в історичному аспекті 27 страница

препарату очищеного С1-інгібітора. Варто враховувати, що СІ-інгібітор міс-

титься у свіжозамороженій плазмі, тому введення цього препарату в гострому

періоді хвороби також є патогенетично обґрунтованим. Крім того, ефективне

використання є-амінокапронової кислоти, яка має широку антиферментативну

активність. При частих рецидивах набряку застосовують пероральні препара-

ти з андрогенною дією (данол, даназол). Антигістамінні препарати не тільки

неефективні, але й можуть спровокувати розвиток нових набряків.

2. Пароксизмальна нічна гемоглобінурія - спадкове захворювання, обу-

мовлене патологічно підвищеною чутливістю еритроцитів до пошкоджуючої дії

комплементу. Розвиток хвороби пов'язаний з відсутністю на мембрані еритроци-

тів глікозильованого фосфатидилінозитолу, який підтримує поверхневі молеку-

ли, що у нормі інактивують каскад комплементу і попереджають аутоагресію.

Захворювання перебігає у вигляді нападів гемолітичної анемії, обумовле-

ної внутрішньосудинним гемолізом еритроцитів. У клініці характерний періо-

дичний раптовий розвиток гіпертермії, жовтяниці і зміни кольору сечі, яка стає

коричневою або навіть чорною. Унаслідок масивного внутрішньосудинного

гемолізу можливий розвиток гострої ниркової недостатності. Лабораторно від-

значається анемія, гіпергемоглобінемія і гемоглобінурія, гіпербілірубінемія.

Для патогенетичного лікування використовують препарати рекомбінант-

ного DAF - фактору, що прискорює розпад компонентів комплементу (див.

"Структура і функціональне призначення окремих компонентів природженого

імунітету"). Показані дезінтоксикаційнні заходи (колоїдні, кристалоїдні роз-

чини, діуретики). При глибокій анемії проводять переливання відмитих і роз-

морожених еритроцитів. Варто мати на увазі, що може знадобитися інтенсив-

на терапія гострої ниркової недостатності.

3. Синдром "ледачих лейкоцитів" (див. "Синдром затриманого відпадін-

ня залишку пуповини").

§8. Набуті імунодефіцитні захворювання і вторинна

імунна недостатність

Вторинна імунна недостатність - це досить розповсюджений стан, що

є наслідком основного захворювання або фактору. ВІН може бути обумовле-

на втратою імуноглобулінів (нефротичний синдром, ексудативна ентеропатія,

хвороба Крона й ін.) або недостатнім їх синтезом (гіпотрофія, протозойні і

глистяні інвазії, захворювання печінки). Порушення дозрівання Т-лімфоцитів,

поломки в їх взаємодії з В-лімфоцитами виникають при дії ксенобіотиків їжі

й іонізуючого випромінювання, при перинатальній патології, вірусних інфек-

ціях (вірус краснухи, цитомегалії, простого герпесу, Епштейна - Барр вірус

[ЕБВ]), недостатності харчування, гіповітамінозах, дефіциті мікроелементів,

при тривалому застосуванні цитостатиків, кортикостероїдів і деяких інших

препаратів. Досить часто імунна недостатність розвивається внаслідок дії са-

мих мікроорганізмів.

Відомі наступні механізми розвитку ВІН при гельмінтозах і інфекціях, ви-

кликаних найпростішими:

• пригнічення функції макрофагів (наприклад, при малярії);

• порушення імунорегуляцїї (зокрема, глобальній активності клітин-супресорів);

• мітогенний ефект продуктів паразитів (поліклональна гіперглобулінемія

при малярії і трипаносомозі з порушенням первинної відповіді);

• продукція паразитами лімфоцитотоксинів (Fasciola hepatica, Trichinella spir-

alis) або супресивно діючих факторів (шисто- і трипаносоми).

Бактеріальні інфекції рідше приводять до розвитку вторинної імунної не-

достатності. Передбачувані механізми розвитку ВІН у цих випадках поляга-

ють в порушенні функції вилочкової залози, пригніченні діяльності моноци-

тарно-макрофагальної системи, зміні кінетики внутрішньоклітинних процесів

(у тому числі за рахунок зміни рівня цАМФ).

