в історичному аспекті 10 страница

тю володіють і IgE, що і є їх основним функціональним призначенням, і лише

у деяких людей алергенспецифічні антитіла цього класу провокують розвиток

атопічних реакцій.

Також антитіла розпізнають і нейтралізують при зв'язуванні бактеріальні

токсини, у зв'язку з чим вони є важливими факторами природної детоксика-

ції організму.

Таким чином, антитіла виконують роль своєрідних посередників між імун-

ними факторами і факторами природженої резистентності. Вони необхідні для

істотного розширення можливостей останніх до антигенного розпізнавання.

Тому гуморальна імунна відповідь призначена не стільки для самостійного

знищення патогенів, скільки для більш цілеспрямованого використання до-

сить потужного, але не зовсім самодостатнього протимікробного потенціалу

факторів природженої резистентності.

Отже, у результаті імунної відповіді не формуються якісь нові ефекторні

механізми. Фактори природженого імунітету наділені потужним цитотоксич-

ним потенціалом, який не реалізується повною мірою на стадії первинної реак-

ції у зв'язку з неспецифічністю розпізнавання патогену. Тому складні і тривалі

(5-6 діб) процеси взаємодії, проліферації і диференціювання імунокомпетент-

них клітин, іменовані власне імунними реакціями, призначені для вироблен-

ня специфічного механізму розпізнавання патогену для факторів природженої

резистентності і запам'ятовування цього механізму на майбутнє. Разом з тим,

саме імунні механізми беруть на себе функцію керівництва усіма факторами,

задіяними в боротьбі з патогеном. Єдиний компонент імунної реакції, здатний

самостійно чинити пошкоджуючий ефект, - цитотоксичний Т-лімфоцит, однак

його ефекторний механізм мало відрізняється від такого у природних кілерів,

що відносяться до факторів природженого імунітету.

10. Основні принципи імунної відповіді

Варто звернути увагу на кілька важливих моментів, які є принциповими

при реалізації імунної відповіді. Імунною системою антиген розпізнається у

двох формах - у натуральному вигляді імуноглобуліновими рецепторами В-лім-

фоцитів і у вигляді імуногенного пептиду антигенрозпізнавальними рецеп-

торами Т-хелперів. Це необхідно для здійснення коректної імунної відпові-

ді. Відомо, що саме фактори природженої резистентності можуть установити

чужорідність патогену. Імунокомпетентні клітини позбавлені цієї можливості,

що пов'язано з особливостями формування їх рецепторів антигенного розпіз-

навання. Тому деякі В-лімфоцити здатні розпізнавати антигени, які не є чужо-

рідними. Самостійно вони не можуть розвивати імунну відповідь, оскільки

потребують стимулюючих впливів з боку активованих Т-хелперів, що роз-

пізнали відповідний імуногенний пептид. Утворення ж пептиду відбуваєть-

ся за рахунок діяльності факторів природженої резистентності (макрофагів,

дендритних клітин), тому активація Т-хелперів відбувається при надходженні

саме чужорідних субстанцій.

У випадку взаємодії з Т-клітиною В-лімфоцит виступає в якості АПК, пре-

зентуючи імуногенний пептид антигену, напередодні специфічно розпізнаного

його імуноглобуліновим рецептором. Якщо дендритні клітини взаємодіють з

наївними Т-лімфоцитами, тобто по суті ініціюють розгортання імунних реак-

цій, то В-клітини здійснюють антигенну презентацію компетентним Т-хелпе-

рам - імуноцитам, які вже отримали інформацію про антиген від інших АПК.

Тому В-лімфоцити не в змозі викликати імунну реакцію на "свій" антиген,

хоча і є антигенпрезентуючими клітинами. Активовані В-лімфоцити можуть

лише сприяти напрямку імунної відповіді у бік гуморальних реакцій, що су-

проводжуються синтезом специфічних антитіл.

