Основні теоретичні положення теми. МОП є однією з багатьох організацій, які успішніші за все виконують свій мандат

МОП є однією з багатьох організацій, які успішніші за все виконують свій мандат. Вісім десятиліть її історії дозволяють зробіть висновок про те, що запорукою цього успіху служить прагнення до оновлення у відповідь на зміни, які відбуваються. Народжена в дні швидкоплинної надії, вона пережила роки «великої депресії» і світової війни. МОП була створена в 1919 г за задумом промислово розвинених країн для вирішення загальних проблем, але її стрімкий розвиток і творчі підходи прикручували до неї за два десятиліття після Другої світової війни масу нових членів.

У період «холодної війни» організація зберігала свій універсальний характер, в ті же години безкомпромісно відстоюючи свої основні цінності. Кінець «холодної війни» і прискорена глобалізація світової економіки в черговій раз поставили МОП перед необхідністю переглянуті свої задачі, програми, методи роботі.

МОП стояла біля витоків таких досягнень індустріального суспільства як 8-годінний робочий день, політика зайнятості, охорона материнства, законі про працю і інші норми, яки сприяють охороні праці і мирним трудовим відносинам. МОП є однією з тихий організацій, які працюють на благо всього людства в ім'я досягнення соціальної справедливості.

Міжнародна організація праці (МОП) створена у 1919 р. за ініціативою та за активної участі західної соціал-демократії як своєрідна відповідь на революції у Росії та інших європейських країнах. Рішення створити міжнародну організацію, що усіляко сприяла би суспільному прогресу через встановлення й підтримання соціального миру між різними прошарками суспільства, було прийнято задля вирішення виникаючих у суспільстві протиріч не насильницьким, а еволюційним, мирним шляхом.

МОП — одна з найдавніших і найбільш представницьких міжнародних організацій. Створена відповідно до Версальського мирного договору при Лізі Націй у 1946 р., вона стала першою спеціалізованою установою ООН. Якщо на момент її створення у ній брали участь 42 держави, то тепер їх 175 за станом на 1 грудня 2001 р. Україна є членом МОП з 1954 р. У 1969 р. з нагоди 50-річчям МОП було присвоєно Нобелівську премію миру. Відмінна риса МОП — її трьохрівнева структура, в границях якої здійснюються переговори між урядами, організаціями працюючих і підприємцями. Делегати цих трьох груп представлені й можуть радитися на однакових умовах на всіх рівнях МОП. Прийняття рішень передбачає облік взаємних інтересів і досягнення спільних угод, однак особливою складністю є узгодження різних, а часто й протилежних інтересів.

Головні цілі МОП — сприяння соціально-економічному прогресу, підвищенню добробуту й поліпшенню умов праці людей, захист прав людини.

Від технічної співпраці до активного партнерства.Після Другої світової війни для МОП розпочалася нова епоха. Обрання у 1948 році американця Девіда Морса Генеральним директором МБП співпало з відновленням діяльності організації у сфері встановлення норм та початком її програми технічного співробітництва. Конвенції, прийняті після Другої світової війни, стосувалися важливої проблеми прав людини (свобода об'єднання, скасування примусової праці та дискримінації, а також ряду технічних проблем у сфері праці). У 1948 році було схвалено головну Конвенцію (№87) про свободу об'єднання. Вона мала і продовжує мати значний вплив на світ праці, сприяла виробленню спеціальної процедури в цій області. Протягом 22-річного перебування Девіда Морса на посаді Директора кількість держав-членів МОП зросла удвічі. Організація отримала універсальний характер, промислово розвинені країни опинилися у меншості щодо до країн, що розвиваються, бюджет збільшився в п'ять разів, а кількість співробітників МБП - в чотири рази. У 1969 році Генеральним директором став Уілфред Дженкс, що присвятив організації усе своє трудове життя. Він був одним з авторів Філадельфійської декларації та головним засновником спеціальної процедури розгляду скарг на порушення свободи об'єднання. Тоді ж, з нагоди своєї 50-ї річниці, МОП була удостоєна Нобелівської премії миру. На церемонії присвоєння престижної нагороди голова Комітету з Нобелівських премій заявив, що "МОП, одне з небагатьох створінь людини, яким вона може гордитися, помітно вплинула на законодавство усіх країн".

Історія МОП, особливо в тому, що стосується відносин із нею колишнього Радянського Союзу й України (яка є членом МОП з 1954 p.), має досить складний характер і може бути оцінена неоднозначно. Визначаючи свою стратегію і філософію, МОП виголосила й наміри щодо викорінення експлуатації, але не шляхом класових конфліктів і конфронтації, а через досягнення компромісів, соціального миру і співробітництво. Мабуть, саме тому серед усіх спеціалізованих установ ООН МОП стала об'єктом найбільш неприязного ставлення з боку працівників "ідеологічного фронту", офіційних профлідерів, теоретиків та істориків робітничого руху в Радянському Союзі. Головне у філософії МОП — виключення класової боротьби з відносин між працею і капіталом, а саме "класовий підхід" був однією з принципових засад усієї радянської, в тому числі й зовнішньої, політики. Культивувалися класова ненависть, непримиренність до "буржуазного погляду" на взаємовідносини трудящих і підприємців. Класовий мир вважався ганебним регенератством, що заслуговує лише на осуд. Колишній СРСР вступив до МОП у 1934 p., а в 1939 р після агресії проти Фінляндії він був виключений з Ліги націй і МОП. Після відновлення членства в 1954 р. поведінка представників Радянського Союзу була спрямована на саботування розробки конвенцій МОП, розвал організації зсередини, не дивлячись на загальну позитивну риторику. У розпалі "холодної війни" голоси союзників за Варшавським пактом та Руху неприєднання неодноразово використовувалися для блокування розробки позитивних програм, Ідейно-політична конфронтація сягала такого розмаху і напруженості, що у середині 70-х років Сполучені Штати змушені були покинути МОП. Лише ціною значних зусиль Генерального директора Франсіса Бланшара, який обіймав цю посаду з 1974 до 1989 року, вдалося запобігти розпаду організації, добитися повернення американців. МОП активно сприяла звільненню Польщі від комуністичної диктатури через діяльність комісії з розслідування заходів, вжитих проти профспілки "Солідарність", у зв'язку з порушенням Конвенції № 87 про свободу об'єднання, ратифікованої Польщею у 1957 році.

Послідовником Ф. Бланшара став бельгієць Мішель Хансенн, перший Генеральний директор після закінчення "холодної війни". Він взяв напрям на більшу децентралізацію діяльності та ресурсів женевської штаб-квартири в рамках політики активного партнерства. Декларація основних принципів та прав у світі праці, ухвалена Міжнародною конференцією праці у червні 1998 року, ознаменувала собою загальне визнання зобов'язання, що випливає з самого факту членства в організації, поважати та активно реалізовувати основні права, що є предметом ряду Конвенцій МОП, навіть якщо вони не були ними ратифіковані. Це свобода об'єднання, реальне визнання права на колективні переговори, скасування усіх форм примусової або обов'язкової праці, дитячої праці, дискримінації в сфері праці та занять. У свою чергу Декларація містить визнання зобов'язання МОП допомагати своїм членам у досягненні цих цілей. У березні 1999 року новий Генеральний директор МБП Хуан Сомавіа (Чилі), перший представник південної півкулі, очолив організацію та приєднався до міжнародного консенсусу про сприяння відкритому суспільству та відкритій економіці тією мірою, якою це принесе "реальну вигоду простим людям та їх сім'ям". Хуан Сомавіа має наміри "модернізувати тристоронню структуру організації та допомагати використовувати її таким чином, щоб цінності МОП відігравали провідну роль в новій глобальній реальності".

