Етапи становлення й розвитку економічної теорії

За образним висловом П. Самуельсона, економічна теорія є королевою суспільних наук. Тронне місце їй відведено тому, що проблеми, якими вона займається, – дійсно королівські. Головною серед них є питання про джерела багатства нації та способи його збільшення. Не випадково в працях видатних економістів минулого ключовим словом було “багатство”. Пригадаємо хоча б книгу А. Сміта “Дослідження про природу й причини багатства народів”, І. Посошкова “Книга про убогість і багатство”, “Капітал” К. Маркса.

Перші уявлення про економіку знаходимо в працях Ксенофонта, Платона, Аристотеля та інших мислителів давнини.

Ксенофонт (445 – 355 pp. до н.е.) склав посібник з управління домашнім господарством рабовласника під назвою “Економіка” (від грец. “господарство” і “закон”, “правило”), що можна перекласти як “Домострой”, тобто “мистецтво (закони, правила) управління домашнім господарством”. Він писав, що економіка – це наука, за допомогою якої можна збагатити своє господарство.

З виникненням централізованих держав з'явилися спроби виявити правила ведення не окремого, а державного господарства. Поняття “ойкономія” перетворюється на політичну економію. Сам термін “політична економія” вперше застосований в праці французького економіста А. Монкретьєна (1575–1622), яка називається “Закони суспільного господарства” (“Трактат політичної економії”), у перекладі з грецької – “суспільний устрій”.

Політична економія стає наукою про закони суспільного господарства.

Завоювавши позиції у сфері обігу, буржуазія проникає у сферу виробництва. Такий стан справ одразу ж знаходить відбиток в теорії: з'являється переконання, що джерелом багатства є виробництво, а не торгівля, в якій лише обмінюються створеними благами. Істинним багатством є не гроші, а товари. Так виникає школа класичної політичної економії. Родоначальниками класичної політичної політекономії вважають англійця У. Петті і французького суддю П. Буагільбера.

Європа того часу була ще аграрною, тому чимало економістів ототожнювали виробництво з сільським господарством. Вони є представниками школи фізіократів (від грец. physis – природа, kratos – влада). Цей напрямок економічної думки сформувався у Франції в середині XVIII ст. Деякі сучасні дослідники історії економічної теорії вважають фізіократизм специфічним напрямком класичної політичної економії на навчальному етапі її становлення. Найбільш відомими за своїми науковими поглядами представниками учення фізіократів є Ф. Кене та А. Тюрго.

Найяскравішими представниками класичної політичної економії є Адам Сміт (1723–1790) і Давид Рікардо (1772–1823). В 1777 p. A. Сміт випустив книгу “Дослідження про природу й причини багатства народів”.

Основні ідеї А. Сміта:

– мінімальне втручання держави в економіку;

– ринкове саморегулювання на основі вільних цін, що складаються залежно від попиту й пропозиції під впливом конкуренції. Ці економічні регулятори (ціну, попит, пропозицію, а головне – конкуренцію) він назвав “невидимою рукою”.

Подальший розвиток економічної науки йшов складними шляхами. Напочатку другої половини XIX в. політична економія пережила глибоку кризу. Вона розпалася на дві гілки: марксизм і маржиналізм.

Засновник марксизму – Карл Маркс (1818–1883). Головну працю К. Маркса “Капітал” Енгельс назвав “біблією робочого класу”. Предметом свого дослідження Маркс вважав капіталістичний спосіб виробництва і відповідні йому відносини виробництва й обміну, а кінцевою метою – відкриття економічних законів капіталізму. Центральним моментом вчення Маркса стала теорія додаткової вартості, суть якої можна окреслити так: додаткова вартість виникає внаслідок експлуатації пролетаріату і є постійним джерелом збагачення капіталістів, які цю додаткову вартість привласнюють.

Як і А. Сміт, К. Маркс визнавав ринок могутнім засобом накопичення капіталу. Але на відміну від Сміта, він вважав, що цей процес має закінчитись загостренням класової боротьби і загибеллю капіталізму, оскільки його суперечності є настільки серйозними, що ринковий механізм не зможе з ними впоратися. Ця ідея дотепер викликає суперечки, оскільки простих відповідей на питання, висунуті самим життям, не існує.

Економічне вчення Маркса набуло значного поширення в Росії, в країні, де на початку XX ст. стан пролетаріату був набагато важчим, ніж в країнах Заходу. Ідеї Маркса були підхоплені Г.В. Плехановим, B.I. Леніним, М.О. Бакуніним, першим ініціатором перекладу “Капіталу” російською мовою Г.О. Лопатіним та ін.