По суті, антигенна презентація свідчить Т-лімфоциту про те, що у вну-

трішньому середовищі організму з'явилися субстанції (чужорідні або вивіль-

нені власні), що порушують звичний антигенний склад. Розпізнавання моле-

кул HLA II сигналізує про те, що антигенна презентація відбувається власною

АПК, тому інформація про зміну антигенного гомеостазу є вірогідною. Слід

зазначити, що іноді може скластися ситуація, за якої АПК будуть презентува-

тися певні власні антигени (наприклад, при масованому руйнуванні власних

тканин). Тому в імунній системі працює ще один принцип надійності. Він за-

безпечується необхідністю експресії костимуляційних молекул при презентації

антигену. Поява поверхневих костимуляційних молекул свідчить про ступінь

чужорідності розпізнаного об'єкту, і тому ці сигнали значною мірою визнача-

ють поведінку Т-хелпера після антигенної презентації (активація, анергія або

апоптоз). За відсутності експресії костимуляторів Т-лімфоцити обмежуються

анергією (бездіяльністю), тому що отримують інформацію про те, що розпіз-

нана АПК субстанція порушує звичний склад антигенних структур організму,

але не є досить чужорідною, щоб належати патогенним мікроорганізмам. Тому

розвиток повноцінної імунної відповіді проти неї є недоцільним. Якщо ж є

загроза формування аутоімунної реакції, що буває при презентації аутоанти-

генів на достатньому активаційному тлі (в умовах дії прозапальних цитокінів

і експресії адгезійних молекул), то аутореактивні Т-хелпери при антигенній

презентації зазнають апоптозу (запрограмованої смерті). Справа в тому, що

прозапальні цитокіни поряд з активацією Т-клітин підвищують їх чутливість

до апоптозу. У такий спосіб забезпечується ефективний механізм регуляції

кількості активно проліферуючих клітин. Тому активований імуногенним пеп-

тидом аутореактивний Т-хелпер стає дуже чутливим до запрограмованої заги-

белі, яку повинні скасувати, насамперед, костимуляційні молекули. У випадку

порушення в цій тонкій системі в лімфоциті реалізується каскад апоптозу.

У зв'язку з загибеллю антигенспецифічної Т-клітини в рецепторному ре-

пертуарі утворюється "дірка", і імунна система стає нездатною розвивати по-

вноцінну відповідь на даний антиген. Цей механізм лежить в основі імунної

толерантності - унікальної властивості імунної системи розпізнавати власні

антигени, але не реагувати на них розвитком ефекторних реакцій.

Резюме. Таким чином, можна сформулювати основні умови реалізації

імунного розпізнавання, що є ключовим процесом в імунній відповіді:

1. Антигенпрезентуюча клітина повинна "зробити" оптимальну кількість пеп-

тидів з чужорідного або власного антигенного матеріалу, а пептидзв'язуючі

борозни її молекул HLA II - бути у змозі зв'язати ці пептиди. Цей етап на-

званий селекцією антигенних детермінант.

2. Імунна система конкретної людини повинна мати достатній репертуар

Т-лімфоцитів, де містився б антигенрозпізнавальний рецептор, здатний

розпізнати даний чужорідний пептид. Якщо ж такі Т-лімфоцити відсутні

(тобто є "дірки" у репертуарі Т-лімфоцитів), створюються умови, за яких

імунна система не здатна розпізнавати деякі антигени.

3. Припускають, що за допомогою пептидів і відповідного цитокінового тла

включаються механізми запуску імунної відповіді з формуванням переваж-

но Th 1 або Th 2.

4. Сила імунної відповіді залежить від характеру пептиду і молекул HLA, а

також від ступеня відповідності між антигеном і максимально комплемен-

тарним антигенрозпізнавальним рецептором, що міститься в рецепторному

репертуарі імунної системи даного організму.

§8. Апоптоз як механізм регуляції імунної відповіді

Відомо, що дія сильних пошкоджуючих факторів викликає некроз кліти-

ни. Загибель клітини в такому випадку обумовлена надлишковою зовнішньою

енергією (фізичною, хімічною або біологічною), що порушує її внутрішньо-

клітинний енергетичний баланс і структурну цілісність.

