в історичному аспекті 1 страница

Трансформація уявлень про імунітет

Термін імунітет ("immunis") застосовувався ще в античну епоху. Зокрема,

в древньому Римі під імунітетом розуміли звільнення від сплати податків.

Перше експериментальне підтвердження наявності захисних механізмів

проти інфекції отримав англійський лікар Дженнер, здійснивши вдалу вак-

цинацію проти натуральної віспи. Через це у подальшому під імунітетом ро-

зуміли саме захисні механізми від інфекційних агентів (бактерій, а згодом - і

вірусів). Суттєвий вклад у розвиток таких уявлень зробив видатний французь-

кий вчений Луї Пастер, який розробив теорію вакцинопрофілактики інфек-

ційних захворювань. Знання про імунітет згодом розширилися завдяки працям

М. Ф. Гамалеї - виявилося, що в організмі функціонують захисні механізми

проти пухлинних і генетично чужорідних клітин. Фундаментальним вияви-

лося описання І. І. Мєчніковим явища фагоцитозу. Це було перше відкрит-

тя, яке пояснювало механізм знешкодження патогенів імунними факторами.

1.1. Мєчніков також обґрунтував можливість цілеспрямованого відторгнення

старих і пошкоджених клітин. Майже одночасно з відкриттям клітинних чин-

ників імунного захисту П. Ерліхом були відкриті гуморальні фактори імуніте-

ту, які отримали назву антитіл. Початок клінічної імунології пов'язаний з ім'ям

О. Брутона, який описав клінічний випадок спадкової агаммаглобулінемії. Це

було перше підтвердження того, що дефіцит імунних факторів може призводи-

ти до формування хвороб людини. Узагальнивши накопичені дані, у 50-ті роки

XX сторіччя Ф. Бернет обґрунтував уявлення про імунітет як про систему, що

здійснює контроль за сталістю генетичного складу організму. Однак, згідно з

сучасними даними, імунітет працює не з генетичним матеріалом, а на рівні фе-

нотипового прояву генотипу. Ф. Бернет запропонував клонально-селекційну

теорію імунітету, згідно з якою на певний антиген в імунній системі відбува-

ється селекція (відбір) специфічного лімфоцита, який шляхом розмноження

створює клон імуноцитів (популяцію ідентичних клітин).

На наш погляд, найбільш чітким і лаконічним є визначення імунітету

Р. В. Петрова. Імунітет - це спосіб захисту організму від живих тіл і ре-

човин, які несуть у собі ознаки генетичної чужорідності. Слід зазначити,

що сьогодні до власне імунних реакцій відносять лише ті, що здійснюються

за безпосередньої участі імунокомпетентних клітин (лімфоцитів). Останні

отримали таку назву, оскільки саме ці клітини компетентні у здійсненні спе-

цифічного розпізнавання антигену і забезпеченні прицільної спрямованості

імунної агресії.

§2. Антигени, суперантигени і ад'юванти

Сьогодні під антигенами розуміють речовини або форми речовин, які

при введенні до внутрішнього середовища організму здатні індукувати на

себе імунну відповідь у вигляді продукції специфічних антитіл і/або імунних

Т-лімфоцитів (P.M. Хаїтов). Патогенами прийнято називати цілісні об'єкти

(бактеріальна клітина, вірус, частинка пилу і т. д.), які при надходженні до

організму призводять до патологічних змін у ньому. Зазвичай патоген містить

безліч антигенів.

Термін антиген (анти - проти, ген - дискретна одиниця спадковості) роз-

шифровується як щось, структура чого суперечить спадковій інформації організ-

му-хазяїна. Така назва не зовсім коректна, оскільки власні структури макроорга-

нізму також можуть мати антигенні властивості. їх прийнято називати аутоан-

тигенами. Скоріше, антиген - це субстанція, що здатна зв'язати антигенрозпіз-

навальні рецептори імунокомпетентних клітин, тобто антигенність визначається

не стільки внутрішніми властивостями самого антигену, скільки можливостями

розпізнавання його (ідентифікації як антигену) клітинами імунної системи ор-

ганізму-хазяїна. Тому більш коректним є термін імуноген, який означає, що при

надходженні до макроорганізму дана речовина здатна викликати на себе імунну

відповідь. Зокрема, імунна система забезпечує синтез спеціальних глікопротеї-

нів (антитіл), здатних специфічно зв'язувати певні імуногени.

