в історичному аспекті 36 страница

Вони виявляються в гіперплазії лімфатичних фолікулів зі збільшенням розмі-

рів центрів розмноження і гіперплазії ретикулярних і гістіоцитарних елемен-

тів за ходом синусів (так званий синусовий гістіоцитоз), які розглядаються як

прояви протипухлинного захисту і сприятлива прогностична ознака. Клінічна

маніфестація пухлини можлива у разі неспроможності імунної реакції.

Виділяють наступні причини цієї ситуації (за Р. В. Петровим):

1) посилююча ріст пухлини дія циркулюючих протипухлинних антитіл;

2) блокада специфічних "протипухлинних" рецепторів на поверхні лімфоцитів

циркулюючими в крові пухлинними антигенами і імунними комплексами.

Сьогодні не виключається вплив імунної толерантності на ефективність

протипухлинного імунітету, оскільки клітини пухлини зазвичай зберігають

більшість звичних антигенів вихідної тканини, до яких ефективно підтриму-

ється імунна толерантність. Завдяки синтезу пухлиною розчинних антигенів

можлива індукція "низькодозової" толерантності. Окрім того, встановлено,

що зі збільшенням розмірів новоутворення відбувається поступове згортан-

ня імунних реакцій проти нього, що також розцінюється як своєрідний про-

яв імунної толерантності. Певне значення надають генетично детермінованій

слабкій реакції на визначені пухлинні антигени, а також недостатності імун-

ного нагляду з боку тимуса.

§10. Фактори імунорезистентності пухлинних клітин

1. Низька імуногенність антигенів пухлини. Оскільки пухлинні клітини

походять із власних клітин макроорганізму, вони зберігають більшість аутоан-

тигенів, до яких ефективно підтримується імунна толерантність.

2. Дисбаланс між швидкістю проліферації пухлинних і імунокомпе-

тентних клітин. Цілком реальна така ситуація, коли інтенсивність пухлинної

проліферації перевищить швидкість накопичення протипухлинних імунних

факторів, що неодмінно призведе до неспроможності імунної відповіді.

3. Зміна антигенів при пухлинній прогресії. В результаті пухлинної

прогресії накопичуються генетичні відмінності пухлинних клітин, які пере-

бувають у різних умовах проліферації. Це пов'язано з посиленим мутагенезом

неоплазії і призводить до появи нових поверхневих антигенів, яких не можуть

розпізнати наявні Т-кілери. Час, що витрачається для імунологічного розпіз-

навання нових антигенів, проліферації і дозрівання антигенспецифічних цито-

токсичних Т-лімфоцитів, використовується пухлиною для активної проліфе-

рації і експресії нових антигенних субстанцій.

4. Селекція імунорезистентних клітин пухлини. Ті пухлинні клітини,

що найбільш чутливі до ефекторних механізмів імунної відповіді, знищуються

ще на ранніх етапах пухлинного росту. Отже, зі збільшенням терміну існуван-

ня пухлини зменшується ефективність імунних реакцій, спрямованих проти

неї, оскільки сама імунна відповідь сприяє селекції імунорезистентних нео-

пластичних клітин.

5. Припинення експресії молекул гістосумісності І класу на поверхні

клітин пухлини. Це явище найчастіше є результатом селекції імунорезис-

тентних пухлинних клітин. Клітини, що припинили експресію наведених мо-

лекул, стають нечутливими до цитотоксичної дії Т-кілерів, оскільки не роз-

пізнаються ними.

6. Поява розчинних антигенів, асоційованих з пухлиною. Деякі моле-

кули пухлинних антигенів здатні залишати мембрану клітини і циркулювати у

вільному стані. Вони розпізнаються імунною системою, "відволікаючи" імун-

ну відповідь від пухлини-продуцента.

7. Швидкий катаболізм антитіл на мембрані клітин. Антитіла, фіксо-

вані на мембрані пухлинних клітин, "візуалізують" неоплазію для факторів

природженої резистентності (макрофагів, комплементу, природних кілерів).

Проте завдяки продукції протеолітичних ферментів пухлинні клітини від'єд-

нують імунні комплекси від своєї поверхні раніше, ніж антитіла встигають

виконати свою біологічну функцію.

8. Продукція пухлиною супресорних речовин. Однією з таких речовин є

трансформуючий фактор росту Р, який пригнічує реакції клітинного імунітету.

