в історичному аспекті 28 страница

стагландин-індукована імуносупресія, яку можна усунути шляхом застосу-

вання нестероїдних протизапальних засобів (перевага надається селективним

препаратам). Однак, якщо застосовувати такі препарати в період розпалу го-

строго запального процесу, то за рахунок зняття простагландин-індукованої

імуносупресії можна спровокувати наростання некротичних змін у вогнищі

на фоні зниження ознак запалення в ньому. Отже, простагладин-індуковану

імуносупресію слід усувати при затяжному перебігу рецидивів запальних про-

цесів в періоди регресу клінічних проявів і реконвалесценції.

Антиоксидантна, загальнозміцнююча і симптоматична терапія ІДЗ.

Оскільки при хронічній активації фагоцитів відбувається виділення і нако-

пичення великої концентрації вільних радикалів, вельми небезпечних щодо

пошкодження не тільки патогену, але і власних структур, то у хворих на ІДЗ

актуальною стає антиоксидантна терапія (вітаміни С і Е, тіотріазолін, комп-

лекс Три-Ві-плюс). Звичайно, для належного функціонування імунної системи

необхідне збалансоване надходження усіх вітамінів і мікроелементів, які за-

діяні в обміні речовин організму людини, однак найбільше значення мають

вітаміни А, Е, С, D і мікроелементи Zn, Cu, Са, Mg і Se. Особливо істотне

місце у діяльності імунної системи посідають іони Zn, тому препарати цинку

(наприклад, цинктерал) деякими дослідниками розглядаються як імунотропні

засоби з переважно імуномодулюючою активністю.

Серед симптоматичної терапії ІДЗ слід зупинитися на принципах лікуван-

ня вторинних психічних розладів. Внаслідок хронічного інтоксикаційного син-

дрому у хворих на ІДЗ часто відзначаються астено-невротичні, іпохондричні

і депресивні порушення, які можуть досягати такого ступеня, що потребують

спеціального лікування. Майже всі відомі транквілізатори і антидепресанти

чинять виразну імуносупресивну дію, тому не можуть бути препаратами ви-

бору у хворих на ІДЗ. Перевагу слід надавати засобам рослинного походження

та деяким препаратам з побічною антидепресивною активністю (наприклад,

ноотропу прамірацетаму, гепатопротектору гептралу).

§10. Профілактика імунодефіцитних

захворювань

Імунопрофілактика в широкому значенні цього слова є першочерговим і

найважливішим завданням клінічної імунології.

Імунопрофілактика включає:

• первинну профілактику - комплекс заходів, спрямованих на виключення

дії факторів, які сприяють розвитку ІН і ІДЗ;

• специфічну імунопрофілактику - широку вакцинацію дитячого населен-

ня, яка проводиться з метою захисту від інфекційних захворювань шляхом

створення імунного прошарку;

• неспецифічну профілактику - заходи, спрямовані на підвищення механіз-

мів природженої резистентності організму.

ІДЗ найчастіше виникають на ранніх етапах онтогенезу і викликаються

наступними факторами:

• рецидивними вірусними і бактеріальними інфекціями;

• шкідливими впливами на вагітну (отрутами, токсинами виробничого або

побутового характеру);

• ендокринними порушеннями;

• психоемоційними стресами.

Профілактична вакцинація від краснухи в США призвела до зниження

частоти ІДЗ, обумовлених цим вірусом.

Генетичне консультування дає вірогідні дані тільки для встановлення

спадкових ІДЗ. Природжені ІДЗ діагностуються в основному за клініко-анам-

нестичними даними. Якщо в родині виявлено ІДЗ, усі родичі (члени родини)

повинні бути імунологічно обстежені. При народженні дитини в таких роди­нах необхідно провести планові діагностичні заходи: визначення в пуповинній

крові рівня Т- і В-лімфоцитів, вмісту імуноглобулінів, активності фагоцитозу,

комплементу. До отримання результатів обстежень дитина повинна перебу-

вати в стерильних умовах (у кювезі). Паралельно проводиться ультразвукове

дослідження тимусу. Як альтернатива можливе застосування рентгенографії

органів грудної порожнини.