Уявимо, що в людський організм вторглася патогенна бактерія. Бактеріальна

клітина має безліч поверхневих молекул, що виконують найрізноманітніші

функції. Усі вони є фенотиповим проявом бактеріального геному, у зв'язку з

чим характеризуються чужорідністю. Але далеко не кожна з таких поверхне-

вих структур має антигенні властивості, оскільки як антигени ідентифікуються

лише ті молекули, до яких на момент вторгнення бактерії містяться імуноком-

петентні клітини з комплементарними (відповідними) антигенрозпізнавальни-

ми рецепторами. Тому антигенний спектр конкретного збудника визначається

поточним станом імунної системи організму-хазяїна і може дещо варіювати

не тільки у представників одного біологічного виду, але й у конкретного орга-

нізму в різні періоди онтогенезу. Це пояснює високу індивідуальність імунної

відповіді, оскільки імунні реакції, спрямовані проти різних структур патогену,

не однаково згубні для нього.

За хімічною структурою антигени (імуногени) можуть бути білками, глі-

копротеїнами, ліпопротеїнами, полісахаридами, фосфоліпідами і гліколіпіда-

ми. Головна умова - достатня молекулярна маса, у зв'язку з чим антигени є

макромолекулами. В іншому разі імунна система навіть не "перевіряє" наяв-

ність антигенних властивостей у чужорідної субстанції. Справа в тому, що для

активації лімфоцитів необхідне попереднє розгортання так званих доімунних

реакцій, до яких належить діяльність фагоцитуючих клітин. Останні здій-

снюють захоплення цілісних об'єктів або макромолекул і перетворюють їх з

корпускулярної (корпускула - частинка) до молекулярної форми, доступної

для розпізнавання імунокомпетентними клітинами.

Тільки в деяких випадках можна індукувати імунну відповідь на низько-

молекулярні сполуки. Для досягнення належної молекулярної маси, чужорід-

на низькомолекулярна субстанція повинна кон'югуватися з макромолекулою

організму-хазяїна. Власне імуноген у такому випадку називають гаптеном

(неповним антигеном), а макромолекулу - носієм. У результаті взаємодії цих

компонентів стає можливим розпізнавання всього утвореного комплексу, що

набуває достатньої молекулярної маси. При цьому імунна відповідь спрямову-

ється як проти гаптену, так і проти власної макромолекули, що зв'язала непо-

вний антиген. Це може призвести до ініціювання імунних реакцій самопошко-

дження, що іменуються аутоімунними.

Сам процес взаємодії антигену з імунною системою називається імунізаці-

єю. В алергології аналогічне явище іменують сенсибілізацією. Для того, щоб

відбулася імунізація, антигени повинні зв'язатися з антигенрозпізнавальни-

ми рецепторами лімфоцитів. Інші клітини організму не містять антигенроз-

пізнавальних рецепторів, а тому не можуть забезпечити розвиток специфічної

імунної відповіді. У зв'язку з цим саме лімфоцити називають імунокомпе-

тентними клітинами. Рецептор лімфоцитів не розпізнає всього антигену, а

здатний безпосередньо взаємодіяти лише з його окремим фрагментом, назва-

ним епітопом (для В-лімфоцитів) або імуногенним пептидом (для Т-лімфо-

цитів). Раніше вважали, що кожен антигенрозпізнавальний рецептор здатний

взаємодіяти лише з однією антигенною детермінантою специфічної структури

(принцип "один рецептор - один епітоп"). Саме з цією властивістю зв'язу-

вали специфічність імунної відповіді. Згідно з останніми даними, кожен анти-

генрозпізнавальний рецептор може взаємодіяти з декількома антигенними де-

термінантами (епітопами), що мають певні структурні розходження. У той же

час принцип специфічності імунного розпізнавання не втратив свого змісту.