Найбільш активний вплив на імунну систему чинять вірусні інфекції (кір,

краснуха, грип, епідемічний паротит, гепатит). Механізми, які забезпечують

розвиток імунної недостатності при вірусних інфекціях, досить різноманітні.

Можна назвати найважливіші з них:

• безпосереднє ураження вірусом лімфоцитів або макрофагів (наприклад,

ВІЛ, ЕБВ);

• імуносупресія, опосередкована вірус-індукованими Т-клітинами-супресорами;

• викликана вірусом модифікація мембран лімфоцитів;

• дія блокуючих факторів (імунні комплекси);

• індукція утворення лімфоцитотоксичних антитіл;

• тривала дія високих концентрацій інтерферонів;

• інтерференція вірусної інфекції і диференціювання (дефіцит IgA унаслідок

ураження вірусом краснухи у пренатальному періоді), однак у цьому випад-

ку частіше розвивається набуте ІДЗ.

Слід зазначити, що при тривалій дії факторів, які призводять до виникнен-

ня імунної недостатності, розвивається набуте імунодефіцитне захворюван-

ня. Просте усунення причинного фактору - недостатній захід для усунення

цієї хвороби, тому що внаслідок набутої неспроможності компенсаторних ме-

ханізмів утворений імунний дефект стає стабільним, і його усунення потребує

застосування спеціальних імунотропних засобів і дезінтоксикаційної терапії.

При формуванні дефектів у клітинній ланці імунітету виникає схильність

до розвитку пухлин, вірусних і грибкових інфекцій. При дефіцитах імуногло-

булінів частіше зустрічаються рецидивні гнійні бактеріальні інфекції.

Відомий епідеміолог О. В. Бароян відзначав, що однозначної відповідності

між властивостями збудника і клінічною картиною викликаних ним хвороб не-

має, а тому проблема полягає в особливостях імунної реактивності організму.

Особливу увагу імунологів і клініцистів привертають латентні і повільні

вірусні інфекції, що персистують в організмі протягом усього життя, періодич-

но викликаючи різну клінічну патологію (вірус простого герпесу, цитомегалії,

Епштейна - Барр й ін.). При тривалій циркуляції зазначені віруси провокують

утворення імунних комплексів, надлишок яких здатний викликати різні ура-

ження тканин, що приводить до розвитку васкулітів, захворювань нирок, ен-

цефалопатії, а також підвищує ризик виникнення колагенозів і пухлин. Тільки

цитомегалія, за даними літератури, є причиною ураження мозку у 15-20 %

дітей з дефектами розумового розвитку.

На сьогодні існує більше питань, аніж відповідей, у проблемі персистую-

чої вірусної інфекції. У чому полягає дефект реактивності при повільних ві-

русних інфекціях і як його коригувати? При яких повільні (в тому числі вну-

трішньоутробні) вірусні інфекції викликають генералізований або локальний

інфекційний або аутоімунний процес?

§ 9. Принципи лікування імунодефіцитних

захворювань

Принципи лікування імудефіцитних захворювань і вторинної імунної не-

достатності суттєво різняться між собою. Основні напрямки терапії ІДЗ:

1) усунення імунного дефекту застосуванню імунотропних медичних засобів;

2) відміна препаратів з побічною імуносупресивною дією;

3) вплив на інфекційні збудники шляхом застосуванням антимікробних пре-

паратів;

4) усунення метаболічної імуносупресії;

5) дезінтоксикаційна терапія;

6) застосування засобів, що нормалізують роботу шлунково-кишкового тракту;

7) усунення простагландин-індукованої імуносупресії;

8) призначення антиоксидантних, загальнозміцнювальних і симптоматичних

засобів.

Корекція імунного дефекту. Принциповим є положення щодо критеріїв

визначення імунних дефектів, які підлягають обов'язковій медикаментозній

корекції. Досвід моніторингу за хворими на ІДЗ свідчить, що лікувати необ-

хідно стійкі (зберігаються при дослідженні імунограми в динаміці) вірогідні

(зниження показника принаймні на 40-50 % від норми) клінічно маніфестні

імунні дефекти. Якщо існує одразу кілька дефектів, найбільшої ефективності

від імунотерапії слід очікувати при корекції того дефекту, зміна рівня якого ко-

релює з клінічним перебігом хвороби. Для встановлення таких дефектів, безу-

мовно, необхідне проведення імунограми в динаміці на фоні катамнестичного

клінічного спостереження за хворим.