Дітям з ІДЗ регулярно проводиться профілактика ГРВІ. Рекомендується

широке використання фізичних вправ, інгаляцій і інших фізіотерапевтичних

процедур.

Діти з ІДЗ потребують значної уваги педіатрів щодо лікування численних

інфекційних ускладнень, раннього виявлення характеру імунного дефекту і

його корекції.

Такі діти не повинні відвідувати організовані дитячі колективи - необхід-

но їх виховувати індивідуально.

Дітям з ураженням Т-ланки імунітету не можна переливати кров у зв'язку

з можливою реакцією "трансплантат проти хазяїна". Якщо вкрай необхідне

переливання крові, то її опромінюють дозою 2500 Рад.

Дітям з ІДЗ аденоїдектомія і тонзилектомія проводиться лише за суворими

показаннями. Спленектомія протипоказана у зв'язку з можливістю приєднання

дефіциту фагоцитозу і В-ланки імунітету і розвитком блискавичного сепсису.

Глюкокортикоїди призначаються тільки в екстремальних випадках.

Призначення антибіотиків для лікування інфекцій є часом життєво необхід-

ним заходом. Вибір антибіотика і його доза ідентичні звичайним пацієнтам.

Антибіотикотерапія призначається негайно із самого початку інфекційно-

го процесу з посівом гемокультури, виділень і середовищ для визначення при-

роди мікрофлори і її чутливості до антибактеріальних засобів.

Якщо немає ефекту від призначення антибактеріальних препаратів, необ-

хідно пам'ятати про грибкову, мікобактеріальну, вірусну або протозойну ін-

фекції. Завжди необхідний точний мікробіологічний діагноз.

Усім дітям при рівні CD4⁺ Т-лімфоцитів менше 25 % від нормальної ве-

личини або у випадках пневмоцистної пневмонії призначаються пентамедин

і дапсон.

Амантадин призначається при грипі, при вітрянці - ацикловір, при РС-ін-

фекції і парагрипі - аерозоль рибавірину. При вітряній віспі також доцільне

застосування донорського імуноглобуліну.

Інфекційні агенти, які надходять до організму у великій кількості і про-

тягом тривалого часу, можуть викликати антиген-індуковану імуносупресію.

Особливо слід відзначити патогени, які містять суперантигени, оскільки остан-

ні часто стають причиною патоген-індукованої імуносупресії макроорганіз-

му. До таких патогенів належать стафілококи, стрептококи, Candida albicans,

Helicobacter pylori. За наявності імуносупресії (неспецифічної або специфіч-

ної) імуностимулююча імунотерапія найчастіше не дає бажаного ефекту. Слід

зазначити, що стан імуносупресії переважно виникає саме у дітей раннього

віку у зв'язку з особливостями їх імунного статусу. Адекватне усунення іму-

носупресії, індукованої патогеном, полягає в застосуванні препаратів специ-

фічних або неспецифічних імуноглобулінів. Своєчасне проведення імуногло-

булінотерапії при антиген-індукованій імуносупресії є профілактикою більш

серйозних імунологічних порушень, що можуть стати основою для розвитку

набутого імунодефіцитного захворювання.

Як відомо, введення імуноглобуліну може призвести до зниження про-

дукції власних антитіл. Однак при одначасному застосуванні індометацину

коротким тижневим курсом у субфармакопейній дозі має місце стимуляція

антитілогенезу в умовах імуноглобулінотерапії. Слід зазначити, що антиген-

індукована імуносупресія при ураженнях, обумовлених St. aureus, С. albicans

і Н. pylori, часто поєднується з гістамін-індукованою імуносупресією, що ви-

магає додаткового призначення блокаторів Н₂-гістамінних рецепторів.

При рецидивній інфекції використання етіотропних засобів із профілак-

тичною метою не тільки неефективне, але й шкідливе. У таких випадках для

профілактики рецидивів варто провести корекцію виявлених імунних дефек-

тів. При цьому необхідність застосування засобів етіотропного спрямування

виникає лише при черговому загостренні інфекційного процесу.