Справа в тому, що має значення не сам факт зв'язування епітопу, а сила вза-

ємодії між рецептором і антигенною детермінантою, що визначається компле-

ментарністю між цими молекулами. Хоча антигенрозпізнавальний рецептор

може зв'язувати багато епітопів, максимальна відповідність, природно, буде

досягнута тільки при взаємодії з одним із них. Саме в цьому випадку і форму-

ється сигнал, достатній для активації лімфоцита й ініціації імунної відповіді.

Слід зазначити, що один і той самий антиген може індукувати імунну від-

повідь різної сили залежно від умов, що супроводжують його проникнення до

макроорганізму. Існують речовини, що підвищують ефективність розпізнаван-

ня антигенів імунною системою. Вони називаються ад'ювантами. Одночасне

надходження антигенів з ад'ювантами істотно підвищує силу імунної відпові-

ді на антигени. Цей феномен широко використовують у дослідницьких і ліку-

вальних цілях. Ад'юванти можуть бути природними і штучними. Зокрема, при-

родними ад'ювантами можна вважати доімунні цитокіни (медіатори імунних

реакцій), синтезовані різними клітинами у вогнищі інфекційного ураження.

Класичним штучної ад'ювантом є ад'ювант Фрейнда, що представляє собою

суміш вазелінових масел з інактивованими мікобактеріями туберкульозу.

Отже, антигени специфічно розпізнаються антигенрозпізнавальними ре-

цепторами лімфоцитів, що і забезпечує прицільну спрямованість імунної

відповіді. У той же час багато мікроорганізмів містить антигенні субстанції,

що порушують механізм специфічного розпізнавання, тим самим зменшую-

чи ефективність імунних реакцій. Останні були названі суперантигенами.

Суперантигени зв'язують ділянки антигенрозпізнавальних рецепторів, що не

відповідають за специфічність розпізнавання (а значить, є однаковими у лім-

фоцитів різних клонів). Зазначена властивість забезпечує поліклональну акти-

вацію імунокомпетентних клітин, що призводить спочатку до недостатньо при-

цільної імунної відповіді, а в подальшому - до феномену "виснаження клонів"

лімфоцитів. Класичним прикладом суперантигену є протеїн М стрептококів.

Наявність суперантигенів є захисним механізмом патогенних мікроорганізмів,

що істотно підвищує їх виживання в умовах імунної агресії.

Таким чином, можна зробити наступні висновки:

1. Для реалізації імунної відповіді антиген (імуноген) має бути генетично чу-

жорідним.

2. Для того, щоб імунна система „звернула увагу" на генетичну чужорідность

антигену, він повинен бути макромолекулою або принаймні утворювати ви-

сокомолекулярний комплекс з елементами власних тканин макроорганізму.

3. Для коректного розпізнавання антиген має перебувати в молекулярній фор-

мі, тобто патоген повинен бути попередньо перетворений з корпускулярної

форми у молекулярну. Це передбачає наявність доімунних захисних меха-

нізмів, що готують антиген для розпізнавання лімфоцитами.

4. Антигени не підлягають дії природного добору і є випадковими.

5. Оскільки антигени є випадковими структурами, можна отримати антитіла

до чого завгодно і використовувати їх як специфічні реагенти, здатні зв'яза-

ти що завгодно.

6. Імунітет не контролює власне генетичний гомеостаз організму, оскільки ге-

ном як такий не є об'єктом для дії імунітету. Імунна система за своєю при-

родою розпізнає субстанції, що є фенотиповим проявом генотипу.

§3. Роль фізіологічних бар'єрів у

захисті від патогенів

Три рівні захисту від патогенів. Для попередження розвитку інфекції в

організмі формується три рівні захисту, що послідовно залучаються при над-

ходженні патогену. Мова йде про:

• механічні бар'єри та фізіологічні реакції систем, які безпосередньо кон-

тактують із зовнішнім середовищем;

• природжені (неспецифічні) механізми резистентності - спеціальну систе-

му факторів та клітин, здатних здійснювати захист від будь-якого патогену,

без прямої залежності від його властивостей;

• набуті (адаптивні) механізми - власне імунні реакції, що реалізуються за-

вдяки безпосередній діяльності імунокомпетентних клітин або за рахунок

синтезу ними захисних факторів - антитіл.

