в історичному аспекті 30 страница

ною якого є одномоментне IgE-залежне масоване вивільнення біологічно ак-

тивних речовин з базофільних гранулоцитів (крові і тканин) і деяких інших

клітин, що призводить до виразних і стійких гемодинамічних змін або навіть

смертельного результату. Унаслідок системної вазодилатації при анафілак-

тичному шоці відбувається падіння артеріального тиску і критичне знижен-

ня перфузії життєво важливих органів. Зазначена ситуація часто ускладню-

ється гострою бронхообструкцією, яка значно погіршує оксигенацію крові.

Причиною розвитку анафілактичного шоку можуть бути будь-які алергени,

однак найчастіше він викликається парентеральним введенням медикаметоз-

них засобів і дією отрут тварин. Оскільки це специфічний (IgE-залежний)

процес, анафілактичний шок розвивається тільки при повторному контакті

з алергеном. Позаяк для синтезу специфічних антитіл необхідно від 7 до 14

днів, при щоденному введенні препарату курсом близько 10-ти днів анафі-

лактичний шок зазвичай розвивається при проведенні повторного курсу ліку-

вання тим самим препаратом, а не при повторній його ін'єкції. Іноді подібні

розлади (анафілактоХдні реакції) обумовлені реалізацією неспецифічних

(псевдоатопічних) механізмів.

Заходи невідкладної допомоги при анафілактичному шоці наведені в та-

блиці 39.

Таблиця 39.

Заходи невідкладної допомоги при анафілактичному шоці

• перешкоджають подальшому надходженню алергену до організму

хворого;

• хворого укладають на тверду горизонтальну поверхню;

• проводиться виведення нижньої щелепи для попередження западання

язика;

• вище місця введення алергену накладають джгут;

• шкіру в місці введення алергену обколюють 0,1 % розчином адреналіну;

• підшкірно вводять 0,5 мл 0,1 % розчину адреналіну, 2 мл кордіаміну, 2

мл кофеїну, 60 мг преднізолону (або 8 мг дексаметазону);

• при неефективності зазначених заходів проводиться внутрішньовенне

введення тих самих засобів;

• при бронхоспазмі в/в вводять 10 мл 2,4 % розчину еуфіліну, проводиться

оксигенотерапія; при набряку легень і гострій лівошлуночковій недостат-

ності в/в застосовують 0,5 мл строфантину на 1 мл 40 % розчину глюкози,

при неефективності - розчин дофаміну.

§8. Псевдоатопічна патологія

Необхідно пам'ятати, що клінічну картину алергії можуть давати різнома-

нітні реакції, які по суті не є алергійною патологією. Гіперергічні реакції, які

не мають в основі свого розвитку імунного механізму, а формуються вна-

слідок безпосереднього впливу патогенів на джерела біологічно активних

речовин, називаються псевдоатопічними.

Ще в 1970 році А.Д. Адо вказував, що алергійні реакції поділяються на

істинно алергійні і псевдоалергійні. При цьому псевдоалергійні реакції зустрі-

чаються набагато частіше.

Клінічні прояви псевдоатопічних реакцій нічим не відрізняються від ато-

пічних. При псевдоатопії (на відміну від істинної атопії) відсутня імунна стадія

патологічного процесу, однак здійснюється вивільнення тих самих біологічно

активних речовин у патохімічній стадії.

Велика кількість реакцій, які клінічно подібні до атопії або псевдоатопії,

але не мають у своєму складі патохімічної стадії, не відносяться до цього типу

патології. Так, наприклад, при недостатності ферменту лактази відзначаєть-

ся непереносимість молока. Клінічна картина при цьому нагадує атопію або

псевдоатопію, однак механізм розвитку симптомів пов'язаний з порушенням

ферментативного розщеплення лактози. Таким чином, це захворювання не є

атопією або псевдоатопією, а відноситься до групи ензимопатій.

У дитячому віці спостерігаються переважно псевдоатопічні реакції, які є

клінічними аналогами атопії. Ці реакції найчастіше проявляються ураження-

ми шкіри, подібними до клініки екземи, нейродерміту, набряку Квінке, кро-

пивниці.

