Власність як економічна категорія: сутність, форми, закони. Методи зміни форм власності

Відносини з приводу власності завжди мали визначну роль у житті суспільства. Власність у юридичному значенні є відбиттям майнових відносин. Власнику належить обумовлене законом майно. Власність в економічному значенні охоплює весь господарський процес і пронизує відносини з виробництва, розподілу, обміну і споживання корисних благ та послуг. Власність – це не річ, а відношення з приводу речей. У власності виражається право суб'єкта на користування об'єктом (річчю). Суб'єктами можуть бути держава, колектив, окрема особа. Основними об'єктами є земля, будівлі, предмети матеріальної та духовної культури тощо.

Отже, власність – це система об'єктивних відносин між людьми з приводу привласнення засобів і результатів виробництва.

Привласнення є серцевиною кожного суспільного способу виробництва. Поняття “власність” і “привласнення” не слід ототожнювати. Власність –більш абстрактне поняття, на відміну від привласнення, яке є конкретним поняттям.

Привласнення – це конкретний суспільний спосіб оволодіння річчю.

На різних етапах розвитку суспільства способи оволодіння річчю, тобто привласнення, змінювались. У своїх простих формах привласнення виникло до того, як люди навчилися виробляти матеріальні блага. Так, на початку існування людського суспільства люди привласнювали дари природи, не виробляючи їх (мисливство, рибальство, збиральництво). Надалі, з появою і розвитком виробництва, об'єктом привласнення стали не тільки дари природи, але й продукти виробництва.

Привласнення завжди здійснювалося на користь тих або інших суб'єктів. Якщо виробництво здійснювалось на користь приватних осіб, то це – приватна власність (приватне привласнення). Якщо виробництво здійснювалось на користь групи, то мова йшла про колективне привласнення. Якщо виробництво функціонувало на користь суспільства, то можна говорити про суспільне привласнення (суспільна власність).

Власність і привласнення мають внутрішні закони. Їх – два: закон власності на продукт своєї праці та закон власності на продукт чужої праці. Закону власності на продукт своєї працівідповідає закон привласнення: праця – початковий спосіб привласнення (праця створює власність та її ціну). Ці закони характерні для простого товарного виробництва.

Перетворення трудової приватної власності на капіталістичну відбувається на основі переходу першого закону власності в другій – у закон власності на продукт чужої праці. Йому відповідає вже інший закон привласнення: товарний обіг – початковий спосіб привласнення. На базі цих законів існує капіталістичне товарне виробництво.

Таким чином, перший закон власності й перший закон привласнення пов'язані з особистою працею й особистим привласненням виробленого продукту. Другий закон власності й другий закон привласнення пов'язані з найманою працею і привласненням результатів цієї праці через обмін, тобто через сферу обігу.

У відносинах власності визначальну роль відіграє власність на засоби виробництва. Саме вона визначає спосіб, в який оформлюються відносини поєднання робочої сили із засобами виробництва. За способом і характером здійснення цього з'єднання розрізняють економічні епохи (порівняйте форми залучення до праці раба, кріпака, вільного найманого робітника).

Відносини власності включають користування, володіння та розпорядження об'єктами власності. Припустимо, власник засобіввиробництва сам не займається виробничою діяльністю. Він надає можливість іншим особам володіти його речами на певних умовах. Тоді між власником і підприємцем виникають відносини використання майна. Підприємець тимчасово одержує юридичне право володіння й користування чужою власністю. Прикладом таких відносин моє оренда – договір про надання за певну платню майна власника в тимчасове користування іншим особам. Отже, володіння, користування та розпорядження – це неповна власність. У системі власності ці поняття є категоріями, які відбивають вторинні відносини, між об'єктами власності й тими, хто використовує ці об'єкти власності.

Єдина система економічних відносин власності включає такі елементи:

а) відносини привласнення чинників і результатів виробництва;

б) відносини господарського використання майна (наприклад, оренда);

в) відносини економічної реалізації власності: власність економічно реалізується, якщо дає дохід її власникові.

Історії відомо про різні типи власності, головними з яких є загальна і приватна (тут наведено один з варіантів класифікації власності за типами, формами, видами).

Вихідною або історично першою була загальна власність. Вона ґрунтувалася на загальній праці та сумісному привласненні її результатів.

Надалі з'явилася приватна власність, яка мала два види: трудова та нетрудова. Суб'єктами трудової приватної власності є одноосібні селяни, ремісники та інші особи, які існують за рахунок своєї праці. В сьогоднішній Україні до таких суб'єктів можна віднести фермерів та люди, що займаються індивідуальною трудовою діяльністю.

Для другого виду приватної власності властивим є збагачення за рахунок чужої праці. Коли основна маса засобів виробництва потрапляє до рук небагатьох осіб, це означає відчуження решти суспільства від цих благ. Тоді виникає майнова нерівність та поляризація суспільства.

Існує і третій вид привласнення – змішана власність, коли майно утворено за рахунок грошових та інших внесків учасників.

В Україні відповідно до Конституції визнається приватна власність, державна та власність місцевих органів влади.