Протягом останніх років зростає інтерес до проблеми запрограмованої за-

гибелі клітин (апоптозу). Важливо розуміти, що фактор, який викликає апоп-

тоз, не має достатньої енергії для безпосереднього ушкодження клітини. Він

лише вмикає її власні механізми самознищення, тобто апоптоз реалізується

за рахунок внутрішньої енергії клітини і є такою ж невід'ємною властивістю

живого як ріст, проліферація і розмноження.

Термін "апоптоз" (від гр. аро - повне, ptosis - падіння, втрата) запропо-

нував у 1972 році J. F. Kerr, запозичивши його у Гіппократа, який називав так

осінній листопад.

Апоптоз - генетично регульована програма клітинної загибелі, що має

певні морфологічні критерії і біохімічні маркери. Ця програма дуже важлива

для нормального розвитку багатоклітинного організму, збереження належної

кількості повноцінних і своєчасного видалення ушкоджених клітин.

Шляхи регуляції клітинного життя завжди викликали великий інтерес біо-

логів і лікарів. Якщо процеси проліферації є досить вивченими, то точка зору

на регуляцію руйнування (вмирання) клітин поки ще не оформлена в остаточ-

ному вигляді. У той же час, при багатьох станах порушення саме цієї програми

стають визначальними для перебігу захворювання.

Апоптоз має чітко виражені і досить добре вивчені морфологічні критерії:

зменшення розмірів, зморщування клітини, конденсація і фрагментація ядра,

руйнування цитоскелету при збереженні цілісності клітинної мембрани.

Коли процес внутрішньої деградації завершений, клітина представляє

собою сукупність фрагментів цитоплазми, оточених мембранами (так зва-

ні "апоптотичні тільця"). Ізоляція внутрішньоклітинного вмісту елемента-

ми цитолеми є головною причиною відсутності асептичного запалення при

апоптозі. Таким чином, загибель клітини шляхом апоптозу (на відміну від не-

кротичної) переноситься організмом відносно "безболісно". У подальшому

апоптотичні тільця фагоцитуються макрофагами, де макромолекули загиблої

клітини розщеплюються до мономерів.

Сьогодні встановлено багато факторів, здатних індукувати апоптоз кліти-

ни. З іншого боку, деякі впливи можуть підвищити її стійкість до запрограмо-

ваної загибелі (таблиця 8).

Таблиця 8

Отологічні і фармакологічні фактори апоптозу

(за В. С. Новіковим, 1996)

В імунній системі апоптоз використовується принаймні з двома цілями.

По-перше, як ефекторний механізм імунних реакцій, про що йшлося у попе-

редніх главах. Тут ми більш докладно зупинимося на другій функції апопто-

зу - регуляції імунної відповіді.

Апоптоз імунокомпетентних клітин є невід'ємним компонентом імунних ре-

акцій. Установлено, що селекція антигенспецифічних Т- і В-лімфоцитів супро-

воджується масовою загибеллю активованих, але антигеннеспецифічних лімфо-

цитів. З іншого боку, результатом імунної відповіді є нагромадження надлишко-

вої кількості антигенспецифічних Т- і В-клітин, що призводить до порушення

генетично детермінованого балансу клітин макроорганізму. Вирівнювання клі-

тинного балансу після знищення патогену обумовлено саме запрограмованою

загибеллю більшої частини антигенспецифічних лімфоцитів.

Як уже вказувалося, апоптоз є внутрішньою властивістю клітини, своє-

рідною її реакцією на різні зовнішні подразники. Тому не дивно, що в будь-

якій клітині людського організму функціонує ціла система апоптозу (рис. 19).

Інформація про структуру компонентів цієї системи міститься в геномі і пе-

редається з покоління до покоління. Зазначену систему умовно можна поді-

лити на три частини. Перша - це сукупність мембранних рецепторів, здатних

сприймати проапоптотичні сигнали з внутрішнього середовища організму.

