в історичному аспекті 7 страница

Даний цитокін підтримує клональне розмноження кістковомозкових попе-

редників гранулоцитів і макрофагів. Клітинами-мішенями ГМ-КСФ-а також

можуть бути зрілі гранулоцити, моноцити, еозинофіли. Цей цитокін стиму-

лює антимікробну і протипухлинну активність нейтрофілів, еозинофілів та

макрофагів, індукує біосинтез ними ФНП-а, ІЛ-lp, М-КСФ. З іншого боку,

ГМ-КСФ-а інгібує міграцію нейтрофілів, сприяючи їх накопиченню в зоні за-

палення. Продуцентами ГМ-КСФ-а є активовані Т-лімфоцити, моноцити, фі-

бробласти, ендотеліальні клітини. Слід зазначити, що ГМ-КСФ-a зазвичай не

з'являється в циркуляції, а діє в місці продукції.

Гранулоцитарний колонієстимулюючий фактор (Г-КСФ) є більш піз-

нім гемопоетичним фактором, аніж ГМ-КСФ. Цитокін стимулює ріст і про-

ліферацію колоній гранулоцитів, а також активує зрілі нейтрофіли. Г-КСФ

секретується макрофагами, фібробластами, клітинами ендотелію і строми

кісткового мозку. Клінічне застосування Г-КСФ спрямоване на відновлення

кількості нейтрофілів крові в умовах лейкопенії.

Макрофагальний колонієстимулюючий фактор (М-КСФ) стимулює

ріст і проліферацію попередників макрофагів у червоному кістковому мозку.

Даний цитокін викликає активацію і проліферацію зрілих макрофагів, а та-

кож індукує біосинтез ними ІЛ-ір, Г-КСФ, інтерферонів, простагландинів і

посилює їх цитотоксичні властивості щодо інфікованих та пухлинних клітин.

Продуцентами М-КСФ є фібробласти, ендотеліальні клітини і лімфоцити.

Бритропоетин - основний цитокін, що регулює утворення еритроцитів із

незрілих кістковомозкових попередників. Органом, в якому утворюється ери-

тропоетин в процесі неонатального розвитку, є печінка. У постнатальному пе-

ріоді даний цитокін продукується клітинами нирок. Препарати еритропоетину

застосовують при анеміях ниркового генезу, а також у якості імуномодулю-

вального засобу.

Хемокіни - спеціалізовані цитокіни, що викликають спрямований рух

лейкоцитів. У людини описано більше ЗО різних хемокінів. Хемокіни виро-

бляються лейкоцитами, тромбоцитами, клітинами ендотелію, епітелію, фі-

бробластами та деякими іншими клітинами. Регуляцію продукції хемокінів

здійснюють про- і протизапальні цитокіни. Хемокіни класифікують залежно

від місця розташування в молекулі перших двох цистеїнових залишків. При

цьому розрізняють на ступні різновиди молекул:

• а-хемокіни - хемоатрактанти нейтрофілів (ІЛ-8, ІЛ-10);

• р-хемокіни - беруть участь у розвитку затяжного запалення (RANTES,

МІР-1,2, 3, 4);

• у-хемокіни - хемоатрактанти CD4⁺ і CD8⁺ Т-лімфоцитів, а також природ-

них кілерів (лімфотактин);

• фракталін - хемокін, специфічний для Т-лімфоцитів;

• хемокіни ліпідної природи (зокрема, тромбоцитактивуючий фактор та інші).

Трансформуючий фактор росту бета (ТФР-ф) є поліфункціональним ци-

токіном, що секретується Т-лімфоцитами на пізніх стадіях активації. Також

даний цитокін продукується макрофагами, тромбоцитами, клітинами нирок і

плаценти. ТФР-р виявляє супресивну дію на проліферацію Т- і В-лімфоци-

тів. Так, ТФР-р інгібує утворення цитотоксичних Т-лімфоцитів та активацію

макрофагів. Щодо поліморфноядерних лейкоцитів даний цитокін виступає як

антагоніст прозапальних цитокінів. Таким чином, він є елементом зворотної

регуляції як імунної відповіді, так і запальної реакції. В той же час ТФР-р є

важливим фактором для розвитку гуморальної відповіді, оскільки забезпечує

переключення В-лімфоцитів на синтез імуноглобулінів класу А. Також цей ци-

токін стимулює ріст судин (процес ангіогенезу). Спроби терапевтичного засто-

сування ТФР-Р пов'язані зі здатністю останнього прискорювати загоєння ран.

