в історичному аспекті 21 страница

трофорезу з імунопреципітацією. Існують різні варіанти імуноелектрофорезу.

Якщо електрофоретичному переміщенню підлягає антиген, то після зняття на-

пруги уздовж направлення руху антигену в електричному полі в гелі вирізають

канавку, в яку заливають антисироватку. За допомогою даного методу шляхом

аналізу утворених дуг преципітації напівкількісно визначають концентрацію

імуноглобулінів різних класів і ідентифікують мієломні білки.

Для визначення антигенів, які мігрують у бік позитивно зарядженого елек-

трода, може використовуватись зустрічний імуноелектрофорез. Цей метод ви­сокочутливий і потребує відносно мало часу, його використовують для іден-

тифікації антигенів вірусного гепатиту В, антитіл до ДНК при СЧВ, антитіл до

Aspergillus при бронхолегеневому аспергільозі, антитіл до N. meningitidis.

Для кількісного визначення концентрації деяких білків (альбуміну, транс-

ферину, церулоплазміну) використовують ракетний імуно-електрофорез. При

цьому препарат, що містить антиген, вносять у різних розведеннях в серію

послідовних лунок в гелі, який містить антисироватку. Після електрофоре-

тичного переміщення утворюються дуги преципітації, які за своєю формою

нагадують ракету. Із зменшенням концентрації антигену буде зменшуватись і

довжина дуги.

Для розділення складної суміші антигенів використовують двохмірний (пе-

рехресний) електрофорез. Метод має два етапи. На першому білки дифунду-

ють під впливом електричного поля в агарозному гелі, який містить антитіла.

На другому етапі пластинку повертають на 90° і піддають повторній розгонці в

напрямку, перпендикулярному першому. Таким чином удається кількісно оха-

рактеризувати кожний із антигенів суміші. Цей метод, зокрема, використову-

ють для оцінки ступеня конверсії СЗ в інактивованій формі СЗс в сироватці

крові хворих СЧВ або синовіальній рідині хворих на ревматоїдний артрит.

Методи, що ґрунтуються на реакції аглютинації. Взаємодія антитіл з

клітинами або іншими великими об'єктами призводить до склеювання (аглю-

тинації) в конгломерати, які добре розпізнаються. Пряма аглютинація часто

використовується для визначення серотипів бактерій або для визначення гру-

пи крові. Застосовують також метод непрямої (пасивної) аглютинації, при якій

на основі еритроцитів готують специфічний діагностикум. З цією метою, як

правило, використовують еритроцити, навантажені антигеном після модифіка-

ції їх поверхні таніном або хлорним хромом. Існують і інші методи зв'язуван-

ня поверхні еритроцитів з антигеном.

Реакцію звичайно проводять у пластмасових планшетах, які потребують

порівняно невеликої кількості реагентів. Реакцію гемаглютинації часто вико-

ристовують для визначення в сироватці крові титрів протимікробних антитіл і

різних аутоантитіл.

Методи, засновані на використанні мічених реагентів. Сьогодні розро-

блено багато методів, які передбачають використання мічених антитіл і анти-

генів. Часто з цією метою застосовують радіоактивну або ферментну мітку.

Радіоімунологічні методи. В ролі мітки часто використовують радіону-

кліди йоду (¹³¹І або ¹²⁵І). Для визначення антигенів зазвичай використовують

класичний радіоімунологічний аналіз (РІА). Метод заснований на зменшенні

зв'язування антитілами радіоактивно міченого антигену за рахунок додавання

неміченого антигену. Вміст останнього визначають за ступенем зменшення та­кого зв'язування. Метод дозволяє виявляти дуже низькі концентрації антигену

(до 10¹²г/мл).