Принциповою особливістю компонентів третього рівня є сувора специфіч-

ність - вони спрямовані виключно проти конкретного патогену. При цьому

існує відповідність між дозою патогену та вираженістю адаптивних реакцій.

Необхідність наявності трьох рівнів захисту пояснюється, виходячи з мірку-

вань надійності, - кожен з рівнів, послідовно залучаючись до боротьби з па-

тогеном, "підстраховує" попередній. Так, при первинному надходженні мікро-

організму на слизові першими спрацьовують механічні бар'єри та фізіологічні

реакції, при неспроможності яких підключаються фактори природженої ре-

зистентності. Синтез більшості з цих факторів контролюється індуцибельною

системою генної регуляції, а тому їх рівень зростаєі досягає оптимального по

мірі накопичення патогену. Якщо ж і такі реакції залишаються недостатньо

ефективними, залучаються власне імунні реакції. Таким чином, якщо первинно

патоген був змушений вести боротьбу тільки на першому рівні, то в подальшо-

му - на всіх трьох, що суттєво знижує його шанси на успіх. Окрім досягнення

надійності, при функціонуванні трьох рівнів захисту реалізується й принцип

економності. Найбільш енергоємкими є імунні реакції, а найменш - перший

рівень захисту, оскільки виконання своїх безпосередніх функцій шкірою, сли­зовою дихальних шляхів, шлунково-кишкового тракту забезпечує одночасно й

створення надзвичайно несприятливих умов для вторгнення патогену. Таким

чином, спочатку залучаються "найдешевші^-" механізми захисту (хоча й недо-

статньо специфічні), при неспроможності яких підключаються більш енерго-

ємкі процеси. Слід зазначити, за рахунок роботи перших двох ліній захисту

кількість патогену суттєво зменшується (або попереджується швидке нарос-

тання його кількості), що в подальшому вимагає меншої кількості імуноком-

петентних клітин та антитіл. Також при цьому виграється час, необхідний для

залучення імунних реакцій.

І, нарешті, при реалізації трьох рівнів захисту досягається принцип на-

ступництва. Так, зокрема, макрофаги, захоплюючи й знешкоджуючи патоген,

переробляють його до форми імуногенних пептидів, доступної для розпізнан-

ня імунокомпетентними клітинами (так звана презентація антигену, мова

про яку піде у наступних розділах).

Більшість патогенів знешкоджується на першому рівні захисту, який скла-

дають шкірні покриви, слизові оболонки дихальної й сечостатевої систем,

шлунково-кишкового тракту.

Шкірні покриви у непошкодженому стані є непроникним механічним

бар'єром для більшості патогенів. Це забезпечується завдяки наявності бага-

тошарового плоского зроговілого епітелію, що містить шар рогових лусочок.

Останні постійно злущуються, і разом з ними видаляються з поверхні шкіри

численні патогени. Велике значення має діяльність сальних залоз, до складу

секрету яких входять ненасичені жирні кислоти з антимікробними властивос-

тями - формується так звана жирнокислотна захисна мантія, з порушенням

якої пов'язаний розвиток багатьох захворювань шкіри. Так, при гормонально-

му дисбалансі розвивається себорея, яка характеризується гіперпродукцією та

порушеним складом секрету сальних залоз, що сприяє активізації умовно-па-

тогенної мікрофлори і формуванню акне.

Слід зазначити, що на поверхні шкіри існують численні непатогенні мікро-

організми, які складають відчутну конкуренцію патогенним видам. Оскільки

сапрофітних мікробів значно більше, аніж патогенних, що потрапляють на

поверхню шкіри, то останні зустрічаються зі значними труднощами при ко-

лонізації шкірних покривів (конкуренція за рецептори адгезії). Окрім того,

представники нормальної мікрофлори цілеспрямовано синтезують речовини з

пошкоджуючою дією на інші мікроорганізми - так звані бактеріоцини. Слід

зазначити, що продукти метаболізму сапрофітів можуть бути шкідливими для

патогенних мікробів або створювати несприятливе низьке рН для їх розмно-

ження. Таким чином, нормальний біоценоз шкіри є надзвичайно потужним

бар'єром для захисту від патогенних мікроорганізмів.