Описані також група факторів росту фібробластів, фактор росту клітин нер-

вової системи, група епідермальних факторів росту та інші ростові фактори.

Цитокіни розглядаються як перспективні терапевтичні препарати. Багато з

них проходять клінічні випробовування як протипухлинні засоби (ІЛ-2, ІЛ-4),

стимулятори гемопоезу (ГМ-КСФ), засоби лікування атопічних захворювань

(ІФН-у).

4. Антигени головного комплексу гістосумісності

Для реалізації коректної імунної відповіді необхідно відрізняти "своє"

від "чужого". Ця властивість пов'язана із системою генів, які детермінують

синтез специфічних для кожної особи молекул. Такі молекули були відкри-

ті наприкінці 50-х років минулого сторіччя французьким дослідником Жаном

Досе завдяки їх здатності викликати реакцію відторгнення трансплантата при

пересадці тканини в межах одного виду тварин. Тому вони були названі ан-

тигенами гістосумісності, або трансплантаційними антигенами. Оскільки

у людини такі молекули були вперше виявлені на лейкоцитах крові, система

людських антигенів гістосумісності отримала назву лейкоцитарних антиге-

нів людини {Human Leukocyte Antigens), скорочено - HLA. Відповідна ділянка

на 6-й хромосомі, де розташовані гени, які кодують антигени гістосумісності,

називається HLA-комплексом. У всіх ссавців головний комплекс гістосуміс-

ності позначається МНС (від англійського - Major Histocompatibility Complex).

Розрізняють три класи генів головного комплексу гістосумісності.

І клас включає локуси А, В, С, Е, G, F. Локуси А, В і С називаються "кла-

сичними", оскільки кодують добре вивчені антигени гістосумісності. Класичні

антигени І класу розміщені на поверхні всіх клітин організму, крім волокон

трофобласту. Саме вони свідчать про належність клітин тому чи іншому орга-

нізму. Для генів І класу притаманний величезний поліморфізм. Так, локус А

містить 40 алелів, В - 60 алелів, а С - близько 20. З цим пов'язана унікальність

набору HLA у кожної особи.

Роль антигенів І класу, що кодуються локусами Е, G і F, вивчена не по-

вністю. Відомо, що на клітинах трофобласта присутні молекули, які кодуються

тільки локусом G. Це вважається одним із механізмів підтримання імунної то-

лерантності організму матері до антигенів фетоплацентарного комплексу.

II клас містить "класичні" локуси DR, DQ, DP, які кодують синтез відпо-

відних за назвою молекул. Зазвичай антигени II класу знаходяться тільки на

мембранах професійних антигенпрезентуючих клітин, до яких належать ден-

дритні клітини, макрофаги і В-лімфоцити. Але під впливом інтерлейкіну 2 та

інтерферону-у вони можуть додатково з'являтися і на інших клітинах (зокрема,

на Т-лімфоцитах і клітинах ендотелію). Антигени II класу також досить полі-

морфні, особливо ті, що кодуються локусом DR. Окрім перерахованих "класич-

них" локусів, гени II класу включають ще три інших - LMP {Large multifunct-

ional proteasa, велика багатофункціональна протеаза), TAP {Transporter for

antigen presentation, транспортер для антигенної презентації) і DM. Локуси

LMP кодують протеази, які здійснюють "розрізання" макромолекули антигену,

визначаючи розмір утворених імуногенних пептидів, а локус ТАР забезпечує

синтез транспортних білків, які здійснюють доставку і "завантаження" таких

імуногенних пептидів у пептидзв'язуючу борозну молекули HLA (так звану ки-

шеню Бйоркмана). Цікаво, що обидва гени обслуговують синтез молекул HLAI

класу. Локус DM кодує синтез білків, що каталізують заміну "тимчасового пеп-

тиду" на специфічний пептид, який завантажується у пептидзв'язуючу борозну

HLA II класу у разі захоплення антигенпрезентуючою клітиною антигену.