Даний метод часто використовують для визначення антигенів вірусу гепати-

ту, а також таких низькомолекулярних білків, як гормони. Використовують і так

звані твердофазні методи. Для визначення антитіл антиген сорбують на пластику

(зазвичай у пробірках або в ямках мікропанелі). Після зв'язування з антитілами

надлишок останніх видаляють і додають радіоактивно мічені антиімуноглобулі-

ни, отримані від тварин іншого виду. Цей метод дуже ефективний при діагнос-

тиці алергії. Алерген, імобілізований на сорбенті, інкубують з сироваткою крові

хворого, після чого додають радіоактивно мічені анти-І§Е-антитіла.

Імуноферментні методи. Імуноферментні методи завдяки безпеці і ви-

сокій чутливості поступово заміняють радіоімунологічні методи. Крім того,

реагенти, до яких приєднаний фермент, достатньо стабільні, що дозволяє три-

валіше їх збереження (радіоактивну мітку доводиться відновлювати у зв'язку

з розпадом радіонукліду).

Частіше використовують пероксидазу і фосфатазу, які при додаванні до ре-

агуючих компонентів відповідного субстрату утворюють забарвлені продукти.

У випадку визначення антитіл антигени іммобілізують на поверхні ямок пласт-

масових панелей. До них додають досліджувану сироватку. Зв'язування антитіл

з антигеном визначають на другому етапі інкубації комплексу, що утворився з

міченими ферментом антитілами проти антитіл (так званими "іншими" антиті-

лами). Далі, після промивання, додають розчин субстрату, який, прореагувавши

із ферментом, викликає появу забарвлення. Інтенсивність останнього залежить

від кількості ферментної мітки - чим більше зв'яжеться мічених атомів, тим

яскравіше буде забарвлення. Результати вираховуються методом фотометрії.

На даний час виробляють велику кількість різноманітних імунофермент-

них діагностичних наборів для визначення як антигенів, так і антитіл у си-

роватці та інших біологічних рідинах. Антигенами при цьому можуть бути

збудники різних інфекційних хвороб (мікроби, віруси), а також різноманітні

білки, визначення вмісту яких у крові або секретах викликає діагностичний

інтерес (аутоантитіла, фактори природженого захисту, гормони, цитокіни, біл-

ки гострої фази тощо).

5. Методи дослідження компонентів системи комплементу

У клінічній практиці неможливо обійтися без визначення вмісту компле-

менту і його компонентів у сироватці крові. Це стосується як варіантів пато-

логії зі зниженою активністю комплементу, так і випадків підвищення його

активності.

Загальну активність комплементу визначають в гемолітичній системі, яка міс-

тить еритроцити барана і специфічні антиеритроцитарні антитіла. Досліджуваний

зразок сироватки порівнюють з референс-препаратом, який є пулом сироватки

крові здорових людей з відомою комплементарною активністю. Інтенсивність

лізису оцінюють за допомогою спектрофотометрії з різними проміжками часу.

На підставі отриманої кривої визначають час 50 % гемолізу (СН₅₀).

Крім визначення загальної гемолітичної активності комплементу, за допо-

могою радіальної імунодифузії за Манчіні визначають концентрацію окремих

компонентів комплементу (частіше СЗ і С4). У поданій нижче таблиці вказані

деякі хвороби, для яких характерними є зміни у вмісті комплементу в перифе-

рійній крові.

Таблиця 22.

Хвороби, для яких є характерною зміна вмісту комплементу

в сироватці крові

§3. Принципи інтерпретації даних загального аналізу

крові у практиці клінічного імунолога

Загальний аналіз крові є водночас найдоступнішим і фундаментальним

лабораторним методом дослідження в практиці клінічного імунолога. При

співставленні результатів загального аналізу крові з клініко-анамнестичними

даними пацієнта можна отримати надзвичайно цінну і корисну інформацію

для вибору тактики подальшого лікування, оцінки ефективності попередньої

терапії, формулювання прогнозу подальшого перебігу хвороби. Особливо цін-

ними дані загального аналізу крові стають при паралельному проведенні спе-

ціальних імунологічних досліджень.