Інше принципове положення стосується того, які саме імунотропні пре-

парати слід застосовувати при тих чи інших імунних дефектах. Перш ніж від-

повісти на це запитання, слід зазначити, що застосування імунотропних пре-

паратів можливе з імунотерапевтичною, імунопрофілактичною й імунореабі-

літаційною метою.

Імунотерапія - це комплекс лікувальних заходів, які реалізуються шляхом

прямого або опосередкованого впливу на імунну систему організму.

До основних напрямків імунотерапії відносять імуностимуляцію, імуно-

корекцію, імуномодуляцію й імуносупресію. При імуностимулюючій терапії

лікувальний вплив досягається за рахунок прямого стимулюючого впливу на

компоненти імунної системи. Властивостями імуностимуляторів володіють

адаптогени (женьшень, китайський лимонник, елеутерокок), а також препара-

ти ехінацеї. У разі імуносупресивної терапії лікувальним засобом є пригнічу-

ючий (супресивний) вплив на імунну систему. У якості імуносупресорів ви-

ступають цитостатики різних класів і препарати групи глюкокортикоїдів. При

цьому слід підкреслити, що ендогенні глюкокортикоїди є скоріше імуномоду-

ляторами, аніж прямими імуносупресорами. Сутність імунокорекції полягає

у зміні напрямку імунної відповіді. Зокрема, неефективна імунна відповідь

проти вірусних патогенів може бути обумовлена розгортанням переважно гу-

моральних реакцій імунітету. При цьому належний імунокоригуючий вплив

забезпечує застосування імунотропних засобів, які активують клітинну ланку

імунної відповіді (наприклад, препаратів інтерферонів). У разі імуномодуля-

ції під впливом застосовуваних імунотропних засобів відбувається підвищен-

ня ефективності імунної відповіді в межах сталого напрямку її розгортання.

Так, наприклад, до імуномодулювальних впливів можна віднести підвищення

афінності антитіл або трансформацію незавершеного фагоцитозу у заверше-

ний (зокрема при застосуванні лікопіду або поліоксидонію).

Показання до імунотерапії повинні бути чітко обґрунтовані в кожному

конкретному випадку з урахуванням ступеня її необхідності і терміну прове-

дення. Імунотерапія може застосовуватися в моно- і комбінованому режимі.

Моноімунотерапія використовується у хворих з ізольованим дефектом імуні-

тету і полягає у призначенні одного імунотропного препарату з урахуванням

індивідуальних особливостей організму хворого. Комбінована імунотерапія

означає одночасне використання декількох імуномодуляторів, які мають різний

механізм дії. Таке лікування повинен проводити висококваліфікований спеці-

аліст - клінічний імунолог під клінічним і лабораторним контролем. Відомо,

що призначення імунотропних засобів показано при млявому і хронічному пе-

ребігу запальних процесів. При цьому за умови перебігу запального процесу

більше 3-х місяців, частих рецидивах хвороби, розвитку супутніх ускладнень,

приєднанні суперінфекції, а також у випадку неефективності монотерапії слід

проводити комбіновану імунотерапію.

Імунопрофілактика - комплекс профілактичних заходів, кінцевий ефект

яких досягається за рахунок впливу на імунну систему.

Імунореабілітація - комплекс реабілітаційних втручань, які застосову-

ються для відновлення порушених показників імунної системи після перене-

сеної тяжкої хвороби, патологічного стану, проведеної цитостатичної терапії.

Сьогодні існує два підходи до призначення імунотропних засобів. Згідно з

першим, вважається, що у зв'язку з тісною взаємопов'язаністю імунних меха-

нізмів не існує препаратів, які б діяли лише на одну ланку імунітету або на один

імунологічний показник. Також стверджується, що немає виключно імуномоду-

люючих або імунокоригуючих засобів, оскільки всі такі імунотропні препарати

чинять стимулюючий ефект на імунну систему, тобто є імуностимуляторами.