Гени III класу не кодують власне молекул гістосумісності, але обумовлю-

ють синтез цілої низки есенціальних біохімічних структур, які і визначають

метаболічну унікальність кожного організму та індивідуальну активність фак-

торів неспецифічної резистентності. Зокрема, вони забезпечують продукцію

компонентів системи комплементу, цитохрому Р-450, який бере участь у так

званому мікросомальному окисленні, а також білків теплового шоку, факторів

некрозу пухлин та інших молекул.

Усі антигени гістосумісності, що містяться на клітинах конкретної людини,

складають її HLA-фенотип. Сьогодні більшістю лабораторій HLA-типування

проводиться серологічним методом. За отриманими даними можна з точністю

встановити організмову належність досліджуваних тканин. При цьому має зна­чення не тільки наявність, але й виразність експресії HLA-антигенів на поверхні

клітин. Вона порушується в умовах багатьох негативних впливів на організм.

Встановлено існування взаємозв'язку між наявністю деяких генів у HLA-

комплексі і схильністю до розвитку різних захворювань. Тому за даними HLA-

типування можна виявити ризик виникнення певних хвороб у даного індивіда.

Цілком зрозуміло, що антигени HLA І та II класів відрізняються за струк-

турою. Молекули І класу складаються з одного важкого ланцюга, що містить

З домени, і одного легкого, утвореного лише одним доменом. При цьому тіль-

ки важкий ланцюг має цитоплазматичну ділянку і формує пептидзв'язуючу

борозну. HLA II класу формують два однакові за молекулярною масою лан-

цюги, кожен з яких має контакт із цитоплазмою і бере участь у формуванні

спільної пептидзв'язуючої борозни.

Молекули HLA обох класів синтезуються на гранулярному ендоплазматич-

ному ретикулумі, а в подальшому мають різну долю. HLA І надходять до про-

теосому, де пептиди, сформовані за рахунок діяльності LMP, завантажуються

у їх пептидзв'язуючу борозну молекулами-транспортерами (ТАР). Після цього

комплекс HLA - пептид по внутрішньоклітинних комунікаціях надходить до

комплексу Гольджі і у везикулах, які відділяються від цієї органели, переміщу-

ється в бік зовнішньої плазматичної мембрани. Вміст везикули вивільняєть-

ся назовні (екзоцитоз), а фрагмент мембрани, в який вбудовані новоутворені

HLA І, входить до складу цитолеми. Слід зазначити, що пептиди для молекул

гістосумісності І класу формуються постійно, оскільки вони походять із ауто-

антигенів, частина яких розщеплюється LMP ще до початку виконання функ-

ціональних обов'язків у клітині. Молекули HLA II синтезуються у комплек-

сі з так званим інваріантним ланцюгом, який утворює "тимчасовий пептид"

(без пептиду будь-яка молекула гістосумісності нежиттєздатна). В подальшо-

му утворений комплекс надходить до лізосом, де руйнується гідролітичними

ферментами, а утворені мономери використовуються для повторного синтезу

HLA II. Так відбувається доти, поки антигенпрезентуюча клітина (АПК) не

захопить антиген. В такому разі утворюється фаголізосома і саме сюди над-

ходить комплекс HLA ІІ-тимчасовий пептид. Під впливом активованих білків

DM тимчасовий пептид залишає молекулу гістосумісності, а на його місце за-

вантажується імуногенний пептид, утворений шляхом процесингу захоплено-

го антигену. В подальшому фрагменти зруйнованого антигену видаляються з

клітини шляхом екзоцитозу. При цьому мембрана екзоцитарної вакуолі, у яку

вбудовано комплекс HLA - ІІ-імуногенний пептид, зливається з цитолемою і

зазначені комплекси опиняються на поверхні клітини. У такому разі АПК го-

това до антигенної презентації.