Міжнародне бюро праці очолює Генеральний директор, що призначається Адміністративною радою. Починаючи з 1919 року, цю посаду обіймали: Альбер Тома, Франція (1919-1932 рр.), Гарольд Батлер, Великобританія (1932-1938 рр.), Джон Уайнант, США (1939-1941 рр.), Едвард Філен (1941-1948 рр.), Девід Морс, США (1948- 1970 рр.), Уілфред Дженкс, Великобританія (1970-1973 рр.), Франсіс Бланшар, Франція (1973-1989 рр.), Мішель Хансенн, Бельгія (1989-1999 рр.), і з березня 1999 року -Хуан Сомавіа, Чилі.

Трибічна структура МОП.Структура й увесь механізм функціонування МОП виходять з принципу трипартизму, який є наріжним каменем діяльності організації. Трипартизм означає конструктивну взаємодію контрагентів виробничого процесу (робітників і підприємців, роботодавців) за участю держави. Історичний досвід довів, що регулювання соціально-трудових відносин за участю трьох зазначених сторін є найефективнішим.

Конференція скликається у разі необхідності, але не рідше, ніж один раз на рік. Вона визначає загальну політику, встановлює мінімальні трудові норми і рівень соціального захисту, приймаючи конвенції й рекомендації, затверджує програми і бюджет організації. Кожна держава-член має право послати на Міжнародну конференцію праці чотирьох делегатів: двох від уряду і по одному від працівників та роботодавців, які можуть виступати та голосувати незалежно один від одного. Міжнародна конференція праці проводиться у червні кожного року в Женеві. Делегатів супроводжують технічні радники. Разом з делегатами від уряду в Конференції зазвичай беруть участь та виступають члени уряду, кабінету міністрів, відповідальні за сферу праці у своїх країнах. Делегати від роботодавців та працівників можуть виступати та голосувати незалежно від урядів. Вони можуть голосувати проти представників їх уряду, а також і один проти одного. Неурядові делегати і радники мають призначатися за погодженням із найбільш представницькими професійними організаціями підприємців або трудящих даної країни, якщо такі організації існують. Наприклад, у Франції існує декілька профцентрів, визнаних на загальнодержавному рівні. Саме вони за взаємною домовленістю встановили своєрідну чергу представництва у делегаціях країни на сесіях Генеральної конференції МОП.

У Статуті зафіксовано положення, покликане не допустити порушення балансу інтересів підприємців і робітників. Якщо якась країна-член не призначила одного з двох неурядових делегатів (або якщо Конференція відмовилася визнати повноваження одного з двох неурядових делегатів), то другий неурядовий делегат має право бути присутнім, виступати на Конференції, але не має права участі в голосуванні. При голосуванні, як правило, питання вирішуються простою більшістю. Більшістю у дві третини вирішуються питання, спеціально визначені в Статуті. Наприклад, питання членства, бюджетні та фінансові питання, прийняття конвенцій та рекомендацій. Голосування вважається таким, що відбулося, коли в ньому взяли участь не менше половини делегатів, що присутні на сесії. Більшістю у дві третини голосів приймаються й поправки до Статуту, вони набирають чинності після ратифікації не менш як двома третинами членів організації.

Тристороння структура МОП - роботодавці, працівники та уряд на Міжнародній конференції праці МОП завжди була унікальним форумом, на якому уряди та соціальні партнери 175 держав-членів можуть вільно та відкрито обговорювати свою національну політику та практику. Тристороння структура МОП робить її єдиною серед всесвітніх організацій, в якій організації роботодавців та працівників мають однаковий голос з урядом у формуванні її політичного курсу та програм. МОП заохочує трипартизм і в межах держав-членів, сприяючи соціальному діалогу між профспілками та роботодавцями, які беруть участь у розробці та, у разі необхідності, формуванні політики у соціально-економічній галузі, а також ряду інших питань. Конференція є всесвітнім форумом для обговорення загальних трудових та соціальних проблем і міжнародних трудових норм; вона визначає загальну політику організації. Кожні два роки Конференція ухвалює дворічну програму дій та Бюджет МОП, що складається з внесків держав-членів. МОП може також скликати такі регіональні конференції і створювати такі регіональні установи, які вона визнає необхідними для сприяння здійсненню цілей і завдань організації.

У період між щорічними Конференціями роботою МОП керує Адміністративна рада, яка обирається на три роки. Принцип трипартизму і тут продиктував досить складну процедуру призначення її членів. Усього їх обирається п'ятдесят шість. З них 28 представників урядів, 14 представників підприємців і 14 представників працівників. При цьому з 28 представників урядів 10 призначаються урядами найважливіших у промисловому врозумінні країн, а 18 обираються урядовими делегаціями Конференції. Ця виконавча рада проводить свої засідання тричі на рік в Женеві. Вона ухвалює рішення з політики організації, визначає її програму та бюджет, які потім подаються на Конференцію для затвердження. Рада також обирає Генерального директора МБП. Десять урядових місць у раді постійно закріплені за найбільш розвиненими країнами (Бразилія, Китай, Франція, Німеччина, Індія, Італія, Японія, Російська Федерація, Великобританія, США). Представники інших країн-учасниць обираються до Адміністративної ради делегатами урядів на Конференції на трирічний термін з урахуванням географічного розподілу. Роботодавці та працівники самі і окремо обирають своїх представників. Члени Адміністративної ради, що представляють підприємців і трудящих, обираються відповідно делегатами підприємців і трудящих, присутніми на Конференції. Будь-яка організація має право подати в Міжнародне бюро праці скаргу, якщо вважає, що певна країна не виконує ту чи іншу рекомендацію. Адміністративна рада призначає трьохсторонню комісію з вивчення конкретного питання, яка, в свою чергу, представляє доповідь, висновок і рекомендації Адміністративній Раді. У випадку невиконання країною у відповідний термін рекомендацій комісії, Адміністративна рада може рекомендувати Конференції такі дії, які вона вважатиме доцільними.

Міжнародне бюро праці в Женеві є постійним секретаріатом Міжнародної організації праці, її штаб-квартирою, дослідницьким центром та видавництвом, не будучи суб'єктом міжнародного права. Адміністративно-управлінські функції децентралізовані та здійснюються регіональними та

місцевими відділеннями та бюро. Очолює Секретаріат Генеральний директор МБП, який обирається на п'ятирічний термін з можливістю переобрання. У штаб-квартирі в Женеві та в більш ніж 40 представництвах у всьому світі працюють біля 2500 спеціалістів та службовців 110 національностей. Генеральний директор призначається Адміністративною радою і несе перед нею відповідальність за ефективну роботу бюро і за виконання доручень, які дає рада. Генеральний директор і його заступник мають бути присутніми на всіх засіданнях Адміністративної ради. Генеральний директор призначає персонал МБП із представників різних країн (звичайно, цей критерій поєднується з критерієм забезпечення найефективнішої роботи). Найголовніші вимоги до кандидатів на посади у МБП - компетентність, відданість завданням і принципам організації, ділова зацікавленність у реалізації проектів, а також незалежність від будь-якої країни або соціальної групи. Обов'язки Генерального директора і персоналу бюро мають виключно міжнародний характер, тобто при виконанні своїх функцій вони не можуть керуватися інструкціями або побажаннями будь-якого уряду і діють лише як міжнародні співробітники, відповідальні тільки перед МОП. Функції бюро включають збір і поширення відомостей з усіх питань, що стосуються міжнародного регулювання умов праці і становища трудящих, і, зокрема, вивчення питань, які мають бути передані на розгляд Конференції з метою прийняття міжнародних конвенцій, а також проведення різних соціальних обстежень за дорученням Конференції або Адміністративної ради. Бюро готує документацію з різних питань порядку денного сесій Конференції; надає допомогу урядам у розробці законів і правил на основі рішень Конференції; виконує обов'язки з нагляду за виконанням конвенцій; редагує та видає публікації з питань промисловості і праці, а також виконує інші доручення Конференції та Адміністративної ради. Міжнародному бюро праці та Адміністративній Раді допомагають в їх діяльності трьохсторонні Комітети, що охоплюють основні галузі промисловості і сфери діяльності (галузеві комітети), а також Комітети експертів з проблемних питань професійне навчання, удосконалення методів управління, гігієна і охорона праці, трудові відносини, робітнича освіта і особливі проблеми жінок і молодих працівників.

