в історичному аспекті 14 страница

y/6-Т-лімфоцити також здатні до продукції ІФН-у і стимуляції фагоцито-

зу. Особливість цих клітин полягає у здатності розпізнавати білки теплового

шоку (наприклад, кандидні) і деякі інші антигени без посередництва анти-

генпрезентуючих клітин.

При грибкових ураженнях відзначається синтез специфічних імуногло-

булінів усіх класів. Секреція специфічних IgM свідчить про гострий період

грибкової інфекції. В експерименті доведена взаємодія секреторних IgA із

грибковими протеїназами, мананами поверхневих структур, білками тепло-

вого шоку, дріжджовим кілерним токсином. Таким чином, ці антитіла здатні

запобігати патоген-опосередкованому лізису білків макроорганізму, перешко-

джати адгезії грибкових агентів і порушувати конкурентні відносини грибів

з нормальною мікрофлорою слизових. Крім цього, виявлено імуноглобуліни,

що нагадують за структурою рецептор до дріжджового кілерного токсину,

тобто мають пряму фунгіцидну активність. Роль специфічних IgG полягає в

опсонізації грибкових клітин і активації комплементу за класичним шляхом.

Часто виявляються IgE до мананових і білкових антигенів грибів. Оскільки

посилена продукція IgE відбиває ступінь активність Th 2, які пригнічують

протигрибковий клітинний імунітет, виявлення інтенсивно зростаючого титру

специфічного імуноглобуліну Е може слугувати прогностичним показником

несприятливого перебігу інфекції.

Принципова схема імунної відповіді при грибкових інфекціях представле-

на на рис. 22.

Як видно на рис. 22, макрофаги, здійснюючи фагоцитоз грибкових патоге-

нів, продукують ІЛ-12, який при подальшій антигенній презентації обумовлює

переважне формування Т-хелперів 1 типу. У свою чергу, утворені Th 1 повтор-

но активують (армують) макрофаги, природні кілери і нейтрофіли, істотно під-

вищуючи їх протимікробний потенціал за допомогою цитокінової стимуляції

(ІЛ-2 й ІФН-у). Важливо відзначити, що повторне залучення клітин природже-

ної резистентності відбувається в умовах досить високої концентрації специ-

фічних протигрибкових антитіл (паралельно розгортаються Th 2 реакції), тоб-

то ці клітини забезпечуються механізмом специфічного розпізнавання, якого

вони були позбавлені протягом періоду первинної взаємодії з патогеном.

Проблеми протигрибкового імунітету. Труднощі протигрибкового імуні-

тету пов'язані принаймні з двома проблемами:

1) проблемою фагоцитозу патогенних грибків, міцелій яких представлений

довгими нитками;

2) проблемою протидії грибкових клітин, які реалізують багато механізмів, що

дозволяють знизити ефективність імунної відповіді.

Динамічна структура клітинної стінки, здатність до переключення фено-

типів і секреції протеїназ дозволяють грибам уникати дії багатьох протимі-

кробних речовин і до певного ступеня протистояти конкуренції з боку бакте-

ріальної мікрофлори. Так, грибкові протеїнази здатні розщеплювати імуногло-

буліни і компоненти комплементу. Власні рецептори до ІСЗЬ і C3d за відсут-

ності рецептора до СЗЬ дозволяють деяким грибковим патогенам порушувати

реалізацію каскаду комплементу, знецінюючи його протимікробний ефект.

Установлено, що С. albicans здатна продукувати каталазу, яка запобігає дії

перекису водню. Крім цього, гриби конкурують із клітинами макроорганізму

за залізо, необхідне для реалізації окислювальних мікробіцидних механізмів

макрофагів. Захисні механізми грибкових мікроорганізмів сьогодні всебічно

вивчаються в багатьох дослідницьких центрах світу.

§6. Основи протигельмінтного імунітету

Особливості протигельмінтного імунітету обумовлені специфікою збудни-

ків. Гельмінти є багатоклітинними паразитами, тому знищення окремих клі-

тин збудника, на що спрямована діяльність практично усіх факторів імунно-

го захисту, найчастіше не призводить до видужання. Оскільки яйця паразитів

більш чутливі до дії імунної системи, у багатьох випадках імунітет забезпечує

лише захист від повторного зараження при збереженні первинної інвазії (не-

стерильний імунітет).

