в історичному аспекті 18 страница

Обов'язкове призначення ферментів, мінеральних вод (Боржомі, Єсентуки).

Лікування. Доцільним лікуванням є призначення ферментів, сорбентів,

дезінтоксикаційної терапії. При синдромі ацетонемічної блювоти лікування

спрямовано на посилене виведення ацетонових тіл із організму і на боротьбу

з ацидозом.

Імунопатичний діатез (імунопатія)

Якщо вищеназвані варіанти діатезу можна розцінювати як ферменто- або

ендокринопатію, то схильність до розвитку ІДЗ, алергійних та аутоімунних

захворювань можна позначити як імунопатію. При цьому термін "імунопатич-

ний діатез" використовують для визначення схильності до ІДЗ, хоча і алергій-

ний і аутоімунний діатез по суті також є імунопатіями. Інтенсивність імунної

відповіді на певні антигени - це спадкова конституційна ознака, яка забезпечу-

ється генами імунореактивності.

Сьогодні широкого розвитку набула концепція генетичної детермінова-

ності сили імунної відповіді. Методами сучасної імунології і імуногенетики

визначені варіації сили імунної відповіді на певні антигени в дитячих і дорос-

лих популяціях. Сильна і адекватна імунна відповідь сприяє швидкій еліміна-

ції антигену, типовому перебігу інфекційного процесу або знищенню антигену

ще до стадії клінічних проявів. Слабка і неадекватна імунна відповідь викли-

кає повільний розвиток і торпідний перебіг захворювання з переходом його у

затяжний або хронічний процес.

Про імунопатичний діатез йдеться тоді, коли у дитини спостерігається

схильність (за даними родоводу і анамнезом життя) до хронічної патології но-

соглотки, рецидивних і затяжних бронхолегеневих, кишкових захворювань,

патології сечовивідних шляхів (без аномалій розвитку органів) і до гнійно-

септичних процесів.

Лікування. Корекція імунопатичного діатезу є профілактикою розвитку

імунної недостатності й ІДЗ. Призначення адаптогенів і імунотропних препа-

ратів повинно бути обґрунтованим в кожному конкретному випадку.

Алергійний (атопічний) діатез (імунопатія)

Поняття "алергійний діатез" впроваджено в клінічну практику в 20-ті роки

нашого століття Гуго Кеммерером, який писав, що є люди зі схильністю до

алергійних реакцій.

Алергійний діатез згідно з сучасними уявленнями означає готовність до

виникнення алергійних реакцій і захворювань в силу спадкових, природжених

або набутих особливостей імунітету. Вважається, що близько 10 % населення

земної кулі схильні до розвитку алергійних захворювань.

Алергійні захворювання, згідно зі статистикою, розвиваються у 30 % ді-

тей, якщо алергійна хвороба є у батька, і в 50 %, якщо вона є у матері. Якщо

алергійна хвороба має місце у двох батьків, то частота алергійного діатезу у

їх дітей зростає до 75 %. Маніфестація алергійного діатезу на першому році

життя відбувається найчастіше у вигляді уражень шкірних покривів, а у віці

4-6 років - у вигляді бронхообструктивних респіраторних захворювань.

В основі діагностики алергійного діатезу лежить вивчення родоводу па-

цієнта (нозологія алергічних захворювань дуже різноманітна). Таким чином,

алергійний діатез - генетично детермінована схильність організму до розвитку

різних алергійних захворювань і реакцій за різними типами імунопатології.

Диференційна діагностика з ексудативно-катаральним діатезом прово-

диться на підставі аналізу родоводу і додаткових (умовних) маркерів алергій-

ного діатезу.

Аутоімунний (люпо'щний) діатез (імунопатія)

Це природжена схильність до аутоімунних захворювань. Висока частота

виявлення аутоімунного діатезу у жінок свідчить про суттєву роль при цьому

генетичних факторів і статевих гормонів. Важливою ознакою аутоімунного діа-

тезу є розбалансування регуляторних субпопуляцій Т-лімфоцитів - переважан-

ня функції Т-хелперів і недостатність лімфоцитів з супресорною функцією.