Описані постійне руйнування і ресинтез HLA II класу відбуваються у

дендритних клітинах. Хоча вони витрачають енергію на, здавалось би, "без­глузду" рециркуляцію HLA, дендритні клітини в будь-який момент часу зна-

ходяться у повній готовності до презентації антигену. З огляду на це дендритні

клітини можна порівняти з "автомобілем із увімкненим мотором" - варто лише

натиснути на газ, і він одразу ж рушить. Макрофаги, на відміну від дендрит-

них клітин, розпочинають синтез HLA II тільки після фагоцитозу об'єкта, тому

вони повільніше залучаються до антигенної презентації. Зекономлену енергію

макрофаг використовує для синтезу цілої низки білків, необхідних для вико-

нання ефекторних функцій, адже такі клітини поєднують функції антигенпре-

зентуючих клітин, фагоцитів і клітин-ефекторів у реакціях антитілозалежної

клітинно-опосередкованої цитотоксичності.

§6. Імунна система слизових оболонок

(мукозальний імунітет)

У процесі еволюції відбулося виділення "імунної системи слизових" із

загальної імунної системи, однак між ними все ще залишається тісний функ-

ціональний зв'язок. Поверхня слизових оболонок людини має площу близько

300-400 м². На імунне забезпечення цього простору потрібна велика кількість

клітин і молекул імунної системи. IgA - основний ефекторний імуноглобулін

слизових оболонок. За добу до складу різних секретів виділяється близько 40

мг/кг секреторного IgA. При цьому швидкість синтезу загального IgA складає

близько 66 мг/кг на добу, що набагато вище, ніж у імуноглобулінів інших ізо-

топів разом узятих.

Імунна відповідь не обмежується слизовою поверхнею окремої системи,

а поширюється на всі слизові організму. Імунізація через одну із ділянок (на-

приклад, перорально) призводить до вироблення антитіл (зокрема, slgA) у всіх

слизових оболонках (феномен "імунної солідарності слизових" - рис. 14). У

слизових оболонках перебувають всі клітини імунної системи, необхідні для

запуску імунної відповіді. Саме тут містяться дифузні скупчення Т- і В-лім-

фоцитів, відбувається диференціювання плазматичних, антигенпрезентуючих і

опасистих клітин. У слизовій кишківника переважають Т-лімфоцити, більшість

із яких мають цитотоксичні маркери. Антиген, який надходить через слизові

тканини, може викликати системну імунну відповідь (продукція антитіл і цито-

токсичних Т-лімфоцитів) або системну толерантність. В останньому разі мова

йде про так звану пероральну толерантність - стан імунної толерантності

щодо антигенів, які попередньо вводять до організму через слизові оболонки.

Головними ефекторними клітинами в слизових тканинах є CD4⁺ і CD8⁺

Т-лімфоцити. Розраховано, що співвідношення між лімфоцитами і клітинами

епітелію, зокрема в шлунково-кишковому тракті, складає в середньому 4:10.

1. Імунна система шлунково-кишкового тракту

Еволюційно імунна система ШКТ з'явилася значно раніше, ніж інші ор-

гани імунітету. Центральні органи імунної системи в онтогенезі формуються

саме із зачатків кишкових органів. Так, із 3-ї і 4-ї глоткових кишень розвива-

ється тимус.

До імунної системи слизових цієї локалізації, де реалізуються активні

імунні процеси, відносяться пейєрові бляшки, здебільшого зосереджені в

апендиксі, і солітарні лімфатичні вузли, що разом складають лімфовдну тка-

нину, асоційовану зі слизовими (ЛТАС). Мигдалики, аденоїди, лімфоїдна

тканина, асоційована зі слизовою носа, є бар'єрними тканинами між верхніми

дихальними шляхами, ротовою порожниною і носоглоткою.

Завдяки унікальній здатності імуноцитів до міграції та рециркуляції, всі ор-

гани імунної системи (центральні і периферійні) функціонують як єдине ціле.

Іншою особливістю імунної системи ШКТ є постійний контакт з великою кіль-

кістю мікроорганізмів, оскільки вона слугує першим бар'єром для інфекції.

В імунній системі ШКТ умовно можна виділити індуктивну і ефекторну

зони. Індуктивна складається із пейєрових бляшок, апендикса і регіонарних

лімфатичних вузлів. Тут відбувається розпізнавання, презентація антигену і

формування антигенспецифічних Т- і В-лімфоцитів. Ефекторна зона склада-

ється із власної пластинка {lamina propria) і епітеліальних клітин слизової обо-

лочки кишківника, де синтезуються імуноглобуліни В-лімфоцитами і цитокіни

моноцитами, макрофагами, Т-лімфоцитами і природними кілерами.