Верхні дихальні шляхи мають звивистий хід (особливо у початкових від-

ділах), що створює умови для формування турбулентностей повітряного стру-

меня і осідання завислих у ньому часток на слизову. Остання вкрита секре-

том слизових залоз, який знаходиться у постійному русі завдяки активності

миготливого епітелію (так званий мукоциліарний кліренс). Таким чином,

мікроорганізми, що були осаджені на поверхню слизової оболонки, швидко

й ефективно видаляються, завдяки чому попереджується прикріплення пато-

генних мікроорганізмів до слизової поверхні, а значить, формування вхідних

воріт інфекції. Якщо ж такі механізми виявляються недостатньо ефективними,

включаються рефлекторні реакції - чхання або кашель, які на тлі посиленої

секреції сприяють видаленню патогену у навколишнє середовище.

Епітелій дихальних шляхів зазнає постійного самооновлення, поверхневі

клітини, до яких можливе прикріплення патогену, злущуються і завдяки муко-

циліарному кліренсу видаляються назовні. Завдяки високому доступу кисню

до слизової створюються надзвичайно несприятливі умови для розмноження

анаеробних мікроорганізмів. Слід звернути увагу й на конкуренцію з боку

нормальної мікрофлори, що колонізує верхні дихальні шляхи.

Важливе значення у протимікробному захисті належить сурфактанту.

Легеневий сурфактант не тільки протидіє поверхневому натягу і сприяє збере-

женню розправленого стану альвеол, але й має антимікробні властивості та є

механічним бар'єром для патогенів. Тому, зокрема, у новонароджених з гіалі-

новою пневмопатією існує підвищений ризик розвитку пневмонії у зв'язку з

порушенням синтезу сурфактанту.

У секреті слинних залоз містяться антимікробні речовини - тіоціанати.

Слід зазначити, що проксимальні відділи ШКТ вкриті багатошаровим епітелі-

єм, що має значну товщину, і лише у дистальніших відділах міститься одно-

шаровий пласт епітеліальних клітин, який є більш проникним для патогенів.

Однак разом із зменшенням товщини захисного епітеліального шару різко по-

силюється секреція слизу - організованої глікопротеїнової ґратчастої струк-

тури, що затримує і фіксує різні мікрооб'єкти, в тому числі мікроорганізми.

Щоправда, більшість патогенних мікроорганізмів з метою подолання слизо-

вого бар'єру здатні синтезувати муциназу, проте для цього необхідні затрати

часу, протягом якого слиз, маючи гідрофільні властивості, забезпечує легку

дифузію бактерицидних речовин (наприклад, лізоциму, пероксидаз). Затримка

просування мікроорганізму та підвищення вмісту бактерицидних речовин

сприяє швидкій елімінації інфекційного агенту. Низькі значення рН шлунко-

вого соку досягаються завдяки високому вмісту соляної кислоти і є надзви-

чайно несприятливим середовищем для більшості мікроорганізмів. Особливо

небезпечні низькі значення рН шлункового соку патогенів, що мають гало-

фільні властивості. Зокрема, такими властивостями наділений холерний ві­бріон (оптимальне рН = 7,6 - 8,0). Тому особи з нормальною кислотністю та

моторикою шлунка мають низький ризик захворіти на холеру, а в осіб з гіпо-

ацидними станами розвиток хвороби можливий навіть при мінімальній інфі-

куючій дозі збудника. Перешкоджають мікробній інвазії моторика ШКТ, яка

протидіє прикріпленню мікроорганізмів до слизової, та секреторна активність

залоз, оскільки травні ферменти є агресивними факторами щодо патогенів.