При ІДЗ частота гельмінтозів підвищується, однак залежність між імунним

дефектом і розвитком інвазії не є прямою. Це обумовлено тим, що ступінь за-

раженості організму гельмінтами залежить не тільки від ефективності імунних

реакцій, але й від особливостей поведінки людини і дотримання нею гігієнічних

норм. Вища частота гельмінтозів у дітей обумовлена як поведінкою дитини, так

і віковими особливостями імунного статусу. Зокрема, у дітей вища питома вага

IgG₄, який чинить блокуючий ефект щодо IgE (про роль IgE див. нижче).

Наявність захисного поверхневого шару (кутикула в аскарид, тегумент у

шистосом) значно послаблює ефективність імунних реакцій. Більшість гель-

мінтів розташовується не безпосередньо в тканинах, а в порожнинних органах

(насамперед, ШКТ), що створює значні труднощі для формування обмежу-

вального вала з імунних клітин.

Для більшості гельмінтів характерна зміна різних стадій розвитку в одно-

му організмі, причому кожна зі стадій (яйце - личинка - статевозріла особина)

характеризується специфічним антигенним складом. Так, наприклад, антиті-

ла проти личинки аскариди не ефективні щодо статевозрілих форм гельмінта.

Крім того, паразит на різних стадіях розвитку може індукувати імунні реак-

ції різної спрямованості (за Th 1 і Th 2 типом), що вносить певний безлад в

імунну відповідь. Так, проти личинок Ascaris lumbricoideus реалізуються пере-

важно Th 1-реакції у зв'язку з тканинною локалізацією паразита, а проти ста-

тевозрілої особини - Th 2-реакції, що обумовлено внутрішньопорожнинним

перебуванням патогену. Співіснування личинок і зрілих форм гельмінта по-

рушує цитокіновий баланс імунної реакції у зв'язку з одночасною продукцією

різноспрямованих цитокінових комплектів (Th 1 і Th 2).

Ключовими імунними факторами в захисті від гельмінтів є специфічні IgE,

еозинофіли і опасисті клітини слизових. Найбільш вивченими є імунні меха-

нізми видалення нематод з кишківника. В умовах інвазії паразитарні антигени

надходять на слизову ШКТ, де захоплюються макрофагами або дендритними клі-

тинами. Останні здійснюють антигенну презентацію Т-хелперам, які диференці-

юються переважно в Th 2. Th 2 шляхом продукції ІЛ-3 й ІЛ-4 активують опасисті

клітини і викликають їх інтенсивний поділ. З іншого боку, Th 2 впливають на В-

лімфоцити солітарних фолікулів (ІЛ-4, ІЛ-5), викликаючи продукцію ними IgE.

При цьому активуються тільки антигенспецифічні В-лімфоцити, які на момент

цитокінового впливу вже провзаємодіяли з розчинними антигенами гельмінта.