Багато механізмів псевдоатопічних реакцій уже добре вивчені. Розрізняють

три основних механізми псевдоатопічних реакцій:

І. Гістамінний механізм.

II. Механізм, пов'язаний з неадекватним посиленням активації класичного

й альтернативного шляхів комплементу.

III. Механізм, пов'язаний з порушенням метаболізму жирних кислот, на-

самперед, арахідонової кислоти і продуктів її обміну.

І. Суть гістамінного механізму полягає в тому, що при безпосередньому

впливі провокуючих факторів у біологічних рідинах організму різко підвищу-

ється рівень вільного гістаміну, який реалізує дію через гістамінні рецептори.

На сьогодні відомі три групи гістамінних рецепторів: Hj-рецептори (перебу-

вають переважно на гладеньких м'язах бронхів і судин), Н₂-рецептори (зосе-

реджені на парієтальних клітинах слизової оболонки шлунка) і Н₃-рецептори

(містяться на клітинах серця і головного мозку). Гістамінні рецептори також

перебувають на різних субпопуляціях лімфоцитів, ендотеліальних клітинах

посткапілярних венул і т. д. При взаємодії вільного гістаміну з Н, рецепто­рами розвивається спазм гладенької мускулатури бронхів, підвищується про-

никність капілярів, розвивається набряк тканин, артеріальна гіпотензія і деякі

інші прояви.

Можливі три шляхи виникнення гіперфункції гістаміну під дією провоку-

вальних факторів:

1) Гістамінолібераційний шлях - провокувальні фактори прямо вплива-

ють на базофіли і опасисті клітини, викликаючи їх активацію і секрецію гіста-

міну й інших медіаторів. Також можливе виділення гістаміну при руйнуванні

зазначених клітин. У першому випадку діючі фактори називаються селектив-

ними (нецитотоксичними), а в іншому - неселективними (цитотоксичними).

Часто ця різниця пов'язана з дозою провокувального фактору: при малих кон-

центраціях фактор може бути селективним, а при великих - неселективним.

Серед фізичних факторів цитотоксичною дією володіють заморожування,

відтаювання, висока температура, іонізуюче випромінювання (у тому числі

рентгенівські промені), ультрафіолетове опромінення. Серед хімічних факто-

рів варто виділити детергенти, сильні кислоти, луги, органічні розчинники.

Важливо відзначити, що гістаміноліберацію найчастіше провокують деякі

харчові продукти і лікарські засоби (таблиця 40).

2) Гістамінопектичний шлях пов'язаний зі зниженням інактивації фізі-

ологічних концентрацій гістаміну. Він може бути генетично обумовлений або

набутим внаслідок хронічних захворювань травної системи. Часто гістаміно-

пектичний шлях спостерігається у дітей раннього віку, оскільки у останніх має

місце низька вікова гістамінопексія.

3) Шлях, пов'язаний із надлишковим надходженням екзогенного гіс-

таміну. Варто враховувати, що надходження гістаміну й інших біологічно ак-

тивних амінів відбувається з їжею. Є продукти, що містять досить велику їх

кількість. (Ферментовані сири ("Рокфор", "Швейцарський" й ін.), сирокопчені

ковбаси, полуниця, суниця, томати, бобові, квашена капуста, шоколад, какао,

лісові горіхи, свиняча печінка й ін).

4) Шлях, пов'язаний з дисбактеріозом. Умовно-патогенна кишкова мі-

крофлора наділена підвищеною декарбоксилюючою активністю, у зв'язку з

чим сприяє посиленому утворенню біологічно активних амінів (гістаміну, ти-

раміну, фенілетиламіну) з амінокислот гістидину, тирозину, фенілаланіну.