Друга - це комплекс цитоплазматичних посередників, що передають сприй-

нятий рецептором сигнал усередину клітини до ефекторної ланки. Третя - це

ефекторна ланка апоптозу, тобто ті компоненти, активація яких призводить до

безпосередньої загибелі клітини.

Сьогодні відкрита ціла низка рецепторів, що сприймають проапоптотичні

сигнали. Це Fas (CD95), TNF-R, (рецептор 1 типу до ФНП-а), DR-3 (WS1-1),

DR-4 (TRAIL-рецептор 1), DR-5 (TRAIL-рецептор 2), DR-6. Хоча зазначені

рецептори призводять до спільного біологічного ефекту, вони відносяться до

різних родин і тому відрізняються за структурою. Так, Fas і TNF-R належать

до родини рецепторів до ФНП, а молекули DR - до антигенів гістосумісності.

Спільність їхньої біологічної дії обумовлена природою молекул, зв'язаних з

цитоплазматичною частиною рецептора. Такі молекули отримали назву доме-

нів смерті. Саме вони і призводять до активації апоптозу. Найбільш вивчени-

ми доменами смерті є молекули FADD і TRADD.

Цитоплазматичними посередниками в системі апоптозу є спеціальні фер-

менти, названі каспазами. Каспази здатні до послідовної активації одна одної,

утворюючи тим самим своєрідний внутрішньоклітинний каскад, що вмикаєть-

ся доменами смерті. Домени смерті перебувають на внутрішній поверхні ци-

толеми в неактивному стані. При активації рецептора, з яким функціонально

пов'язаний той чи інший домен, відбувається зміна конформації обох структур.

Унаслідок цього вивільняється активний центр домену, і він набуває можливос-

ті взаємодіяти з каспазою 8 - ініціатором усього каспазного каскаду. Кінцевим

компонентом цього каскаду є каспаза 7. Саме цей фермент активує латентну

ендонуклеазу, що здійснює безпосередній пошкоджуючий ефект на генетич-

ний матеріал клітини (розриває ДНК у міжнуклеосомних ділянках). Таким чи-

ном, ефекторною ланкою системи апоптозу є латентна ендонуклеаза.

Слід зазначити, що, крім цитоплазматичних, у клітині міститься комплекс

мітохондріальних посередників апоптозу. Відомо, що руйнування мітохон-

дріального апарату призводить до неминучої загибелі клітини, оскільки остан-

ня позбавляється енергетичного забезпечення. Для запобігання некрозу при

ушкодженні мітохондрій активуються зазначені білки, що обумовлюють більш

ощадливу апоптотичну загибель нежиттєздатної клітини. Таким чином, каскад

апоптозу може реалізовуватися як за цитоплазматичним, так і за мітохондрі-

альним шляхом.

Fas-залежний шлях активації апоптозу. Вважається, що взаємодія FasL

з рецептором Fas викликає апоптоз активованих Т-лімфоцитів, але чинить

антиапоптотичну дію на Т-клітини, що перебувають у стані спокою. Чим же

обумовлена зазначена подвійність ефекту взаємодії FasL/Fas? Як було установ-

лено протягом останніх років, при дії на активовані імуноцити додаткових сти-

муляційних факторів Fas/FasL-опосередкований апоптоз може скасовуватися.

До таких стимуляційних впливів відносяться активація лімфоцитів через ре-

цептори антигенного розпізнавання і через рецептори до ростових факто-

рів (ІЛ-2, інсуліну, епідермального і тромбоцитарного фактору росту, фактору

росту нервів). Розпізнавання лімфоцитами адгезійних молекул (р^-інтегринів)

також може призвести до скасування Fas/FasL-опосередкованого апоптозу.

Скасування апоптозу в зазначених випадках обумовлено нагромадженням

протеїнкінази В усередині активованої клітини. Цей фермент блокує як міто-

хондріальний (блокада проапоптотичного білка Bad шляхом його фосфорилю-

вання), так і цитоплазматичний механізм апоптозу (блокада каспазного каска-

ду шляхом активації антагоніста каспази 9).