Автори даного підходу доходять висновку, що при будь-якому дефекті можна

застосовувати будь-який імунотропний засіб, який посилює імунітет.

Прихильники іншого підходу стверджують, що імунотропні препарати

можна поділити принаймні за двома ознаками - за точкою прикладення дії

на імунну відповідь і за природою такої дії. Виділяються препарати, які пе-

реважно діють на фагоцитарну ланку (метилурацил, поліоксидоній, лікопід,

галавіт), на клітинну (тимоген, тималін, імунофан, ербісол, левамізол, пре-

парати групи інтерферонів) і гуморальну ланку набутого імунітету (мієлопід,

спленін, продигіозан, препарати імуноглобулінів). Також розрізняють препа-

рати, які володіють переважно імуно-стимулюючими (женьшень, китайський

лимонник, препарати ехінацеї, манакс, максимун), імунокоригуючими (препа-

рати імуноглобулінів, інтерферонів, колонієстимулюючих факторів) і імуно-

модулюючими властивостями (поліоксидоній, імунофан, ербісол). При цьому

стверджується, що вибір препарату має бути чітко пов'язаний з характером

імунного дефекту і напрямком імунотерапії (імуностимуляція, імунокорекція,

імуномодуляція).

Кожен із підходів має свої переваги і недоліки. Недоліком останнього є те,

що він мало враховує дійсну тісну взаємопов'язаність імунних процесів і над-

то спрощено трактує механізми імунотерапії. На практиці часто зустрічаються

випадки, коли, впливаючи на якусь одну ланку, отримують результат у вигля-

ді загального посилення імунітету або навіть у посиленні лише інших ланок

імунного захисту при незначній динаміці первинного імунного порушення. З

іншого боку, перший підхід не враховує важливого положення: незважаючи на

те, що імунотропні препарати можуть призводити до спільного ефекту, вони

мають різну точку прикладення дії, а значить, досягають результату різними

шляхами. Вибірковість дії імунотропних препаратів підтверджується резуль-

татами останніх імунологічних досліджень. Так, було встановлено, що імуно-

тропний засіб поліоксидоній найбільш ефективно зв'язується з моноцитами і

нейтрофілами і значно гірше (у 7-8 разів менше) з лімфоцитами. При застосу-

ванні електронної мікроскопії було виявлено, що поліоксидоній розташовуєть-

ся як на поверхні фагоцитів, так і в їх цитоплазмі. Фрагменти молекули поліок-

сидонію були виявлені і на поверхні лімфоцитів, однак не було зареєстровано

їх внутрішньоклітинної локалізації. Даний приклад демонструє вибірковість

дії поліоксидонію, який вважається засобом з переважним впливом на фагоци-

тарну ланку імунної відповіді.

Сучасний підхід до застосування імунотропних засобів полягає у призна-

ченні останніх згідно з профілем їх дії і природою наявного імунного дефекту,

однак очікувати слід не лише зміни причинного показника, а комплексних іму-

нологічних зрушеннь, які є результатом реалізації численних взаємозв'язків у

функціонуванні імунної системи. Незважаючи на те, що кожен імунотропний

препарат має свою точку прикладення дії на імунну систему, не можна виділя-

ти суто імуномодулюючих, імуностимулюючих та імунокоригуючих засобів,

тому що властивості останніх визначаються не тільки їх хімічною структурою,

але й дозою та конкретним клінічним випадком. Так, наприклад, малі дози

препаратів інтерферонів при переважній активації клітинної ланки імуніте-

ту у хворого чинять імуномодулюючий ефект, а високі - імуностимулюючий.

Однак якщо у хворого з вірусною інфекцією відзначається переважна акти-

вація гуморальної ланки імунітету, то застосування препаратів інтерферонів

буде чинити імунокоригуючий вплив. З іншого боку, при передозуванні цих

препаратів можна отримати імуносупресивний ефект. Отже, не існує препара-

тів імунокоректорів, імуномодуляторів та імуностимуляторів, а є різні напрям-

ки імунотерапії - імунокорекція, імуномодуляція, імуностимуляція.