Синтезовані специфічні IgE вкривають поверхню опасистих клітин, ви-

конуючи роль їх рецепторів антигенного розпізнавання. Модифікація поверх-

невих структур опасистих клітин - ключовий механізм протигельмінтного за-

хисту. Завдяки IgE опасисті клітини стають схожими на В-лімфоцити, оскільки

також містять імуноглобулінові антигенрозпізнавальні рецептори. Принципова

відмінність полягає в тому, що кожен клон В-лімфоцитів несе рецептор лише

однієї специфічності, а кожна опасиста клітина одночасно містить антитіла

практично до всіх основних антигенів паразита. Взаємодія розчинних анти-

генів гельмінта з IgE опасистих клітин викликає дегрануляцію останніх, у

результаті чого відбувається вивільнення гістаміну і фактора хемотаксису

еозинофілів. Дещо пізніше виділяється комплект лейкотрієнів, відомий як

повільно реагуюча субстанція анафілаксії (ПРСА). Фактор хемотаксису і

ПРСА залучають еозинофіли до вогнища перебування гельмінта, а ІЛ-5 Th 2

істотно підвищує їх цитотоксичний потенціал. Гістамін шляхом підвищення

судинної проникності створює належний доступ мігруючим клітинам. Крім

цього, завдяки підвищеній судинній проникності у просвіт кишки надходять

компоненти комплементу і вільні IgE. Прибулі еозинофіли атакують клітини

паразита, беручи участь у реакціях АЗКОЦ. Окремі клітини гельмінта можуть

піддаватися комплемент-опосередкованому лізису. Специфічні IgE не тільки

забезпечують АЗКОЦ, але і блокують поверхневі молекули гельмінта, порушу­ючи його метаболічні процеси. Описані механізми називаються специфічними

Т-залежними реакціями протигельмінтного імунітету. Однак для ефективно-

го перебігу Т-залежних процесів необхідне здійснення так званого неспеци-

фічного механізму протигельмінтного захисту. Останній полягає в активації

макрофагів і нейтрофілів слизової ШКТ при фагоцитозі компонентів гельмінта

і продукції ними ІЛ-ір і ФНП-а, які посилюють моторику кишківника і підви-

щують секрецію слизу бокалоподібними клітинами. Зазначені механізми спри-

яють швидкому видаленню пошкодженого імунною реакцією гельмінта.

Із вищезазначеного варто зробити два важливих практичних висновки.

Перший - еозинофілія при гельмінтозах не є ознакою алергійних реакцій, а

свідчить про напруженість протигельмінтного імунітету. Еозинопенія в умо-

вах масивної інвазії гельмінтами є ознакою імунодефіцитного захворювання.

Другий - важливим імунологічним маркером гельмінтозів є підвищення рівня

IgE у сироватці крові. На відміну від атопічних реакцій IgE-опосередкована

дегрануляція опасистих клітин при гельмінтозах надзвичайно корисна, тому

призначення антигістамінних препаратів не тільки невиправдане, але й проти-

показане, оскільки сприяє виживанню паразита.

У забезпеченні протигельмінтного імунітету можуть відігравати роль і клі-

тинні механізми. Переважна активація Th 1 відбувається при тканинній локалі-

зації паразита (наприклад, статевозріла форма Trichinella spiralis або личинка

Ascaris lumbricoideus). У цьому випадку також реалізуються реакції АЗКОЦ,

однак основну роль відіграють ІФН-у і ФНП-а. У ролі ефекторних клітин мо-

жуть виступати як макрофаги, так і еозинофіли ("минаючі" еозинофільні ін-

фільтрати в легенях при аскаридозі).

Імуносупресія при гельмінтозах. Для більшості гельмінтозів характерний

розвиток імуносупресії. Тривала масивна інвазія може призводити до виник-

нення ІДЗ, яке проявляється рецидивними бактеріальними і вірусними інфек-

ціями, що відводить від думки про гельмінтоз. Порушення імунітету може бути

викликане метаболічною імуносупресією, обумовленою токсичним впливом

кінцевих продуктів обміну гельмінта. Крім того, велике значення має специ-

фічний пригнічуючий вплив паразитів на імунну систему людини. Наприклад,

личинки Trichinella spiralis виділяють лімфоцитотоксичний фактор, що руйнує

імунокомпетентні клітини. Цестоди і нематоди продукують простагландини,

які пригнічують запальні реакції. Філярії і шистосоми сприяють синтезу IgG₄,

що блокує захисний ефект IgE. Одним з основних механізмів імуносупресії при

гельмінтозах є вивільнення паразитами великої кількості вільних антигенів.

При цьому вільні антигени зв'язують специфічні антитіла, чинячи блокуючу

дію щодо них. Одночасно блокуються функції макрофагів, навантажених спе-

цифічними імуноглобулінами для розпізнавання патогенів. Зв'язування віль-

них антигенів з антигенрозпізнавальними рецепторами не задіяних в імунній

реакції лімфоцитів може призвести до індукції їх анергії або навіть апоптозу.

Деякі вільні антигени чинять мітогенний ефект на лімфоцити, призводячи до

поліклональної активації останніх, що знижує специфічність імунної відпо-

віді. І, нарешті, вільні АГ можуть стимулювати супресорні Т-лімфоцити, які

продукують ІЛ-10 і ТФР-Р, пригнічують імунну відповідь проти гельмінта.