Під егідою МОП функціонує Міжнародний інститут з вивчення соціально-трудових проблем (Женева). Інститут здійснює обговорення питань соціальної політики з участю представників урядів, підприємців, профспілок, вчених; проводить лекції з міжнародної соціальної політики в університетах різних країн; організовує курси з питань діяльності і процедур МОП. Інститут здійснює наступні програми:

1. Органи праці та економічний розвиток. Мета - вивчення впливу різних соціальних інститутів на збільшення виробництва, зайнятості, доходів і рівня життя.

2. Органи праці і нові системи організації виробництва. Мета - вивчення впливу нових тенденцій в організації виробництва на питання праці.

3. Соціальна злагода і принцип трьохсторонності. Мета – визначення можливих напрямків розвитку соціальних інститутів, які забезпечать взаєморозуміння і співробітництво та підсилять їх потенціал для міцності громадянського суспільства.

Ще однією структурною одиницею МОП є Міжнародний центр з підвищення професійно-технічної підготовки (Турін, Італія). Це великий навчальний заклад. За його програмами, серед яких - підготовка управлінських кадрів, трудові відносини, програми сприяння працівникам-жінкам, охорона і гігієна праці, соціальне забезпечення, пройшли навчання біля 50 тисяч чоловік із 170 країн світу. Головними функціями даного

Центру є:

• координування і навчання центр для всієї системи ООН;

• посилення координації діяльності з МБП;

• розробка регіональних програм.

• МОП тісно співпрацює з ЮНЕСКО, ФАО та багатьма іншими організаціями і органами ООН з дотичних питань на основі укладених угод.

Бюджет МОП складається із внесків країн-членів. Рішення щодо його затвердження, розподілу й отримання внесків приймається Конференцією більшістю у дві третини голосів, поданих присутніми делегатами. Видатки МОП несуть члени організації відповідно до чинних угод. Попередньо бюджет і угоди про розподіл видатків між членами організації схвалюються комітетом, що складається з представників урядів. Частка колишнього СРСР становила в бюджеті МОП близько 10 %. Нині частка України дорівнює 1,86%. Ті члени організації, що мають заборгованість за внесками, не мають права голосувати на Конференції, в Адміністративній раді та в будь-якому комітеті, або при виборах членів Адміністративної Ради, якщо сума заборгованості дорівнює, або перевищує суму внесків за два попередні роки. Однак якщо Конференція визначить, що несплата внесків пов'язана з обставинами, незалежними від члена, який допустив заборгованість, вона може дозволити йому брати участь у голосуванні.

Цілі і основні напрями діяльності Міжнародної організації праці. Діяльність МОП має гуманістичний характер. Вона спрямована на всіляку підтримку розвитку підприємництва в економіці. Проте це здійснюється при надзвичайно важливій умові: розробка соціально-економічних і юридичних механізмів, з одного боку, повинна сприяти розширенню і розвитку підприємництва, але, одночасно, з другого боку, не повинна дозволяти розвиватись йому за рахунок посилення експлуатації працівників, утиску їх прав і інтересів. Свою головну мету МОП вбачає в тому, щоб сприяти забезпеченню в усьому світі соціальної справедливості в галузі економічних відносин. Саме на це має бути спрямована національна і міжнародна політика, програми, що розробляються організацією. Вони покликані сприяти створенню умов, за яких усі люди, незалежно від раси, віросповідання або статі, могли б реалізувати право на забезпечення свого матеріального добробуту і духовного розвитку в умовах свободи і гідності, економічної стабільності та рівних можливостей.

У своїй діяльності Міжнародна організація праці керується такими стратегічними цілями:

• впровадження в життя базових принципів і прав у сфері праці;

• створення більших можливостей для чоловіків і жінок в отриманні якісної зайнятості і доходів;

• розширення меж і ефективності соціального захисту для всіх;

• посилення трипартизму.

Основні напрями діяльності:

• розробка міжнародної політики і програм з метою сприяння основним правам людини, покращення умов праці і життя, розширення можливостей зайнятості;

• створення міжнародних трудових норм, підкріплених унікальною системою контролю за їх дотриманням; ці норми служать орієнтиром для національних органів у впровадженні в життя такої політики;

• впровадження в життя обширної програми міжнародного технічного співробітництва, яка виробляється і здійснюється в активному партнерстві з учасниками Організації, в тому числі, надання допомоги країнам в її ефективній реалізації;

• питання професійної підготовки і навчання, дослідження і видавнича діяльність в підтримку цих зусиль.

У Декларації про цілі і завдання МОП, прийнятій 26-ю сесією Генеральної Конференції МОП (Філадельфія, 1944 p.), були підтверджені принципи, на яких базується діяльність організації: праця не є товаром; свобода слова і свобода об'єднання є необхідною умовою постійного прогресу; злиденність у будь-якому місці є загрозою для загального добробуту; боротьба з нуждою має вестись з неослабною енергією в кожній державі і постійними та погодженими зусиллями в міжнародному масштабі,

в яких представники трудящих та підприємців, що мають рівні права з представниками урядів, ці зусилля об'єднують для вільного обговорення і прийняття демократичних рішень з метою сприяння загальному добробуту [4].

Як бачимо, для реалізації цих принципів необхідні міжнародні зусилля. Тому в основоположних документах МОП чітко сформульоване її намагання співпрацювати з урядами країн, а також відповідними міжнародними органами, на які покладена відповідальність за сприяння охороні здоров'я, освіті, добробуту всіх народів. Головний зміст своєї діяльності, таким чином, МОП вбачає в тому, щоб сприяти прийняттю державами світу таких програм, що спрямовані на вирішення найактуальніших для людей праці проблем. Це їх робота і побут, здоров'я й освіта, відпочинок, культура і т. ін. Організація намагається найбільшою мірою сприяти вирішенню таких завдань: повна зайнятість і підвищення життєвого рівня; зайнятість трудящих на таких роботах, де вони можуть отримати задоволення, застосовуючи повною мірою свою майстерність та навички і зробити найбільший внесок у загальний добробут; забезпечення, як засобу досягнення цієї мети, можливостей навчання і пересування робітників, включаючи міграцію з метою влаштування на роботу і поселення; надання можливостей для всіх брати участь у справедливому розподілі здобутків прогресу в галузі оплати праці, робочого часу та інших умов праці; дійсне визнання права на колективні переговори, спільні дії адміністрації й трудящих у справі поліпшення організації виробництва, співробітництво трудящих і підприємців у здійсненні заходів соціального і економічного характеру; розширення системи соціального забезпечення з тим, щоб надати його всім, хто потребує такого захисту і повне медичне обслуговування; необхідний захист життя і здоров'я трудящих усіх професій; захист добробуту матері й дитини; забезпечення необхідного харчування, житла, можливостей для відпочинку і підвищення культури; ·надання однакових можливостей у галузі загальної й професійної освіти [2].

Міжнародна організація праці здійснює технічну допомогу за такими основними напрямами:

• удосконалення управління (соціально-трудовий аспект);

• професійне навчання і перепідготовка кадрів;

• політика працевлаштування і управління працею;

• трудове законодавство;

• умови і охорона праці, виробнича гігієна;

• статистика праці;

• розвиток кооперативних форм;

• соціальне забезпечення.

За останнє десятиліття щорічно виділялось в середньому біля 130 мільйонів доларів на проекти технічної співпраці.