Еритроцити. Нормальний вміст еритроцитів у крові залежить від віку і

статі. У дорослих осіб нижня допустима межа рівня червонокрівців крові скла-

дає 4,5х10¹² (жінки) і 5,0хЮ¹²в 1 л (чоловіки). Зниження вмісту еритроцитів

свідчить про наявність анемії, однак більш інформативним у цьому плані є ви-

значення концентрації гемоглобіну, оскільки знижений вміст червонокрівців

може компенсуватись підвищеним вмістом гемоглобіну в одному еритроциті.

Анемія, що розвинулася в організмі людини з різних причин, призводить

до розвитку вторинної імунної недостатності у зв'язку зі станом хронічної гі-

поксії. Як відомо, мікробіцидні механізми макрофагів і нейтрофілів є кисень-

залежними, оскільки саме молекули кисню є джерелом для утворення най-

потужніших вільних радикалів (синглетного кисню, гідроксильного радикалу,

супероксиданіону) і агресивних антимікробних сполук (гіпохлорна кислота,

оксид азоту, перекис водню) макрофагів і нейтрофілів. У разі дефіциту кисню

в організмі більше навантаження припадає на кисень-незалежні мікробіцидні

механізми (лізоцим, лактоферин, дефензими, антинутрієнти), що лише част-

ково компенсує зниження антимікробного потенціалу імунної системи. Таким

чином, при анемії насамперед страждає фагоцитоз як ефекторна ланка системи

природженої резистентності, а також реакції цитотоксичності, реалізація яких

неможлива без участі імунокомпетентних клітин. До гіпоксії високочутливі і

лімфоцити, оскільки вони отримують енергію лише за рахунок аеробного глі-

колізу і циклу трикарбонових кислот.

Погляди на анемію як причину розвитку вторинної імунної недостатності і

досить усталені і загальноприйняті. Утвердження концепції імунодефіцитних

захворювань як самостійних нозологічних одиниць розкриває нове розуміння

ролі анемії у контексті імунних розладів. Справа в тому, що клінічно мані-

фестний імунний дефект може призводити як до порушення дозрівання ери-

троцитів, так і до підвищення їх руйнування. Висока частота розвитку анемій

при ІДЗ, що маніфестують інфекційною патологією органів дихання (риноси-

нуїти, бронхіти, отити, пневмонії), свідчить, що зниження рівня гемоглобіну

є наслідком імунних порушень в організмі. Сьогодні відомо декілька механіз-

мів розвитку анемії при ІДЗ, які свідчать про комплексний характер розладів.

Однією із безпосередніх причин зниження гемоглобіну у умовах ІДЗ є перероз-

поділ запасів заліза в організмі у зв'язку з хронічною гіпоферитинемією (дія

ІЛ-1 Р). Іншою причиною є супресорний вплив на процеси еритропоезу з боку

цитокіну ІЛ-1Р, високі плазмові концентрації якого тривало зберігаються при

хронічному запальному процесі. Крім того, в умовах тривалого антигенного

навантаження посилюється руйнування еритроцитів макрофагами селезінки,

оскільки перші мають надзвичайно активну адсорбуючу мембранну поверх-

ню. Макрофаги розпізнають фіксовані на еритроцитах молекулярні шаблони

патогенів або Fc-фрагменти антитіл. Цей процес отримав назву гемофагоцитозу

(внутрішньотканинний гемоліз). З іншого боку, навантажені антигенами ери-

троцити можуть ставати об'єктами атаки комплементу або тромбоцитів, у тако-

му разі має місце внутрішньосудинний гемоліз. Внесок гемолітичних порушень

у клінічну картину анемії при ІДЗ досить обмежений. Однак саме ці патологічні

механізми пояснюють деякі клінічні і лабораторні ознаки ІДЗ, які перебігають з

анемією (появу субікеричності шкірних покривів і гіпербілірубінемії).

Отже, патогенетичними ланками розвитку анемії при ІДЗ є відносний де-

фіцит заліза (подібно до залізодефіцитної анемії), прямий супресивний вплив

на еритропоез (подібно до гіпопластичної анемії), посилене руйнування ери-

троцитів (подібно до гемолітичних анемій).