Псевдоатопічні реакції і гельмінтози. Гельмінти підвищують частоту

псевдоатопічних реакцій. Причина цього - збільшення вмісту і чутливості

опасистих клітин, що є ознакою імунної відповіді проти паразита. Відомо, що

дегрануляція опасистих клітин може відбуватися як завдяки специфічним ме-

ханізмам (взаємодія АГ-АТ), так і при дії неспецифічних стимулів (псевдо-

атопія). Псевдоатопічна патологія при кишкових гельмінтозах проявляється у

вигляді ринітів і синуїтів (феномен імунної солідарності слизових), а також

диспепсій у відповідь на прийом продуктів, які містять лібератори гістаміну.

Часто диспептичні розлади супроводжуються шкірними висипаннями папуло-

везикульозного характеру. Існує прямий кореляційний зв'язок між вираженіс-

тю псевдоалергійних проявів і масивністю й тривалістю гельмінтної інвазії.

Лікування псевдоатопічних реакцій при гельмінтозах повинне проводитися не

антигістамінними засобами, які пригнічують імунну реакцію проти паразита,

а протигельмінтними препаратами. При цьому варто враховувати, що при про-

веденні протигельмінтної терапії ексудативні зміни на слизових можуть по-

силюватися, що обумовлено не псевдоатопічними, а специфічними імунними

механізмами, оскільки в результаті руйнування паразита посилюється фагоци-

тоз його компонентів і антигенна презентація імуногенних пептидів.

Побічні реакції медикаментозних препаратів і гельмінтози. Гельмінтози

можуть бути причиною "поліалергії" на медикаментозні препарати. В осно-

ві таких реакцій лежать псевдоатопічні механізми. У зв'язку з цим пацієнти

з "алергійними" реакціями на багато препаратів повинні бути обстежені на

предмет гельмінтної інвазії. Якщо гельмінтоз довести не вдається з технічних

причин, а імовірність його наявності висока, припустиме використання проти-

гельмінтних препаратів ex juvantibus. Оскільки в основі побічної дії препара-

тів не лежать істинні алергійні механізми, можливе повторне використання

тих же засобів після ерадикації гельмінта.

§7. Основи антипротозойного імунітету

Як і при гельмінтозах, імунітет до найпростіших спрямований не стільки

на знищення паразита, скільки на запобігання повторного зараження (реінвазії),

тобто має нестерильний характер. Причина недостатньої ефективності імун-

них реакцій до найпростіших пояснюється як високою мінливістю й імуносу­

пресивним впливом збудників, так і властивостями імунної системи, "налашто-

ваної^-" на розпізнавання бактеріальних і вірусних молекулярних шаблонів.

Окрему проблему складають кишкові протозойні інвазії, які не супрово-

джуються ефективною імунною відповіддю проти збудника. Більш ефективна

імунна відповідь розвивається при перебуванні паразита в крові, внутрішньо-

тканинній або внутрішньоклітинній його локалізації. Як і при гельмінтозах,

немає прямого взаємозв'язку між наявністю ЩЗ і розвитком протозойної інва-

зії. Однак на прикладі активації Toxoplasma gondii при СНІДі було показано,

що частота клінічно маніфестних інвазій найпростішими при зниженні імун-

ного нагляду все ж таки збільшується.

Головним фактором агресії найпростіших є продукція гідролітичних фер-

ментів. Ця особливість пояснюється характером живлення одноклітинних тва-

рин (внутрішньоклітинне травлення). Особливо активною в секреції травних

ферментів за межі клітини є Entamoeba histolytica. Саме в такий спосіб паразит

призводить до формування виразок у кишківнику, а при проникненні до пе-

чінки по системі портальної вени - забезпечує утворення так званих амебних

абсцесів. Специфічний ("шоколадний") вміст таких абсцесів формується не за

рахунок діяльності нейтрофілів, які сприяють утворенню гнійного ексудату, а

завдяки прямому літичному впливові амеб (тканинний детрит).