Таким чином, імунотропні препарати повинні призначатись з урахуванням

клінічних і імунологічних показників в умовах клініко-лабораторного контр-

олю за впливом терапії на імунну систему кожного конкретного пацієнта.

Основні принципи призначення імунотропних препаратів:

1) призначення їх тільки при імунодефіцитних захворюваннях;

2) попереднє застосування дезінтоксикаційної терапії для покращення функ-

ції елімінаційних органів (ферменти, сорбенти, інфузійна терапія);

3) коректний вибір препарату залежно від ступеня порушення функції тієї чи

іншої ланки імунітету і стадії патологічного процесу;

4) попереднє визначення індивідуальної чутливості до препаратів, а іноді - і

до доз препаратів in vitro;

5) розрахунок оптимальної дози препарату;

6) визначення індивідуальної схеми введення;

7) у дітей і людей похилого віку необхідне дотримання принципу повільного

поступового збільшення дози імунотропного препарату.

Слід вказати, що, крім препаратів, які відносяться за класифікацією до

імунотропних, багато з медикаментів, що вводяться в організм з іншою метою,

також можуть чинити відчутний позитивний вплив на імунну систему (фу-

разолідон, рибоксин, курантил, дибазол та інші). Препаратам народної меди-

цини, фізіотерапевтичним засобам, температурно-кліматичним умовам також

може бути притаманний виразний імунотропний ефект. Останніми роками в

імунології стали широко використовувати немедикаментозні методи - магні-

тотерапію, електромагнітотерапію (міліметровими і дециметровими хвилями),

ультрафіолетове і лазерне опромінення крові.

Імунотропні препарати слід призначати в контексті наявних нейро-ендо-

кринних порушень і з урахуванням циркадних ритмів організму. Імунна систе-

ма тісно пов'язана з іншими життєзабезпечуючими системами, перш за все - з

центральною нервовою і ендокринною. Центральний орган імунної системи

- тимус - є ланкою системи гіпоталамус - гіпофіз - кора наднирників - ста-

теві залози. Тому досягнути певного впливу на імунну систему можна також

шляхом впливу на центральну нервову і ендокринну системи. Так, корекція

гіпотиреозу препаратами L-тироксину здатна усунути супутні імунні розлади,

які були пов'язані з гормональними порушеннями. З іншого боку, призначення

седативної терапії в умовах хронічного стресу може не тільки усунути прояви

вторинної імунної недостатності, але й бути профілактикою розвитку ІДЗ.

Функціональні можливості імунної системи (як і інших систем організ-

му) коливаються в циркадному ритмі, що необхідно враховувати, призначаючи

імунотропну терапію. Тимус і кора надниркових залоз функціонують у проти-

фазі один до одного. Період найбільшої активності імунної системи припадає

на вечірній час. Саме протягом цього терміну найдоцільніше введення біль-

шості імунотропних препаратів. Однак ті імунотропні засоби, які модулюють

синтез гормонів кори наднирників (корінь солодки, женьшень, елеутерокок),

слід застосовувати вранці, що відповідає фізіологічному періоду переважання

функції кори наднирників.

Для імунної системи характерна чітка збалансованість роботи систем і ан-

тисистем, послідовність етапів реагування. Отже, плануючи лікування імуно-

тропними препаратами, необхідно чітко визначити клініко-імунологічну ста-

дію гострого запального процесу і ступінь порушення імунного механізму.

В період розвитку і розпалу клінічних проявів доцільне застосування

імуномодулюючої або імунокоригуючої терапії. Однак, якщо період розпа-

лу перебігає надто бурхливо і є загроза формування синдрому системної за-

пальної відповіді (див. "Імунологічні аспекти сепсису") доцільним є короткий

курс імуносупресивної терапії (глюкокортикоїди, інфліксимаб). У період ре-

конвалесценції, коли антигенне навантаження значно зменшується, можливе

проведення імуностимулюючої терапії. Крім того, саме у цей період гостро-

го запального процесу найдоцільніше застосовувати імунотропні препарати з

вакцинуючим ефектом, які здебільшого отримані на основі лізатів мікроорга-

нізмів (Бронхо-Мунал, імудон, рибомуніл).

