Ознаки та аспекти культури мовлення. Мовленнєва культура - критерій професійної майстерності фахівця.

З кінця 90-х років розпочався новий етап розвитку української літературної мови. Новий статус української мови як державної сприяв самовиявленню національного генотипу, піднесенню престижу та ширшому функціонуванню державної мови в Україні.

Фахова мова базується на законах української мови, на її лексичних, морфологічних і синтаксичних нормах. Мовні засоби, що використовуються в діловому мовленні, досить різноманітні, проте багатоаспектність лексики (медичної, економічної, фінансової, виробничої, адміністративної, управлінської та ін.) передбачає одну й найважливішу вимогу – використовувати усталені терміни, формули, звороти мови, що увійшли в діловий стиль у різних комунікативних ситуаціях діяльності. Саме стандартизація ділового мовлення суттєво полегшує роботу, підвищує рівень поінформованості, сприяє забезпеченню умов для створення та розвитку культурного суспільства.

Через освоєння сучасної української термінології, що є невід'ємною частиною лексичної системи мови, реалізується комунікативно-прагматична мета: досягнення високого рівня культури ділового мовлення.

Будь-який фах передбачає висококваліфіковане володіння словом, бо це вміння якнайтісніше пов'язане з усними виступами.

Мовна культура – невід'ємна від загальної культури людини. Від уміння володіти словом значною мірою залежить якість діяльності чи ефективність виконання фахової роботи.

Культура мови – це

1) сукупність комунікативних якостей літературної мови, що виявляються за різних умов спілкування відповідно до мети та змісту висловлювання;

2) удосконалення літературної мови й індивідуального мовлення, виявлення тенденцій мовного розвитку, реальне втілення в мовній практиці норм літературної мови; відповідна мовна політика в державі;

3) самостійна лінгвістична дисципліна, яка на основі даних лексики, фонетики, граматики, стилістики формує критерії усвідомленого ставлення до мови й оцінювання мовних одиниць і явищ, вироб­ляє механізми нормування і кодифікації (введення в словники та у мовну практику).

Тожкультура мови– це прагнення знайти найкращу форму для висловлювання думок, яке ґрунтується на бездоганному знанні мовних норм. За словником лінгвістичних термінів, культура мови - це ступінь відповідності нормам вимови, слововживання та ін., установленим для певної мови; здатність наслідувати кращі зразки у своєму індивідуальному мовленні.

Якщо норма існує на рівні «правильно-неправильно», то культура мови - на рівні «краще, точніше, доречніше». Опанування норм сприяє підвищенню культури мови, а висока культура мови є свідченням культури думки, загальної культури людини.

Отже, досконале володіння мовою, її нормами в процесі мовленнєвої діяльності людини й визначає її культуру мовлення.

Формуванням культури мовлення як вмінням володіти мовою займається наука мовного навчання – культура мовлення.

Культура мовлення– лінгводидактична наука, яка вивчає стан і іі, статус (критерії, типологію) норм сучасної української мови в конкретну епоху та рівень лінгвістичної компетенції сучасних, мовців, соціальний та особистісний аспекти їх культуромовної діяльності.

Для нас поняття культури мови має теоретичний і практичний аспекти. Теоретичний аспект передбачає ознайомлення з мовними нормами, а практичний – власне мовну майстерність – володіння нормами літературної мови, уміння користуватися її виражальними засобами в різних умовах спілкування відповідно до мети та змісту мовлення.

На формування культури мовлення впливають такі чин­ники:

- система норм літературної мови (мовний компонент культури мовлення). Граматична і стилістична грамотність, повнота розуміння мовної одиниці і володіння законами логіки при створенні і сприйнятті текстів визнача­ють правильність, точність і логічність мовлення в конкретній ситуації або певній сфері спілкування;

- сукупність етичних правил свого народу (етичний компонент культури мовлення). Правильність мовлення передбачає також знання культурної традиції та заборон (табу), розуміння, що таке доречність і чистота мовлення;

- мета й обставини спілкування (комунікативний компонент культури мовлення). Крім володіння мовними нормами і знання культурно-етичних варіантів, на культуру мовлення впливає вміння гнучко поводитися в конкретній ситуації, зокрема висловлюватися доречно, лаконічно, ясно;

- національні уявлення про красу мовлення (естетичний компонент культури мовлення). Краса українського мовлення формується евфонічністю (милозвучністю), словниковим багатством, різноманітністю граматичних конструкцій і стилістичною виразністю;

- мовна освіта і загальна освіченість мовців.

Виділяють такі основні аспекти вияву культури мовлення:

- нормативність (дотримання усіх правил усного і писемного мовлення);

- адекватність(точність висловлювань, ясність і зрозумілість мовлення);

- естетичність (використання експресивно-стилістичних засобів мови, які роблять мовлення багатим і виразним);

- поліфункціональність (забезпечення застосування мови у різних сферах життєдіяльності).