Маркерами аутоімунного діатезу (схильності), який спостерігається у 10 %

населення, можуть слугувати ознаки поліклональної активації В-лімфоцитів

з підвищеним вмістом імуноглобулінів у крові або з дисімуноглобулінемією.

Характерними ознаками дисбалансу є підвищення реакції спонтанної бластної

трансформації лімфоцитів або її активація тканинними антигенами.

Патогномонічною ознакою цього діатезу є гіпокомплементемія, особливо

дефіцит компоненту СЗ, однак поки-що неясно, чи можна її віднести до мар-

керів діатезу, чи це є результатом поглинання комплементу при активному за-

пальному процесі.

Диференційну діагностику проводять з алергійним діатезом шляхом ви-

явлення антиядерних (або анти-ДНК) антитіл і LE-клітин. При аутоімунному

діатезі відмічається підвищена чутливість до ультафіолетового опромінення,

а при біохімічному обстеженні констатується значне підвищення у-фракції

глобулінів.

Профілактика розвитку аутоімунної патології:

- профілактика вірусних інфекцій, особливо викликаних ДНК-вірусами, які

змінюють експресію рецепторів до інтерлейкінів на клітинах-мішенях;

- призначення імунотропних препаратів, що активують цитотоксичні Т-лім-

фоцити;

- не призначати препарати, здатні викликати утворення антиядерних антитіл.

§5. Фізіологія і патологія тимуса у дитячому віці

Тимомегалія як імунологічна проблема

Завдяки роботам Дж. Мілера (1961) та Ф. Берета (1964) була встановлена

провідна роль тимуса (вилочкової залози) в імунітеті і формуванні лімфоїд-

ної системи. Тимус - центральний орган імунної системи, який виконує також

мультифункціональну ендокринну регуляцію, тому при видаленні тимуса роз-

вивається полігландулярна ендокринопатія. Доведено функціональний і фізі­

ологічний антагонізм тимуса і кори наднирників за принципом негативного

зворотного зв'язку. За допомогою гуморальних факторів здійснюється взаємо-

дія тимуса з іншими ендокринними залозами.

До гормонів тимуса належать наступні субстанції: тимопоетин, тимозин,

тимічний гуморальний фактор, сироватковий тимічний фактор. Гормони тим-

уса є антагоністами тиро- і гонадотропних гормонів і синергістами сомато-

тропного гормону. Секреція гуморальних факторів тимуса і чутливість до них

рецепторів перебуває під контролем глюкокортикоїдів, тиреоїдних, сомато-

тропних гормонів. Поліпептидні гормони тимусу прийнято розглядати як різ-

новиди тканинних соматомединів - анаболічних факторів.

Вплив тимусу на ендокринні обмінні процеси опосередкований не тіль-

ки поліпептидами, але і лімфокінами субпопуляцій Т-лімфоцитів (хелперів,

цитотоксичних клітин). Секрецію тимічних факторів здійснюють епітеліальні

клітини тимусу, популяція яких представлена кількома типами клітин різної

ультраструктури. Проліферація і диференціювання пре-Т-лимфоцитів, що над-

ходять з кісткового мозку до тимусу, відбувається в кірковій зоні. Механізми

локальної клітинної регуляції здійснюються за допомогою короткодистантних

медіаторів - місцевих факторів тимусу, а також шляхом прямого контакту лім-

фоцитів і тимічних епітеліальних клітин. Гематотимічний бар'єр кори тимуса

перешкоджає проникненню антигенів у зону дозрівання Т-лімфоцитів. До ан-

тигенів, які присутні у тимусі, у Т-лімфоцитів формується толерантність, що

забезпечує захист організму від аутоагресії. Аутоагресивні клони Т-лимфоци-

тів руйнуються (І етап формування толерантності). Саме тому з тимусу вихо-

дить лише від 1 до 8 % Т-лімфоцитів. Т-лімфоцити живуть місяцями і роками.

Популяція цих клітин неоднорідна. Так звані Т-лімфоцити (незрілі) мають ко-

роткий термін існування, а Т₂-лімфоцити (зрілі) - порівняно тривалий.

У мозковій речовині тимуса епітеліальні клітини секретують "дальнодію-

чі" гормони.

Тимус зазнає вікової (фізіологічної) інволюції, а під впливом патологічних

факторів - акцидентальної трансформації.