9. Поява клітинних рецепторів до різних ростових факторів та сти-

мулюючих ріст цитокінів. Велика кількість рецепторів до факторів росту

(тромбоцитарного, епідермального, фібробластичного) та до стимулюючих

поділ цитокінів (наприклад, IJT-1B або ІЛ-2) дозволяють пухлинній клітині під-

тримувати високий темп проліферації.

10. Здатність індукувати апоптоз цитотоксичних Т-лімфоцитів. Відомо,

що активовані Т-клітини експресують на своїй поверхні молекули Fas, які є

рецепторами апоптозу. Загибелі Т-лімфоцитів не відбувається, оскільки при

взаємодії з іншими клітинами вони отримують сигнали, що тимчасово відмі-

няють апоптоз. Деякі пухлини починають експресію FasL, котрий здатен інду-

кувати апоптоз у Fas-позитивних клітинах. В такому разі пухлиноспецифічні

Т-кілери не тільки не пошкоджують злоякісні клітини, але й самі гинуть при

взаємодії з ними.

11. Експресія пухлинними клітинами "рецепторів-пасток". Такі ре-

цептори (наприклад, TRAIL-3 або TRAIL-4) за структурою відповідають мо-

лекулам, що ініціюють апоптоз у клітині. Проте їхня цитоплазматична ділянка

позбавлена домена смерті. Більш того, активація цих рецепторів супроводжу-

ється синтезом білків, що стимулюють поділ клітини. Активація "рецепторів-

пасток" здійснюється лімфоцитами з метою знищення пухлинних клітин шля-

хом апоптозу, проте останні не тільки не гинуть, але й отримують можливість

посилити темп власної проліферації.

§11. Імунодіагностика пухлин

Значним досягненням сучасної онкології є впровадження у практику мето-

дів імунодіагностики пухлин, до яких належить серологічне виявлення розчин-

них пухлинспецифічних антигенів у сироватці крові і візуалізація пухлин шля-

хом введення мічених радіоізотопами специфічних моноклональних антитіл. У

табл. 54 наведені основні розчинні специфічні пухлинні антигени, які застосову-

ються на практиці для скринінгового вивлення тих чи інших пухлин і моніторин-

гу ефективності лікування (хірургічних втручань, променевої і хіміотерапії).

Для виявлення зазначених у таблиці пухлинспецифічних антигенів, які

циркулюють у плазмі крові у вільному вигляді, використовують діагностикуми

зі специфічних антитіл. Перевагою методу є можливість виявлення пухлини на

доклінічному етапі її розвитку. Однак він має і суттєвий недолік, пов'язаний з

неможливістю з'ясування точного розташування пухлини, її розмірів і форми.

Наприклад, виявлення раково-ембріонального антигену дозволяє запідозрити

наявність раку товстої кишки, але не надає інформації про те, у якому саме

відділі міститься пухлина. Ця проблема вирішена у методі візуалізації неопла-

зії за рахунок специфічних моноклональних антитіл, мічених радіоізотопами.

Введені антитіла розпізнають і зв'язують пухлинспецифічні антигени, завдяки

чому вибірково накопичуються у пухлинній тканині. Власне візуалізаційний

ефект забезпечує застосування сцинтиграфії або сканування, які реєструють

випромінювання радіоізотопів.

§12. Імунотерапія пухлин

Сучасна імунотерапія включає широкий спектр засобів, основні групи

яких представлені мікроорганізмами і їх компонентами, препаратами тимуса,

цитокінами (природними і рекомбінантними), полісахаридами і пептидами.

Все більшого поширення набувають методи генної інженерії.

Моноклональні антитіла стрімко увійшли в імунологію наприкінці 70-х

років. Припускали, що розроблена технологія отримання імунотоксинів (ан-

титіл, до яких приєднані токсичні сполуки) для прямого і непрямого впли-

ву на пухлину або для активації Т-кілерів повинна забезпечити специфічну

імунотерапію пухлин. Однак є лише деякі антигени клітинної поверхні, що

могли б слугувати більш-менш специфічними мішенями для антитіл. До них

відносяться, наприклад, раково-ембріональний антиген при пухлинах тов-

стої кишки або ідіотипові антигенні детермінанти імуноглобулінів при В-

клітинних лімфомах. Тому застосування моноклональних антитіл та імуноток-

синів в імунотерапії раку поки що дуже обмежене (табл. 55).

Таблиця 55.