Державна власність – це така система відносин, за якої управління та розпорядження об'єктами власності здійснюють представники державної влади. Державна власність існує на рівні всього народного господарства (республіканська, федеральна власність); на рівні краю, області (комунальна власність); на рівні району, міста, сіла (муніципальна власність).

Колективна власність – це така система економічних відносин, за якої трудовий колектив спільно володіє, користується та розпоряджається засобами й продуктами виробництва. Видами колективної власності в Україні на цей час є кооперативна власність, акціонерна, власність трудових колективів, суспільних організацій тощо.

Економічні відносини з приводу привласнення є рухливими. Це означає, що форми власності можуть переходити одна в одну. Процес переходу здійснюється за допомогою різних методів. Розглянемо найважливіші з них.

Націоналізація – це перехід приватної власності на основні об'єкти господарства (земля, промислові підприємства, транспорт, банки) у власність держави. Націоналізація має різний соціально-економічний і політичний зміст залежно від того, ким, у чиїх інтересах і в яку історичну епоху вона здійснюється. Процесом, протилежним до націоналізації, є приватизація.

Приватизація (від лат. privatus - приватний) – це передача державної або муніципальної власності за платню або безкоштовно приватним або колективним господарюючим суб'єктам. Приватизація може бути прихованою (наприклад, оренда державного майна на тривалий термін приватними особами або компаніями), частковою (розпродаж, наприклад, лише частини акцій), може здійснюватись у вигляді денаціоналізації та реприватизації.

Денаціоналізація є поверненням державою націоналізованого майна колишнім власникам. Сьогодні цей процес має місце в країнах Балтії – Естонії, Латвії, Литві.

Реприватизація – повернення в приватну власність державної власності, що виникла в результаті проведеної раніше скупки підприємств, землі, банків, акцій тощо у приватних власників. Реприватизація, на відміну від денаціоналізації, як правило, не супроводжується актами державної влади.

У сучасній Україні приватизація набула широкого розмаху. Механізм приватизації визначається низкою законів, які безпосередньо регулюють принципи, форми та способи приватизації, а також визначають функції здійснюючих її органів влади. В ці закони були закладені основи приватизації, тобто:

1) визначено три методи приватизації: продаж підприємств з аукціону, законкурсом, шляхом їх акціонування;

2) створені державні структури, які здійснюють державну політику у сфері приватизації: Фонд держмайна України (ФДМУ), органи приватизації у Криму та в адміністративно-територіальних одиницях. До функцій цих органів входить підготовка планів приватизації та здійснення заходів, пов'язаних з підготовкою підприємств до приватизації. Орган приватизації затверджує склад комісії, яка здійснює продаж підприємств на аукціонах, продаж їх акцій;

3) були визначені об'єкти приватизації та подано їх грошову оцінку. Особливе значення надавалося вартості майна. Було ухвалено рішення оцінювати підприємства за залишковою вартістю основних виробничих фондів. Зазначимо, що реалізація законів про приватизацію підсилила соціальні суперечності в суспільстві, і тому самі закони піддаються критиці.

Приватизація відбувається, як правило, після такого процесу, як роздержавлення.

Роздержавлення – це ліквідація механізмів прямого державного управління економікою шляхом передачі відповідних повноважень на рівень підприємства без зміни характеру власності, що забезпечує перехід від переважно державно-директивного регулювання виробництва до його регулювання переважно на основі ринкових механізмів.

Методи та способи роздержавлення:

1. Поява нових видів державної власності (муніципальної, комунальної).

2. Оренда державного майна.

3. Дерегуляція державних підприємств (розукрупнення, спрощення взаємостосунків з державою, менш жорсткий контроль з боку держави).

4. Комерціалізація державних підприємств.

5. Концесії.

6. Корпоратизація державних підприємств зі збереженням контрольного пакету акцій за державою).

Мета роздержавлення: підвищення конкурентоспроможності, мобільності, гнучкості, ефективності та самостійності державних підприємств.

Методи та способи приватизації:

1. Безкоштовна передача державного майна приватним або колективним господарюючим суб'єктам.

2. Продаж (аукціон, конкурс) державного майна.

3. Акціонування без збереження контрольного пакету акцій за державою.

Мета приватизації: розвиток конкурентного середовища, поява недержавних форм власності і суб'єктів господарювання, підвищення ефективності всієї економічної системи.

Підсумки роздержавлення та приватизації такі: по-перше, змінюється структура власності на користь приватної та колективної і в напрямку скорочення суспільної. По-друге, змінюється економічна роль і функції держави: держава стає рівноправним суб'єктом господарювання й починає регулювати економічні процеси не через директиви, а через зміну економічних умов життя; обов'язкові державні завдання поступаються місцем системі державних закупівель; держава відмовляється від функції розподілу наявних ресурсів; поступово ліквідовується державна монополія в зовнішньоекономічній діяльності.

ТЕМА 4. СТАНОВЛЕННЯ Й СУТНІСТЬ ТОВАРНОГО ВИРОБНИЦТВА. ЕКОНОМІЧНІ ТЕОРІЇ ТОВАРУ, ВАРТОСТІ, ГРОШЕЙ І ЦІНИ