Вираженими бактерицидними властивостями характеризується жовч завдяки

високому вмісту жовчних кислот. Велике значення у протимікробному захисті

ШКТ мають конкурентні взаємовідносини з представниками нормальної мі-

крофлори. Бактеріоцини, синтезовані кишковими мікроорганізмами, не тіль-

ки виявляють бактерицидний ефект, але й можуть пригнічувати вироблення

факторів патогенності інфекційними агентами. Зокрема, нормальною мікро-

флорою синтезуються речовини, що вибірково блокують синтез ентеротокси-

ну патогенними штамами Е. соїі. Позбавлений факторів агресії, патогенний

мікроорганізм неминуче гине, оскільки не витримує конкуренції за субстрат

із сапрофітною мікрофлорою.

Слизову оболонку піхви заселяють молочнокислі бактерії (палички

Дедерлейна), а в поверхневому епітелії міститься велика кількість глікогену.

При фізіологічному злущуванні епітелію глікоген стає доступним для мікро-

флори і метаболізується нею до молочної та піровиноградної кислот, що ство-

рює низький рН у статевих шляхах. Крім того, для попередження інфікуван-

ня статевих шляхів мають значення властивості шийки матки (анатомічний

бар'єр та слизова пробка), перистальтичні скорочення маткових труб та ро-

бота миготливого епітелію, що вкриває їх слизову, а також циклічне відшару-

вання фунціонального шару ендометрію разом з патогенами, що фіксувались

на ньому. Зародковий епітелій, що вкриває яєчники, також виконує бар'єрну

функцію. Проте останні два фактори можуть і сприяти проникненню патоге-

ну, оскільки при десквамації ендометрію оголюється його базальний шар та

судини, а при овуляції в місці домінантного фолікулу порушується цілісність

зародкового епітеліального шару.

У сечовивідних шляхах має значення слабокисла реакція сечі та її низхід-

ний рух, що сприяє елімінації і видаленню патогенів у навколишнє середови-

ще. Складна система сфінктерів попереджує виникнення сечових рефлюксів,

що протидіє висхідному розповсюдженню інфекції. Виходячи з зазначеного,

при порушенні уродинаміки (у зв'язку з природженими аномаліями або уро-

літіазом) виникає підвищений ризик розвитку інфекційних захворювань сечо-

вивідних шляхів.

Сечовивідні шляхи вкриті особливим типом епітелію - перехідним. У пе-

рехідному епітелії епітеліоцити разташовуються одним шаром (тобто кожна

клітина контактує з базальною мембраною), однак їх ядра перебувають у різ­них площинах за рахунок неоднакової висоти клітин. Таким чином, при за-

гибелі однієї з клітин, які контактують апікальною поверхнею з просвітом се-

човивідних шляхів, базальна мембрана не оголюється, оскільки залишається

вкрита більш низькою клітиною, вершина якої не досягає просвіту. За рахунок

вказаних особливостей створюється достатньо надійний бар'єр від інфекцій-

них агентів лише з одного шару клітин.

Слід зазначити, що фізіологічні бар'єри працюють у тісному взаємозв'яз-

ку з факторами природженої резистентності і імунної системи, оскільки тут

досягається висока концентрація лізоциму, секреторного IgA, лактоферину,

містяться макрофаги, можуть з'являтися імунокомпетентні клітини, специфіч-

ні антитіла. Тому на рівні фізіологічних бар'єрів відбувається об'єднання всіх

трьох ланок захисту, що потенціюють одна одну.

§4. Роль факторів природженого імунітету

у захисті від патогенів

1. Стратегія і тактика розпізнавання патогенів

факторами природженого імунітету

Традиційно імунна система поділяється на природжений і набутий компо-

ненти, кожен з яких наділений специфічною функцією і роллю. Проте власне

імунітетом сьогодні прийнято називати тільки ті захисні процеси, що реалізу-

ються за безпосередньої участі імунокомпетентних клітин (набутий імунітет).