При стрес-індукованному імунодефіцитному захворюванні страждає на-

самперед функція природних кілерів. У таких випадках для попередження

серйозних імунних розладів показане проведення психотерапевтичного ліку-

вання (усунення етіологічного фактору) і застосування дибазолу для підви-

щення активності природних кілерів.

З лікувальних засобів, що можуть призвести до імунологічних розладів, у

практиці найбільше часто застосовуються нестероїдні протизапальні засоби,

сульфаніламіди, антибіотики й антигістамінні препарати (блокатори Н^гіста-

мінних рецепторів). Для профілактики імунодефіцитних захворювань необхід-

но дотримуватися чітких показань до призначення наведених засобів, рекомен-

дованого дозування і терміну застосування препарату при різній патології.

При розвитку запальних вогнищ (наприклад, ангіни або артриту) кліні-

цисти з перших днів захворювання призначають нестероїдні протизапаль-

ні засоби. Проте таке призначення зазвичай сприяє посиленню некротичних

змін у вогнищі інфекції, оскільки нестероїдні протизапальні засоби знімають

простагландин-індуковану імуносупресію, спрямовану на обмеження само-

пошкодження при запаленні. Для запобігання посиленої альтерації необхідно

призначати десупресорної терапії тільки після санації вогнища етіотропними

засобами. З іншого боку, застосування нестероїдних протизапальних препа­ратів обґрунтовано у фазі реконвалесцентнбго субфебрилітету (особливо при

вірусних інфекціях), оскільки вони знімають невиправдану в цьому періоді

простагландин-індуковану імуносупресію, попереджаючи приєднання інфек-

ційних (грибкових, бактеріальних) ускладнень.

Серед антибактеріальних засобів найбільш виражений імуносупресивний

ефект чинять тетрациклін і левоміцетин. З іншого боку, піразинамід і фуразо-

лідон посилюють фагоцитоз. Ці препарати можна призначати коротким кур-

сом у випадках незавершеного фагоцитозу, оскільки вони поліпшують умови

злиття фагоцитарних вакуолей з лізосомами.

Метаболіти сульфаніламідних препаратів конкурентно зв'язуються з аль-

бумінами плазми крові, зменшуючи дезінтоксикаційну роль останніх при за-

паленні. Тому сульфаніламіди варто застосовувати на тлі адекватної дезінток-

сикаційнної терапії. Варто звернути увагу на лімфопроліферативний ефект

сульфаніламідних засобів. Він може бути корисним для стимуляції імунної

відповіді за умови високого нейтрофільозу. У той же час у дітей раннього віку

лімфоцити переважають у формулі крові, тому надлишкова стимуляція цієї

ланки легко призводить до зриву компенсаторних механізмів і розвитку лім-

фопроліферативних захворювань. У зв'язку з цим вважається неприпустимим

призначення сульфаніламідів у імунологічно скомпрометованих дітей до за-

вершення другого перехресту у формулі крові.

При проведенні етіотропної терапії варто враховувати, що далеко не кожен

мікроорганізм, виділений мікробіологічними методами з матеріалу хворого

(мокротиння, слина й ін.), є істинним етіологічним фактором захворювання.

Лише бактерії, які здійснили адсорбцію на поверхні епітеліальних клітин, ви-

являють свої патогенні властивості. Якщо виділяються мікроорганізми, які не

здійснюють фіксації на клітинах макроорганізму, то позитивне бактеріологіч-

не дослідження не є вірогідним доказом етіологічної ролі даного патогену у

розвитку інфекційного захворювання.

У клінічній практиці міцно затвердилася традиція включати в комплекс те-

рапії будь-якого запального процесу антигістамінні засоби. Відомо, що гістамін

є медіатором алергійних реакцій, проте його біологічна роль не обмежується

зазначеним ефектом і є набагато ширшою. Гістамін - скоріше фізіологічний

регулятор тканинного й імунного гомеостазу, ніж простий медіатор алергії.