На даний час відомо, що пейєрові бляшки відіграють принципово важливу

роль в імунній системі ШКТ. Як і інші лімфоїдні утворення, вони складаються

із Т- і В-зон. Для пейєрових бляшок характерна наявність унікального фолі-

кулярно-асоційованого епітелію, головною особливістю якого є присутність

так званих М-клітин. Ці клітини утворюють ніші, в яких містяться макрофа-

ги, дендритні клітини, Т- і В-лімфоцити. Головна роль М-клітин - захоплення

і транспорт антигену всередину пейєрових бляшок. Цей процес відбувається

шляхом ендоцитозу або фагоцитозу. Встановлено, що транспорт як розчинних,

так і корпускулярних антигенів М-клітинами є найважливішим фактором в ін-

дукції імунної відповіді лімфоїдними клітинами ШКТ.

Інтраепітеліальні лімфоцити мають такі особливості, як наявність великої

кількості CD8⁺ Т-клітин (до 75 %) і у/5 Т-лімфоцитів (до 40 %).

В lamina propria слизової кішківника міститься велика кількість В-лімфо-

цитів. В,-лімфоцити відрізняються від інших В-лімфоцитів (так званих В-клі-

тин) за такими ознаками:

1) наявністю Т-клітинного маркера молекули CD5;

2) високою щільністю поверхневих IgM;

3) низькою щільністю поверхневих IgD;

4) переважним синтезом IgM та IgA низької афінності;

5) можливістю перехресних реакцій синтезованих антитіл з полісахаридами і

ліпідними антигенами бактеріального походження.

Здатність до міграції імунокомпетентних клітин ШКТ в десятки разів

вища, ніж в інших органах імунної системи. Після того, як антиген із порожни-

ни за допомогою М-клітини доставлений до пейєрової бляшки, він захоплю-

ється і рекомендується макрофагом Т- і В-лімфоцитам. Останні активуються,

будучи премійовані антигеном, залишають пейєрову бляшку і через аферентну

лімфатичну протоку надходять до мезентеріальних лімфатичних вузлів, звідки

мігрують до крові, а потім на декілька днів оселяються в селезінці (рис. 14).

Звідти ці лімфоцити повертаються в кров і селективно надходять до органів,

які містять слизові оболонки (шлунково-кишковий тракт, дихальна система,

урогенітальний тракт). Т-лімфоцити перебувають в епітеліальному шарі, а В-лім-

фоцити в lamina propria, де вони диференціюються до плазмоцитів, які синте-

зують переважно секреторний IgA певної специфічності. Сьогодні встановле-

но, що плазматичних клітин, які секретують IgA, в 100 разів більше, ніж тих,

які продукують IgG, і в 20 разів більше від тих, які здійснюють синтез IgM.

2. Імунна система бронхолегеневого тракту

Велику роль у розвитку і перебігу легеневих захворювань відіграють пору-

шення в системі місцевого захисту легень, яка оберігає респіраторний тракт від

дії патогенних факторів і забезпечують саногенез в бронхолегеневій тканині.

Легені у зв'язку з анатомно-топографічними і функціональними особли-

востями піддаються впливу чисельних несприятливих факторів навколишньо-

го середовища. Через легені кожний день проходить біля 10 000 л повітря, що

містить пил, органічні і неорганічні частинки, мікроорганізми, резистентність

до яких обумовлена діяльністю системи місцевого захисту.

Одним з механізмів захисту легень є сурфактантна система, яка склада-

ється з фосфоліпідів (фракції ненасиченого фосфатиділхоліну, фосфотидил-

серину і глікопротеїнів), які сприяють адгезії клітин до базальної мембрани.

Фосфоліпіди сурфактанту мають здатність посилювати бактерицидність альве-

олярних макрофагів, а також проявляють хемотаксичну дію. Антиоксидантна

активність сурфактанту має значення в захисті стінок альвеол від травмуючої дії

окислювачів і перекисів. Секреторна активність альвеолоцитів II типу (сурфак-

тантобластів) стимулюється простагландинами, ацетилхоліном і лазолваном, а

цитостатики і бета-адреноблокатори пригнічують секрецію сурфактанту.