Лікування анемій при ІДЗ. Препарати заліза, які рутинно застосовують-

ся для лікування анемій, дають лише частковий позитивний ефект при ІДЗ.

Парентеральне застосування препаратів заліза протипоказане, оскільки в умо-

вах ІДЗ існує підвищена загроза формування гемосидерозу. Комплексний ха-

рактер розладів кровотворення і кроворуйнування обумовлює комплексний

підхід до лікування таких анемій, в якому ключове місце мають посідати іму-

нотропні засоби. Останні застосовуються згідно профілю імунного дефекту у

вигляді моно- або комбінованої терапії. Якщо серед причин виникнення ане-

мії переважає механізм пригнічення еритропоезу під впливом прозапальних

цитокінів, доцільне застосування препаратів еритропоетинів (наприклад, ре-

кормону). Попередньо необхідно домогтися усунення активного запального

процесу під впливом імунотропних, антимікробних і протизапальних засобів

(перевага надається селективним нестероїдним препаратам). У разі клінічно

маніфестного гемолізу ключову роль відіграють інтенсивні дезінтоксикаційні

засоби, які сприяють "очищенню" адсорбуючої мембранної поверхні еритро-

цитів. При цьому ефективні засоби як ентеральної (ентеросгель, силікс), так і

парентеральної дезінтоксикації. При тяжкій анемії (рівень гемоглобіну менше

75 г/л) можливе застосування інфузій відмитих і розморожених еритроцитів,

однак такі випадки при ІДЗ зустрічаються досить рідко.

Тромбоцити. За даними різних авторів, нормальний вміст тромбоцитів у

крові людини коливається від 150х10⁹до 400*10⁹ віл. Тромбоцитопенія є

проявом спадкового імунодефіцитного захворювання, яке отримало назву син-

дрому Віскотта - Олдрича. Крім тромбоцитопенії до складу класичної тріади

синдрому входять екзема і клінічні ознаки імунних розладів. При збиранні ге-

неалогічних даних пробанда може виявитись, що у деяких поколіннях хвороба

проявлялась виключно як тромбоцитопенія без імунних і шкірних розладів, що

необхідно враховувати для правильної інтерпретації даних родоводу. Синдром

Віскотта - Олдрича - невиліковна хвороба і зустрічається дуже рідко. Набагато

частіше в практиці клінічного імунолога трапляються набуті або природжені

ІДЗ, які є фенокопіями спадкової хвороби.

Тромбоцити є факторами природженої резистентності організму і беруть

активну участь у боротьбі з різноманітними інфекційними агентами. Цей факт

поки що не набув широкого поширення серед практикуючих лікарів. Тромбоцити

здатні розпізнавати патогени переважно за Fc-фрагментами антитіл та Clq-ком-

понентом комплементу. Для руйнування розпізнаних патогенів тромбоцити

містять протеолітичні ферменти і здатні продукувати вільні радикали.

Тромбоцитопенія при ІДЗ може бути пов'язана як із підвищеним спо-

живанням тромбоцитів у разі посиленого утворення циркулюючих імунних

комплексів, так і з транзиторними аутоімунними атаками, ризик яких в умовах

імунних дефектів суттєво підвищується. Отже, зниження рівня тромбоцитів є

одним із лабораторних критеріїв ІДЗ. Тробоцитопенія в умовах ІДЗ найчасті-

ше проявляється клінічно лише у вигляді поодиноких геморагічних висипань

на шкірі і слизових (петехії, екхімози), оскільки зниження тромбоцитів рідко

досягає глибокого рівня. При цьому подібні клінічні прояви з'являються на

тлі чергового загострення хвороби у вигляді бронхіту, отиту, пневмонії, пієло-

нефриту тощо і зменшуються або усуваються в умовах часткової або повної

ремісії імунних розладів.

З іншого боку, захворювання, в основі яких лежить тромбоцитопенія або

тромбоцитопатія (наприклад, хвороби Верльгофа і Гланцмана), супроводжу-

ються імунними розладами, які необхідно інтерпретувати як вторинну імунну

недостатність.