У випадку глибоких і задавнених імунних дефектів виникає потреба у в/м

або в/в введенні імунотропних препаратів. Якщо ж імунні розлади помірної гли-

бини і виникли нещодавно, можна обмежитися пероральним прийомом ліків.

Оскільки імунний дефект при ІДЗ має стійкий характер, часто доводиться

проводити кілька курсів імунотерапії з інтервалами в 1-3 місяці. Напрямки лі-

кування вторинної імунної недостатності включають ті ж самі компоненти, що

при ІДЗ, однак не передбачають застосування власне імунотропних препаратів.

Відміна препаратів з побічною імуносупресивною дією. Виконання цієї

вимоги іноді може дати більший клінічний ефект, ніж застосування найсучас-

нішого імунотропного засобу. Завжди слід пам'ятати, що неселективні несте-

роїдні протизапальні засоби, антигістамінні препарати (особливо димедрол),

сульфаніламіди, деякі антибіотики (левоміцетин, тетрациклін, ізоніазид), ди-

фенін, трициклічні антидепресанти, бензодіазепінові транквілізатори здатні

чинити відчутний імуносупресивний ефект. Тому перед початком імунотерапії

необхідно з'ясувати, які саме препарати приймає хворий і відмінити або замі-

нити ті засоби, що провокують розвиток імунної недостатності.

Призначення антимікробних препаратів не є ключовим у лікуванні

хворих на ІДЗ, оскільки в більшості випадків запальні процеси викликають

умовно-патогенні мікроорганізми, активація яких пов'язана не стільки з реа-

лізацією їх патогенних властивостей, скільки зі зниженням імунного нагляду.

При застосуванні таких препаратів перевагу слід надавати засобам з побіч-

ною імуномодулюючою активністю і уникати препаратів з імуносупресивним

ефектом. Останніми роками відзначається зростання інтересу до деяких груп

антибіотиків, виходячи з виявленого факту своєрідної взаємодії між ними і

фагоцитами. Ця взаємодія може здійснюватися як безпосередньо шляхом про-

никнення препарату у фагоцитуючі клітини, так через підготовку бактерій до

фагоцитозу. До таких груп антибіотиків належать:

• похідні фторхінолонів - ципрофлоксацин (ципробай), пефлюксацин (абак-

тал);

• макроліди - еритроміцин, мідекаміцин, кларитроміцин, олеандоміцину

фосфат, рокситроміцин (рулід);

• азаліди - азитроміцин (сумамед);

• рифампіцин.

У дослідах in vitro було встановлено, що ці антибіотики здатні впливати на

різні стадії фагоцитозу, причому в умовах застосування у терапевтичних дозах.

За допомогою радіоактивних ізотопів виявлено, що внутрішньоклітинна кон-

центрація таких антибіотиків у 5-40 разів перевищує позаклітинну. З'ясовано,

що ці антибіотики накопичуються у лізосомах, підвищуючи при цьому рН

лізосомального золя і модулюючи внутрішньоклітинний транспорт кальцію.

За даними трансмісійної електронної мікроскопії встановлено, що, зокрема,

лінкоміцин порушує біосинтез полісахаридної капсули мікроба. Цей процес

поєднується з посиленням фагоцитарного захоплення і подальшого переварю-

вання патогену. Комплемент- і антитілозалежний фагоцитоз посилюється ан­тибіотиком кліндаміцином. У мінімальній інгібуючій концентрації біологічна

активність кліндаміцину спрямована проти експресії бактеріальних факторів

вірулентності, препарат підвищує чутливість бактерій до різноманітних захис-

них механізмів організму людини. Оскільки застосування кліндаміцину по-

силює функцію клітин, що беруть участь в імунній відповіді, препарат можна

розглядати як модулятор імунної реакції організму.