Диференціювання тимусу відбувається раніше, аніж інших ендокринних

і лимфоїдних органів - із 7-8 тижня внутрішньоутробного розвитку. До мо-

менту народження тимус цілком сформований і функціонально зрілий. Однак

до п'ятирічного віку особливо активно відбувається подальше функціональне

дозрівання органа. Процес дозрівання тимусу припиняється лише у віці трид-

цяти років. Після народження маса тимусу починає збільшуватися і досягає

максимуму (50 г) до періоду статевого дозрівання. Так, вага тимусу новонаро-

дженого складає 12-15 г, у віці 5-6 років - 25-30 г, у віці 12-15 років - 40-50 г,

у віці 25-30 років - 25-30 г. Оновлення клітинного складу тимусу відбувається

кожні 5-6 діб. Вікова інволюція тимусу характеризується зменшенням об'єму

паренхіми тимуса, однак у будь-якому віці паренхіма органа складає не менше

2-х грамів. Функціональна активність тимуса - секреція гуморальних факторів

- не знижується більше ніж на 50 % до кінця біологічного існування. Однією

з основних причин вікової інволюції тимуса є вплив механізмів ендокринної

регуляції. Вікова інволюція призводить до зниження активності клітинного

імунітету, що пояснює підвищення частоти інфекційних і аутоімунних захво-

рювань, а також пухлинної патології в літньому віці.

Акцидентальна трансформація тимусу характеризується різким під-

вищенням функціональної активності, що розвивається на антигенну стиму-

ляцію, стреси і проявляється зривом компенсаторних механізмів. Виникає

вона, імовірніше за все, як прояв загального адаптаційного синдрому Сельє.

Внаслідок впливу глюкокортикоїдів відбувається посилення секреції гумо-

рального фактора тимусу й еміграції Т-лімфоцитів. У дітей описані 5 стадій

акцидентальної інволюції тимусу. Спочатку спостерігається збільшення маси

тимусу і розширення кіркової зони, що обумовлено проліферацією Т-лімфоци-

тів. На наступних стадіях акцидентальної трансформації розвивається атрофія

тимуса і виникає набутний дефіцит клітинної ланки імунітету.

Аплазія (агенезія) і гіпоплазія є розвиненими в ембріогенезі диспластич-

ними змінами тимусу і морфогенетичним субстратом спадкових і природжених

імунодефіцитних захворювань (ІДЗ). При ІДЗ з аплазією і гіпоплазією тимусу

виникнення ендокринних порушень закономірне. При затримці розвитку тим-

усу в ембріогенезі спостерігають фестончатість часточок, що поєднується із

затримкою інволюції тимусу. Імунні порушення при цьому мають індивідуаль-

ні особливості і їх відносять до некласифікованих ІДЗ, що перебігають легше,

ніж класичні форми.

Тиміт (гостре запалення тимуса) спостерігається при гострих респіраторних

вірусних інфекціях у дітей, а також при аутоімунних захворюваннях. Справжня

частота патології тимусу невідома, оскільки належним чином не вивчена.

Секреторна активність тимусу за різних захворювань відрізняється: при

ревматоїдному артриті - підвищена, при СЧВ - знижена, при багатьох захво-

рюваннях спостерігається зниження активності цитотоксичних Т-клітин.

Визначення тимомегалії

Тимомегалія (ТМ) - це неоднорідна група патологічних станів тимусу, за

яких відбувається збільшення об'єму паренхіми органа. Це одна з найменш

вивчених, але широко розповсюджених видів патології тимусу. Слід зазначи-

ти, що при тимомегалії, на відміну від дисплазії, відбувається збільшення роз-

мірів правильно сформованого тимусу. Тимомегалію слід також відрізняти від

тимчасового збільшення маси тимусу на ранніх етапах акцидентальної транс­формації тимусу у дітей першого року життя у зв'язку з незрілістю гіпотала-

мо-гіпофізарно-наднирникової системи.

Етіологія, патогенез, клініка.