Лейкоцити. До лейкоцитів належать гранулярні і агранулярні білі кліти-

ни крові. Гранулоцити за характером фарбування поділяються на нейтрофільні,

еозинофільні і базофільні клітини. Агранулоцитами є лімфоцити і моноцити.

Нормальний вміст лейкоцитів у крові дорослих складає 6-9х 10⁹, рівень 4-6х 10⁹

має розглядатися як критичний, оскільки на практиці часто зустрічається при

імунодефіцитних захворюваннях. Якщо вміст лейкоцитів є нижчим за 4x10⁹,

то говорять про лейкопенію, якщо ж він перевищує 9х 10⁹, - про лейкоцитоз.

Оскільки основні клітини імунної системи (лімфоцити) і більшість ключових

клітин природженої резистентності (нейтрофіли, макрофаги, еозинофіли) на-

лежать саме до фракції лейкоцитів, визначення цього показника надає най-

більш інформативні дані щодо імунного статусу пацієнта.

Нейтрофіли. Це найчисельніша популяція лейкоцитів крові (40-65 % усіх

лейкоцитів). Нейтрофільні гранулоцити виконують функцію фагоцитозу і ци-

тотоксичності, а свою назву отримали у зв'язку з фарбуванням нейтральними

барвниками при застосуванні методу Романовського-Гімзи. Нейтрофіли зна-

чно поступаються макрофагам за фагоцитарною активністю і можуть захо-

плювати лише відносно дрібні об'єкти, тому іноді їх називають мікрофагами.

Більш типовою властивістю цих клітин є секреція факторів агресії назовні до

тканинної рідини для знищення вільних патогенів. Принциповим є положен-

ня, що нейтрофіли першими надходять із крові до місця перебування патогену.

Саме з їх діяльністю пов'язано виникнення гіпертермії та інтоксикації на ран-

ніх етапах запалення, а також формування гнійного ексудату і обмежувального

валу навколо вогнища інфекції.

Зниження рівня нейтрофілів називають нейтропенією, підвищення - ней-

трофільозом.

Нейтропенія. Нейтропенія може бути абсолютною і відносною. Якщо

зменшення відсоткового вмісту нейтрофілів відбувається в контексті лейко-

пенії, то має місце абсолютна нейтропенія. Якщо ж зниження питомої ваги

нейтрофілів перебігає на тлі підвищеного вмісту лейкоцитів, йдеться про від-

носну нейтропенію. Абсолютна нейтропенія безпосередньо проявляється клі-

нічними ознаками недостатності фагоцитарної ланки імунітету (див. нижче),

у зв'язку з чим лікувальні впливи мають бути спрямовані саме на процеси

дозрівання, проліферації, активації і функціонування нейтрофілів. Відносна

нейтропенія найчастіше є наслідком порушень в інших ланках імунітету і ви-

магає більш глибокого аналізу для пошуків причини її виникнення.

Нейтропенія може зустрічатися на ранньому етапі запалення внаслідок

швидкого надходження великої кількості циркулюючих клітин до вогнища ін-

фекції. В такому разі транзиторне зниження рівня нейтрофілів не може роз-

глядатися як патологічне явище. В подальшому подібна нейтропенія компен-

сується посиленим утворенням нейтрофілів у червоному кістковому мозку

під впливом специфічних цитокінів, які отримали назву гранулоцитарного

і гранулоцитарно-моноцитарного колонієстимулюючих факторів. Джерело

синтезу цих цитокінів - здебільшого самі активовані нейтрофіли. Уникнення

діагностичної помилки у разі виявлення транзиторної нейтропенії при за-

паленні можливе при проведенні досліджень загального аналізу крові у ди-

наміці. Нейтропенія може бути наслідком гіпопластичних станів кісткового

мозку - як первинних (аутоімунних), так і вторинних внаслідок інтоксикації

екзогенними або ендогенними (частіше) сполуками (при нирковій, печінковій

недостатності, тривалому декомпенсованому перебігу цукрового діабету та

ін.). Нейтропенія може бути наслідком променевих уражень кісткового мозку

і часто зустрічається у ліквідаторів аварії на ЧАЕС. Однією з актуальних при-

чин нейтропенії є гельмінтози, оскільки переважна більшість гельмінтів поряд

з токсичною дією кінцевих продуктів обміну цілеспрямовано синтезує речови-

ни із супресорною активністю щодо процесу кровотворення.

