Причини недостатнього рівня культури мовлення та способи підвищення мовленнєвої культури.

Беззаперечним є те, що мова – складова професійної компетенції – є показником загальної культури, а тому кожному мовцеві слід дбати про високу культуру мовлення.

Головним завданням культури мови на даному етапі розвитку українського суспільства є:

♦ виховання навичок літературного спілкування;

♦ пропаганда іі засвоєння літературних норм у слововжитку, граматичному оформленні мови: у вимові та наголошуванні;

♦ неприйняття спотвореної мови або суржику.

Людина з низькою культурою мовлення порушує правила слововживання, граматики, вимови та наголошення, написання. Якщо ж людина володіє культурою мовлення, то про неї кажуть, що це людина розвинутого інтелекту і високої загальної культури.

У чому ж виявляється культура мовлення?

Як уже зазначалося, насамперед, у таких аспектах, як: нормативність, адекватність, естетичність, поліфункціональність мовлення.

Нормативність – це дотримання правил усного та писемного мовлення: правильне наголошування, інтонування, слововживання, будова речень, діалогу, теплу, це дотримання загальноприйнятих стандартів. Наше завдання – розвити в собі здатність оптимального вибору мовних засобів відповідно до предмета розмови.

Український народ здавна відзначався культурою мовних стосунків. Так, турецький мандрівник Евлія Челебі, після перебування в 1657 році в Україні писав, що українці – це стародавній народ, а їхня мова всеосяжніша, ніж перська, китайська, монгольська. До речі, його цікавили лайливі слова у різних мовах. Так от, у цій «всеосяжній» українській мові йому вдалося знайти аж чотири лайливих вирази: «щезни, собако», «свиня», «чорт», «дідько».

Культура мовлення суспільства – це чи не найяскравіший показник стану його моральності, духовності, культури взагалі. Словесний бруд, що заполонив мовлення наших співгромадян, мовленнєвий примітивізм, вульгарщина – тривожні симптоми духовного нездоров’я народу.

Нинiшнiй низький рівень мовленнєвої культури в Україні – породження її колоніального становища. Причини недостатнього рівня культури мовленняв тому, що й у суверенній Україні продовжується русифiкацiя майбутньої національної iнтелiгенцiї через вищу школу.

Катастрофічно не вистачає українських пiдручникiв, словників, довідкової літератури тощо, зникають українські газети й журнали, майже не видається українська художня література, як i раніше, не демонструються фільми українською мовою. Не перекладається українською мовою сфера виробництва, торгiвлi, послуг i т.д.

Україна переповнена російськомовними художніми, рекламними, iнформацiйними та періодичними виданнями. Їх мета – не задоволення потреб росіян в Україні, а русифiкацiя українців та інших народів України на рiднiй землі.

Двомовність стала в Україні масовішою серед українців, причому вимушеною, непропорційною. Склалося так, що можна десятиліттями жити в Україні, не будучи «двомовним» – достатньо знати одну мову, звичайно, не українську, а росiйську.

«Суржикізація» української мови всіляко підтримується. Боротьба за чистоту української мови, яка по суті є боротьбою із засміченням її русизмами, вважається одним із виявів українського націоналізму.

Мовна неграмотність, невміння написати елементарний текст, перекласти його з української мови на російську чи навпаки чомусь перестали сприйматись як пляма на службовому мундирі.

Сьогодні культура й мова виявилися об'єднаними в царині духовних вартостей кожної людини та всього суспільства. Мабуть, ніхто не буде заперечувати, що через низьку культуру мови виявляються виразні ознаки бездуховності.

Усі шляхи підвищення особистої культури мовлення передбачають тільки наполегливу й самовіддану працю. Їх можна визначити як тверді принципи і як звичайні практичні поради:

• стежити за своїм мовленням, аналізувати його, контролювати слововживання, у разі потреби перевіряти за відповідним словником. Навчитися чути себе, таким чином виробляти чуття правильного мовлення;

• створити настанову на оволодіння нормами української літературної мови, на удосконалення знань. Для цього звертатися до правопису, посібників, довідників, учитися самостійно, стежити за змінами норм;

• свідомо й відповідально ставитися до слова;

• записувати цікаві думки майстрів слова, вчити напам'ять афоризми, вірші. Таким чином можна збагатити лексичний запас, пізнати красу і силу слова, його змістові тонкощі, набути досвіду образно-стилістичного слововживання. Так проникають у скарби мови, шліфують стиль, підвищують словесно-естетичний рівень;

• оволодівати жанрами функціональних стилів. Потрібно однаково добре вміти написати вітальну листівку, заяву, доручення, лист для електронної пошти, підготувати науковий реферат чи публічний виступ та ін.;

• активно пізнавати світ, культуру, розвивати здібності до наук – це підвищує інтелектуальний рівень особистості і віддзеркалюється у мовленні;

• удосконалювати фахове мовлення. Для цього читати фахову літературу (наукові статті, фахові газети й журнали), постійно користуватися спеціальними енциклопедичними і термінологічними словниками, набувати практики публічних виступів із фахової тематики (використовувати нагоду виступити з рефератом чи з доповіддю на студентській науковій конференції);

• прислухатися до живого слова високих авторитетів на сцені, на трибуні, за кафедрою, у храмі та в інших сферах і наслідувати найкра­щі зразки;

• не піддаватися впливам «модних» тенденцій, аби прикрасити мовлення екзотичним чужомовним словом, «демократизувати» жарго­нізмом; уникати мовної агресії;

• намагатися не впадати в крайнощі – не бути ні сором'язливим маломовним мовчуном, ні велемовним самовпевненим балакуном, а говорити тільки тоді, коли є що сказати.

Мовна культура кожної людини, зокрема й студентів, має стати надійною опорою у вираженні незалежності думки, розвиненості людських почуттів. Обов’язковою ознакою високої мовної культури є володіння лексичним багатством рідної мови. Кожна культурна людина з вищою освітою має вчитися глибше пізнавати тонкощі рідної мови, сприймати гру відтінків рідного слова (учитися серцем сприймати красу слова). Адже українська мова може здивувати й захопити.