Часто причиною звернень до лікарів є напади апное у дитини, що поля-

гають у раптовому виникненні задишки, ціанозу і набряклості шкіри голови і

шиї, набухання шийних вен. Причиною виникнення таких нападів є порушен-

ня взаємовідносин органів середостіння у зв'язку з виразним збільшенням роз-

мірів тимусу. Раніше такий стан хворого називали "статус тиміко-лімфатикус"

і розглядали його у контексті лімфатико-гіпопластичного діатезу. Сьогодні

класичне поняття "статус тиміко-лімфатикус" набуло іншого змісту і відбиває

імунно-нейро-ендокринну недостатність різної природи. Ключове місце при

даному патологічному стані посідає розвиток тимомегалії.

Тимомегалія за генезом може бути природженою (первинною) та набу-

тою (реактивною, або вторинною).

Природжена тимомегалія найчастіше розвивається за умови природженої

полігландулярної ендокринопатії з гіпокортицизмом і супроводжується гене-

ралізованою гіперплазією лімфоїдної тканини. Це синдром імуно-ендокрин-

ної недостатності з гіпофункцією тимусу, ендокринними порушеннями. Для

таких хворих притаманна наявність резистентних до терапії інфекційних за-

хворювань, а при їх генералізації у них можливе настання раптової смерті.

Вторинна, чи реактивна тимомегалія може розвиватися при набутому гіпо-

кортицизмі будь-якої етіології (тиреотоксикозі, акромегалії та інших).

Отже, ураження тимусу при тимомегалії не є первинним, а виникає під

впливом розладів у нейро-ендокринній системі. Причиною тимомегалії є при-

роджена або набута дисфункція нейро-ендокринної системи, що призводить

до вторинних змін в імунній системі, які полягають у формуванні Т-залежної

імунної недостатності. При цьому тимомегалія у дітей з набутими порушення-

ми нейро-ендокринної системи - доброякісна й зворотна.

Гормональне тло при тимомегалії:

• Підвищення рівня СТГ і ТТГ

• Зниження АКТГ, що призводить до вторинної наднирникової недостатності

(зниження рівня глюкокортикоїдів); при тимомегалії гіпоплазія наднирни-

ків зустрічається в 46 %, а аплазія - у 1 % випадків.

• Зниження на 50 % рівня статевих гормонів

Отже, у дітей із тимомегалією має місце полігландулярна ендокринопатія.

При цьому може страждати як центральна, так і периферійна ланка нейро-ен-

докринної системи.

Наведені гормональні зміни є як фоном, на якому розвивається тимомега-

лія, так і наслідком виникнення тимомегалії. Останній факт пояснюється тим,

що тимус здатен впливати на нейроендокринні регуляторні процеси організму.

Шляхів такого впливу існує декілька. По-перше, гормони тимуса здатні впли-

вати на дозрівання нейро-ендокринної системи і гіпоталамуса. У свою чергу,

незрілість гіпоталамуса призводить до розвитку ендокринних і вегетативних

розладів. По-друге, у тимусі містяться клітини APUD-системи, що продуку-

ють наступні субстанції:

• соматостатин

• нейротензин

• паратгормон

• кальцитонін

• АКТГ

• кортикотропний рилізинг-фактор

Отже, тимус є спільною ланкою імунної й ендокринної систем.

Негативний зворотній зв'язок між ступенем активації гіпофізарно-наднир-

никої системи і тимусу яскраво виявляється при тимомегалії. Як зазначалося

вище, для тимомегалії характерне зниження функціональної активності кори

наднирників (стан гіпокортицизму). У той же час безтимусні миші дають гі-

перфункцію (а не гіпофункцію) гіпоталамо-гіпофізарної системи і кори над-

нирників.

Також відомо, що при тривалих інфекціях і стероїдній терапії, за яких під-

вищується рівень глюкокортикоїдів у плазмі крові, в тимусі мають місце на-

ступні зміни:

• млява консистенція

• крововиливи

• підвищений апоптоз клітин

• знижений вміст тимічних гормонів

У той же час при тимомегалії констатують протилежні морфологічні зміни

паренхіми тимусу: збільшення розмірів паренхіматозних часточок у зв'язку з

надлишковим нагромадженням незрілих тимоцитів, оскільки проліферація Т-

лімфоцитів прискорена, а їх дозрівання уповільнене. Отже, збільшення маси

тимусу при тимомегалії призводить не до посилення імунітету, а до посла-

блення механізмів імунного захисту. Паралельно розвивається стан гіпокор-

тицизму.