Застосування моноклональних антитіл в онкології

Проте моноклональним антитілам належить головна роль у імунофено-

типуванні гемобластозів. Настільки ж ефективно їх використовують і в іму-

нодіагностикумах на серологічні маркери пухлин. Ближче всього до імуно­терапії наближаються роботи з виявлення локалізації пухлин і метастазів за

допомогою моноклональних антитіл або їхніх активних фрагментів, мічених

радіоактивними ізотопами. Цим способом можна виявити невеликі метастази

в організмі, а в деяких випадках зосередити терапевтичні дози радіоізотопу в

пухлині чи метастазах. Як мішень у цих дослідженнях використовувався ра-

ково-ембріональний антиген. Найбільш багаті ним злоякісні пухлини товстої

кишки. Однак ці роботи, незважаючи на їх серйозний науковий характер, ще

не отримали практичного втілення.

Т-лімфоцити, що інфільтрують пухлину. Імунотерапія пухлин на осно-

ві Т-клітинної ланки одержала потужний стимул до розвитку у роботах С.

Розенберга, який довів терапевтичну ефективність ростового фактора Т-клі-

тин (інтерлейкіну 2) при метастатичних меланомах і деяких інших пухлинах.

Він використовував Т-лімфоцити, що інфільтрують пухлину (ЛІП, або англ.

tumor infiltraiting limphocytes, TIL), активуючи їх ІЛ-2, і разом з цим цитокіном

уводив хворим. ЛІП є нічим іншим, як активованими цитотоксичними Т-лім-

фоцитами та природними кілерами, що на момент забору матеріалу вже на-

дійшли до пухлини і здійснюють руйнування її клітин. Підходи, запропоно-

вані Розенбергом, використовують у клініці, хоча і в дуже обмеженому обсязі

Через високу токсичність ростового фактору і непередбачуваність ефекту в

конкретних ситуаціях. Але ці роботи стали початком для застосування з те-

рапевтичною метою цитокінів, а також для пошуків протиракових вакцин на

основі цитокінів.

Цитокінотерапія пухлин. У сучасній онкологічній клініці провідним ме-

тодом імунотерапії є цитокінотерапія із застосуванням препаратів інтерфе-

ронів (ІФН), інтерлейкіну 2 та фактору некрозу пухлини-а.

Препарати інтерферонів:

- лаферон - рекомбінантний ІФН-а₂Р (ГМБІГ, "Біотехнолог", Україна);

- велферон — ІФН-а₂ ("Welcome");

- реаферон і реальдірон — обидва ІФН-а₂Р (Росія);

- роферон А, - ІФН-а₂ ("Roche");

- інтрон А - ІФН-а₂р ("Shering Plough").

Аналіз результатів застосування ІФН у онкологічних хворих виявив його

ефективність при метастатичному ракові нирки, меланомі, гемобластозах та

інших пухлинах. Так, при лікуванні хворих з метастатичним раком нирки пре-

парати ІФН найчастіше застосовуються в режимі повторних 10-денних курсів

по 3*10⁶ МО у день внутрішньом'язово з інтервалом між курсами у 3-4 тижні.

В середньому у 10 % хворих із пухлиною нирки і множинними метастазами

у легенях можливе досягнення повної ремісії. Середня частота позитивного

лікувального ефекту складає більше 50 %. Ефект значною мірою залежить від

поширеності процесу. При дрібних (менше 2 см у діаметрі) легеневих мета­стазах частота позитивного ефекту складає понад 50 %, а у хворих з більшими

метастазами — близько 40 %.

Клінічна ефективність застосування препаратів ІФН пояснюється його

імунокоригуючою дією. Так, усі використовувані для лікування препарати

ІФН (нативні і рекомбінантні) підвищують цитотоксичну активність природ-

них кілерів. У деяких випадках відзначається нормалізація співвідношення

CD47CD8⁺ Т-клітин.

У багатьох хворих до лікування відзначається зниження кількості CD4⁺-T-

лімфоцитів, однак величина цієї популяції в процесі лікування значно коливаєть-

ся, не корелюючи з ефектом терапії. Більш цікаві дані отримані при аналізі дина-

міки експресії "активаційних" маркерів: молекул CD25, CD38 і CD95. У хворих,

що одержували реаферон, уже через 1 місяць після початку лікування значно

збільшувалася кількість CD25⁺ Т-клітин, причому відзначається кореляція між

клінічним ефектом і експресією маркерів CD25 і CD95 (Fas). Ці спостереження

вказують на те, що механізм дії ІФН може включати активацію апоптозу.