Набутий імунітет організований навколо двох класів спеціалізованих клітин -

Т-лімфоцитів і В-лімфоцитів. Кожний лімфоцит містить тільки один вид

структурно унікального рецептора до антигену. Репертуар антигенних рецеп-

торів на всіх лімфоцитах надзвичайно великий та різноманітний. Обсяг та різ-

номанітність такого репертуару збільшує ймовірність зустрічі лімфоцита з тим

антигеном, який може специфічно зв'язатися з його рецептором, запускаючи

активацію та проліферацію цієї клітини. Даний процес, названий клональ-

ним відбором лімфоцитів, пояснює більшість основних властивостей імунної

системи. Клональна експансія лімфоцитів, здатних специфічно реагувати на

антиген, є абсолютно необхідною для генерування ефективної імунної відпо-

віді. Однак для продукції достатньої кількості клітин клону та їх належного

диференціювання до ефекторної форми потрібно від 3-х до 5-ти діб, що дає

більш ніж достатній час патогенним мікробам для смертельного пошкодження

організму. У зв'язку з вищезазначеним існують доімунні механізми захисту,

які називають природженим імунітетом (природженими механізмами ре-

зистентності).

Ефекторні механізми природженого імунітету, які включають антимікробні

пептиди, фагоцити, альтернативний шлях активації комплементу тощо, після

інфікування активуються негайно і швидко пригнічують розмноження інфек-

ційного агента. За рахунок таких процесів йде утримання розвитку інфекції до

моменту залучення лімфоцитів. Це і є головною функцією природжених факто-

рів захисту. Однак накопичується все більше даних про те, що природжені ме-

ханізми резистентності відіграють набагато вагомішу роль в імунному захисті.

Порівняльна характеристика стратегій розпізнавання антигенів фак-

торами природженого і набутого імунітету. Головна різниця між компонен-

тами природженої резистентності та імунними клітинами полягає у рецепто-

рах, які використовуються для розпізнавання патогену. Рецептори Т- і В-лім-

фоцитів генеруються соматично протягом їх розвитку у центральних імунних

органах, що забезпечує кожний лімфоцит структурно унікальним рецептором.

Оскільки у кінцевому вигляді такі рецептори не закодовані генетично, вони

не призначені для розпізнавання якогось конкретного антигену. Скоріше за

все, надзвичайно різноманітний репертуар рецепторів згенеровано випадко-

вим чином, і лімфоцити, які містять корисні рецептори (тобто рецептори, що

специфічні до антигенів хвороботворних мікрорганізмів), відбираються при

клональній селекції після зустрічі з антигенами. Однак рецептори імуноком-

петентних клітин не можуть спадково передаватися наступному поколінню,

хоча вони й могли б дати нащадку певні переваги. Незалежно від того, наскіль-

ки корисними могли б бути ті чи інші антигенрозпізнавальні рецептори, ^они

повинні бути повторно "винайдені" кожним поколінням. Оскільки специфічні

місця рецепторів, що здатні взаємодіяти з антигеном (антигензв'язуючі сай-

ти), виникають у результаті випадкових генетичних механізмів, репертуар ре-

цепторів такий, що вони можуть реагувати не тільки з патогенними мікроорга-

нізмами, але й із нешкідливими природними та власними антигенами. Цілком

зрозуміло, що в такому разі активація імунної відповіді може бути шкідливою

для організму, оскільки імунні реакції до цих антигенів призводять до розви-

тку аутоімунних і алергійних захворювань.

Виникає питання: яким чином імунна система визначає походження ан-

тигену та вирішує питання щодо доцільності імунної відповіді проти нього?

Нещодавно отримані дані демонструють, що саме механізми природженої

резистентності відіграють головну роль у вирішенні цієї проблеми. У проце-

сі еволюції фактори природженої резистентності з'явилися раніше за набуті.

Певні форми природженого захисту існують у всіх багатоклітинних організ­мів. У порівнянні з набутим, природжене розпізнавання патогену грунтується

на генетично закодованих рецепторах. Це означає, що специфічність кожного

рецептора є спадковою ознакою. Переваги генетично закодованих рецепто-

рів полягають у тому, що вони розвивалися під впливом природного добору,

у зв'язку з чим є специфічними до найбільш типових антигенів мікроорга-