Зниження рівня глюкокортикоїдів при тимомегалії обумовлює на-

ступні перетворення:

• втрату контролю за проліферативною активністю лімфоцитів;

• збільшення кількості незрілих Т-лімфоцитів;

• розвиток гіперпродукції інтерлейкінів і підвищення чутливості до них клі-

тин-мішеней;

• збільшення розмірів тимусу (аналогічний процес відбувається при тимоме-

галії зі зниженням рівня тимічних гормонів).

Імунологічні зміни при тимомегалії можна подати таким чином:

• зниження рівня Т-лімфоцитів

• зниження РБТЛ Т-лімфоцитів

• підвищення рівня незрілих Т-лімфоцитів

• В-лімфоцити на 60 % менше продукують IgA і IgG

• порушення міграції фагоцитів

• генералізована лімфоїдна гіперплазія, в тому числі - збільшення тимусу

При цьому:

• у лімфоїдній тканині ШКТ і дихальних шляхів переважають плазматичні

клітини, що продукують IgM, а не IgA і IgG;

• відбувається збільшення В-зон імунних органів на тлі інфекцій (у дітей без

ТМ збільшення В-зон не відбувається);

• має місце затримка переключення з синтезу IgM на IgG;

• спостерігається передчасне дозрівання лімфоїдної тканини.

У дітей із тимомегалією у сімейному анамнезі має місце висока частота

аутоімунних хвороб, атопії, онкологічних і ендокринних хвороб.

Для дітей з тимомегалією притаманна висока частота природжених ура-

жень ЦНС - малих дисфункцій. Часто має місце гідроцефалія (може бути на-

слідком внутрішньоутробних інфекцій). Крім того, у дітей із ТМ спостерігаєть-

ся висока частота природжених вад органів ендокринної системи, що дозволяє

припустити важливу роль порушень їх діяльності в патогенезі тимомегалії.

В неврологічному статусі при тимомегалії має місце гіпертензійно-гідро-

цефальний і судомний синдром, а також вегето-вісцеральні розлади. Отже, у

дітей із тимомегалією збільшена питома вага неврологічних (особливо веге-

тативних) розладів. Відомо, що в таких випадках має місце порушений обмін

нейромедіаторів у діенцефальній ділянці мозку.

Таким чином, при тимомегалії первинно уражається нейро-ендокринна сис-

тема (природжена вада розвитку). Частіше це природжений гіпоталамічний син-

дром, що дає клініку нейро-вегетативних, ендокринних та імунних порушень.

Важливо розуміти, що при формуванні тимомегалії первинні нейроендо-

кринні розлади призводять до розвитку вторинних імунологічних порушень,

які, у свою чергу, впливають на подальшу реалізацію механізмів нейро-ендо-

кринної регуляції. Отже, тимомегалія є результатом порушення функціонування

інтегративної регуляторної системи організму - імунно-нейро-ендокринної.

Постановка діагнозу

Для постановки діагнозу тимомегалії необхідне дослідження основних

показників імунної системи (імунограма), ендокринної системи (насамперед,

рівня гормонів кори наднирників), нервової системи. Для оцінки розмірів тим­усу проводять ультразвукове дослідження органа або комп'ютерну томогра-

фію середостіння.

Летальність

Смертність дітей з тимомегалією дуже висока. До 1 року ТМ зустрічається

у 36 % мертвонароджених, у 16 % померлих до року, і тільки в 1-5 % помер-

лих від 1 року до 5 років. У 98 % випадків ТМ до 5 років - оборотна. У кір-

ковій речовині в таких пацієнтів до 87 % незрілих Т-лімфоцитів (у нормі - 76

%), підвищена кількість клітин, що продукують тималін, але при цьому рівень

тималіну в периферичній крові складає лише 86 % від норми.

Принципи імунореабілітації

Основний напрямок імунореабілітації дітей із тимомегалією випливає із

палітри характерних гормональних перебудов, що мають місце при даному

стані. Враховуючи зниження рівня АКТГ і глюкокортикоїдів (стан гіпокорти-

цизму) та підвищений рівень соматотропного і тиротропного гормонів, пер-

шочерговим заходом імунореабілітації є своєчасне відновлення функції кори

наднирників.