II. Друга група псевдоатопічних реакцій перебігає за механізмом неадек-

ватного посилення класичного або альтернативного шляху активації компле-

менту. У результаті дії різних пошкоджувальних факторів, фізичного й емоцій-

ного навантаження активується фактор Хагемана, що, у свою чергу, призводить

до активації комплементу й утворення великої кількості пептидів, наділених

анафілактичною активністю. Вони викликають вивільнення медіаторів, з дією

яких пов'язаний розвиток спазму гладенької мускулатури бронхів, підвищення

судинної проникності, набряку тканин та інших ознак псевдоатопічної реакції.

III. Третя група псевдоатопічних реакцій пов'язана з порушенням ме-

таболізму ненасичених жирних кислот, у першу чергу арахідонової, яка ви-

вільняється з фосфоліпідів клітинних мембран під дією зовнішніх стимулів

(ушкодження ліками, ендотоксинами бактерій тощо). Продукти метаболізму

арахідонової кислоти (ейкозаноїди) впливають на функцію клітин і тканин,

органів і систем організму, а також беруть участь у чисельних механізмах зво-

ротного зв'язку, гальмуючи або посилюючи утворення медіаторів як своєї гру-

пи, так і іншого походження. Так, простагландини групи F викликають скоро-

чення гладенької мускулатури (у тому числі бронхів), а простагландини групи

Е - її розслаблення. Тромбоксан А₂ викликає агрегацію тромбоцитів і спазм

гладенької мускулатури, а простациклін пригнічує цю реакцію і розслаблює

гладком'язові клітини. Лейкотрієни, брадикінін і гістамін посилюють утво-

рення простагландинів і навпаки. Таким чином, ейкозаноїди беруть важливу

участь у розвитку гіперемії, набряку тканин, бронхоспазму й інших симптомів

псевдоатопічних реакцій.

Вважають, що порушення метаболізму арахідонової кислоти найбільше

виражено при непереносимості ненаркотичних анальгетиків (найчастіше ас-

пірину). Серед неімунних механізмів цих реакцій найбільше значення має

здатність нестероїдних протизапальних препаратів змінювати метаболізм

арахідонової кислоти і тим самим - співвідношення різних її метаболітів

(схема 9).

Сьогодні відомі ще деякі механізми розвитку псевдоалергійних реакцій.

Розвиток сонячної кропивниці пов'язаний з генетично детермінованою ано-

малією метаболізму протопорфірину 9. Холінергічна кропивниця обумовлена

надмірним рівнем ацетилхоліну і гістаміну. Гемолітичні кризи після прийому

сульфаніламідів є спадково обумовленими аномаліями мембран еритроцитів.

Такі препарати, як апресин, новокаїнамід, дифенін, ізоніазид, сульфаніламіди,

пеніцилін, аміназин, бутадіон, хінін, вісмут, тетрациклін, циклофосфан, стреп-

томіцин, можуть викликати клінічну картину СЧВ. Механізм подібних ситуа-

цій залишається до кінця не вивченим.

Важливим є уміння виявляти псевдоатопічні реакції в дитячому віці з метою

проведення своєчасної патогенетичної терапії. При цьому необхідно враховува-

ти значення фенотипових особливостей імунної системи при різних аномаліях

конституції. Так, ексудативний діатез має псевдоатопічний генез і обумовлений,

як правило, ферментопатією, підвищеною гістамінолібераційною активністю і

низькою віковою гістамінопексією у дітей раннього віку. Псевдоатопічні ре-

акції можуть спостерігатися і при лімфатичному діатезі, унаслідок дисфункції

ендокринної системи - симпато-адреналової недостатності. У випадку нерво-

во-артритичного діатезу псевдоатопічні реакції виникають у результаті низької

ацетилюючої здатності печінки, пов'язаної зі зниженим вмістом ацетилкоензи-

му-А, а також через недостатність ферментів шлункового соку.

Дослідження Дєєвої Т.Ф. зі співавторами показали, що клінічні прояви

псевдоалергійних реакцій визначаються, головним чином, тим тлом, на якому

вони виникають. Так, у половини таких дітей виявляються гастродуоденіти,

холецистохолангіти, реактивний і хронічний панкреатит і різні їх поєднання.