Характер імунних реакцій проти найпростіших залежить від шляху про-

никнення їх до макроорганізму і від місця перебування в організмі. Збудники,

що проникають пероральним шляхом (амеби, токсоплазми, балантидії), ви-

кликають початковий синтез специфічних IgM й IgG, а згодом - IgA й IgE,

які є більш спеціалізованими імуноглобулінами. Зазначені процеси опосеред-

ковуються Th 2. Патогени, які проникають безпосередньо до кровотоку (лей-

шманії, трипаносоми), викликають активацію комплементу за альтернативним

шляхом, полегшений опсонінами фагоцитоз макрофагами селезінки і печінки,

атаку з боку тромбоцитів. Найпростіші, які розмножуються усередині клітин

організму, викликають переважну активацію Th 1 і формування CD8⁺ Т-лім-

фоцитів (спорозоїти плазмодіїв малярії - гепатоцити), а також комплемент-

опосередкований лізис клітин (мерозоїти плазмодіїв малярії - еритроцити).

Таким чином, первинну ланку протипаразитарного захисту при протозойних

інвазіях складають макрофаги (при будь-якому шляху проникнення парази-

та), нейтрофіли (при будь-якому шляху проникнення паразита), тромбоцити

(при трансмісивній передачі збудника) й еозинофіли (при пероральному про-

никненні паразита).

Надалі активуються власне імунні реакції. Th 1 відіграють провідну роль

при внутрішньоклітинному розташуванні паразитів (лейшманії, трипаносоми,

токсоплазми, плазмодії), a Th 2 - при позаклітинній локалізації, що особливо

характерно для кишкових інвазій (амеби, лямблії, балантидії).

Роль антитіл при протозойних інвазіях є надзвичайно важливою. При клі-

тинних імунних реакціях (лейшманії, тканинна шизогонія при малярії) вони

забезпечують розгортання реакцій АЗКОЦ, при гуморальних - чинять ней-

тралізуючу дію (наприклад, блокують рецептори плазмодіїв малярії для про-

никнення в еритроцити) і знижують стійкість до фагоцитозу (наприклад, за

рахунок блокади рецепторів Trypanosoma cruzi, за допомогою яких паразит за-

лишає фагосоми усередині макрофага). Саме антитіла активують комплемент

за класичним шляхом (плазмодії, трипаносоми).

Різні імунні фактори проти патогенних найпростіших мають принципо-

во різне значення для розвитку інвазії. Так, цитотоксичні Т-лімфоцити проти

плазмодіїв малярії запобігають повторному зараженню збудником за рахунок

блокади стадії тканинної шизогонії в печінці, а специфічні антитіла зменшу-

ють виразність періодів лихоманки завдяки нейтралізації плазмодіїв у крові до

їх проникнення в еритроцити.

Оскільки найпростіші є більш досконалими паразитами в порівнянні з

бактеріями, їх захисні механізми набагато ефективніші. Захист від дії систе-

ми комплементу полягає у від'єднанні поверхневих структур паразита до мо-

менту утворення МАК (лейшманії) або в наявності поверхневих інгібіторів

комплементу (зокрема DAF у трипаносом). Захист від фагоцитозу полягає в ін-

дукції блокади фаго-лізосомального злиття (Toxoplasma gondii), евакуації з фа-

госоми до моменту злиття з лізосомою і розмноження в цитоплазмі фагоциту

(Trypanosoma cruzi) або в стійкості до дії факторів агресії за рахунок продукції

антиоксидантів (лейшманії). Особливе значення має активне проникнення де-

яких найпростіших у фагоцити (Toxoplasma gondii). Виявляється, що макрофа-

ги реагують на надходження патогена так званим "кисневим вибухом" тільки

при активному захопленні з боку фагоциту. Якщо ж патоген сам проникнув

до фагоцитуючої клітини, остання найчастіше не відповідає на вторгнення

посиленим синтезом вільних радикалів. Порушення власне імунних реакцій

найчастіше відбувається за рахунок продукції великої кількості вільних анти-

генів. Крім того, важливим механізмом захисту від імунної агресії є утворення

цист (Entamoeba histolytica). Здатність до цистоутворення забезпечує хроніза-

цію інвазії. Ще одним механізмом зниження імунної атаки є мала агресивність

паразита (лямблії, токсоплазми).