Таким чином, виживання імунокомпетентної клітини при розвитку імун-

ної реакції обумовлюється специфічним розпізнаванням антигену з її боку і

впливом активаційного тла, сформованого в результаті залучення компонентів

природженої резистентності (посилена продукція факторів росту й адгезійних

молекул).

Для повноцінного антиапоптотичного ефекту активовані Т-хелпери пови-

нні додатково отримати костимуляційні сигнали від антигенпрезентуючої

клітини (АПК). Вони полягають у взаємодії молекули CD28 Т-хелпера з CD80

або CD86 АПК. У випадку такої взаємодії Т-лімфоцит істотно знижує екс-

пресію молекули Fas, одночасно підвищуючи продукцію цитоплазматичного

фактора c-FLIP^s. Цей фактор є структурним аналогом каспази 8, однак по-

збавлений специфічної функції зазначеного ферменту. Тому, вбудовуючись в

каспазний каскад, c-FLIP^s блокує передачу проапоптотичного сигналу, оскіль-

ки не здатний активувати наступні каспази.

Рецептор до ФНП-а і його роль в індукції апоптозу. Фактор некрозу

пухлини а також здатний чинити подвійний ефект на активовані лімфоцити. З

одного боку, цей цитокін може викликати апоптоз імунокомпетентних клітин,

з іншого боку - сприяти виживанню клітин-мішеней. У даний час вважають,

що антиапоптотичний ефект ФНП-а пов'язаний із нагромадженням внутріш-

ньоклітинного посередника нуклеарного фактору кВ (NF-кВ). Таким чином,

доля клітини (виживання/апоптоз) залежить не тільки від зовнішніх стимулів,

але і від її внутрішнього стану.

Роль інших рецепторів у регуляції апоптозу. Інші рецептори апоптозу

(DR-3, TRAIL-R, і TRAIL-R^) широко представлені на лейкоцитах, гепатоци-

тах, пухлинних клітинах, обумовлюючи їхню чутливість до цитотоксичної дії

CD4⁺ Т-лімфоцитів, CD8⁺ Т-клітин, ПК, моноцитів. При цьому проапоптотич-

на дія клітин-ефекторів посилюється в результаті попередньої активації інтер-

феронами (а і Р), а також через антигенрозпізнавальні рецептори.

Родина інтерферонів впливає на регуляцію апоптозу при вірусних і пух-

линних захворюваннях. Так, ІФН-у має селективну дію на вірусінфіковані

клітини, де він знижує рівень активності NF-кВ, ЧИМ сприяє їх апоптотичній

загибелі. Одночасно цей цитокін знижує рівень експресії рецепторів TRAIL-1

і TRAIL-2 на поверхні поруч розташованих, але неінфікованих клітин, сприя-

ючи їх виживанню. ІФН а/р посилює цитотоксичний потенціал Т-лімфоцитів

щодо пухлинних клітин. Це відбувається шляхом підвищення експресії моле-

кул TRAIL, що взаємодіють з відповідними рецепторами злоякісних клітин і

викликають їх апоптоз.

У той же час у пухлинних клітинах спрацьовують захисні механізми. Один

із них полягає в експресії "рецепторів-пасток" (TRAIL-Rj і TRAIL-R₄), які

позбавлені доменів смерті. Тому при взаємодії з відповідними лігандами ци-

тотоксичних лімфоцитів вони не активують апоптоз клітин-мішеней. Більше

того, атака з боку цитотоксичного лімфоцита сприяє ще більш активній про-

ліферації клітини-мішені, оскільки активація "рецепторів-пасток" призводить

до підвищеної продукції NF-кВ І антиапоптотичного білка c-FLIP^s.

Роль апоптозу у регуляції чисельності імунокомпетентних клітин.