Наш багаторічний досвід дозволяє стверджувати, що у дітей, яким притаманна

схильність до захворювань травного тракту, але немає істинних алергійних

захворювань у сімейному анамнезі, у 75-80 % випадків на першому (рідше -

другому) році життя виникають псевдоалергійні реакції.

Важливим критерієм у диференційній діагностиці атопії і псевдоатопії є

вказівка на непереносимість великої кількості продуктів або, зі слів батьків,

"непереносимість усього". Це з великим ступенем вірогідності вказує на від-

сутність істинних атопічних реакцій.

§9. Диференційна діагностика атонічної і

псевдоатопічної патології

З огляду на те, що клінічні прояви атопічних і псевдоатопічних реакцій од-

накові, а патогенетичні механізми і підходи до терапії принципово відрізняють-

ся, виникає необхідність проведення ретельної диференційної діагностики.

Припустити той чи інший генез патологічних проявів можна на підставі

анамнезу (сімейного, життя і захворювання), а також об'єктивного обстежен-

ня. Параклінічні методи, у тому числі імунологічні й алергологічні досліджен-

ня, дозволяють підтвердити діагноз. Критерії диференційної діагностики ато-

пії і псевдоатопії наведені в таблиці 41.

Таблиця 41.

§10. Принципи лікування атопічних захворювань

Для атопічних захворювань характерна циклічність перебігу. При цьому

тактика терапії різниться в період ремісії і загострення.

У гострий період терапія спрямована на ліквідацію клінічних проявів,

іноді загрозливих життю хворого, а також запобіганню прогресуванню пато-

логічного процесу. Препарати, застосовувані в гострому періоді, є симптома-

тичними або неспецифічними патогенетичними засобами. Нерідко викорис-

товуються засоби невідкладної терапії (при анафілактичному шоці, асфіксії).

Глюкокортикоїди застосовуються з метою пригнічення атопічної реакції, бло-

кади дії медіаторів, попередження виділення нових порцій біологічно актив-

них речовин. Застосування антигістамінних засобів виправдане при легких і

деяких середньотяжких атопічних реакціях. У цьому періоді також проводять

елімінаційні заходи, спрямовані на усунення причинно значущого алергену.

Від повноти елімінації залежить ефективність терапії в гострий період.

У період ремісії алергійного захворювання основним завданням є запобі-

гання його рецидиву, тобто вторинна профілактика даного захворювання.

Основними групами лікарських препаратів, які використовуються для лі-

кування алергії, є такі:

1. Препарати антимедіаторної дії.

2. Бронходилататори:

а) симпатоміметичні бронходилататори;

б) препарати метилкеантинового ряду;

в) антихолінергічні засоби.

3. Антиалергічні препарати, які інгібують розвиток запалення.

4. Імунотропна терапія (у тому числі специфічна імунотерапія).

Препарати антимедіаторної дії. Найбільш широко використовуються

препарати, які є блокаторами Hj-гістамінних рецепторів. Всі антигістамінні

засоби поділяють на препарати першого (димедрол, діазолін, супрастин, пери-

тол, фенкарол, тавегіл, піпольфен), другого (астемізол, кларитин, азеластин,

терфенадин, цетиризин) і третього покоління (фексофенадин, дезлоратадин).

Необхідно враховувати, що в розвитку атопічних реакцій відіграє роль не

тільки гістамін, але й інші біологічно активні речовини, у зв'язку з чим препа-

рати, що наділені тільки антигістамінною активністю, можуть бути недостатньо

ефективними і знімають лише гострі прояви атопії. Більш широку протиалергій-

ну активність виявляють антигістамінні препарати другого і третього покоління.

При неефективності або виникненні алергійної реакції на антигістамінний

препарат неприпустимо призначати препарат тієї ж хімічної групи (таблиця 42).

Таблиця 42.

Класифікація антигістамінних препаратів І покоління

за хімічною структурою

Слід зазначити, що гістамін здатен чинити імуномодуляційну дію.