Препарати ацикловіру і ганцикловіру хоча і є досить ефективними засо-

бами при хронічних інфекціях, викликаних вірусом Herpes simplex, чинять

супресивний ефект на імунну систему. Перспективними противірусними пре-

паратами при інфекціях, викликаних вірусами герпетичної групи (вірус про-

стого герпесу, цитомегаловірус, Епштейна - Барр вірус та інші), є гропринозин

та ізопринозин, які поєднують пряму противірусну дію і модулюючий ефект

на клітинну ланку імунітету. Однак останнім часом накопичується все біль-

ше фактів про найвищу ефективність при хронічних герпесвірусних інфекціях

комбінованої терапії, що включає застосування специфічних імуноглобулінів

і препаратів інтерферонів. Різні дослідники розходяться у думках щодо схеми

застосування препаратів імуноглобулінів при вірусних інфекціях. Існує два під-

ходи до терапії препаратами імуноглобулінів. Згідно з першим, практикується

щоденне введення дрібних доз імуноглобулінів курсом близько 10-12 ін'єкцій,

що відповідає принципам застосування багатьох медичних препаратів. Згідно

з іншим підходом, рекомендують усю розраховану дозу специфічного імуно-

глобуліну вводити одночасно, а потім проводити терапію препаратами інтер-

феронів (10-12 щоденних в/м ін'єкцій).

Усунення метаболічної імуносупресії. Останнім часом встановлено, що

запальний процес посередництвом цитокінів призводить до метаболічних пе-

ребудов в організмі, які самі по собі здатні чинити імуносупресивний ефект

(так звана метаболічна імуносупресія). Метаболічна імуносупресія пов'язана

здебільшого з порушенням діяльності ключових елімінаційних органів - пе-

чінки і нирок, однак часто це виявляється за результатами біохімічних дослі-

джень крові, які націлені на оцінку досить "грубих" показників метаболізму.

Сьогодні розроблено багато препаратів метаболічної дії, які можуть бути реко-

мендовані до застосування при ІДЗ (цитраргінін, глутаргін, гепасол, гептрал,

орніцетил, реамберин, тіотріазолін, есенціале та інші).

Дезінтоксикаційна терапія має проводитися коротким курсом до призна-

чення імунотропного засобу і під час проведення імунотерапії. З одного боку,

дезінтоксикаційна терапія сприяє усуненню метаболічної імуносупресії, а з ін-

шого - підвищує ефективність імуностимулюючого ефекту препаратів. Якщо

застосовувати імуно стимулюючі препарати на тлі виразної інтоксикації, можна

отримати парадоксальне поглиблення імунного дефекту у зв'язку із запуском

патологічного апоптозу імунокомпетентних клітин, що ще раз підтверджує

важливу роль попереднього етапу дезінтоксикації при проведенні імунотерапії

хворих на ІДЗ. Можливе застосування як парентеральної (колоїди, кристало-

їди, діуретики), так і пероральної дезінтоксикації (ентеросгель, полісорб, сі-

лікс, дуфалак). Деякі імунотропні засоби поєднують імуномодулюючий ефект

з дезінтоксикаційною дією (зокрема поліоксидоній, дуфалак).

Нормалізація діяльності органів шлунково-кишкового тракту за ра-

хунок застосування ферментних, жовчогінних, спазмолітичних, пробіотич-

них засобів відіграє одну з ключових ролей у комплексній терапії хворих на

ІДЗ. Встановлено, що для забезпечення належного функціонування місце-

вого імунітету необхідний збалансований склад мікробіоценозу кишківни-

ка. Порушення такого мікробіоценозу знижує імунорезистентність не тільки

слизової шлунково-кишкового тракту, але і всіх слизових оболонок організ-

му (феномен імунної солідарності слизових). Встановлено також, що дис-

біоз ШКТ призводить до посиленої продукції ФНП-а фагоцитами печінки, що

обумовлює появу інтоксикаційного синдрому і метаболічної імуносупресії, які

впливають не тільки на місцевий, але й на системний імунітет. Таким чином,

у комплексній терапії хворих на ІДЗ важливе місце мають посідати засоби, що

нормалізують склад мікрофлори ШКТ (лінекс, хілак, ентерол, дуфалак).

Усунення простагландин-індукованої імуносупресії. Як відомо, біль-

шість запальних процесів при ІДЗ мають затяжний млявий перебіг. Встановлено,

що причиною тривалого періоду реконвалесценції може бути так звана про-