§8. Основи трансплантаційного імунітету

Трансплантаційний імунітет - імунні реакції, які розвиваються організ-

мом-реципієнтом проти антигенів пересадженої тканини або органа. У клініці

реалізація трансплантаційного імунітету виявляється реакцією відторгнення

трансплантата.

Інтенсивність реакцій трансплантаційного імунітету залежить від прина-

лежності пересадженої тканини. Розрізняють аутотрансплантати (тканини і

органи того ж організму), алотрансплантати (органи і тканини представни-

ка того ж біологічного виду), ксенотрансплантати (тканини й органи пред-

ставників іншого біологічного виду) і ізотрансплантати (тканини й органи

однояйцевого близнюка). Найбільш ефективними є ауто- й ізотрансплантація,

оскільки вони супроводжуються мінімальними імунними реакціями. Однак

з огляду на низьку частоту близнюків на практиці частіше використовується

алотрансплантація.

Відразу слід зазначити, що не існує певних специфічних механізмів тран-

сплантаційного імунітету, оскільки пересадження органів і тканин у природ-

них умовах неможливе. Ще однією особливістю трансплантаційного імуніте-

ту є низьке представництво механізмів природженої резистентності, позаяк

пересаджені тканини не містять патогензв'язаних молекулярних шаблонів і

опсонінів. Можливо, саме цим можна пояснити деяку неузгодженість імунних

реакцій, спрямованих проти трансплантатів.

Розрізняють надгостре (у перші години після пересадження), гостре (про-

тягом перших 2-3 тижнів) і хронічне (через місяці, роки) відторгнення тран-

сплантата.

Найбільш характерним є гостре відторгнення трансплантата. При цьому

передбачається, що первинним механізмом розпізнавання є антигенна презен-

тація імуногенних пептидів трансплантата або дендритними клітинами само-

го пересадженого органа, або дендритними клітинами організму-реципієнта.

Інший механізм можна цілком пояснити діяльністю природних кілерів, які

знищують клітини трансплантата, оскільки ті не містять молекул HLA І класу

реципієнта. У той же час перший механізм може видатися цілком неправдопо-

дібним, оскільки Т-хелпери рестриктовані за HLA II класу і не можуть акти-

вуватися при взаємодії з "чужими" дендритними клітками, не сприймаючи їх

у якості антигенпрезентуючих агентів. Однак у популяції Т-клітин міститься

невелика кількість лімфоцитів, антигенрозпізнавальні рецептори яких недо-

статньо специфічні і допускають взаємодію з деякими чужими молекулами

гістосумісності.

Після антигенної презентації відбувається дозрівання і розмноження Т-хел-

перів, які несуть специфічні рецептори до антигенів трансплантата. При цьому

утворюються переважно Т-хелпери 1 типу, тобто імунна відповідь розгорта-

ється за клітинним шляхом з нагромадженням цитотоксичних Т-лімфоци-

тів. Останні атакують клітини трансплантату, знищуючи їх шляхом апоптозу.

Апоптотичні тільця фагоцитуються макрофагами, що сприяє підтриманню

імунної відповіді.

Пряму пошкоджуючу дію чинять цитокіни Т-хелперів 1 типу (зокрема

ФНП-а і ФНП-Р), тому ці клітини також до певного ступеня можна вважати

цитотоксичними. ІФН-у, продукований Т-хелперами 1 типу, істотно підвищує

функціональну активність природних кілерів і макрофагів, що сприяє арму-

ванню цих клітин. Оскільки на тлі переважаючих клітинних розгортаються

і гуморальні реакції, синтезовані специфічні антитіла істотно розширюють

розпізнавальні можливості зазначених факторів природженої резистентності.

Усе це забезпечує розгортання реакцій антитілозалежної клітинно-опосе-

редкованої цитотоксичності. Зазначений механізм є настільки ефективним

(армовані макрофаги і природні кілери володіють величезним пошкоджуючим

потенціалом), що при його розвитку шансів на виживання у трансплантата

практично вже немає.