Гістамінні рецептори перебувають на цитотоксичних Т-лімфоцитах (CD8⁺) і

Т-хелперах (CD4⁺). Імунотропна дія гістаміну, опосередкована через ^-рецеп-

тори, полягає в модулюванні утворення антитілопродукуючих клітин залежно

від впливу інших факторів, які гальмують або посилюють імунну відповідь. У

різних концентраціях гістамін може чинити гальмівну дію на продукцію дея-

ких інтерлейкінів.

Нами був вивчений вплив димедролу на імунну відповідь при використан-

ні його у фармакопейних дозах. Як з'ясувалося, димедрол викликає виражений

імунодепресивний ефект із наступним (після його відміни) підвищенням чут­ливості організму до гістаміну. Тому призначення антигістамінних препаратів,

особливо в поєднанні з антибіотиками, деякі з яких також чинять імуносупре-

сивний ефект, повинне бути ретельно обґрунтованим.

Тривале застосування антигістамінних препаратів першого покоління є

неефективним, тому що до них швидко розвивається звикання. До недоліків

антигістамінних препаратів першого покоління можна віднести наступні:

1. Проникаючи через гематоенцефалічний бар'єр і взаємодіючи з Н₃-рецепто-

рами, вони викликають седативний ефект, зниження здатності до навчання,

концентрації уваги і пізнавальних функцій.

2. Будучи неселективними блокаторами Н, г^ецепторів, викликають атропіно-

подібний ефект, чинять антиадренергічну і серотонінолітичну дію.

3. Блокують Н,-рецептори лише на короткий термін (на 1,5—3 години).

4. Швидко розвивається звикання (на 10-12-й день прийому).

Антигістамінні препарати другого і третього поколінь позбавлені бага-

тьох недоліків, у зв'язку з чим вони мають переваги при виборі препарату.

Антигістамінні засоби другого покоління не мають седативного ефекту (за ви-

нятком цетиризину), селективно і міцно зв'язуються з ^-рецепторами, їм при-

таманний швидкий початок дії (крім астемізолу) і тривалий ефект, до них не

розвивається звикання. Варто пам'ятати, що терфенадин і астемізол можуть

викликати кардіотоксичний ефект. Найбільше вивчені механізми дії препарату

другого покоління кларитину:

1. Кларитин є інгібітором кальцієвих каналів.

2. Виконує функцію стабілізатору мембран.

3. Інгібує продукцію і вивільнення простагландину D₂.

4. Інгібує утворення молекул адгезії різних класів.

5. Інгібує хемотаксис еозинофілів і агрегацію тромбоцитів.

6. Інгібує утворення супероксид-аніону (тобто є антиоксидантом).

7. Знижує проникність судин.

Бронходилататори. Ці препарати знаходять застосування в лікуванні

бронхіальної астми, системних алергійних реакцій, бронхообструктивних за-

хворювань інфекційного походження. Крім бронхоспазмолітичної дії препара-

ти здатні гальмувати вивільнення клітинами-мішенями медіаторів алергійного

запалення (симпатоміметики), модулювати імунну відповідь (препарати ме-

тилксантинового ряду), гальмувати надходження алергенів унаслідок поліп-

шення мукоциліарного транспорту.

Основні групи бронходилататорів:

і. Симпатоміметики прямої (адреналін, ізопреналін, тербуталін, сальбута-

мол, фенотерол) і непрямої (ефедрин, теофедрин) дії.

2. Препарати метилксантинового ряду короткої (теофілін, еуфілін) і трива-

лої дії (теОтард, теопек).

3. Антихолінергічні засоби короткої (атропін, беладона, іпратропіум бромід) і

тривалої дії (спірива).

Симпатоміметичні бронходилататори

Залежно від виду стимульованих адренергічних рецепторів розрізняють

наступні групи симпатоміметичних препаратів:

• а- і р-адреноміметики (адреналін, ефедрин);

• Р,- і Р₂-адреноміметики (ізадрин, новодрин);

• Р₂-адреноміметики (сальбутамол, беротек, тербуталін).

