Необхідна оборона: поняття, ознаки. Умови правомірності НО.

Поняття та види ОщвЗД.

Новий КК уперше виділив зазначені вище обставини в самостійний розділ VIII Загальної частини КК під назвою «Обставини, що виключають злочинність діяння». їх перелік — необхідна оборона, затримання особи, що вчинила злочин, крайня необхідність, фізичний або психічний примус, обґрун­тований ризик, виконання наказу або розпорядження, вико­нання спеціального завдання з попередження чи розкриття злочинної діяльності організованої групи чи злочинної орга­нізації — значно розширений у порівнянні з УК 1960 p., що передбачав лише необхідну оборону, крайню необхідність та затримання злочинця.

Загальні ознаки

1) являють собою свідомі і вольові вчинки людини у формі дії (наприклад, при необхідній обороні) або бездіяльності (наприклад, ненадання допомоги при виконанні наказу);

2) це зовнішня подібність (збіг) фактичних, видимих, об'єктивних ознак скоєного вчинку і відповідного злочину (наприклад, позбавлення життя при необхідній обороні збігається з зовнішніми ознаками вбивства, а заподіяння смер­ті небезпечному злочинцю працівником міліції при його за­триманні збігається з видимими ознаками перевищення влади тощо);

3) соціальний зміст зазначених вчинків (більшість із зазначених вчинків є суспільно корисними, соціально допустимими (прийнят­ними) або, як інколи кажуть, суспільно нейтральними, але доцільними).

Соціальний же зміст злочину, як відомо, КК визначає через категорію суспільної небезпеки (ст.П КК). Отже, аналізовані вчинки як незлочинні не є і суспільно небезпечними.

4) юридична форма названих вчинків визначається в КК насамперед через заперечення юридичної форми злочину, тобто передбаченості діяння КК (ч. 1 ст. 11 КК). Наприклад, характеристика більшості з аналізова­них вчинків в КК починається словами «не є злочином

Позитивна ж характеристика їх юридичної форми полягає в тому, що всі вони є вчинками правомірними.

5) виключається і кримі­нальну відповідальність за заподіяну шкоду.

Таким чином, обставини, що виключають злочинність ді­яння, — це передбачені КК та іншими нормативно-правовими актами зовнішньо подібні із злочинами суспільно корисні (соці­ально прийнятні) та правомірні вчинки, що виключають під­ставу кримінальної відповідальності за шкоду, заподіяну правоохоронюваним інтересам.

Класифікація ОщвЗД:

Для кримінального права істотним критерієм такої класифікації є юридична форма зазначених правомірних вчинків.

1) здійснення особою свого суб'єктивного права (наприклад, необхід­на оборона, крайня необхідність, затримання злочинця тощо);

2) виконання юридичного обов'язку (наприклад, виконання професійних обов'язків, наказу або розпорядження тощо) і

3) здійснення владних повноважень (наприклад, застосуван­ня запобіжних заходів, фізичної сили, спеціальних засобів або зброї, примус до покори).

Необхідна оборона: поняття, ознаки. Умови правомірності НО.

Відповідно до ч. 1 ст. 36 КК

«НО визнаються дії, вчинені з метою захисту охоронюваних за­коном прав і інтересів особи, яка захищається, або іншої осо­би, а також суспільних інтересів та інтересів держави від су­спільно небезпечного посягання шляхом заподіяння тому, хто посягає, шкоди, необхідної і достатньої в даній обстановці для негайного відвернення або припинення посягання, якщо при цьому не було допущено перевищення меж необхідної оборо­ни».

Право на необхідну оборону є природним і невідчужуваним, а також абсолютним правом людини.

У частині 2 ст. 36 зазначено, що «кожна особа має право на необхідну оборону незалежно від можливості уникнути посягання або звернутися за допо­могою до інших осіб або органів влади».

Закріплене в ст. 36 право кожної особи на необхідну обо­рону є важливою гарантією реалізації конституційного поло­ження про те, що «кожний має право захищати своє життя і здоров'я, життя і здоров'я інших людей від протиправних по­сягань» (ч. 2 ст. 28 Конституції України).

Підстави виникнення права на необхідну оборону:

1) суспільно небезпечного посягання і

2) необхідності в його негайному відверненні або припиненні.

Перший елементозначає, що посягання повинно бути суспільно небезпечним.Діяння, що не є суспільно небезпечним, ні за яких умов не може породжувати право на необхідну оборону (наприклад, така оборона неможлива проти правомірних вчинків, що здійснюються в стані необхідної оборони, крайньої необхідності, при затриманні злочинця, виконанні військово­го або службового обов'язку, а також за інших обставин, що ви­ключають злочинність діяння).

Суспільно небезпечне посягання, передбачене ч. 1 ст. 36, — це будь-які дії людини, безпосередньо спрямовані на заподіяння негайної істотної шкоди правоохоронюваним інте­ресам особи, що обороняється, або іншої особи, суспільним ін­тересам або інтересам держави.

Другий елемент, що характеризує підставу необхідної оборони, — це наявність у того, хто захищається, необхідності в негайному відверненні або припиненні наявного суспільно не­безпечного посягання шляхом заподіяння шкоди тому, хто по­сягає.

Таким чином, надаючи громадянам право на необ­хідну оборону, закон має на увазі лише такі випадки захисту, за яких громадянин змушений невідкладно заподіяти шкоду тому, хто посягає, з тим, щоб відвернути або припинити пося­гання та ефективно здійснити захист.

Якщо ж така невідклад­на необхідність ще не виникла або, навпаки, вже минула, то й стан необхідної оборони або ще не виник, або, виникнувши, вже закінчився. І перший і другий випадки свідчать про відсут­ність стану необхідної оборони.

Таким чином, заподіяння шкоди тому, хто посягає, за від­сутності зазначених двох елементів або хоча б за наявності лише одного з них свідчить про неправомірність дій громадянина, тому що він не перебуває в стані необхідної оборони. Відпові­дальність за заподіяння такої шкоди має наступати на загаль­них підставах.

І, навпаки, наявність законної підстави означає виникнення в громадянина права на необхідну оборону (захист), здійснення якого характеризується низкою ознак.

Ознаки необхідної оборони, що визначені в ст. 36, характеризують:

1) мету оборони;

2) спрямованість (об'єкт) за­подіяння шкоди;

3) характер дій того, хто захищається;

4) своєчасність

5) співрозмірність оборони.

Мета оборони ч. 1 ст. 36 кінцевою метою необхідної оборони є захист правоохоронюваних інтересів або прав особи, що обороняється, іншої особи, суспільних інтересів або інтересів держави від суспільно небезпечного по­сягання.

Для визнання оборони правомірною достатньо, щоб особа, яка обороняється, переслідувала зазначену вище мету, і зовсім не обов'язково, щоб її було фактично досягнуто (наприклад, особа, яка обороняється, заподіяла тому, хто посягає, шкоду, проте не змогла припинити посягання, що почалося). Якщо той, хто захищався, керувався іншою метою (наприклад, метою роз­прави над тим, хто посягає), то його дії набувають протиправ­ного характеру, у зв'язку з чим відповідальність за заподіяну шкоду повинна наступати на загальних підставах.