У літературі є повідомлення про успіхи застосування інтерлейкіну-2 (ІЛ-2)

при лікуванні раку нирки, меланоми і деяких інших пухлин. При цьому пре-

парат застосовується як окремо, так і в сполученні з лімфокінактивованими

кілерами або з лімфоцитами, що інфільтрують пухлину, активованими in

vitro інтерлейкіном 2. Є повідомлення про одночасне застосування препаратів

інтерлейкіну 2 і ІФН. Крім того, відкриття цитокіну ІЛ-2, здатного в присут-

ності антигену підтримувати ріст і розмноження антигенспецифічних Т-клі-

тинних клонів, дало дослідникам об'єктивний тест для визначення пухлинних

антигенів, що здатні викликати специфічний Т-клітинний імунітет.

Для лікування меланоми використовуються регіональні перфузії або міс-

цеве введення препарату фактора некрозу пухлини-а.

Генна терапія пухлин. Останнім часом великі успіхи генної інженерії

призвели до розвитку нового напрямку — генної терапії пухлин. В основі її

лежить створення так званих протиракових вакцин. Вони можуть бути отри-

мані за допомогою введення в геном пухлинної клітини нових генів: генів

протипухлинних цитокінів та їх рецепторів, пухлиноасоційованих анти-

генів, суїцидних генів, чужорідних антигенів, вірусів.

Одним з основних напрямків генної терапії є створення вакцин, до складу

яких входять пухлинні клітини, які синтезують цитокіни, що пригнічують по-

діл. Таким чином створюється висока концентрація протективних цитокінів

у зоні пухлини і значно зменшується токсичність останніх для організму. За

останні роки з'явилися десятки робіт, де приведені експериментальні дані про

протипухлинну дію рекомбінантів, які продукують практично всі цитокіни.

Перспективним підходом до створення протиракових вакцин є отримання

препаратів гібридних білків, що складаються з пухлиноасоційованих антигенів

і цитокінів. Відомо, що імуногенність пухлиноасоційованих антигенів низька,

тому що це в основному нормальні білки, продукція яких лише збільшується

в пухлинних клітинах. Цитокіни можуть посилювати імуногенність останніх і

підвищувати чутливість пухлинних клітин до цитотоксичної дії Т-кілерів.

Іншим напрямком є використання так званих суїцидних генів, наприклад

гену тимідинкінази вірусу простого герпесу. Завдяки останньому пухлинні

клітини здобувають здатність фосфорилювати ациклічний нуклеозид ганци-

кловір, використовуваний для лікування герпесних інфекцій, унаслідок чого

ці клітини гинуть під дією протигерпетичного препарату, до якого у звичайних

умовах нечутливі.

У випадку, коли власні антигени пухлини мають низьку імуногенність, в

неоплазію можна вносити чужорідні антигени, які досить ефективно розпіз-

наються імунною системою. Є попередні дані про ефективність препарату, що

містить імунодомінантний пептид меланомного антигену і цитокіни. На цей

антиген може розвиватися достатньо ефективна імунна відповідь. Отже, така

терапія дозволяє посилити розпізнавання тих пухлин, які продукують специ-

фічні антигени в занадто малих кількостях. Так, показано, що застосування

імунодомінантного пептиду меланомного антигену при імунізації онкологіч-

них хворих значно збільшує кількість протипухлинних цитотоксичних клітин

серед циркулюючих лімфоцитів.

Важливою є проблема способу внесення у геном пухлинної клітини ба-

жаних генів. Відомо, що певні віруси здатні ефективно вбудовувати власну

ДНК у геном клітини. Якщо до нуклеїнової кислоти такого вірусу приєднати

бажану полінуклеотидну послідовність, то він внесе її до складу геному ура-

женої ним клітини під час інтеграції з ДНК хазяїна. Нуклеїнова кислота вірусу,

за допомогою якої здійснюється внесення додаткової генетичної інформації

у певну біологічну систему, називається вектором. Застосування вакцини, у

якій за допомогою векторів аденовірусу або вірусу вітряної віспи в пухлинні

клітини вводять ген меланомного антигену разом з інтерлейкіном-12, дозволяє

отримати позитивний клінічний ефект у хворих з генералізованою меланомою.

Результат терапії пов'язаний із посиленням експресії специфічного пухлинно-

го антигену, на який розвивається ефективна імунна відповідь. Цей напрямок

вважається одним із найперспективніших в імунотерапії пухлин.