Механізм позитивного зворотного зв'язку у регуляції чисельності нейтро-

філів при запаленні, коли кількість новоутворених нейтрофілів у кістковому

мозку залежить від функціональної активності працюючих клітин, обумовлює

можливість формування нейтропенії при дефектах імунітету, які супроводжу-

ються зниженням активності фагоцитозу і цитотоксичності. Іншими словами,

недостатній ступінь активації нейтрофілів у хворих на ІДЗ призводить до не-

достатньої продукції відповідних колонієстимулюючих факторів і в результаті

- до неадекватного мієлопоезу, коли кількість новоутворених клітин не відпо-

відає поточним потребам інфікованого організму. При цьому первинного по-

шкодження кісткового мозку може не бути. Часто зустрічаються такі випадки,

коли в період ремісії ІДЗ спостерігається нормальна кількість нейтрофілів, але

в умовах інфікування черговим патогеном наростає нейтропенія. У нейтрофі-

лів таких хворих зустрічається, зокрема, недостатня активність мієлоперок-

сидази (ферменту, що забезпечує формування антимікробних вільних ради-

калів), знижена експресія адгезійних молекул (наприклад, CD54), послаблена

здатність до хемотаксису (спрямованої міграції до вогнища інфекції). У стані

відносного спокою компенсаторні механізми забезпечують підтримання на-

лежного рівня нейтрофілів, однак у разі запалення, коли потреба у нейтрофі-

лах суттєво зростає, недостатність механізмів позитивного зворотного зв'язку

обумовлює розвиток неадекватного мієлопоезу і формування нейтропенії. При

глибоших розладах імунітету нейтропенія спостерігається і в період ремісії

ІДЗ, досягаючи рівня агранулоцитозу (менше 1,0x10⁹ гранулоцитів віл крові)

при черговому загостренні хвороби.

Наявність нейтропенії накладає суттєвий відбиток на клінічну картину ін-

фекційного процесу. При цьому у вогнищі запалення переважають некротич-

ні зміни, формується обмаль гнійного ексудату, вогнище надто швидко збіль-

шується у розмірах, не має чітко окреслених меж. Отже, при нейтропеніях

існує підвищений ризик генералізації інфекції. Крім того, не спостерігається

характерної температурної реакції або вона обмежується субфебрилітетом при

великих за площею осередках запалення. Незважаючи на активну інфекцію,

самопочуття таких хворих зазвичай є задовільним, оскільки не формується

інтоксикаційний синдром (відчуття загальної слабкості, нездужання, головний

біль, артралгії, міалгії). Для пояснення даного факту слід нагадати, що інток-

сикаційний синдром здебільшого обумовлений дією прозапальних цитокінів

(ІЛ-ір, ФНП-а, ІЛ-6, ІЛ-8, ГМКСФ та інших), які є продуктами діяльності ак-

тивованих нейтрофілів.

Описане спадкове ІДЗ, яке отримало назву циклічної нейтропенії. У разі

цієї хвороби відбувається періодичне різке зниження кількості нейтрофілів

(іноді - до рівня агранулоцитозу), що проявляється у вигляді гнійно-некро-

тичних запальних процесів різної локалізації. В подальшому клінічні прояви

хвороби на певний час можуть регресувати (стадія ремісії нейтропенії). Крім

того, існує доброякісна спадкова (сімейна) нейтропенія, при якій зниження

вмісту нейтрофілів не досягає глибоких рівнів, а також немає циклічності у

перебігу хвороби.