Найчастіше із симпатоміметиків у дітей використовуються р₂-симпатомі-

метики, які володіють потужною і швидко наступаючою бронходилатуючою

дією. У дітей із бронхіальною астмою найбільш ефективним є інгаляційний

спосіб застосування симпатоміметиків. У терапії бронхіальної астми при сред-

ньотяжкому перебігу використовують пролонговані форми Р₂-агоністів (фор-

мотерол, салметерол).

Препарати метилксантинового ряду

Ці препарати, крім бронходилатуючої дії, можуть гальмувати вивільнення

медіаторів алергійного запалення, знижувати надходження еозинофілів і ней-

трофілів до верхніх дихальних шляхів. У практиці застосовуються препарати

теофілінового ряду короткої дії (еуфілін), а також пролонговані теофіліни (те-

опек, теодур). Препарати короткої дії використовують для зняття загострень

бронхіальної астми, пролонговані препарати використовують з метою превен-

тивної терапії бронхіальної астми. Слід зазначити, що останнім часом препара-

ти метилксантинового ряду рідше застосовуються в терапії бронхіальної астми

у дітей, оскільки мають низку побічних ефектів (порушення з боку ЦНС, шлун-

ково-кишкового тракту, серцево-судинної системи), а також у зв'язку з почасті-

шанням парадоксальних реакцій на ці препарати. З пролонгованих теофілінів у

дітей найчастіше використовуються теопек, вентакс, теодур, ретафілін.

Антихолінергічні засоби

Останніми роками були створені антихолінергічні препарати топічної дії,

які можуть використовуватися як для усунення нападу, так і з профілактичною

метою. Основним препаратом цієї групи є іпратропіум бромід (атровент), що

має більш тривалу дію, аніж Р₂-агоністи, однак ефект при його застосуванні

настає повільніше. Поєднане застосування цих препаратів сприяє збільшенню

тривалості бронходилатуючого ефекту. Часто використовують комбінований

препарат беродуал, який містить беротек і атровент. Терапевтична ефективність

його вища, ніж беротеку або атровенту при їх ізольованому застосуванні.

Антиалергійні препарати, які інгібують розвиток запалення

В даний час відомі наступні препарати, здатні інгібувати розвиток алергій-

ного запалення: кромоглікат натрію (інтал), недокроміл натрію (тайлед), кето-

тифен, глюкокортикоїди, інгібітори лейкотрієнів.

Кромоглікат натрію, недокроміл натрію і кетотифен (задитен) є стабіліза-

торами мембран опасистих клітин, у зв'язку з чим гальмують вивільнення ме-

діаторів запалення (гістаміну й інших біологічно активних амінів), які беруть

участь у розвитку алергійних реакцій.

Кромоглікат і недокроміл натрію використовуються в лікуванні бронхіаль-

ної астми, будучи основними препаратами при легких формах, а в поєднанні із

симпатоміметиками - при середньотяжких формах бронхіальної астми.

Препарати на основі інталу широко застосовуються при лікуванні атопіч-

ного риніту (ломузол, кромолін), алергійного кон'юнктивіту (оптикром, кро-

могексал), гастроінтестинальної алергії (налкром).

Задитен (кетотифен) застосовують для лікування бронхіальної астми, алер-

гійних ринітів, алергійних захворювань шкіри.

Слід зазначити, що препарати даної групи ефективні для профілактики

загострень захворювання, призначаються довгостроково і не застосовуються

для лікування гострих нападів бронхіальної астми.

Глюкокортикоїди належать до групи протиалергійних фармакологічних

засобів, що мають виражену здатність гальмувати розвиток алергійних реак-

цій. Препарати призначаються наступним групам хворих:

1) пацієнтам з тяжкими, загрозливими для життя алергійними реакціями і за-

хворюваннями;

2) при резистентності до традиційних методів медикаментозного і немедика-

ментозного впливу протягом періоду загострення атопічного захворювання;

3) при безупинно рецидивному перебігу алергійного захворювання.