CD3⁺ Т-лімфоцити, що перебувають у стані спокою, для підтримки власної

життєдіяльності потребують постійного контакту з комплексами HLA І - пеп-

тид аутоантигенів на поверхні клітин мікрооточення. Крім цього, виживати Т-

лімфоцитам "допомагають" деякі цитокіни (ІЛ-4, ІЛ-6, ІЛ-7 й ІЛ-12). Завдяки

зазначеним впливам неактивні лімфоцити характеризуються відносно висо-

ким рівнем експресії антиапоптотичного білка bcl-2 і низькою експресією мо-

лекул Fas і рецепторів до фактору некрозу пухлини а. Таким чином, неактивні

Т-клітини є досить резистентними до запрограмованої загибелі. Але варто та-

ким клітинам зазнати активації, як їх чутливість до апоптозу зростає в десят-

ки разів. Справа в тому, що після специфічної активації (із залученням анти­генрозпізнавального рецептора) у цитоплазмі Т-лімфоцитів різко знижується

експресія білка bcl-2, а на мембрані з'являється значна кількість молекул Fas і

рецепторів до ФНП-а.

Описане явище має глибокий біологічний зміст. Активована клітина не

тільки набуває здатності до посиленого поділу, але й стає чутливішою до ре-

гуляторних впливів, що обмежують її проліферацію. За допомогою цього ме-

ханізму в організмі підтримується стабільна кількість клітин і забезпечується

профілактика новоутворень. Іншими словами, будь-яка активована імуноком-

петентна клітина неминуче гине, оскільки стає вкрай чутливою до апоптозу.

Реалізація запрограмованої загибелі здійснюється як за допомогою взаємодії

рецептора Fas з FasL (мембранасоційованим або розчинним, що відділяється

від поверхні клітин-ефекторів металопротеїназами), так і при дії ФНП-а, рі-

вень якого значно підвищується практично за будь-якого запалення.

Виникає запитання: якщо активовані Т-клітини гинуть, то яким чином

здійснюється ефективна імунна відповідь? Справа в тому, що при надходжен-

ні чужорідних патогенів Т-лімфоцити отримують додаткові стимули, що тим-

часово скасовують реалізацію запрограмованої загибелі. До них відносяться

сигнали від факторів росту (наприклад, ІЛ-2), адгезійних молекул і кости-

муляторів. Як тільки патоген знищується, Т-клітини перестають отримувати

подібні сигнали і гинуть шляхом апоптозу. Саме в такий спосіб відновлюється

нормальна кількість лейкоцитів після перенесеної інфекції.

Роль інтерлейкіну 2 у регуляції апоптотичної загибелі Т-клітин. Вище

було зазначено, що ІЛ-2 є чинником росту Т-лімфоцитів. Виходячи з функції,

цей цитокін має посилювати апоптотичну загибель Т-клітин, тому що підви-

щує частоту їх поділу. Фактично ж виходить, що за умови адекватного анти-

генного навантаження ІЛ-2, навпаки, підвищує стійкість лімфоцитів до запро-

грамованої загибелі. Сьогодні цей феномен пояснюють теорією зворотного

зв'язку в контролі апоптозу Т-клітин. Відповідно до цієї теорії ІЛ-2 стартово

підвищує чутливість Т-лімфоцитів до апоптозу. Подальша доля клітини зале-

жить від рівня антигенного і костимуляційного впливів. У випадку відсутнос-

ті антигенної стимуляції рівень секретованого ІЛ-2 знижується, у результаті

чого Т-клітини піддаються "пасивному" апоптозу, пов'язаному з нестачею

зазначеного цитокіну. Він забезпечується мітохондріальними механізмами за-

програмованої загибелі. Цей шлях є нормальним механізмом обмеження імун-

ної відповіді після загибелі патогену. У випадку надлишкового антигенного

впливу має місце "активний" апоптоз Т-лімфоцитів. Справа в тому, що над-

мірна стимуляція антигенрозпізнавального рецептора супроводжується такою

ж надмірною експресією рецепторів апоптозу (молекул Fas і рецепторів до

ФНП-а). Тому проліферативна дія ІЛ-2 не в змозі перекрити проапоптотичні

сигнали, що надходять до Т-клітини по зазначеним рецепторам. Механізм "ак-

тивного" апоптозу забезпечує обмеження гіперактивації антигенспецифічного

клону ефекторних клітин у випадку масової презентації антигену в організмі

(наприклад, при аутоімунних реакціях, негативній селекції Т-клітин у тимусі,

реакції "трансплантат проти хазяїна").