Хронічне відторгнення розвивається в тому випадку, коли проведена

імуносупресивна терапія запобігає реалізації клітинних механізмів гострого

відторгнення. При цьому головну роль відіграють специфічні антитіла, які,

насамперед, розпізнають антигени ендотелію трансплантату (ендотелій су-

дин, по суті, є бар'єрним органом трансплантату). Візуалізація антигенів ен-

дотелію для факторів природженої резистентності (комплементу) призводить

як до прямого пошкоджуючого ефекту (комплемент-опосередкована цито-

ток-сичність), так і до розвитку хронічного запального процесу за рахунок

вивільнення анафілотоксинів, хемоатрактантів, кініноподібних молекул.

Пошкоджуюча дія збільшується за рахунок вільних радикалів і агресивних

ферментів прибулих клітин (макрофагів, нейтрофілів). Зазначені процеси при-

зводять до поступового склерозування міркоциркуляторного русла і відмиран-

ня клітин трансплантату.

Важливо розуміти, що відносно низька інтенсивність імунної відповіді і

переважна активація гуморальної ланки при хронічному відторгненні обумов-

лені "пресом" проведеної імуносупресивної терапії, що блокує розгортання

клітинних реакцій.

Надгостре відторгнення розвивається за наявності в організмі донора так

званих передіснуючих антитіл. Це імуноглобуліни проти деяких "чужих" різ-

новидів молекул гістосумісності. Наявність таких антитіл свідчить про те, що

даний організм уже зустрічався з чужорідними клітинами представника того ж

біологічного виду. Зазначена ситуація можлива після переливання препаратів

крові або перенесеної вагітності.

Циркулюючі передіснуючі антитіла практично негайно зв'язуються з від-

повідними молекулами гістосумісності трансплантату, що призводить до ак-

тивації комплементу за класичним шляхом (залучення фагоцитів потребує

більшого часу). Комплемент чинить як пряму пошкоджуючу дію на ендотелій,

так і сприяє розвитку реакції гострого запалення. У результаті розгортання за-

пального процесу активується система зсідання крові, що призводить до тром-

бозу судин, які живлять трансплантат, і некрозу останнього.

Усі зазначені реакції відбуваються дуже швидко (протягом декількох го-

дин), що пояснюється принаймні двома причинами. По-перше, надгостре від-

торгнення є своєрідним результатом реалізації імунної пам'яті, кінетика ме-

ханізмів якої дуже висока (див. "Імунна пам'ять"). По-друге, у першої години

після трансплантації ще відсутнє надійне імуносупресивне тло.

Принципи підбору донора при трансплантації. Наявність транспланта-

ційного імунітету визначає необхідність ретельного підбору донора. Головне

правило при підборі донора полягає у наступному: донор повинен макси-

мально відповідати за набором молекул гістосумісності організму-реципі-

снту. В практиці найчастіше вивчають не весь набір молекул гістосумісності,

а лише локусів А, В, С і DR. Для оцінки ступеня гістосумісності був запропо-

нований спеціальний показник - індекс гістосумісності. Якщо донор і реци-

пієнт містять однакові молекули HLA лише одного локусу, то їх індекс гістосу-

місності складає 25 %, якщо двох - 50 %, трьох - 75 %, чотирьох - 100 %.

Деякі різні антигени системи HLA мають спільні риси будови і тому не

ініціюють реакцію відторгнення один щодо одного (наприклад, А1, A3 і Al 1).

Наявність перехресно-реагуючих антигенів може підвищити ступінь гістосу-

місності на 10-20 %.

Також досліджують наявність передіснуючих антитіл в організмі ре-

ципієнта до основних різновидів молекул гістосумісності донора. При на-

явності таких трансплантація органів і тканин від даного донора протипо-

казана. Однак варто враховувати, що не всі передіснуючі антитіла однаково

небезпечні. Так, теплові антитіла (лабораторно визначаються за Т=+37 °С),

спрямовані проти HLA І класу Т-лімфоцитів, справді провокують розвиток

надгострого відторгнення. Однак холодові антитіла (лабораторно визнача-

ються за Т=+8 °С), спрямовані проти HLA II класу В-лімфоцитів, навпаки,

наділені блокуючими властивостями. Це означає, що вони, хоча і зв'язують