Природні й соціальні умови життя. Проблема обмеженості ресурсів і безмежності потреб

Економічна діяльність людей здійснюється в певних умовах, або середовищах, головними з яких є два: соціальне (суспільне) й природне (географічне).

Соціальне середовище утворюють: 1) відносини власності; 2) соціальний устрій суспільства.

Від відносин власності залежить:

– місце людини в суспільстві;

– частка людини в суспільному продукті;

– роль людини в суспільному житті тощо.

Форми власності по-різному впливають на ділову активність. Суспільна власність не стимулює активну господарську діяльність. Приватна власність, навпаки, спонукає до ініціативної, результативнішої праці, але з соціальних позицій вона не у всьому є позитивною. Те, що потрапляє до рук одних, стає недосяжним для інших. Зростає майнове розшарування суспільства, яке часто призводить до соціальної напруженості.

З метою створення сприятливого соціального середовища частину благ держава повинна залишати загальнодоступними: природні багатства, ліси, парки, зони відпочинку, заповідники, суспільний транспорт, водні ресурси тощо.

Соціальний устрій суспільства базується на соціальному законодавстві, тобто на зведенні правових норм, що регулюють стан працюючих громадян, безробітних, тих, хто з різних причин не має можливості працювати. Відсоціального законодавства в країні залежить стан соціального страхування, що припускає виплату пенсій, допомог, обслуговування інвалідів, літніх людей, хворих та інших категорій непрацездатного населення. Про рівень соціального середовища суспільства судять за такими показниками, як житлово-комунальні й побутові умови життя й праці, можливості для використання вільного часу, рівень охорони здоров'я, освіти, культури тощо.

До природного середовища належать природні та трудові ресурси та, а також інші умови життя.

Дари природи належать до природних ресурсів. Природні ресурси, розвідані й видобуті, стають сировиною для різноманітних галузей матеріального виробництва. У свою чергу, сировинні матеріали, залучені до суспільного виробництва й багаторазово в ньому перетворені, стають економічними ресурсами.

Сучасна промисловість споживає величезну кількість сировини – до 75 %. Ця обставина робить господарську діяльність багатьох країн залежною від сировини країн-постачальників сировини. Тому в розвинених країнах розробляються способи утилізації промислових і побутових відходів.

Другим найважливішим елементом природного середовища є трудові ресурси. Їх частина, яку задіяно в матеріальній або невиробничій сфері, утворює економічно активне населення. В розвинених країнах Заходу його частка становить 70% від усіх трудових ресурсів, в країнах, що розвиваються – 45-55 %. Важливо враховувати і співвідношення між працездатною частиною населення й непрацездатною. Таке співвідношення називають демографічним навантаженням. У середньому в світі 100 працездатних забезпечують своїм заробітком 70-х непрацюючих (дітей і пенсіонерів).

Усі названі ресурси мають одну загальну властивість: вони рідкісні або є в обмеженій кількості.

З усього сказаного вище можна зробити висновок: кожне суспільство стикається з однією й тією ж проблемою – обмеженістю ресурсів, тобто своїх можливостей.

Потреба – це нестача будь-чого необхідного для підтримки життєдіяльності або розвитку особи чи суспільства.

Потреби людей багатоманітні. Найчастіше виокремлюють три групи потреб: матеріальні, духовні, соціальні.

Пріоритетним завжди постає задоволення матеріальних потреб – їжа, одяг, житло та ін. Матеріальні потреби можуть задовольнятися яктоварами, так і послугами (ремонт автомобіля, консультація юриста або лікаря тощо). До складу матеріальних входять також потреби фірм і установ у будівлях, спорудах, транспорті та багато в чому іншому.

Духовні потреби задовольняються за допомогою занять наукою, мистецтвом, одержання освіти, етичного вдосконалення тощо. Задоволення потреб цієї групи забезпечує духовне відтворення людини.

З розвитком суспільства зростають можливості розширення й задоволення соціальних потреб, тобто таких, які пов'язані з участю в різних формах суспільної та колективної діяльності. Вони можуть бути і матеріальними і духовними, але головне в них те, що вони мають суспільний характер і обумовлені необхідністю багатьох людей жити разом і співпрацювати разом.

Ступінь задоволення потреб визначається рівнем розвитку двох сфер: до першої належить матеріальне виробництво, до другої – нематеріальне.

У сфері матеріального виробництва створюються речовинні блага (промисловість, сільське господарство, будівництво та ін.) і надаються матеріальні послуги (транспорт, торгівля, побутове обслуговування тощо).

У невиробничій сфері створюються духовні, етичні та інші цінності й надаються аналогічні послуги (освіта, культура та ін.).

Обидві сфери знаходяться в стані постійної взаємодії, яка за сучасних умов значно посилилася. Так, високий рівень розвитку матеріального виробництва в деяких країнах дозволив їм використовувати в нематеріальному виробництві велику частину (60-80%) всіх працюючих в країні. У свою чергу, досягнення в сфері нематеріального виробництва у вигляді наукових відкриттів, технічних винаходів справляють сильний вплив на розвиток виробничої сфери.

Висновки:

1. Історія економічної цивілізації припускає задоволення індивідуальних та суспільних потреб і формування нових, кількісно й якісно більш адекватних суспільству.

2. Потреби суспільства (індивідів та інститутів) є безмежними, повністю задовольнити їх неможливо.

3. Ресурси суспільства, які необхідні для виробництва товарів і послуг, є обмеженими або рідкісними.

4. Це протиріччя можна вирішити шляхом вибору товарів і послуг, які необхідно виробити, й тих, від яких з певних умов слід відмовитися.