Значна увага приділяється випуску періодичних видань, зокрема: "Труд в мире", „Трудовой мир", „Официальный бюллетень МБТ", „Международный обзор труда", "Законодательные акты о труде", "Сборник по условиям труда", "Рабочее образование", „Ежегодник статистики труда", „Бюлетень статистики труда", „Сборник документов о мире труда".

Основні Конвенції МОП. Одним з головних напрямків діяльності МОП є нормотворчість. МОП приймає конвенції та рекомендації, що стосуються різних аспектів праці.

Конвенції приймає Генеральна конференція більшістю голосів присутніх делегатів. Конвенція набуває статусу багатосторонньої міжнародної угоди після ратифікації її як мінімум двома державами -членами МОП і з цього моменту накладає певні зобов'язання як на ті держави, що ратифікували її, так і на держави, що не ратифікували конвенції. Для окремої держави - члена МОП конвенція стає юридично обов'язковою тільки після ратифікації її вищим органом державної влади (конвенції містять правила також про порядок їх денонсації). У випадку ратифікації країною конвенції вона зобов'язана прийняти законодавчі акти для її реалізації і раз на 2-4 роки готувати доповіді про вжиті заходи щодо ефективного застосування ратифікованої конвенції. Якщо конвенція не ратифікована, держава несе зобов'язання інформувати по запитах Адміністративної ради МОП про стан національного законодавства і практики щодо такої конвенції, а також про заходи, які передбачається вжити для її пізнішої ратифікації. Кожна конвенція після ратифікації діє протягом 10 років. Будь-яка країна за тих чи інших обставин може її денонсувати. Якщо ж цього не сталося, то конвенція продовжує термін своєї дії на наступний період.

Рекомендація не є міжнародним договором і не повинна бути ратифікована. Рекомендація є побажанням, пропозицією ввести відповідні норми в національне законодавство. Рекомендація доповнює, уточнює і деталізує положення конвенції, дає можливість вибору державам при застосуванні міжнародної норми. Рекомендація подається уряду держави -члена МОП з тим, щоб її положення шляхом прийняття закону або іншого нормативно-правового акта набули юридичної сили.

МОП приймає міжнародно-правові акти в сфері праці у таких напрямках: право на працю, заборона примусової праці, право на колективні переговори, право на страйк, зайнятість і працевлаштування, умови праці, охорона праці, соціальна співпраця працівників і роботодавців, мирні засоби вирішення трудових конфліктів, право працівників на створення професійних організацій тощо.

Систематизовані Конвенції і Рекомендації МОП утворюють Міжнародний кодекс праці. З 1919 р. МОП прийняла біля 200 Конвенцій і Рекомендацій з широкого спектра питань у сфері праці. Це - основні права людини, зайнятість і навчання, умови праці або техніка безпеки і гігієна праці.

Право на працю - одне з основних прав людини. Уперше це право було проголошено у Загальній Декларації прав людини в 1948 році. Ст. 23 Декларації проголошує, що кожна людина має право на працю, вільний вибір роботи, справедливі і сприятливі умови праці, належні умови професіональної підготовки, соціальний захист, соціальну та медичну допомогу, самостійність, соціальну інтеграцію та участь у житті суспільства. У Міжнародному пакті про економічні, соціальні й культурні права зазначається, що право на працю - це право кожної людини отримати можливості заробляти собі на життя працею, яку вона вільно обирає або на яку вільно погоджується. Міжнародно-правові акти про працю підкреслюють неприпустимість примусової праці. Європейська конвенція про права людини (1959 р.), Конвенція МОП №29 про примусову або обов'язкову працю (1930 р.) визначають примусову працю як будь-яку роботу або службу, що вимагається від будь-якої особи під загрозою покарання, якщо тільки ця особа не запропонувала добровільні послуги. При цьому зазначається, що не є примусовою праця, що застосовується в зв'язку з надзвичайними (непереборними) обставинами, внаслідок законів про обов'язкову військову службу, а також те, що виконується внаслідок судового вироку. Конвенція №105 про скасування примусової праці вказує на неприпустимість примусової праці як засобу політичного впливу (виховання) або як міри покарання за наявність чи за висловлення політичних поглядів (переконань), протилежних встановленій політичній, соціальній або економічній системі. Саме ці дві конвенції (№29 і №105) ратифікувала найбільша кількість держав (Конвенцію №29 ратифікували 143 держави, а Конвенцію №105-129 держав).

Конвенція №87 (1949 р.) про свободу асоціації і захист права на організацію встановлює право всіх працівників і підприємців на створення і вступ в організацію за своїм вибором без отримання попереднього дозволу і визначає ряд гарантій діяльності без втручання органів державної влади. У цьому контексті виділяється Конвенція №98 про застосування принципів права на організацію і ведення колективних переговорів, яка передбачає захист від антипрофспілкової дискримінації, захист організацій працівників і ідприємців від взаємного втручання, а також заходи по сприянню колективним переговорам.

Основний принцип міжнародно-правового регулювання праці - рівність у здійсненні прав і свобод людини. Рівність у праці виключає дискримінацію, під якою розуміється будь-яка відмінність, недопущення або перевага, що встановлюється за ознакою раси, статі, релігії, іноземного, соціального походження, віку, сімейного стану, що приводять до порушення рівності можливостей в галузі праці і занять. На це, наприклад, вказують такі конвенції МОП, як Конвенція №111 про дискримінацію в галузі праці й занять (1958 р.), Конвенція №100 про рівну винагороду чоловіків і жінок за працю рівної цінності (1951 р.).

Важливим напрямом міжнародно-правового регулювання праці є сприяння зайнятості працездатного населення. Головними завданнями у цій сфері є:

• сприяння функціонуванню ринку праці шляхом проведення відповідних аходів, зокрема через проведення активної політики на ринку праці;

• вивчення впливу різних стратегій розвитку на зайнятість з огляду овгострокового, стійкого економічного зростання;

• вирішення проблем зайнятості, доходів і форм організації незахищеної і еорганізованої робочої сили через розумний баланс між захистом рацівників і розширенням зайнятості;

• перехід від командно-адміністративної до ринкової економіки, асамперед через великі зусилля для створення нових робочих місць і більш родуктивних форм зайнятості;

• вирішення проблем міграції населення, оскільки виникають серйозні роблеми працевлаштування й інтеграції мігрантів, як в країнах звідки вони риїхали, так і в тих, у які прибувають.

Конвенція №122 про політику в галузі зайнятості (1964 р.) спрямована на сприяння повній зайнятості для стимулювання економічного зростання та розвитку, підвищення рівня життя, задоволення потреб у робочій силі.

Державна політика зайнятості має бути спрямована на створення умов для забезпечення роботою всіх, хто готовий приступити до роботи і шукає її, забезпечити свободу вибору зайнятості з урахуванням рівня економічного розвитку країни. Для забезпечення стабільної зайнятості й недопущення свавілля підприємців у актах МОП встановлено, що звільнення з ініціативи підприємця можливе лише за наявності законних підстав, які пов'язані зі здібностями, поведінкою працівника або виробничою необхідністю. Не є законними такі підстави для звільнення, як членство у профспілці, виконання функцій представника працівників, подання скарги або участь у справі, порушеній проти підприємця, раса, стать, сімейний стан, вагітність, віросповідання, політичні погляди, національність, вік.

Конвенція № 88 (1948 р.) визначає коло діяльності служб зайнятості, зокрема допомога в працевлаштуванні, зміні професії, інформації щодо ринку праці та його еволюції, а також заходи, які ця служба повинна здійснити. Конвенція №96 про платні бюро по найму передбачає дозвіл від компетентного органу влади і підлягають його контролю. При цьому вони не мають права надавати платні послуги, які перевищують тариф, що був установлений або схвалений контролюючим органом.