Установлено, що однією з найпотужніших внутрішньоклітинних регуля-

торних систем організму є аденілатциклазна система. Гістамін - ефективний

регулятор активності цієї системи. При цьому він виконує наступні біологічні

функції: активує симпато-адреналову систему, впливає на секреторну функ-

цію шлунково-кишкового тракту, регулює всмоктування поживних речовин у

кишківнику, підтримує оптимальну мікроциркуляцію в легенях і забезпечує

адекватний рівень легеневої вентиляції. Разом з цим, гістамін відіграє важливу

роль у реакції шкіри на пошкодження. За посередництвом ЦНС даний медіа-

тор бере участь у терморегуляції і впливає на синтез пролактину, вазопресину,

АКТГ і гормонів кори наднирників. Крім того, гістамінергічні тракти відпо-

відальні за стан бадьорості організму.

Таким чином, гістамін - це фізіологічний регулятор і універсальний індук-

тор багатьох процесів.

Отже, антигістамінні препарати не тільки пригнічують дію гістаміну як

запального медіатора, але й блокують всі інші його біологічні функції. Тому

призначення антигістамінних препаратів повинне бути чітко обґрунтованим,

оскільки може призвести до несприятливих наслідків. Так, при хелікобактер-

ній інфекції блокатори Н₂-гістамінних рецепторів можуть посилити виразкоут-

ворення, оскільки знімають гістамін-індуковану імуносупресію, посилюючи

запалення в місці перебування патогену.

§11. Вакцинація пацієнтів з імунодефіцитними

захворюваннями

У боротьбі з керованими інфекціями найбільш важливу роль відіграють

ефективні заходи вакцинації. Досягти поставленої мети можливо за умови

індивідуального підходу до вакцинального процесу. Вакцинація може не ви-

кликати імунної відповіді, якщо перед нею дитина отримала у-глобулін або

плазму.

Варто враховувати наступні положення при проведенні вакцинації дітей з

різними дисфункціями імунної системи:

• Пацієнти з тяжкими клітинними і/або комбінованими ІДЗ не повинні вакци-

нуватися живими вакцинами, у зв'язку з ризиком розвитку тяжких усклад-

нень і вакциноіндукованних інфекцій.

• Діти, які мають імунні дефекти переважно клітинної ланки, не вакцинуються:

- вакциною БЦЖ

- живими вірусними вакцинами (жива корова вакцина, жива краснушна

вакцина, жива паротитна вакцина). У той же час ці діти можуть вакцину-

ватися проти дифтерії (АДС), поліомієліту.

• Діти, які мають агаммаглобулінемію (синдром Брутона), не повинні вакци-

нуватися живою оральною поліомієлітною вакциною, оскільки в них мо-

жуть спостерігатися вакцино-асоційованний поліомієліт (паралітичні про-

яви) і тривале виділення поліовірусів з кишківника.

• Туберкулінові тести всім дітям з ІДЗ проводяться кожні 2 роки.

• Пацієнтів з ІДЗ необхідно всіляко захищати від контакту з інфекційними

хворими.

• Усім пацієнтам з ІДЗ імунізація проводиться на тлі загальнозміцнювальної

терапії, стимуляторів інтерфероногенезу (наприклад, дибазолу).

• При контакті пацієнта, що має ІДЗ, із хворим вітряною віспою необхідно

ввести йому 2 дози донорського імуноглобуліну.

Особливості вакцинації пацієнтів із системними захворюваннями

сполучної тканини:

1. Пацієнтам із системними захворюваннями сполучної тканини за 10-15 днів

до і 30-40 днів після щеплення проводять протирецидивну протизапальну

терапію.

2. Якщо пацієнт отримував базисну терапію не менше 6-ти місяців, призна-

чення інших препаратів не потрібно.

3. При тривалості ремісії більше 1-го року використовують тільки загально-

зміцнювальні засоби.

4. Якщо пацієнт не оглядався відповідним фахівцем більше 1-го року, призна-

чають лабораторні обстеження (загальний аналіз крові, визначення С-реак-

тивного білка, білкових фракцій і т.д.).

Особливості вакцинації пацієнтів з алергійними захворюваннями:

1. Хворим бронхіальною астмою з 5-7 днів до і на 7-10 днів після вакцинації

збільшують дозу підтримувальної курсової терапії.

2. При тяжких формах додатково призначаються антигістамінні препарати.