Висока культура мовлення означає досконале володіння літературною мовою у процесі спілкування та мовленнєву майстерність. Основними якісними комунікативними ознаками, їх ще називають критеріями культури мовлення є правильність, точність, логічність, змістов­ність, доречність, багатство, виразність, чистота.

Правильність мовлення забезпечується відповідністю чинним нормам. Під нормою ж розуміють сукупність мовних засобів, які вважаються зразковими на певному етапі розвитку суспільства.

Розрізняють орфоепічні, акцентуаційні, лексико-фразеологічні, граматичні та стильові норми. Відповідно існує орфоепічна, акцентуаційна, лексико-фразеологічна, граматична та стильова правильність мовлення. До них належать правильна вимова звуків і звукових комплексів, правила наголошування слів, лексико-фразеологічна, граматична, стилістична нормативність, написання відповідно до правописних і пунктуаційних норм.

Відомий філософ Мартін Гайдеггер писав, що мова – це наш дім буття. Тож чистота мовлення – вияв охайності того, хто говорить чи пише. Українську мову можуть засмічувати:

- нелітературна вимова;

- слова, які перебувають за межею нормативності (кальки з російської мови, росіянізми, діалектизми, жаргонізми, просторічні, вульгарні слова, канцеляризми, слова-паразити, так звані «модні» слівця, іншомовні слова й под.);

- іншомовні слова, якщо їх ужито без потреби.

Щоб мовлення було чистим, потрібно:

1. Стежити за вимовою слів найкращими дикторами радіо й телебачення, відомими мовознавцями.

2. Намагатися наслідувати вимову цих людей.

3. Не забувати про те, що вживання елементів, які перебувають поза літературною мовою, допустиме лише з певною стилістичною настановою (напр., створення комічної ситуації та под.).

4. Пам'ятати про те, що намагання наслідувати мовлення пересічних громадян, обивателів – це вияв залежності від маси, натовпу. Добірне мовлення – вияв індивідуальності, елітарності духу.

5. Переборювати спокусу говорити «як усі», формувати й гартувати своє мовне «я».

6. Прагнути використовувати рідномовні словникові багатства, а до іншомовних слів звертатися лише в разі нагальної потреби.

7. Контролювати чистоту мовлення за відповідними словниками.

Точність пов'язується з ясністю мислення, а також зі знанням предмета мовлення та значення слова. Уміння оформляти й виражати думки адекватно предметові або явищу дійсності зумовлюється знанням об'єктивної дійсності, постійним прагненням пізнавати реальний світ, а також знанням мови. Мовлення буде точним, якщо вжиті слова пов­ністю відповідатимуть усталеним у цей період розвитку мови їхнім лексичним значенням. Розуміння предметно-понятійної віднесеності слова, його емоційно-експресивного забарвлення, місця в стилістичній палітрі, сполучуваності з іншими словами – усе це в комплексі дає нам знання слова, уміння виокремити його з мовної системи.

Точність мовлення залежить від інтелектуального рівня мовця, багатства його активного словникового запасу, ерудиції, володіння логікою думки, законами її мовного вираження. Точність визначається та етикою мовця. Саме повага до співрозмовника не дозволить погано знати предмет розмови.

Логічність. Дотримання цієї ознаки культури мовлення означає логічно правильне мовлення, розумне, послідовне, у якому є внутріш­ня закономірність, яке відповідає законам логіки і ґрунтується на знаннях об'єктивної реальної дійсності.

Логіка (від грец. – проза, наука про умовивід) - прийоми, методи мислення, з допомогою яких формується істина. Логічність виявля­ється на рівні мислення, залежить від ступеня володіння прийомами розумової діяльності. Пригадаймо безліч народних прислів'їв, які підтверджують цей органічний зв'язок: Яка головонька, така й розмовонька; Який розум, така й балачка; Хто ясно думає, той ясно говорить. Логічність пов'язана з точністю мовлення на всіх мовних рівнях, тобто знанням мови. Правильні, конструктивні думки й добре знання мови породжують логічно правильне мовлення.

Виразність мови забезпечується:

1. Дотриманням правильної вимови голосних і приголосних звуків, нормативним наголошуванням слів.

2. Правильним застосуванням елементів просодики.

3. Образно-емотивною насиченістю мови.