Конвенція №181 про приватні агентства зайнятості, правовий статус яких визначається відповідно до національного законодавства, і після консультацій з найбільш представницькими організаціями працівників і роботодавців вимагає від держави прийняття необхідних заходів для забезпечення адекватного захисту працівників щодо: вільного об'єднання, проведення колективних переговорів, мінімальної заробітної плати, доступу до соціального забезпечення і професіональної підготовки, безпеки і гігієни праці, охорони материнства і т.п.

Конвенція №142 (1975 р.) „Про розвиток людських ресурсів" зобов'язує державу-учасницю приймати і розвивати багатосторонні і скоординовані політику і програми професійної орієнтації і професійної підготовки, які тісно зв'язані з зайнятістю, зокрема через державні центри зайнятості. Політика і програми враховують потреби, можливості і проблеми як на регіональному, так і на національному рівнях; стадію і рівень економічного, соціального і культурного розвитку; взаємозв'язок між розвитком людських ресурсів і іншими економічними, соціальними і культурними цілями. Ці програми призначені для підвищення здатності окремої особи усвідомлювати, індивідуально або колективно здійснювати вплив на виробниче і соціальне середовище. Вони стимулюють і дозволяють всім особам, на основі рівності і без будь-якої дискримінації, розвивати і використовувати свої здібності до праці в своїх власних цілях.

Дія Конвенції №158 „Про розірвання трудових відносин" поширюється на всі сфери економічної діяльності і всіх працюючих по найму. Ця Конвенція визначає норми обґрунтування призупинення трудових відносин. У ній перераховано причини, які не є законною підставою для розірвання трудових відносин, наприклад членство у профспілках, намір стати представником найманих працівників, подача скарги, або участь в справі, відкритій проти підприємця за звинуваченням в порушенні законодавства, раса, стать, сімейне положення, релігійність, вагітність, політичні погляди, національність, соціальне походження, тимчасова відсутність на роботі в зв'язку з хворобою, або травмою.

Конвенція №159 (1983 р.) „Про професійну реабілітацію і зайнятість інвалідів" констатує необхідність розробки та здійснення національної політики в галузі професійної реабілітації та зайнятості інвалідів. Вказана політика спрямована на те, щоб відповідні заходи щодо професійної реабілітації поширювались на всі категорії інвалідів, а також на сприяння можливостям зайнятості інвалідів. У цій конвенції рекомендується проведення консультацій з представницькими організаціями підприємців і працівників щодо здійснення вказаної політики і заходів, які необхідно прийняти для сприяння співробітництву і координації державних і приватних органів, що займаються професійною реабілітацією.

Ряд конвенцій присвячених захисту трудових прав у галузі умов і охорони праці. Так, Конвенція №1(1919 р.) визначала, що тривалість робочого часу не може перевищувати вісім годин в день і сорок вісім в тиждень. Проте, в 1935 році Конвенція №47 прийняла рішення про скорочення робочого часу до 40 годин у тиждень. При цьому передбачається, що встановлення 40-годинного робочого тижня не тягне за ніякого зменшення заробітної плати. Години, відпрацьовані понад нормальну тривалість робочого часу, Конвенція розглядає як понаднормовані, які допускаються лише в певних випадках і підлягають додатковій оплаті.

У 1994 році Конвенція №175 вводить офіційний термін „працівник, зайнятий неповний робочий день" з рекомендацією не ідентифікувати його з працівником, який перебуває в умовах тимчасового безробіття, а також внаслідок процесів, що мають колективний характер внаслідок тимчасового скорочення нормальної тривалості робочого дня. Передбачені законом системи соціального забезпечення повинні бути пристосовані таким чином, щоб працівники, які зайняті неповний робочий, час користувались такими ж благами, як і основні працівники.

Конвенція №171 1990 року трактує нічну працю, як будь-яку роботу, яка здійснюється в проміжку між північчю і п'ятою годиною ранку протягом семи годин підряд. Відповідно до неї працівникам надається право на проходження безплатного медичного обслуговування і на отримання консультацій щодо того, як зменшити або уникнути ризику для здоров'я, пов'язаного з їх роботою. Безпеці і гігієні праці присвячені Конвенція №155 (1981 р.) про безпеку і гігієну праці, Конвенція №161 (1985 р.) про служби гігієни праці, Конвенція №174 (1993 р.) про недопущення крупних промислових аварій, Конвенція №13 (1921р.) про свинцеві білила, Конвенція №115 (1960 р.) про захист від радіації, Конвенція №136 (1971 р.) про бензол, Конвенція №139 (1974 р.) про професійні ракові захворювання, Конвенція №162 (1986 р.) про азбест, Конвенція №170 (1990 р.) про хімічні речовини, Конвенція №119 (1963 р.) про забезпечення машин захисним обладнанням, Конвенція №127 (1967 р.) про максимальний вантаж, Конвенція №148 (1977р.) про виробниче середовище, Конвенція №176 (1995 р.) про безпеку і гігієну праці на шахтах, Конвенція №167 (1988 р.) про безпеку і гігієну праці в будівництві, Конвенція №120 (1964 р.) про гігієну в торгівлі і організаціях, Конвенція №127 (1929 р.) про вагу вантажів, що перевозяться на кораблях, Конвенція №32 (переглянута) (1932 р.) про захист докерів від нещасних випадків, Конвенція №152 (1979 р.) про техніку безпеки і гігієну праці [1].

Глобалізацію світової економіки характеризують як сукупність процесів організованого використання матеріальних і нематеріальних ресурсів у масштабі всієї планети. Існує погляд, що глобалізація — сукуп­ність проблем сьогодення.

Головними ознаками, виокремлення яких слугує ключем до розуміння сутності глобалізації, можна назвати:

• взаємозалежність національних економік та їх взаємопроникнення;

• інтернаціоналізація світової економіки під впливом поглиблення міжнародного поділу праці;

• послаблення можливостей національних держав щодо формування незалежної економічної політики;

• розширення масштабів обміну та їхня інтен­сифікація;

• формування мегапростору в умовах утворення і функціонування транснаціональних фінансових телекомунікаційних й інших мереж;

• становлення єдиної системи зв'язків і нової конфігурації світової економіки;

• тяжіння світової економіки до єдиних стандар­тів, цінностей, принципів функціонування під впли­вом обміну товарами, робочого силою, капіталом і культурними цінностями.

Глобалізація як процес, що сприяє поглибленню поділу праці, ефективнішому . розподілу ресурсів та їхньому використанню у світо­вому масштабі, потенційно має супроводжуватися підвищенням продуктивності праці й життєвого рівня населення. Не можна не враховувати і таких по­зитивних наслідків глобалізації як вільний доступ споживачів до світової номенклатури товарів і послуг, розширення ємкості ринків унаслідок розвитку торгівлі, підвищення рівня конкуренції, спрощення доступу інвесторів на ринки інших країн, взаємний обмін досягненнями в технології й організації вироб­ництва тощо.

Процеси включення економіки окремих країн до світового господарства є вкрай складними за змістом, суперечливими за наслідками і потребують зваженого, неупередженого аналізу та підготовки відповідних наукових висновків і рекомендацій.

Світовий досвід засвідчує: для того щоб скористатися плодами інтеграційних процесів, націо­нальна економіка повинна мати конкурентні переваги, а держава — проводити зважену політику щодо їхнього розвитку та реалізації. Повна ізоляція від процесів глобалізації, як і політика суцільної відкритості націо­нальної економіки, — два полюси у проведенні еконо­мічної політики, результат яких є приблизно однако­вим. Наслідки штучного відмежування від світової економіки та інтеграційних процесів, що відбуваються том, відомі з історії радянської доби. Спроба подальшої ізоляції від процесів глобалізації означала б остаточне перебування країни в сегменті периферії світової еко­номіки.