З жовтня 1917 p. протягом сімдесяти років марксистське економічне вчення в СРСР було єдиним, а тому посідало панівне місце. Все, що народжувалося немарксистською думкою, одразу відкидалося. Позбувшись боротьби думок, марксизм став монополією на істину, а як відомо, будь-яка монополія є небезпечною через можливість застою.

Маржиналізм (від франц. marginal – граничний), на відміну від марксизму, абстрагувався від вивчення сутності капіталізму як способу виробництва, заснованого на експлуатації. Цей напрямок економічної теорії зародився в 70-ті роки XIX ст. Представниками маржиналізму були К. Менгер в Австрії, У. Джевонс в Англії, Л. Вальрас в Швейцарії. Маржиналісти завдання політичної економії вбачали у віднайденні найефективніших способів розподілу обмежених ресурсів і раціонального господарювання.

На відміну від марксизму, маржиналізм знаходився під тиском конкурентних ідей, і саме конкуренція спіткала до сприйняття нових здорових думок і методів. Так, саме прихильники маржиналізму першими стали використовувати в своїх дослідженнях математичні моделі, а в 90-ті рр. XIX ст. А. Маршаллом було введено до концепції маржиналізму елементи теорії класика політичної економії Рікардо, унаслідок чого концепція виграла і стала називатися неокласичною системою. Її представниками надалі стали Д. Кларк (американська школа), А. Маршалл і А. Пігу (кембріджська школа) та ін.

Прихильники неокласичного підходу предметом своїх досліджень вважали “чисту економіку” незалежно від суспільної форми її організації, а єдиним об'єктом дослідження – поведінку й суб'єктивні мотиви “економічної людини” (homo economicus), яка в своїй діяльності керується тільки особистим інтересом: максимізувати дохід і мінімізувати витрати. Такий підхід одержав назву мікроекономічного.

Пізніше маржиналізм увібрав у себе теорію Д.М. Кейнса, згідно з якою ринкове регулювання робить економіку нестабільною, тому державне втручання є необхідним.

Д.М. Кейнса (1883–1946), А. Сміта і К. Маркса й до сьогодні вважають найбільшими економістами світу. На відміну від неокласиків Кейнс предметом свого аналізу зробив народне господарство загалом. Такий підхід одержав назву макроекономічного, а створений ним напрям, окреслений у книзі“Загальна теорія зайнятості, відсотка й грошей”, – кейнсіанством.

Маржиналізм має істотну негативну ознаку: він є надмірно математизованим, переповненим абстрактними міркуваннями, переобтяженим графіками й формулами, а головне – позасоціальним.

Як реакція на нездатність маржиналізму розв'язати соціальні проблеми виникає інституційний напрям (від лат. institutum – установа). Представниками цього напрямку є Т. Веблен, В. Мітчелл, В. Вебер, В. Зомбарт, Д. Гелбрейт, Г. Мюрдаль та ін.

Згідно з цією теорією характер економічного розвитку визначає не ринок сам по собі, а вся система економічних інститутів, де ринок є лише їх частиною. Вчені-інституціоналісти виробили ідеал суспільства, якому обов'язково мають бути притаманними соціальні програми, індикативне планування, участь трудящих у володінні й управлінні виробництвом та інші форми втручання держави. До певної міри окреслені ідеї реалізовані в “шведській моделі” економічного розвитку.

В економічній літературі пострадянських держав можна визначити чотири основних напрямки. Перший базується на непорушності марксистської концепції. Представники другого напрямку синтезують марксизм із сучасним кейнсіанством (неокейнсіанством). Суть третьої тенденції полягає у механічному перенесенні західної теорії на ниву вітчизняної науки. Представники четвертого напрямку намагаються віднайти принципово нових концепцій.

Історичний досвід переконує, що криза економічної науки пов'язана не тільки із самою наукою, але й об'єктом її дослідження – економіки. У свою чергу, криза в науці постає могутнім поштовхом до її власного розвитку. В цьому можна переконатися, пригадавши, що Велика депресія 1929–1933 pp. сприяла появі теорії Кейнса, яка вивела науку з безвиході, а економіку з найглибшої стагнації.

Слід сподіватися, що наслідки трагічного економічного спаду, який пережили країни СНД, сприятимуть появі принципово нових концепцій, що повернуть економіку до продуктивного стану.