На початковому етапі імунореабілітації припустимий короткий курс пре-

паратів глюкокортикоїдів у малих дозах із замісною метою. В подальшому для

відновлення функції кори наднирників у дітей з тимомегалією можуть бути

рекомендовані наступні лікарські засоби: відвар та сироп коріння солодки,

препарати Гліцирам і Licorice Root у вікових дозах. Спостереження і імуноре-

абілітація має проводитися клінічними імунологами під контролем рівня кор-

тизолу плазми крові.

При цьому важливо розуміти, що імунологічні зміни (порушення дозріван-

ня Т-лімфоцитів, зниження їх кількості та функціональної активності) мають

вторинний характер, а тому специфічної імунокорекції не потребують.

Призначення імунотропних препаратів показано лише у випадку, коли

тимомегалія розвивається у контексті імунодефіцитних хвороб.

§6. Роль вікової інволюції тимусу у зміні імунної

реактивності при старінні

Широкого поширення набула гіпотеза, яка базується на провідній ролі тим-

усу як центрального органу імунної системи в контролі процесів, що призво-

дять до старіння організму. Пов'язані з віком зміни імунної системи стосуються

найбільшою мірою Т-клітинного компоненту, який перебуває в залежності від

тимічної інволюції. Вікова інволюція тимусу розглядалася як ключова подія у

втраті функції імунного нагляду і пов'язаному з нею старінні. За більше ніж

50-річний період розвитку нової імунології нагромадився величезний експери-

ментальний і клінічний матеріал, який тією чи іншою мірою підтверджує цю

гіпотезу. Однак проблема першопричини залишається не вирішеною і дотепер.

Тимус активно функціонує протягом останнього часу внутрішньоутробно-

го розвитку і в перші роки постнатального життя, забезпечуючи імунну систе-

му Т-лімфоцитами, які передадаптовані до реагування з будь-яким існуючим у

природі антигеном (так звані "наївні", або "ненавчені" лімфоцити). Після вза-

ємодії з антигеном і участі в імунній реакції ці лімфоцити клонуються, набува-

ють нових ознак і характеризуються як "клітини пам'яті", які готові повторно

вступати в контакт із тим самим антигеном. Клони лімфоцитів пам'яті, об'єд-

наних єдиним Т-клітинним рецептором (ТАГРР) проти конкретного антигену,

можуть існувати в організмі дуже довго і не мають потреби у тимусі. Отже,

роль тимусу зводиться переважно до виробництва наївних Т-клітин, пул яких

в організмі поступово скорочується, головним чином у результаті фізіологічно

обумовленої тимічної інволюції. Відомо багато механізмів вікової інволюції

тимуса, але невідомі причини, які її запускають. У старечому віці в тимусі

різко знижується рівень лімфоїдних елементів (тимоцитів), що призводить до

структурних змін в органі. Взаємозв'язок між фізіологічною інволюцією тим-

уса і процесами старіння в організмі складає основний предмет цієї глави.

Отримані останнім часом дані свідчать про важливу участь тимусу в іму-

нопатогенезі багатьох захворювань людини, що характеризуються як імуноде-

фіцитними, так і імуноагресивними проявами. Однак ще має бути з'ясовано,

наскільки істотними є ці фізіологічні і патологічні зрушення в центральному

органі імунної системи для формування тих змін в організмі, що відбуваються

в процесі старіння організму.

Слід зазначити, що тимус людини у порівнянні з іншими органами орга-

нізму піддається в онтогенезі кардинальним морфологічним і функціональним

перебудовам, досягаючи найбільшої досконалості наприкінці внутрішньоу-

тробного періоду розвитку, перших років життя до пубертатного періоду, що

збігається зі становленням адаптивної імунної системи. Надалі орган підлягає

генетично запрограмованій гіпоплазії.