Світова практика переконливо свідчить, що виграш від глобалізації розподіляється нерівномірно, На сучас­ному етапі її плодами користуються здебільшого транс­національні компанії, для яких фінансова і торговельна глобалізація відкриває широкий доступ на нові ринки, до рідкісних ресурсів, кваліфікованої й відносно деше­вої робочої сили. Водночас чимало суб'єктів національ­ного господарства — малі і середні підприємства, що не мають експортної орієнтації, підприємства, які мають традиційну спеціалізацію (обробна промисловість, тру­домісткі неінноваційні виробництва), навіть ті, котрі функціонують в країнах з розвинутого ринковою еко­номікою, потерпають від "відкритості" економіки є прибічниками політики протекціонізму, обмеження впливу транснаціональних компаній на формування політики держави. Із світової практики, включаючи практику нашої держави, можна навести чимало прик­ладів "вимивання" під впливом процесів глобалізації цілих галузей економіки, посилення залежності від імпорту, "розмивання" економічної структури і навіть способу життя, що формувалися десятиліттями.

У світі відбувається безперервна боротьба товарів, боротьба за ринки та національні інтереси на цих рин­ках. Глобалізація та її основне виявлення -- зростання відкритості національної економіки — зумовлюють потенційні вигоди, втім обмежують можливості неза­лежної макроекономічної політики на національному рівні. Неупереджений аналіз засвідчує, що у міждер­жавних відносинах тривають перерозподіл ресурсів на користь країн так званого цивілізаційного центру, які розвиваються на основі постіндустріальних прин­ципів, і постійне нагромадження відсталості на іншому полюсі — у країнах з традиційною індустріальною технологією та доіндустріальним розвитком.

Отже, глобалізація економіки — не лише вигоди, а й висока ймовірність втрат, зростання ризиків. Глоба­лізація передбачає, що країни стають не просто взаємо­залежними з причини формування системи міжна­родного інтегрованого виробництва, зростання обсягів світової торгівлі та потоків іноземних інвес­тицій, інтенсифікації руху технологічних нововве­день, а й більш вразливими щодо негативного впливу світогосподарських зв'язків.

Чимало зарубіжних економістів справедливо наго­лошують на загостренні під впливом процесів глобалі­зації проблем передовсім у соціально-трудовій сфері, виявленням яких є зростання безробіття, поглиблення розшарування між багатими і бідними, послаблення традиційних моральних критеріїв, зростання десоліда-ризації суспільства тощо. Фахівці Науково-дослідного інституту соціального розвитку при ООН, визнаючи неоднозначність і суперечливість впливу глобалізації на соціально-трудову сферу. Під впливом лібералізації зовнішньої торгівлі, розширення меж відкритості національних товарних і фінансових ринків, зростання конкуренції між товаро­виробниками відоуваються суттєві зміни в структурі й масштабах зайнятості. Розширюються можливості для перенесення виробництва, а разом з ним і робочих місць, до інших країн, а надто з дешевою робочою силою. Безумовні переваги мають компанії тих розвинутих країн, які виробляють конкурентоспроможну продукцію, мають змогу впливати на політичні рішення урядів держав світу, диктувати їм свої умови.

Вплив процесів глобалізації на стан ринку праці наочно простежується на прикладі нашої країни, де реальністю є "вимивання" з національного ринку праці робочих місць з високим і середнім "освітнім рівнем", створення робочих місць, що погіршують професійну структуру зайнятості, утруднення перспек­тив зайнятості в галузях, які можуть і мають стати пріоритетними, зростання незатребуваності накопи­ченого людського капіталу тощо.

Потенційна чи реальна загроза втрати робочих місць під впливом глобалізаційних процесів створює в суспільстві атмосферу невпевненості, негативно позначається на балансі сил між найманими праців­никами і роботодавцями.

Складовою процесів глобалізації є зростаюча мо­більність робочої сили, інтенсифікація міграційних процесів, наслідки яких є суперечливими, Для країн, що не проводять зваженої міграційної політики, серйозним випробуванням для національного ринку праці є зростаюча конкуренція країн з низьким рів­нем заробітної плати, скорочення кількості робочих місць, на яких зайняте корінне населення, зниження середнього рівня оплати праці некваліфікованої та низькокваліфікованої робочої сили.

Для країн, що розвиваються, а також країн з перехідною економікою серйозною проблемою стає "відплив" інтелектуального потенціалу. Глобалізація і технічний прогрес сприяють підвищенню попиту на висококваліфіковану робочу силу з боку трансна­ціональних компаній. За підрахунками західних учених, еміграція висококваліфікованого фахівця рівнозначна вкладенню в економіку вибраної ним країни мільйона доларів. Підраховано, що в резуль­таті еміграції з Росії висококваліфікованих фахівців ця країна тільки в економіку США інвестувала понад трильйон доларів.

Надзвичайно гострою є проблема інтелектуальної міграції. За різними оцінками, в 90-ті роки XX ст. Україна втратила від 15 до 20% інтелектуального потенціалу в результаті еміграції найбільш підготов­леної робочої сили. Вважаємо, Ідо досягнуто порога "критичної маси" інтелектуальної еміграції, за яким можливі незворотні наслідки. Маємо виходити з того, що місце країни в світовому господарстві визначається і визначатиметься якістю людського капіталу, станом освіти і рівнем використання досягнень науки і техніки на виробництві. Тому збе­реження існуючої тенденції щодо втрати людського капіталу унеможливить надалі створення конку­рентних переваг, а отже виходу продукції й еконо­міки загалом на світовий рівень.

Неоднозначним є вплив процесів глобалізації на стан у сфері доходів працюючих. Результати останніх досліджень свідчать про різке збільшення прибутко­вості найбільших міжнародних корпорацій, поляри­зацію у рівні доходів вищої управлінської ланки і звичайних працівників цих компаній. Так, у США середня заробітна плата керуючого компанією у 419 разів є більшою, ніж у звичайного працівника. В умовах жорсткої конкуренції стає проблематичною реалізація принципу "однакової оплати за однакову працю", який проголошено у Статуті МОП.

Інтенсифікація процесів глобалізації супроводжу­ється негативними наслідками для соціально-трудо­вої сфери. Масовим стає намагання роботодавців знижувати заробітну плату і зменшувати витрати на поліпшення умов праці з метою підвищення конку­рентоспроможності продукції.

Для сучасного етапу функціонування світової економіки характерним є підвищення впливу транс­національних компаній (ТНК) на формування світогосподарських зв'язків і моделей економічного розвитку. Нині ТНК контролюють близько 40% світових засобів виробництва та 75% світової торгівлі товарами й послугами. Зазначимо, що штаб-квартири найбільших ТНК знаходяться у США. Це зумовлює значний вплив аигло-американської законодавчої системи на формування трудового законодавства багатьох країн світу. Це не може не насторожувати світову громадськість, оскільки СІПА досі не рати­фікували і не визнають більшості міжнародних стандартів праці, розроблених МОП у формі кон­венцій і рекомендацій. Загалом модель соціально-трудових відносин, яка функціонує у США, не є ідеальною. Звідси загроза дерегулювашія ринку праці, децентралізації переговорів і укладення угод, що сповідується багатьма американськими фахів­цями та їхніми прибічниками в Західній Європі.