Вакцинація пацієнтів з онкологічними захворюваннями:

1. Пацієнтам з онкологічними захворюваннями вакцинація показана тіль-

ки через 1 рік після операції, хіміотерапії або променевої терапії.

2. Вакцинація пацієнтів груп ризику повинна проводитися суворо індиві-

дуально, під контролем імунолога-консультанта і при відповідній підготовці.

Резюме

Дисфункції імунної системи - найчастіша патологія, з якою доводить-

ся зустрічатися клінічному імунологу. Труднощі виявлення ІДЗ полягають в

тому, що останні не мають певних специфічних симптомів, а проявляються

під виглядом "масок" інших захворювань. Тому необхідна певна настороже-

ність при виявленні ІДЗ. Нижче наведена синдромальна характеристика іму-

нодефіцитних захворювань (табл. 33). Хоча в таблиці наведені лише спадкові

форми ІДЗ, варто враховувати, що на практиці набагато частіше зустрічаються

фенокопії спадкових захворювань - природжені або набуті ІДЗ, які мають

аналогічну клініко-імунологічну характеристику, але не передаються з поко-

ління в покоління.

Таблиця 33.

____________ Синдромальна характеристика спадкових ІДЗ_____________

1. Рецидивні респіраторні захворювання (бронхіти, пневмонії)___________

• Агаммаглобулінемія (синдром Брутона)

• Дефіцит IgG

• Дефіцит IgA

• Загальний варіабельний імунодефіцит

• Синдром Гуда

• Синдром Незелофа

• «Швейцарський» тип тяжкого комбінованого імунодефіциту (ТКІД)

• Синдром «голих лімфоцитів»

• Синдром Оменна

• Синдром Мак-К'юзика

• Синдром Ді-Джорджі

• Синдром Луї - Барр

• Дефіцит пуриннуклеозидфосфорилази

• Оротацидурія____________________________________________________

2. Діарея__________________________________________________________

• Швейцарський варіант ТКІД

• Синдром Незелофа

• Лімфангіоектазія кишківника

• Дефіцит IgA

• Дефіцит секреторного IgA

• Загальний варіабельний імунодефіцит

• Аутосомно-рецесивна агаммаглобулінемія

• Агаммаглобулінемія Брутона

• Дефіцит аденозиндезамінази

• Дефіцит пуриннуклеозидфосфорилази

• Хвороба Швахмана

• Хронічний гранулематоз

• Хвороба Оменна__________________________________________________

3. Сепсис________________________________________________

• Ретикулярна дисгенезія

• Швейцарський тип ТКІД (БЦЖ-сепсис)

• Синдром Незелофа

• Брутонівська агаммаглобулінемія

• Гіпер-IgM синдром

• Хвороба Костмана

• Синдром Чеддіака - Хігасі

• Хронічний гранулематоз___________________________________________

4. Екзема

• Синдром Віскотта - Олдрича

4 Синдром Леттерера - Сиве

• Синдром Незелофа

• Агаммаглобулінемія Брутона

• Хронічний гранулематоз

• Синдром Джоба_____________________

5. Кандидоз_________________________

• Слизово-шкірний кандидоз

• Швейцарський тип ТКІД

• Дефіцит аденозиндезамінази

• Дефіцит вітаміну Н (біотину)

• Ентеропатичний акродерматит

• Синдром коротконогих карликів_______

6. Затримка росту і розвитку___________

• Синдром Блума

• Синдром «голих лімфоцитів»

• Оротацидурія

• Дефіцит вітаміну Н (біотину)

• Ентеропатичний акродерматит

• Хвороба Швахмана__________________

7. Гепатоспленомегалія_______________

• Загальний варіабельний імунодефіцит

• Ентеропатичний акродерматит

• Синдром Леттерера - Сиве

• Синдром Оменна

• Гіпер-IgM синдром

• Дефіцит IgG

• Циклічна нейтропенія

• Синдром Чеддіака-Хігасі

• Хронічний гранулематоз______________

8. Лімфаденопатія____________________

• Синдром Оменна

• Синдром Леттерера-Сиве

• Синдром Чеддіака-Хігасі_____________

9. Лімфаденіти_______________________

• Синдром Незелофа

• Хронічний гранулематоз______________

Продовження табл. 33

10. Геморагічний синдром (+телеангіектазії)