Роль костимуляційних молекул у регуляції апоптозу. Вище вже вказу-

валося, що взаємодія рецептора CD28 Т-хелперів з костимуляційними моле-

кулами АПК (CD80 і CD86) призводить до скасування апоптозу активованої

імунокомпетентної клітини. Механізм цього феномену наступний. Активація

CD28 обумовлює зниження експресії молекули Fas на мембрані Т-хелпера і

сприяє підвищенню концентрації цитоплазматичного білка c-FLIP^s, що здій-

снює антиапоптотичний ефект. Крім цього, на поверхні Т-клітини з'являються

рецептори до інсуліноподібного фактора росту, що посилює проліферацію, ви-

кликану ІЛ-2.

Стимуляція Т-хелпера через інші костимуляційні молекули (CD30 і CD40)

також призводить до антиапоптотичного результату.

Ступінь чутливості різних класів лімфоцитів до апоптозу. Чутливість

лімфоцитів різних класів до апоптозу істотно відрізняється. Так, Т-клітини

більш чутливі до апоптозу, ніж В-лімфоцити. Це пояснюється таким чином.

Активація рецептора антигенного розпізнавання Т-лімфоцита призводить до

різкого підвищення чутливості клітини до запрограмованої загибелі. У той же

час активація антигенрозпізнавального рецептора В-клітин обумовлює резис-

тентність цих лімфоцитів до апоптозу. Зазначені особливості мають величезне

значення в імунній відповіді. В організмі існує велика кількість аутореактив-

них лімфоцитів, здатних розпізнавати власні антигени. Але аутоімунні реакції

не розвиваються, оскільки Т-клітини, що активувалися після розпізнавання

аутоантигену, гинуть шляхом апоптозу. Хоча активовані В-лімфоцити здатні

виживати після взаємодії зі специфічним аутоантигеном, вони не в змозі роз-

вивати імунну відповідь без підтримки з боку Т-хелперів.

Т-хелпери першого типу більш чутливі до апоптозу, ніж Т-хелпери друго-

го. Ця особливість також має своє пояснення. Оскільки Th 1 сприяють розви-

ткові ефекторних механізмів, що ушкоджують власні клітини (наприклад, віру-

сінфіковані або пухлинні), необхідний потужний регуляторний механізм, який

обмежував би самоушкодження при гіперактивації зазначених лімфоцитів.

Роль апоптозу в генезі захворювань людини. Механізми апоптозу ле-

жать в основі патогенезу багатьох захворювань. Ці захворювання можна умов-

но розділити на дві групи: хвороби, пов'язані з інгібуванням апоптозу, і захво-

рювання, викликані посиленням апоптозу (таблиця 9).

Таблиця 9

Роль апоптозу в патогенезі захворювань людини

Діагностика апоптозу і підвищеної готовності до апоптозу імуноком-

петентних клітин. Апоптоз, як і будь-який механізм характеризується ста-

дійністю. Спочатку формується стан лімфоцитів, який позначають як підви-

щену готовність до апоптозу. Полягає він у посиленні експресії рецепторів

апоптозу. На другій стадії відзначається масова загибель клітин, що призво-

дить до формування лімфопенії за даними загального аналізу крові. З'ясувати,

яка саме субпопуляція лімфоцитів зазнала патологічного апоптозу, можна при

проведенні імунограми. Лімфопенія на фоні активної інфекції - одна з найха-

рактерніших ознак підвищеного апоптозу імунокомпетентних клітин. Однак

на практиці можуть зустрічатися випадки, коли, попри патологічний апоптоз

імунокомпетентних клітин, лімфопенія реєструватися не буде. По-перше, якщо

стартово відзначався високий лімфоцитоз, притаманний багатьом гострим ві-

русним інфекціям, то раптова загибель навіть великої кількості лімфоцитів