До гуморальної ланки місцевого захисту бронхіального дерева відносять-

ся імуноглобуліни G, А і М. При цьому основна роль належить IgA, відносний

вміст якого в бронхіальному секреті значно вищий, аніж в сироватці крові.

Місцевий синтез IgA плазматичними клітинами підслизового шару індукуєть-

ся впливом антигенів. Важлива роль у протимікробному захисті дистальних

відділів належить IgG, де кількість його така ж, як і в сироватці крові. Вміст

IgG, і IgG₂ у бронхах і в сироватці однаковий, в той час як кількість IgG₃ і

IgG₄ - вища, що свідчить про їх місцевий синтез.

Одним із факторів гуморальної ланки місцевого захисту бронхіального

дерева є комплемент. У класичному (імунному) шляху активації комплемен-

ту беруть участь IgG, IgM, імунні комплекси, С-реактивний білок. Одними із

найважливіших компонентів класичного шляху є СЗ-конвертаза, фрагменти

СЗа і С5а, які мають здатність збільшувати судинну проникність і викликати

бронхоспазм.

Активатором альтернативного (пропердинового) шляху є IgA, бактеріаль-

ні ліпополісахариди, утворення ферментативного комплексу СЗ-конвертази.

Для захисту легеневої тканини від інфекцій важливу роль відіграє нормаль-

ний вміст компоненту СЗ, при дефіциті якого спостерігаються часті інфекційні

ускладнення.

Лізоцим (муреїназа) - фермент, здатний лізувати муреїн клітинних стінок

бактерій. Основним джерелом лізоциму є моноцити і нейтрофіли периферій-

ної крові. Серед усіх органів саме легені найбільш багаті лізоцимом. У недоно-

шених дітей секреція ферменту в 2 рази нижча. Дефіцит лізоциму може бути

однією з причин бактеріальних інфекцій органів дихання. У таких дітей при

використанні препаратів, які пригнічують фагоцитоз, відбувається зменшення

секреції лізоциму.

Лактоферин - один із найменш вивчених факторів гуморальної ланки,

що є сполукою, яка зв'язує залізо. Лактоферин продукується залозистими

клітинами всього слизового шару. Одна з основних властивостей лактофери-

ну - антимікробна активність, яка грунтується на конкуренції за іони заліза.

Встановлено, що за присутності секреторного IgA не відбувається зв'язування

лактоферину з поверхнею мікроорганізму, що свідчить про кооперативність

взаємодії факторів гуморальної ланки.

Фібронектин - глікопротеїн, який відноситься до класу опсонінів.

Основним джерелом синтезу фібронектину є альвеолярні макрофаги.

Інтерферон. Розрізняють ІФН-а, Р і у, їх дія залежить від клітинного дже-

рела продукції і антигенних властивостей. Лейкоцити синтезують інтерферон-

ос, фібробласти - інтерферон-Р, а імунокомпетентні клітини - інтерферон-у.

Біологічне значення інтерферонів полягає в пригніченні розмноження вірусів,

а також у реалізації протипухлинної дії, імуномодулювального ефекту, поси-

ленні фагоцитозу.

Інгібітори протеаз - фактори гуморальної ланки, які захищають слизові

оболонки від дії протеолітичних ферментів. До найбільш поширених протеаз

відносяться еластаза і колагеназа. Дефіцит їх інгібіторів призводить до ушко-

дження тканин. Система інгібіторів протеаз включає а,-антитрипсин і а₂-ма-

кроглобулін. На частку с^-антитрипсину припадає 90 % загальної інгібіторної

здатності сироватки. Даний фактор синтезується в гепатоцитах і надходить до

бронхіального дерева із сироватки крові.

Клітинна ланка місцевого захисту включає альвеолярні макрофаги

(AM), які виконують функції фагоцитуючих клітин. Найважливішою харак-

теристикою фагоцитозу є інтенсивність мікробного кілінгу. Поява AM до кін-

ця вагітності свідчить про зрілість місцевих захисних механізмів плоду. Під

впливом антипстамінних препаратів і підвищення рівня цАМФ пригнічується

рухливість і поглинальна активність фагоцитуючих клітин. Активуються вка-

зані функції під впливом підвищення рівня цГМФ і гістаміну.