• Синдром Віскотта - Олдрича

• Синдром Луї - Барр______________________

11. Гіпоплазія лімфоїдної тканини__________

• Ретикулярна дисгенезія

12. Гіперпігментація

• Ентеропатичний акродерматит

13. Алопеція_____________________________

• Швейцарський тип ТКІД

• Дефіцит вітаміну Н (біотину)

• Синдром Оменна

• Слизово-шкірний кандидоз

14. Судоми

• Синдром Ді - Джорджі

• Дефіцит вітаміну Н (біотину)

• Дефіцит пуриннуклеозидфосфорилази

15. Атаксія

• Дефіцит вітаміну Н (біотину)

• Дефіцит пуриннуклеозидфосфорилази

• Синдром Луї - Барр

ГЛАВА II. КЛІНІКО-ІМУНОЛОГІЧНІ

АСПЕКТИ АТОПІЇ. ДИФЕРЕНЦІЙНА

ДІАГНОСТИКА АТОПІЇ ІПСЕВДОАТОПІЇ

§1. Визначення алергії, класифікація і стадії

алергійних реакцій

За останні десятиліття у всіх країнах світу відзначається посилення дії

на організм людини несприятливих факторів навколишнього середовища, що

призводить до збільшення частоти алергійних реакцій і захворювань. Слід за-

значити, що частішають також псевдоалергійні реакції, які необхідно дифе-

ренціювати з алергійними.

Завдяки значним досягненням фундаментальної і прикладної імунології

відбулися істотні зміни в розумінні поняття "алергія", яке було введено ав-

стрійським педіатром Пірке ще в 1906 році. На сьогодні алергійними прийнято

вважати тільки ті реакції, при яких має місце імунологічна стадія.

Алергія - імунопатологічна реакція організму на речовини антиген-

ної або гаптенної природи (алергени), яка супроводжується порушенням

структури і функції власних клітин, тканин, органів і систем.

Алергійні захворювання виникають у результаті зриву імунорегуляторних

механізмів і можуть розглядатися як імунодефіцитні захворювання, обумовле-

ні насамперед недостатністю Т-клітинної ланки імунітету (переважно Т-лім-

фоцитів, які виконують супресивну функцію).

Найбільше поширення отримала класифікація типів алергійних реакцій за

Джеллом і Кумбсом, яка ґрунтується на патогенетичому принципі. Згідно з

цією класифікацією розрізняють атопічні, цитотоксичні, імунокомплексні

і клітинні алергійні реакції. На сьогодні самі автори визнали, що запропо-

нована ними класифікація описує основні типи цілком нормальних імунних

реакцій. Лише їх необгрунтована гіперактивація може призводити до розвитку

самопошкодження. Сьогодні поняття „алергія" схильні звужувати до атопії.

У перебігу кожного типу реакцій розрізняють три стадії:

• імунологічну (розпізнавання антигену і формування специфічних імунних

факторів - антитіл або імуноцитів);

• патохімічну (дія численних медіаторів, що вивільняються внаслідок реалі-

зації імунологічної стадії);

• патофізіологічну (порушення функцій органів і тканин, що проявляється

тими чи іншими клінічними симптомами).

Таким чином, прояви патофізіологічної стадії, з якими має справу клініцист

при огляді хворого, є лише "вершиною айсберга" тих численних складних пе-

ретворень, що відбуваються протягом імунологічної і патохімічної стадій. Слід

зазначити, що кожен тип імунних реакцій має специфічний механізм першої

стадії, однак перебіг патохімічної і патофізіологічної стадій у них однаковий.

§2. Атопічні реакції

Атопія - алергійні реакції, опосередковані специфічними IgE. У зв'язку з

високою динамікою патологічного процесу атопічні реакції раніше називали

гіперчутливістю негайного типу (ГНТ).