Даючи загальну характеристику тимусу, необхідно звернути увагу на його

високу лабільність щодо морфогенезу. Орган складається з досить стабільних

стромальних елементів (епітеліально-ретикулярний комплекс) і лімфоцитів

(тимоцитів) різного ступеня диференціювання, які перебувають у стані по-

стійного переміщення. Тимус має часточкову структуру, закладається з 3-ї і

4-ї глоткових кишень. Епітеліальні стромальні елементи мозкового шару ма-

ють ентодермальне, а кіркового - ектодермальне походження. До кінця 2-го

місяця внутрішньоутробного розвитку тимус людини має тільки епітеліальні

клітинні елементи із сполучнотканинною капсулою. Кожна з часточок тимусу

оточена кірковим шаром, який щільно заповнений лімфоцитами, розділеними

на комірки епітеліальними клітинами.

Найбільш прийнятою є концепція, що лімфоцити тимусу мають мезодер-

мальне або кістковомозкове походження і заселяють тимічну строму в міру її

дозрівання. Мітотичний індекс тимоцитів кіркового шару в 4—10 разів вищий,

ніж в інших лімфоїдних органах. У мозковому шарі щільність лімфоцитів зна-

чно нижче і вони перебувають на більш пізній стадії диференціювання. Поряд

з лімфоцитами там присутні й інші клітини (макрофаги, дендритні клітини),

які розташовані безпосередньо біля кровоносних судин. Особливі утворен-

ня - тільця Гассаля — можливо, формуються з клітин, що загинули в органі. У

тимусі розвинена мережа кровоносних судин, стінки яких мають структури,

відповідальні за виконання функцій гематотимічного бар'єру.

У процесі старіння зменшується маса тимусу і відбувається відносне роз-

ростання мозкового шару за рахунок кіркового. Найбільш інтенсивно функ-

ціонуючі структури тимусу починають заміщуватися жировою тканиною вже

після періоду статевого дозрівання. У старих людей вдається знайти гіпотро-

фований орган з окремими острівцями мозкової тканини.

Відзначається деяка подібність між змінами, що відбуваються в тимусі в

процесі старіння й у відповідь на стресовий вплив. Відомо, що після багатьох

перенесених захворювань тривалістю більш 1-2 днів зі смертельним результа-

том у тимусі виявляють структурні зміни, які найбільш виражені в кірковому

шарі. Подібні відхилення виявляються в тимусі тварин після введення глюко-

кортикоїдів, цитотоксичних препаратів, загального або місцевого променевого

ураження. Морфологічні прояви характеризуються пікнозом основної маси

клітин кіркового шару, активним фагоцитозом ядерних фрагментів і практично

повним зникненням лімфоцитів з кори, яка виглядає зморщеною і складаєть-

ся здебільшого з епітеліальних клітин, макрофагів, поодиноких плазматичних

клітин. Гостра, або акцидентальна гіпоплазія тимуса також розвивається при

вірусних, бактеріальних інфекціях, злоякісних новоутвореннях і, на відміну

від старечих змін, часто має оборотний характер. Після припинення стресо-

вого впливу відновлюється початковий розмір тимуса і кірковий шар знову

заповнюється лімфоцитами.

Вікова інволюція тимусу, імовірно, є одним із ключових факторів, що при-

зводять до зниження функціональної активності субпопуляцій Т-лімфоцитів і

розвитку так званого вікового імунодефіцитного стану. В міру наростання вну-

трішньотимічних перебудов порушуються такі властивості Т-лімфоцитів, як

здатність до оптимального диференціювання, перегрупування генів Т-клітин-

ного рецептора, формування повноцінного набору костимуляційних молекул.

Особливістю тимуса як залежного від віку органа є те, що максимального

розвитку він досягає на першому році життя. Середньорічний темп тимічної

інволюції складає близько 1-3 % і може продовжуватися до глибокої старості

(до 100 і більше років). Установлено, що в тимусі людини дитячого віку постій-

но виробляється близько 2x10¹⁰ клітин і близько 10⁹ клітин залишають тимус.

У дорослих людей ці показники складають лише 0,7-1,0 %. В міру розвитку

плоду до тимусу мігрують гемопоетичні попередники з характеристиками за-

гальних лімфоїдних родоначальних клітин з жовткового мішка, ембріональної

печінки, червоного кісткового мозку. Після народження основним джерелом