Отже, однозначної оцінки наслідків глобалізації не можна сформулювати, як і не можна адміністративни­ми засобами цілковито виключити країну зі світових інтеграційних процесів. Натомість слід шукати опти­мальні шляхи для пристосування національної еконо­міки до нових світових порядків, що формуються під впливом процесів глобалізації. Чимало негативних наслідків, "видатків глобалізації" слід пов'язувати не з природою цього явища, а неготовністю, неспромож­ністю урядів багатьох країн і світової спільноти на­лежно адаптувати свою політику до умов сьогодення. На розвиток відносин між працею і капіталом за умов інтенсифікації процесів глобалізації впливає діяльність МОП. Для пом'якшення негативних наслідків глобалізації світової економіки в соціально-трудовій сфері 86-а сесія Міжнародної конференції праці в Женеві 18 червня 1998 р. ухвалила Декларацію МОП про основоположні принципи і права у сфері працій механізм її реалізації. В документі названо чотири основоположні (базові) принципи, які всі держави — члени МОП мають дотримуватися, а саме:

а) свобода об'єднання і визнання права на ведення колективних переговорів;

б) скасування усіх форм примусової або обов'язко­вої праці;

в) заборона дитячої праці;

г) неприпустимість дискримінації в сфері праці й занять.

На думку фахівців МОП, ратифікація країнами світу міжнародних трудових норм, якими є конвенції, ухвалені цією організацією, включення їхніх норм до національного законодавства має сприяти оптимізації відносин між працею і капіталом, зміні ситуації, коли перевага у формуванні умов трудових договорів все більше віддається інтересам роботодавців.

За сучасних умов принципового значення набува­ють питання про рівень відкритості економіки України. Фахівці МОП, аналізуючи рівень відкритості еконо­міки багатьох держав з перехідною економікою, у то­му числі України дійшли висновку, що це є "однією з найбільш дивовижних особливостей". Темпи, з якими зазначені держави лібералізували свої зовнішньо­торговельні сектори, призвели до того, що вони стали "одними з найбільш відкритих в економічному плані державами". Водночас досвід більшості розвинутих країн світу незаперечне свідчить, що процеси лібера­лізації зовнішньоекономічних зв'язків дієво регулю­ються в масштабах держави. Попри загальну тенден­цію лібералізації міжнародного обміну товарами, послугами капіталом ці країни зберігають і розвивають інструменти регулювання експорту та імпорту, засто­совують інші протекціоністські важелі, метою яких є захист і підтримка вітчизняних товаровиробників і споживачів, забезпечення національної економічної безпеки, отримання зустрічних поступок від партнерів у торговельно-економічних відносинах. Це дає змогу національно-господарським комплексам і деяким підприємствам пристосовуватися до зовнішніх умов, "вписуватися" у міжнародний поділ праці, закріплювати та розвивати конкурентні переваги.

Розгалуженим є законодавство країн Заходу, що регулює зовнішньоекономічні відносини. У США, приміром, чинне законодавство надає значні можли­вості для контролю державою за розмірами та напря­мами вкладення іноземного капіталу. Зокрема, відповідно до законодавчих норм департамент оборони має право виключати іноземні фірми, як і фірми, що перебувають під іноземним контролем, із складу підприємств, котрі можуть одержувати замовлення уряду в сфері оборони. Іноземні інвестиції заборонені або суттєво обмежені в засобах масової інформації, атомній енергетиці, внутрішніх авіаперевезеннях.

У контексті глобалізації має бути переглянуто існу­ючі погляди щодо потреби обмеження впливу держави на економіку ринкового типу. Автор не поділяє думки, що глобалізація світової й зростання відкритості націо­нальної економіки призводять до зниження ролі дер­жавних інститутів та їхнього регулюючого значення. За нашою оцінкою, твердження прибічників неолібе­рального варіанту економічного розвитку (Ф.Хайєка, М.Фрідмана та ін.) про те, що в умовах глобалізації роль держави має послаблюватися, залишаються не більше ніж теоретичними міркуваннями. Практика свідчить про зворотне, а саме: в умовах глобалізації світового господарства роль держави в економічних процесах набуває якісно нового значення. За останні два десятиліття у більшості розвинутих країн світу частка ВВП, яка розподіляється через бюджет, зростає або зберігається на високому рівні, що свідчить про суттєву роль держави у регулюванні національної економіки.

Зміни, що мають відбутися в діяльності держав за умов глобалізації, пов'язані не з применшенням її абсолютної ролі, а реструктуризацією напрямів її впливу на соціально-економічні процеси. Зростатиме участь держави у підвищенні конкурентоспромож­ності вітчизняних товаровиробників, розвитку потріб­ної для цього інфраструктури — науки, засобів зв'язку, фінансових інститутів тошо. Можна стверджувати, що на Заході спостерігається не згортання економічної ролі держави, а зміна його господарських функцій щодо активнішої участі у зміцненні світогосподарських позицій. Характерно, що в програмних документах і рішеннях Організації Економічного Співробітництва і Розвитку (ОЕСР) акцент робиться не на дерегулюванні економіки, а "реформі регулювання".

Вважаємо, що вирішувати проблеми, які породжу­ються глобалізацією, можна лише опанувавши новий системний підхід до аналізу реальностей, що сформу­валися наприкінці минулого та на початку нового тисячоліття. За такого підходу національну державу слід розглядати як відносно самостійну макросистему, суб'єкт загальносвітових відносин і водночас ланку, елемент, підсистему загальнопланетарної системи. Стратегічними завданнями держави в умовах глобалі­зації є опрацювання і проведення виваженої загально­національної політики, яка дає змогу відповісти на проб­леми глобалізації; всіляко сприяти стабільному розвит­кові країни; забезпечити захист загальнонаціональних інтересів, унеможливити або максимально знизити за­грози для національної економіки, що є наслідком гло­балізації; забезпечити зростання добробуту населення.

Правомірним є твердження, що за сучасних умов протекціонізм недоречно протиставляти ідеології вільної торгівлі. Постановка питання має бути іншою, з саме: як оптимально поєднати два напрями госпо­дарського регулювання в інтересах максимально ефективного включення національної економіки у світогосподарські зв'язки. Різні форми і види обме­жень, з якими вітчизняний товаровиробник стикати­меться на світовій арені, — "сувора реальність" сього­дення. З урахуванням цього має формуватися державна політика в Україні щодо захисту зовнішньоеконо­мічних і зовнішньоторговельних інтересів країни. Зазначена політика не має бути набором ізольованих заходів з вирішення певних проблем, а комплексною системою законодавчих, організаційно-економічних рішень, спрямованих на досягнення визначеної мети, а саме включення економіки в систему світогосподар­ських зв'язків, що передбачає захист інтересів влас­них товаровиробників і насамперед тих, котрі мають реальні чи потенційні конкурентні переваги.

Опрацьовуючи державну політику з цих питань, маємо керуватися і таким: регулювати зовнішньоеко­номічні зв'язки не означає тотального захисту націо­нального виробництва від іноземної конкуренції, як і не означає дати простір для природного відбору серед підприємств, залишивши лише найкращі. Держава має всіляко сприяти поліпшенню структури економіки, зосередженню економічних ресурсів на перспек­тивних напрямах, створенню конкурентних переваг у якомога більшої чисельності товаровиробників.

Саме за активної участі держави в Україні мають бути вирішені надскладні завдання, а саме: опрацю­вання і реалізація найраціональніших протекціоніст­ських методів щодо захисту національного ринку праці, підвищення рівня "закритості" окремих тери­торіально-економічних зон, сегментів соціально-тру­дової сфери. Якщо із цим завданням не впораємось, високою є ймовірність того, що економіка України не інтегрується у світову економіку, а, образно кажучи, "розчиниться" в ній.

З огляду па це важливого значення набуває запро­вадження національної цілісної системи проведення соціально-трудової експертизи інвестиційних проектів за участі іноземних партнерів, міжнародних техноло­гічних і економічних проектів, проектів законодавчих та нормативних актів, пов'язаних із лібералізацією зов­нішньої торгівлі, регулюванням міграційних процесів на міждержавному рівні тощо. Це вкрай необхідно для захисту національних інтересів, вирішення проблеми, що є загальносвітовою, а саме: як найповніше скориста­тися потенційними перевагами відкритості національ­ної і глобалізації світової економіки, унеможливити або знизити втрати передовсім у соціально-трудовій сфері.