Сьогодні одним із найбільш перспективних напрямків імунотерапії пухлин

є використання вакцин, що складаються із антигенпрезентуючих клітин (най-

частіше дендритних), навантажених специфічним антигеном, які експресують

достатній рівень костимуляційних молекул. Такі дендритні клітини називають

АПК із заданими властивостями. Нижче наведено теоретичне обґрунтуван-

ня подібної терапії.

Т-лімфоцит має змогу отримати інформацію про антиген тільки тоді, коли

останній фрагментований і представлений у комплексі з молекулою HLA І або

II класу на мембрані АПК. Фрагментація антигену й утворення комплексу з

наведеними молекулами відбуваються лише в живій клітині. Крім того, для

індукції імунної відповіді на клітині-мішені повинні бути присутні молекули

костимуляторів (наприклад, В7), без яких імунні реакції не розгортаються. З

боку Т-клітини в процесі взаємодії беруть участь кілька молекул - рецептор

антигенного розпізнавання, адгезивні молекули CD8 чи CD4, що розпізнають

HLA-молекулу, комплекс молекул CD3, що передає сигнал усередину клітини,

і адгезивні молекули, необхідні для міцної взаємодії двох живих клітин.

Генетичні вакцини дають вражаючі результати на експериментальних мо-

делях і в даний час проходять клінічні випробування (таблиця 56).

Таблиця 56.

Основні шляхи імунотерапії препаратами інтерлейкінів

* на експериментальних моделях

§13. Імунопрофілактика пухлин

Загальний принцип імунопрофілактики пухлин оснований на посиленні

імунного нагляду. Згідно з концепцією, що запропонована Ф. Бернетом, контр-

оль за пухлинами мають здійснювати фактори імунітету. Однак звичайна час-

тота виникнення пухлин у безтимусних мишей, не здатних виробляти імуні-

тет, навпроти, різко підсилила увагу до факторів природженої резистентності.

Такий підхід отримав додаткові стимули в експериментах. Вони показали, що

спонтанні пухлини, на відміну від вірусіндукованних і новоутворень, викли-

каних хімічними канцерогенами, або є низькоімуногенними, або зовсім не ін-

дукують імунітету. У той самий час досліди на тваринах з пригніченою при-

родженою резистентністю показали значну роль цих факторів у контролі над

малими популяціями пухлинних клітин.

Конкретні механізми порушень, що призводять до виникнення пухлин,

поки що вивчені недостатньо. Така ситуація значно ускладнює проведення ці-

леспрямованої імунопрофілактики новоутворень. Однак у випадку, коли роз-

виток пухлин включає етап вірусної інфекції, проведення прицільної імуно-

профілактики цілком реальне. Воно полягає у попередженні зараження тим чи

іншим вірусом або у лікуванні наявної вірусної інфекції.

Сьогодні відомо кілька типів пухлин людини, виникнення яких пов'язано

з вірусами (таблиця 57). Необхідно підкреслити, що йдеться не про стовідсот-

кову й однозначну залежність "вірус - рак", а про формування груп високого

ризику за визначеною формою раку серед людей, заражених вірусом.

Противірусна вакцинація в групах ризику вже дає відчутні результати, на-

приклад, у випадку вірусу гепатиту В (HBV). Цей вірус розповсюджений на ве-

личезних районах світу (Південно-Східна Азія, Африка, Аляска), де створюєть-

ся велика група осіб з високим ризиком виникнення раку печінки. Даний вірус

передається від матерів немовлятам при пологах і в перші дні вигодовування.

Саме вакцинація покликана перервати перехід вірусу від матері до потомства.

Таблиця 57.

Імунопрофілактика вірусних пухлин людини

Розроблено ефективні вакцини проти вірусу гепатиту В. Уже більше 10

років ВООЗ проводить широку програму вакцинації немовлят проти HBV у

Південно-Східній Азії, Гамбії і серед ескімосів Аляски. Хронічні носії гепа­титу В - це група високого ризику виникнення первинного раку печінки. Крім

того, якщо носійство вірусу поєднується зі споживанням афлатоксину, що є

потужним печінковим канцерогеном (міститься в арахісі, зараженому цвіле-

вим грибком Asp. flavus), то ризик зростає в десятки разів. Первинний рак пе-

чінки в цих районах світу займає одне з перших місць за частотою. Очікується,

що програма вакцинації проти гепатиту В допоможе знизити захворюваність

раком не менше, ніж програма боротьби з палінням.