До клітинної ланки місцевого захисту бронхолегеневої системи відносять-

ся також нейтрофільні і еозинофільні гранулоцити, які складають 1 % усієї

клітинної популяції.

Бронхоасоційована лімфоїдна тканина - це скупчення лімфоїдних вуз-

лів і лімфоїдних агрегатів в різних відділах органів дихання. Вона є резервуа-

ром імунокомпетентних клітин, які надходять до просвіту дихальних шляхів.

До 70 % клітин відносяться до Т-лімфоцитів і лише 7 % — до В-лімфоцитів.

Більшість В-клітин містять поверхневі IgM і IgD. Особливістю В-лімфоцитів

бронхоасоційованої лімфоїдної тканини є переважний синтез IgA - основного

фактору гуморальної ланки місцевого захисту легень.

Порушення функції Т-лімфоцитів бронхоальвеолярної лімфоїдної ткани-

ни може призвести, з одного боку, до недостатньої активації AM, з іншого - до

порушення коопераційної взаємодії між Т- і В-лімфоцитами, що призводить

до зниження продукції антитіл.

Спільність ембріогенезу загруднинної залози із телебранхіальними тіль-

цями, що утворюють так званий "бронхіальний комплекс", вказує на тісний

взаємозв'язок бронхолегеневої системи з розвитком головного органа імунної

системи - тимуса.

§7. Механізм імунної відповіді

1. Ініціація запалення

Для забезпечення повноцінної імунної відповіді патоген повинен володіти

принаймні двома властивостями. По-перше, йому необхідно здійснювати ад-

гезію на поверхні клітин макроорганізму, по-друге - чинити пряму або опосе-

редковану пошкоджуючу дію на клітинні елементи і компоненти міжклітинно-

го матриксу. Саме цими властивостями наділені всі патогенні мікроорганізми.

В іншому випадку вони не змогли б проникнути до макроорганізму і розпо-

всюдитися в ньому у через бар'єрні функції його тканин.

Первинно організм реагує на патоген розвитком запалення - універсаль-

ної захисної реакції, опосередкованої факторами природженої резистентності,

але ініційованої самими ушкодженими клітинами.

Найчастіше мікробній агресії піддаються клітини, які вистеляють бар'єрні

органи, а також клітинні елементи судин, що містяться в них. Тому розвиток

запалення найчастіше ініціюють кератиноцити, епітеліоцити ШКТ і респіра-

торного тракту, фібробласти, а також ендотеліоцити капілярів шкіри і власної

пластинки слизової оболонки. У відповідь на агресію з боку патогену в клі-

тинах макроорганізму активуються гени, які забезпечують синтез так званих

доімунних цитокінів (ІЛ-ір, ІЛ-6, ІЛ-8, ІЛ-12). Саме ці речовини активують

клітини природженої резистентності (нейтрофіли і моноцити крові, тканинні

макрофаги, дендритні клітини).

Синтез інтерлейкінів - не єдиний спосіб для уражених клітин заявити про

вторгнення мікробних агентів. Так, вірусінфіковані клітини виробляють інтер-

ферони (а/р), що забезпечують резистентність здорових клітин до вторгнення

вірусу. Важливо, що найбільша концентрація інтерферонів досягається в місці

ушкодження, що створює навколо вогнища репродукції вірусу нездоланний

бар'єр з резистентних клітин, тобто забезпечує локалізацію інфекції. Крім

цього, інтерферони активують деякі клітини (наприклад, природні кілери, ма-

крофаги), задіяні у здійсненні реакцій противірусного захисту. З іншого боку,

на поверхні ушкоджених клітин з'являються білки теплового шоку, що до-

зволяють вступати в дію так званим інтраепітеліальним у/б Т-лімфоцитам.

Таким чином, клітини різноманітних тканин, будучи ушкоджені патогена-

ми, змінюють свій метаболізм з метою активації факторів природженої резис-

тентності, тобто ініціації запальної реакції.

2. Механізми міграції лейкоцитів до осередку

перебування патогену

Поняття про хемотаксис, хемокінез і хемоатрактанти. Прийнято вважа-

ти, що першими на сигнали небезпеки "відгукуються" нейтрофіли, дещо пізні-

ше до вогнища інфекції прибувають макрофаги. Активація цих клітин полягає