У пацієнтів 1-ї групи використовують парентеральний і пероральний шля-

хи введення глюкокортикоїдів, тоді як у хворих 2-ї і 3-ї груп найчастіше за-

стосовують локальні (топічні) глюкокортикоїди. При бронхіальній астмі вико-

ристовують інгаляційні форми препаратів, при атопічному дерматиті - креми,

при алергійному риніті - розчини й аерозолі. Побічні дії можуть розвивати-

ся у випадках тривалого лікування системними глюкокортикоїдами (синдром

Іценко - Кушинга, гіпофункція кори наднирників, виразки травного тракту, ар-

теріальна гіпертензія, остеопороз, стероїдний діабет). Побічні ефекти розви-

ваються і при тривалому лікуванні локальними глюкокортикоїдами (кандидо-

зи дихальних шляхів при астмі, витончення шкіри і піодермії при атопічному

дерматиті, атрофія слизової носа при атопічному риніті).

Використовуються також препарати, які порушують обмін лейкотріє-

нів. Препарати зафірлукаст і монтелукаст відносяться до так званих антаго-

ністів лейкотрієнів, а зілеутон - до інгібіторів 5-ліпооксигенази (ферменту, що

забезпечує синтез лейкотрієнів з арахідонової кислоти). З появою модифіка-

торів лейкотрієнів пов'язаний новий етап у лікуванні хворих із бронхіальною

астмою, оскільки в її патогенезі важливе місце посідає синтез і вивільнення

потужних медіаторів запалення - ліпооксигеназних продуктів метаболізму

арахідонової кислоти (цистеїнових лейкотрієнів). Комплекс лейкотрієнів С₄,

D₄ і Е₄, відомий як повільно реагуюча субстанція анафілаксії, бере участь

у всіх механізмах бронхообструкції: клітинному запаленні, набряку слизового

шару, секреції слизу, підвищенні проникності судин, проліферації гладеньких

м'язів дихальних шляхів. Призначення зафірлукасту дозволяє істотно знизити

дозу використовуваних глюкокортикоїдів. Важливо також відзначити, що інгі-

бітори лейкотрієнів ефективні при так званій аспіриновій астмі.

Сучасні підходи до лікування бронхіальної астми. Незважаючи на ве-

лику кількість протиастматичних препаратів, існує лише три основні сучасні

підходи до лікування даного захворювання. У кожному з цих підходів важливу

роль відіграють інгаляційні глюкокортикоїди.

Набільшим сучасним методом лікування БА є комбіноване застосування ви-

сокоактивних інгаляційних кортикостероїдів (флютиказон) з пролонгованими

селективними Р₂-адренергічними бронходилататорами (серевент). Результати

клінічних досліджень показали, що ця комбінація забезпечує посилення дії

її компонентів (потенційований синергізм). Важливою перевагою методу є

одночасний вплив на дві ланки патогенезу БА: запалення (інгаляційні глю-

кокортикоїди) і гіперактивність бронхів (пролонговані Р₂-агоністи). Помітним

досягненням останніх років стало створення препаратів, які поєднують в од-

ному інгаляторі обидва компоненти комбінованої терапії (фліксотид, серетид).

До недоліків методу відноситься неповна блокада запалення, оскільки гісто-

логічні дослідження слизової бронхів вказують на часткове збереження ознак

запального процесу навіть на тлі прийому клінічно ефективної дози інгаля-

ційного кортикостероїду. З іншого боку, тривале застосування адренергічних

засобів може бути небезпечним для пацієнтів з ішемічною хворобою серця.

Інший підхід засновано на використанні антагоністів цистеїнових лей-

котрієнів (монтелукаст, зафірлукаст, пранлукаст) і інгібітора 5-ліпооксиге-

нази (зілеутон) ізольовано або в комбінації з інгаляційним кортикостероїдом.

Вкрай важливою є здатність зазначених препаратів інгібувати процеси ремо-

делювання дихальних шляхів при БА. Можна відмітити достатньо високий

профіль безпеки і зручність застосування антилейкотрієнових препаратів (по