Зазначене потребує переосмислення ролі дер­жавного регулювання економіки за сучасних умов, оновленого розуміння соціальної обумовленості, масштабності, якісного ускладнення державного управління. Держава — єдиний політичний і правовий суб'єкт, який володіє усім спектром владних повно­важень щодо захисту внутрішнього ринку в контексті зростаючої відкритості національної економіки і гло­балізації світової економіки, підтримки вітчизняних товаровиробників і стимулювання зростання конкурентноздатності своєї економіки.

Використовуючи потенціал держави передовсім на основі задіяння нормативно-правових, програмно-цільових, організаційно-упорядкувальних методів, підвищення ефективності діяльності органів виконав­чої влади та соціального партнерства в Україні, в най­ближчі два роки варто зробити прорив у реалізації більш зваженої, дієвої політики доходів і зайнятості.

Вирішення існуючих нагальних проблем соціально-трудової сфери безпосередньо пов'язано з реформу­ванням політики зайнятості. За сучасного стану ринку праці неприпустимо політику зайнятості формувати і реалізовувати здебільшого у вузькому її розумінні, як комплекс заходів, що запроваджуються на регіональному рівні за участі державної служби зайнятості. Натомість маємо виходити з того, що краща політика на ринку праці — науково, фінансово, організаційно, законодавчо обґрунтована загальна економічна політика, підсистеми якої — фінансово-кредитна, структурна, податкова, інвестиційна, політика захисту власного товаровиробника та інші забезпечують стабільний попит на робочу силу.

Опрацьовуючи власну модель регулювання націо­нального ринку праці, маємо зважати на сучасні тен­денції щодо формування політики зайнятості в краї­нах з розвинутою ринковою економікою. За новим сучасним баченням правлячої еліти розвинутих країн, політика має стати вузловим центром усієї соціальної політики, що розглядається саме як "соціальна полі­тика, орієнтована на вирішення проблем зайнятості".

Можна констатувати, що починаючи з середини 90-х років минулого століття у розвинутих країнах Заходу значно розширився інструментарій регулюючого впливу держави на ринок праці. Він увібрав в себе як заходи макроекономічного характеру щодо пом'якшення ситуа­ції на ринку праці, збереження певної гнучкості цього ринку, який є і має залишатися найбільш консервативним елементом усієї економічної системи, так і заходи щодо впорядкування системи соціального страхування і соціального захисту безробітних.

Правомірно зробити такі висновки з дотепе­рішньої політики зайнятості розвинутих країн і визначити акценти нової, підвалини якої закладено в середині минулого десятиліття:

• заходи державної політики на ринку праці, спрямовані переважно на перенавчання безробітних і розвиток громадських робіт, є недостатніми для вирі­шення проблем зайнятості;

• плекання надії на те, що проблеми зайнятості можна вирішити лише гнучкістю ринку праці, є безпідставними;

• існує необхідність збереження сильних позицій держави у виробленні та реалізації політики зай­нятості, забезпеченні інтеграції останньої в загальну економічну політику;

• оптимізувати параметри ринку праці можна за умови поєднання важелів державного й договірного регулювання на принципах соціального партнерства;

• найефективнішими слід визнати заходи, що становлять зміст активної політики на ринку праці й спрямовані на попередження значних масштабів без­робіття, стимулювання сукупного попиту на робочу силу, якнайшвидше повернення незайнятих до складу функціонуючої робочої сили;

• вирішення проблем зайнятості потребує рефор­мування системи соціального захисту безробітних, яка має спонукати їх до активного пошуку нового місця роботи.

Починаючи з середини 90-х років, державна політика зайнятості в розвинутих країнах світу суттєво зміни­лась. При цьому важелі державного впливу на пара­метри ринку праці, змінившись за структурою, зали­шилися істотними. Роль держави у регулюванні ринку праці здебільшого підвищилася, а не знизилася.

З огляду наце коригування потребують складові сучасної державної політики зайнятості в Україні, яка загалом має бути інтегрована в загальну економічну політику. Є потреба перегляду спрощених уявлень про взаємозв'язок рівня заробітної плати і зайнятості. За сучасних умов і загальносвітових тенденцій соціально-економічного розвитку формувати політику на ринку праці не можна за принципом: низька заробітна плата — висока зайнятість. Досить звернутися до досвіду СШ А — країни, яка нині має один із найнижчих рівнів безро­біття й водночас чи не найбільший рівень доходів працюючих. У цьому контексті перегляду потребує сутність активної політики на ринку праці, оцінка якої здебільшого проводиться на підставі даних, що характе­ризують використання коштів фондузайнятості чи сукупних витрат у відсотках до ВВП на реалізацію певних заходів у сфері зайнятості. При цьому переважне використання коштів за такими напрямами як підготовка і перепідготовка незайнятих, організація громадських робіт, надання мікрокредитів для започаткування влас­ної справи чимало науковців і практиків розглядають як сенс активної політики на ринку праці. За такої точки зору потерпає основний зміст цієї політики.

Під активною політикою на ринку праці, на наш погляд, слід розуміти політику, що проводиться за мас­штабної й багатопланової участі держави і спрямована на стимулювання сукупного попиту на робочу силу; сприяє створенню нових робочих місць і швидкому поверненню незайнятих до складу функціонуючої робочої сили; заохочує до підвищення конкурентоспроможності зайнятої і незайнятої робочої сили та активно цьому сприяє; забезпечує зростання доходів працюючих без зниження рівня зайнятості. Саме на реалізацію переважно активної політики на ринку праці має бути спрямовано діяльність органів законодавчої, виконавчої влади та місцевого самоврядування.

Інтереси щодо підвищення ефективності політики зайнятості потребують також розширення та зміни ак­центів у визначенні завдань на ринку праці. Метою має бути забезпечення зростання масштабів продуктив­ної зайнятості, раціональне використання трудового потенціалу, зниження рівня безробіття, що може бути досягнуто на основі створення нових робочих місць, і тих, що вже функціонують, підвищення коефіцієнта їхньої змінності. За такої постановки відкритим залишається питання: про які робочі місця йдеться, адже існують поняття "фізичні", "економічні робочі місця", а отже, кон­троль за виконанням цього завдання є проблематичним.

Для досягнення якісних змін у соціально-трудових відносинах необхідним є якнайшвидше ухвалення нового Трудового кодексу. Чинний нині КЗпП було ухвалено майже три десятиліття тому, коли держава водночас виконувала функції моновласника, єдиного роботодавця і гаранта трудових прав працівників. Незважаючи на певні доповнення, внесені до Кодексу законів про працю у 90-ті роки, його основні норми залишилися без змін.

Нині, коли найбільша частка ВВП створюється на підприємствах недержавного сектора, а реальністю є багатоукладна економіка, чинний Кодекс не відобра­жує змін у змісті, структурі відносин у сфері праці, в процесах, що відбуваються на ринку праці, не забез­печує балансу інтересів держави, роботодавців і найманих працівників.

Важко зрозуміти соціальних партнерів, особливо на національному рівні, які займають спостережливу позицію і не бачать, що чинне трудове законодавство (його зміст, сфера поширення, порядок контролю, стан дотримання тощо) часто лише поглиблює дефор­мації в соціально-трудовій сфері. Потрібно рішуче переходити від "пасивного" трудового законодавства, що консервує робочі місця і структуру зайнятості без урахування їхньої економічної ефективності, сприяє поширенню "непрозорості" соціально-трудової сфери, до "активного", що заохочує мобільність робочої сили, поліпшує її якість та створення нових робочих місць, сприяє подоланню латентних процесів у сфері праці.

Природно, що все зазначене має сприяти форму­ванню сучасного уявлення щодо впливу глобалізації світової економіки на соціально-трудову сферу та в