Межі заподіяння шкоди.

граничною і правомірною у стані крайньої необхідності повинна визнаватися заподіяна шкода, якщо вона рівнозначна шкоді відверненій або є менш значною, ніж відвернена шкода.

Іншими словами, закон пов'язує правомірність заподіяної шкоди із співрозмірністю цієї шкоди небезпеці, що загрожує: фактично заподіяна шкода повинна бути рівнозначною або менш значною, ніж потенційна шкода, яка містилася в небез­пеці, що загрожувала.

При однорідності від­верненої і заподіяної шкоди можливе порівняння їх за допо­могою критеріїв, зазначених у законі або вироблених судовою практикою (наприклад, за ступенем тяжкості тілесних ушко­джень, за вартістю знищеного або ушкодженого майна тощо). У випадку ж зіставлення якісно неоднорідних видів шкоди критеріями співрозмірності є загальновизнана людська мо­раль, правосвідомість і правова культура населення; ієрархія цінностей, де вищою цінністю визнається людина, її права та свободи тощо.

У будь-якому випадку чинний КК визнає пра­вомірним позбавлення життя людини в стані крайньої необ­хідності для порятунку власного життя, якому загрожувала безпосередня небезпека, яку в даній обстановці не можна було усунути іншими засобами.

Перевищення меж крайньої необхідності (ексцес)— це умисне заподіяння шкоди правоохоронюваним інтересам, якщо така шкода є більш значною, ніж шкода відвернена (ч. 2 ст. 39 ). Іноді вважають, що такий ексцес має місце за наявнос­ті можливості усунути небезпеку, що загрожує, іншими засо­бами, ніж заподіянням шкоди. Однак тут не можна говорити про перевищення меж крайньої необхідності, тому що наяв­ність можливості усунути небезпеку іншими засобами свід­чить про те, що особа не перебувала в самому стані крайньої необхідності і тому, природно, не могла перевищити її межі. Згідно з законом умисне позбавлення життя двох або більш осіб у стані крайньої необхідності для порятунку життя однієї особи повинно визнаватися ексцесом крайньої необхідності, тому що це свідчить про заподіяння більш значної шкоди в по­рівнянні зі шкодою відверненою.

Треба мати на увазі, що особа у стані крайньої необхідності часто знаходиться в екстремальній ситуації, є непідготовленою до відвернення виниклої небезпеки, перебуває у стані сильно­го душевного хвилювання тощо.

У зв'язку з цим ч. З ст. 39 встановлює, що «особа не підлягає кримінальній відповідальності за перевищення меж крайньої необхідності, якщо внаслідок сильного душевного хвилювання, викликаного небезпекою, що загрожувала, вона не могла оцінити відповідність заподіяної шкоди цій небезпеці».

КК не передбачає спеціальної відповідальності за ексцес крайньої необхідності. Такі дії кваліфікуються на загальних підставах, проте стан крайньої необхідності повинен враховуватися судом як обставина, що пом'якшує покарання (п. 8 ч. 1 ст. 66).