадської думки взагалі і думки професіоналів щодо напрямків, цілей, змісту і форми навчання. На відміну від американських, що ініціюються і йдуть знизу, всі наші освітянські реформи, починаючи ще з імперських часів, йшли згори, і, незважаючи на видимість попереднього громадського обговорення (коли воно взагалі було), запроваджувалися силоміць. Згадаймо, наприклад, недавнє абсолютно безглузде нововведення 12-бальних оцінок, намагання запровадити 12 років навчання в середній школі, яке не відповідає ані матеріальним і фінансовим можливостям держави, ані бажанням дітей, батьків і всього суспільства, чи зовсім недавню новацію щодо введення курсу “Християнської етики”, конституційно неприпустиме в сучасній секуляризованій демократичній державі, де школа має бути відділеною від церкви. З огляду як на Конституцію США (Перша поправка), так і на Конституцію України (ст.35), вибір певної релігії чи відмова від будь-якої є особистою справою кожного громадянина, в яку держава і її представники не мають права втручатися. У цьому контексті є недоречною й участь церковних діячів в урочистостях, що відбуваються у світських вищих навчальних закладах, хоча за останнє десятиліття ця практика перетворилася майже на обов’язкову традицію.

Третя відмінна риса американської вищої освіти – це гнучкість навчальних планів, в яких передбачена можливість для студентів широкого вибору між курсами (minor), окрім тих, що вважаються фахово необхідними (major) [4]. Займаючись відносно вузькою проблемою дослідження історії та сучасного стану юридичної логіки в США, я на самому початку зустрівся з фактом того, що в юридичних школах Америки логіка як окремий предмет не вивчається. Потім же, відвідавши юридичну школу в Університеті Айова-Сіті, я зрозумів, що вона принципово відрізняється від українських і взагалі континентальних юридичних вузів. Істотна особливість американських юридичних шкіл в тому, що до них приймаються тільки випускники університетів і коледжів, які вже мають логічну підготовку, протестовану через Law School Admission Test (LSAT, див. [3]). Усі студенти протягом навчання в коледжі або університеті вивчають обов'язковий “Вступ до філософії”, що містить елементи логічних знань. Дехто (найчастіше це майбутні студенти права) вивчає логіку як курс на вибір протягом 1-2 семестрів. Але частка таких студентів у загальному контингенті кандидатів у юридичні школи відносно невелика, і для успішної здачі LSAT їм доводиться звертатися на підготовчі курси. Для одержання ще більш солідної і глибокої підготовки реформою юридичної освіти з 2002 року передбачена 4-річна програма так званого до-юридичного навчання (pre-law studies), що гарантує вступ до юридичних шкіл і дає можливість отримання першого наукового ступеня магістра мистецтв (Master of Arts, MA). Як правило, така програма реалізується в рамках особливих загальноосвітніх вищих шкіл (коледжів), що не мають аналогів ніде у світі (див.[6]).

Характерно, що на відміну від практики України, ініціатором реформ у навчальному процесі юридичних шкіл виступили не міністерства освіти або юстиції, а могутня професійна громадська організація – Асоціація американських юристів (American Bar Association, далі ABA). Саме вона бере на себе левову частку загального обсягу фінансування і забезпечення дослідницької роботи зі з'ясування перспектив і вдосконалювання юридичної освіти. Їй же, а не міністерським чиновникам або кабінетним теоретикам, належить і вирішальне слово у визначенні оптимальної моделі освіти майбутніх юристів. У цьому є великий резон – саме практики, що складають понад 90% членів АВА, гостріше і швидше реагують на актуальні потреби суспільства, тому саме їм належить у першу чергу право вирішувати, яким слід бути сучасному юристові. Цим займається спеціальний Консультативний комітет до-юридичної підготовки АВА (American Bar Association Pre-Law Advising Committee, ABAPLAC).

Однак було б не правильно думати, що тільки АВА вирішує все, тоді як вузівська громадськість зовсім відсторонена від того, чим вона професійно займається.

По-перше, всі або практично всі викладачі юридичних шкіл є членами АВА. Таким чином, вони мають право брати участь у розробці колегіального рішення АВА як її члени.

По-друге, в Америці, як і в багатьох інших країнах, широко розповсюджений і високий пієтет перед alma mater. Тому рішення АВА ніколи не спрямовані ні проти якоїсь окремої школи, ні проти існуючої системи юридичної освіти в цілому. Більш того, АВА знаходиться в постійній взаємодії з Американською Асоціацією юридичних шкіл (American Association of Legal Schools, AALS).

По-третє, науково-методичні й організаційні розробки, зовсім природно, здійснюються здебільшого саме професорсько-викладацьким складом юридичних шкіл. Але такі дослідження обов'язково орієнтуються на думки практиків – адвокатів, суддів, прокурорів, а також на суспільну думку, що виражається політиками, журналістами, соціологами тощо.

АВА рекомендує, щоб кандидати для вступу до юридичних шкіл мали наступні навички та якості:

1) вміння аналізувати і вирішувати проблеми (analytic and problem-solving skills),

2) здатність до критичного читання (critical reading abilities),

3) навички літературного уміння писати (writing skills),

4) усна комунікація і здатність слухати (oral communication and listening abilities),

5) загальні навички дослідження (general research skills),

6) уміння організовувати і управляти виконанням завдань (task organization and management skills),

7) етичні цінності чесного служіння інтересам інших з одночасним здійсненням справедливості (the values of serving faithfully the interests of others while also promoting justice).

Взагалі ж американська юридична школа дає не тільки професійні практичні знання, а й вчений ступінь магістра права (LLM) – для тих, хто йде в адвокати чи працівники прокуратури, або доктора права (JD) – для тих, хто збирається присвятити себе викладацькій та дослідницькій діяльності. Хоча останнім часом все менше молодих людей цікавиться академічною кар’єрою [7], така стратегія освіти вигідно відрізняється від нашої – в середньому вже в 25-30 років молода людина отримує кваліфікаційний ранг, що дозволяє їй більше не витрачати свій життєвий час на отримання вчених ступенів, і далі витрачати свою енергію і здібності лише на професійні цілі і незалежні наукові пошуки.

ЛІТЕРАТУРА

1. Крюкова Е. Американская система образования // Образование и карьера. – 1998. – № 9. – С.19.20.

2. Права, за якими судиться малоросійський народ. – Київ: Ін-т держави і права ім. В.М.Корецького НАН України, 1997. – 547 с.

3. Титов В.Д. Логічна підготовка юристів у США // Вісник Академії правових наук України.– 2004. – № 1(36). – С.158-165.

4. Dickerson J. The Impact of Increasing Diversity in Higher Education or, The Teacher's Gift: Permission to go Home // Proceedings of the American Philosophical Society, 1998. – v. 142. – № 2.– Рp.207-217.

5. Hawkins H. The Making of the Liberal Arts College Identity // Daedalus, 1999. – v. 28.– № 1.– Рp. 1-25.

6. Lynchburg College Pre-Law Guidelines: American Bar Association // www.lynchburg.edu/academic/prelaw/suggestedcourses.htm

7. Shain R. Legal Education and Hierarchy: A Reply to Duncan Kennedy // www.lsus.edu/la/journals/ideology/contents/shainarticle.htm