Важливо зазначити, що ізольовані нейтропенії не підвищують чутливість

до ГРВІ, оскільки захист від вірусних патогенів забезпечується переважно ін-

шими імунними механізмами. Нейтропенії зазвичай не призводять до критич-

ного зменшення резистентності слизових оболонок до мікробного вторгнення,

оскільки захист слизових забезпечується здебільшого фізико-хімічними фак-

торами, секреторними імуноглобулінами і макрофагами. Нейтрофіли ж є "заго-

ном реагування" на надзвичайні ситуації, при яких місцеві механізми захисту

виявляються недостатніми і виникає потреба у залученні засобів системного

імунітету. У зв'язку з зазначеною ситуацією неглибокі нейтропенії протягом

певного часу перебігають субклінічно. Звернення до лікаря затримується ще й

у зв'язку з невиразною клінічною маніфестацією запальних вогнищ і відносно

задовільним самопочуттям хворого. Часто хворого більше непокоїть швидке

поширення гнійно-некротичного процесу, аніж загальне нездужання.

Класичні прояви нейтропенії - гнійно-некротична ангіна, гінгівіт, стома-

тит, оскільки саме слизова оболонка ротової порожнини підлягає найбільшому

мікробному навантаженню і саме тут найчастіше виникає потреба у залученні

до процесів антимікробного захисту нейтрофільних гранулоцитів. Часто клі-

нікою нейтропенії дебютують гострі лейкози. Однак при ІДЗ, які супроводжу-

ються нейтропенією, зазвичай не формується таких виразних вогнищ некро-

тичного запалення на слизових, як при гострих лейкозах, оскільки в умовах

хвороб імунної системи дефіцит одних факторів імунітету частково компен-

сується посиленою діяльністю інших, а при гострих лейкозах відбувається то-

тальне зниження рівня усіх функціонально повноцінних клітин крові.

Рідше першим проявом нейтропенії є уретрит або цистит. При прогресу-

ванні хвороби і поглибленні імунних розладів спостерігаються некротичний

коліт, флегмони, артрити, остеомієліт, сепсис, метастатичні запальні ураження

внутрішніх органів. При ураженні внутрішніх органів швидко розвиваються

ознаки органної недостатності у зв'язку з переважанням некротичних змін і не-

достатньо ефективним формуванням обмежувального валу запальних вогнищ.

Клінічні прояви нейтропеній пом'якшуються при належному функціону-

ванні макрофагів (похідних моноцитів крові), оскільки ці клітини мають спектр

функцій, який частково перекривається з нейтрофільними гранулоцитами. У

такому разі характерна швидка динаміка розвитку запального вогнища у ранню

фазу з подальшою стабілізацією місцевого процесу (макрофаги мігрують до

осередків запалення з певним запізненням порівнянно з нейтрофілами). Дещо

відстрочено виникають прояви інтоксикаційного синдрому і гіпертермія, що

надає клінічній картині запалення певної специфіки. Нагадаємо, що у імуно-

логічно компетентних осіб спочатку формуються загальні прояви запального

процесу, а лише потім - чітко оформлені ознаки місцевого ураження. Однак

на практиці у хворих на ІДЗ частіше зустрічається поєднане порушення функ-

ціональної активності нейтрофілів і макрофагів, оскільки ці клітини подібні

за метаболізмом і механізмом формування факторів агресії. Так, наприклад,

при спадковому або набутому дефекті ферменту мієлопероксидази страждає

мікробіцидна функція як макрофагів, так і нейтрофілів.

Лікування нейтропеній. Для лікування нейтропеній застосовується при-

наймні два типи медичних засобів - препарати колонієстимулюючих факторів

і так звані стимулятори лейкопоезу. У разі помірного зниження нейтрофілів

застосовується переважно стимулятори лейкопоезу, які відносяться до класу

нестероїдних анаболічних сполук. Широко використовуються пентоксил, на-

трію нуклеїнат, метилурацил. Слід зазначити, що застосування цих препаратів

показано лише у випадку клінічно маніфестованих абсолютних нейтропеній.

Лікування має проводитися під контролем імунограми з обов'язковим кон-