Виразність вимови звуків та звукосполучень забезпечується дотриманням орфоепічних й акцентологічних норм. Просодичні властивості мовлення забезпечуються логічним наголосом та інтонацією, яка включає в себе мелодику, паузи, темп і тембр мовлення. Одна з перших вимог усного мовлення – чітка дикція. Дикційна нечіткість – це прояв зневажливого ставлення до слухачів. Щодо дикції є такі поради:

- не можна говорити швидко;

- не варто розтягати мовлення, це призводить до монотонності;

- треба остерігатися звукового згасання останніх слів у реченнях і «ковтання» у словах останніх складів, які не стоять під наголосом, від цього може виникнути двозначність, спотворення змісту;

- вимова повинна бути виразною;

- вимова повинна бути чіткою;

- дотримуйтеся правил милозвучності українського мовлення.

Контекстуальна доречністьмовлення виникає там, де слова поєднуються за змістом (наприклад, магістерський орден – магістерське дослідження; ефективний урок – афективні емоції).

Ситуаційна доречність– це відповідність мовлення обставинам спілкування (усна чи писемна форми; діалог, монолог чи полілог; тема і мета висловлювання; ділова чи невимушена обстановка; освіта, вік, культурні запити мовців). Наприклад, на загальних зборах трудового колективу між колегами недопустимий грубий або фамільярний тон розмови, втручання вособисте життя.

Стильова доречністьвиникає там, де мовці обирають засоби певного стилю залежно від умов спілкування. Скажімо, у ділових паперах не варто використовувати емоційно забарвлені слова (дуже прохаю не відмовити мені), а в науковому мовленні – елементи розмовного стилю (один-однісінький приклад).

Інтонаційна доречність– це відповідність інтонації змісту слів, меті мовлення. Наприклад, під час проведення нарад, засідань, дискусій не слід висловлювати свої докази сердито, підвищуючи голос, з нотками уїдливості, зневаги.

Багатство мовлення – це використання широкого діапазону мовних одиниць, форм і значень. Воно виявляється у слововживанні, використанні фразеологізмів, граматичних та стильових форм, інтонаційних відтінків.

Лексичне багатство досягається вживанням слів, різних за звучанням і значенням (синонімів, антонімів, омонімів, паронімів); активної і пасивної лексики (до активної належать загальновживані слова, терміни і професіоналізми, а до пасивної – рідковживані лексичні одиниці, тобто архаїзми, історизми й неологізми); слів із прямим та переносним значенням; рідномовних та іншомовних лексичних одиниць і т.д.

Мовлення фахівця збіднюється надмірним використанням «зужитих» слів, лексичних штампів. У виробничих характеристиках, звітах про виконану роботу надуживається слово «даний» (даний робітник, даний період роботи, на даний час і т.д.). А проте аналізоване слово можна замінити на зазначений, вказаний, наведений, названий, цей.

До виділених комунікативних ознак можна додати й інші, що свідчать про високий рівень культури, бездоганність і зразковість мовлення, уміння використовувати дар слова з усією повнотою: достатність, стислість, чіткість, нестандартність, емоційність, різноманітність, внутрішня істинність, вагомість, щирість та ін.

Культура усного чи писемного мовлення удосконалюється від орфографічно-пунктуаційної грамотності до сти­лістичної виразності та комунікативної доцільності, далі до комунікативної оптимальності і, нарешті, до мовної майстерності, яка базується на всіх ознаках попередніх рівнів мови і має свої ознаки – образність і творчість. Мовна майстерність здобувається не лише навчанням, сумлінною працею, а й талантом.

Незаперечним є той факт, що носій високої загальної культури ніколи не дозволить собі засмічувати мовлення, псувати мову, якою він користується, порушувати її внутрішні закони. Скалічена мова ніколи не підносила людину, а, навпаки, принижувала, примітизувала її мислення, заважала їй інтелектуально зростати. Основними причинами низької культури усної мови є значний вплив суржику та недостатнє знання норм літературної вимови.

Становлення особистості відбувається завдяки мові й мовним засобам, зокрема її лексико-понятійному арсеналу. Мова є критерієм освіченості та індивідуальності лю­дини. Як зазначав український мовознавець Олександр Потебня (1835—1891), «мовна індивідуальність виділяє людину як особистість і чим яскравіша ця особистість, тим повніше вона відображає мовні якості суспільства».

Між рівнем освіченості, загальної культури й рівнем мовної культури людини існує співмірність і залежність. Освічена людина може осягнути кілька мов. Однак важливо, щоб чужі мови не заступали мову своєї нації. Інтелектуальне зростання кожної молодої людини передбачає інтенсивне вивчення державної мови, оволодіння її літературними нор­мами, вироблення вміння користуватися всіма мовними одиницями залежно від умов спілкування, мети і змісту мовлення, бо мова є засобом інтелектуально-культурних досягнень особистості та способом їх репрезентації в суспільстві.

Отже, справедливо говорять, що культура рідної мови – важливий показник загальної культури людини.