Механізм. Для розвитку атопічної реакції необхідна взаємодія антигену з

антитілами (AT), які відносяться до імуноглобулінів класу Е. На етапі сенсибі-

лізації в результаті розпізнавання алергену синтезуються специфічні IgE, які

фіксуються на мембрані опасистих клітин і базофілів крові. При цьому вони

зв'язуються своїми Fc-ділянками з так званими високоафінними рецептора-

ми до Fc-фрагменту IgE (Fcs-R,). Відомо, що високоафінні рецептори перебу-

вають саме на мембранах опасистих клітин і базофільних гранулоцитів крові.

Останнім часом вони також виявлені на клітинах Лангерганса й еозинофілах.

Так звані низькоафінні рецептори до IgE (Fce-R,,) експресуються на мемб-

ранах лімфоцитів, тромбоцитів, еозинофілів і дендритних клітин. Завдяки цим

рецепторам зазначеними клітинами здійснюється IgE-залежне вивільнення

медіаторів запалення. Встановлено, що саме ІЛ-4 посилює експресію низько-

афінних рецепторів до IgE.

При повторному надходженні до організму алергену (імунологічна ста-

дія реакції) відбувається його взаємодія зі специфічними IgE, фіксованими

на базофілах крові і опасистих клітинах. Причому для повноцінної передачі

сигналу усередину клітини необхідне перехресне зв'язування Fab-фрагментів

двох суміжних молекул IgE одним алергеном. Активація зазначених клітин

супроводжується їх дегрануляцією - вивільненням вмісту цитоплазматичних

гранул до позаклітинного середовища. Важливо відзначити, що процес дегра-

нуляції не супроводжується руйнуванням мембрани, тому клітина-продуцент

зберігає свою життєздатність. Після цього розпочинається патохімічна (медіа-

торна) стадія патологічного процесу.

Розрізняють гостру (ранню) і пізню фази патохімічної стадії алергійної

реакції першого типу. У розвитку гострої стадії відіграють роль біологічно

активні речовини (БАР), які вивільняються безпосередньо з базофілів крові і

опасистих клітин: гістамін, гепарин, лейкотрієни (у тому числі повільно ре-

агуюча субстанція анафілаксії [ПРС-А]), фактори хемотаксису еозинофілів,

нейтрофілів та інші. Ці біологічно активні речовини впливають на капілярну

стінку, викликаючи розвиток реакції запалення. Як наслідок виникає гіперемія

тканини, місцевий набряк, свербіння, спазм бронхів, артеріальна гіпотензія

(аж до колапсу і шоку).

Пізня фаза алергійної реакції, яка розвивається через 4-12 годин після

гострої, характеризується залученням до патологічного процесу еозинофілів,

нейтрофілів і макрофагів. Зазначені клітини надходять до вогнища завдяки дії

факторів хемотаксису, які вивільняються протягом ранньої фази. Важливим

етапом розвитку пізньої фази є прилипання цих клітин до ендотелію і наступ-

на їх трансендотеліальна міграція, обумовлені посиленням експресії молекул

адгезії на лейкоцитах і ендотелії. Прибулі клітини розпочинають продукцію

факторів агресії: вільних радикалів і протеолітичних ферментів (нейтрофі-

ли і макрофаги), тромбоцитактивуючого фактору, головного лужного біл-

ка, катіонних білків, пероксидаз (переважно еозинофіли). Зазначені фактори

агресії призначені для знищення мікроорганізмів (живих систем). Оскільки

алергени в основному є біологічно інертними структурами (частинки пилу, пи-

лок рослин, елементи диму тощо) весь агресивний потенціал активованих клі-

тин спрямовується на власні тканини, тобто відбувається аутопошкодження.

Еозинофіли відіграють подвійну роль у реалізації атопічних реакцій. З од-

ного боку, вони виділяють гістаміназу (яка розщеплює гістамін), арилсульфа-

тазу В (розщеплює лейкотрієни) і фосфоліпазу D (інактивує тромбоцитакти-

вуючий фактор), чим перешкоджають подальшому розвитку реакцій гострої

фази. З іншого боку, фактори агресії, продуковані еозинофілами, сприяють

розвитку симптомів пізньої фази. Слід зазначити також вироблення еозинофі-

лами тих цитокінів (ІЛ-3, ІЛ-4 й інші), які сприяють синтезу IgE і дозріванню

опасистих клітин. Виходячи з цього, можна припустити, що еозинофіли є сво-