В останнє десятиліття отримані докази зв'язку вірусів папіломи (HPV) 16

і 18 типів з раком шийки матки. Так само як і при гепатиті, йдеться про носіїв

HPV як про групу високого ризику раку. Очевидно, що "зупинка" цього вірусу

і, можливо, його ерадикація знизить захворюваність на рак шийки матки. В

даний час проводяться роботи зі створення анти-HPV вакцини.

Хоча вакцинація проти вірусу Т-клітинної лімфоми людини (HTLV-I) у

принципі можлива, але через обмежене поширення пухлин, викликаних цим

вірусом, вона зараз не проводиться. Напевно, її будуть використовувати в ра-

йонах, ендемічних за цим вірусом.

Останнім часом велика увага прикута до вірусів групи герпесу. Добре

вивчена і твердо доведена роль вірусу Бпштейна - Барр (EBV) у етіології

африканської лімфоми Беркіта і карциноми носоглотки, яка розповсюджена

в Південно-Східній Азії. Цей вірус виявився пов'язаним із широко відомою

лімфомою Ходжкіна, або лімфогранулематозом. Очевидно, що вакцинація

проти EBV - назріла проблема, і зараз ведуться роботи зі створення відповід-

ної вакцини.

Нещодавно із групи вірусів герпесу виділений ще один представник, асо-

ційований з так званою саркомою Калоші (KSHV). Його специфіка полягає в

тому, що він активується виключно у хворих з імунодефіцитом (зокрема, при

СНІДі). Це, звичайно, значно ускладнює вакцинацію проти герпесу KSHV,

оскільки в групі хворих на СНІД вона неефективна.

Резюме

Виникнення і подальший розвиток пухлини відбувається в умовах взаємо-

дії антибластомних факторів імунної системи з факторами імунорезистентності

неоплазії. Імунна система надзвичайно багатогранна за своїми властивостями,

тому імунні реакції включають чимало "підводних течій", які використову-

ються пухлиною для виживання. Так, встановлено наявність імунних факто-

рів, що стимулюють ріст пухлин (пробластомні імунні чинники), та імунних

факторів, що послаблюють антипухлинний захист.

Антибластомні фактори імунної системи:

1 Активовані макрофаги

2. Т- кіл ери

3. Природні кілери

4. Протипухлинні антитіла

5. Інтерферони (а, р, у)

7. Фактори некрозу пухлини (а і Р)

8. Інтерлейкіни 2 і 12

Імунні фактори, що послаблюють процеси імунологічного

розпізнавання та ліквідації пухлини:

1. Супресорні фактори макрофагів

2. Циркулюючі імунні комплекси

3. Блокуючі антитіла

4. Інтерлейкіни 4 і 10

5. Трансформуючий фактор росту Р

6. Імунодефіцитний стан

Фактори імунорезистентності пухлини:

1. Низька імуногенність антигенів пухлини

2. Дисбаланс між швидкістю проліферації імунних і пухлинних

клітин

3. Зміна антигенів при пухлинній прогресії

4. Селекція імунорезистентних клітин пухлини

5. Втрата молекул HLA на поверхні клітин пухлини

6. Поява розчинних антигенів, асоційованих з пухлиною

7. Швидкий катаболізм антитіл на мембрані пухлинних клітин

8. Продукція пухлиною супресорних речовин

9. Поява клітинних рецепторів до різних ростових факторів та стимулюючих

поділ цитокінів

10. Індукція пухлинними клітинами апоптозу специфічних Т-кілерів

11. Експресія "рецепторів-пасток"

Імунні фактори, які стимулюють ріст пухлини:

1. Ростові фактори (ГМ-КСФ, М-КСФ, фактор росту фібробластів, епідер-

мальний та тромбоцитарний фактори росту)

2. Інтерлейкіни 1,2,6 (посилюють ріст пухлини, якщо вона починає експресу-

вати відповідні рецептори)

ГЛАВА V. ІМУНОЛОГІЧНІ АСПЕКТИ СЕПСИСУ

§1. Загальні положення

Сепсис (від грецьк. - гниття, зараження крові) - гостре або хронічне за-

хворювання, для якого характерне прогресуюче поширення в організмі бакте-

ріальної, вірусної або грибкової мікрофлори. Сепсис може бути результатом

поширення бактерій з певного вогнища запалення (нагноєння), але досить час-

то вхідні ворота інфекції залишаються невстановленими.

Перебіг сепсису буває гострим, іноді блискавичним, коли смерть настає

протягом декількох годин або діб, або хронічним зі стертими клінічними про-

явами. В сучасних умовах перебіг сепсису істотно змінився в результаті про-

ведення ранньої антибактеріальної терапії.