Склад і юридична природа державної території.

Державна територія - це частина земної кулі, яка знаходиться під суверенітетом певної держави і в межах якої вона здійснює своє верховенство. Державну територію утворюють сухопутні, водні, повітряні простори і надра. Правовий статус складових частин державної території визначається національним законодавством держав з врахуванням норм міжнародного права.

Сухопутну територію складають простори даної держави, розташовані на материку, островах, а також анклави.

Водна територія – це всі водойми, розташовані на сухопутній території і частини вод морів і океанів, які примикають до берегів).

Повітряна територія – це весь повітряний простір, розташований над сухопутною і водною територіями.

Надрами є простори Земної кулі, розташовані під сухопутною і водною територіями.

В межах своєї території держава здійснює верховенство, яке називається територіальним і є складовою частиною суверенітету держав. В сучасному міжнародному праві територіальне верховенство в основному зводиться до наступного:

* влада держави є вищою по відношенню до всіх фізичних і юридичних осіб, які знаходяться на її території;

* в межах державної території виключається публічна влада будь-якої іншої держави;

* держава не може бути насильно позбавлена належної її території, її кордони непорушні і недоторкані;

* земля і природні ресурси держави не можуть використовуватись іншими державами без ясно вираженої згоди територіального суверена;

* вища влада держави здійснюється системою державних органів в законодавчій, виконавчій, судовій сферах;

* юрисдикція держави в окремих випадках може поширюватись за межі її території (екстериторіальність, наприклад, юрисдикція над морськими і повітряними судами і їх екіпажами).

Сучасне міжнародне право забороняє насильницьку зміну державної території. Територія держави недоторкана і не може бути об’єктом військової окупації чи інших насильницьких дій. Не визнаються ніякі територіальні надбання чи інші вигоди, отримані в результаті застосування сили чи погрози силою.

В рамках державної території можуть існувати певні види правових режимів: кондомініум , сервітут, оренда, загальне (спільне) користування.

Кондомініум –це спільне володіння двох або більше держав певною територією, на яку поширюється їх суверенітет. Встановлення кондомініуму, як правило, є компромісним заходом для задоволення зазіхань декількох держав на право володіння певною територією. Прикладами даного міжнародно-правового режиму були: земля Шлезвіг-Голштейна, яка знаходилась з 1864 по 1866 рік під кондоміумом Австрії і Прусії на підставі Віденського договору 1864 р.; кондомініум Бельгії і Прусії в Морені, який проіснував більше ста років і закінчився в 1919 р. в результаті визнання Версальським мирним договором повного суверенітету Бельгії над цією територією.

Під сервітутом в міжнародному праві розуміється певне обмеження територіального верховенства держави, яке накладається міжнародним договором, на користь іншої держави або групи держав (право проходу або проїзду, користування водоймою іншою державою, встановлення нейтральних зон).

Оренда –це тимчасове використання однією державою територіальної ділянки іншої держави з метою, яка не суперечить основним принципам міжнародного права і не пов’язана із встановленням політичної влади на даній території. Основними ознаками оренди є: цільовий характер, строковість, оплатність.

До територій загального користування відноситься Свальбард (Шпіцберген), який є суверенною частиною Норвегії, але, відповідно до Паризького договору про Шпіцберген 1920 р. на ньому діє режим загального користування.

3. Державні кордони: поняття, види, правовий статус.

Державним кордоном є лінія і вертикальна поверхня, що проходить по цій лінії, які визначають межі державної території.

Розрізняють сухопутні, водні і повітряні кордони державної території, а також кордони надр. Сухопутні кордони встановлюються на основі договорів між державами і, відповідно до цих договорів, відмічаються на місцевості. Як правило, ці кордони проводяться з урахуванням особливостей рельєфу місцевості (гори, ріки і характерні ознаки) і називаються орографічними. Іноді встановлюються кордони по прямій лінії між двома даними точками (геометричні кордони), а також по меридіанам чи паралелям (астрономічні кордони).

Водні кордони поділяються на річкові, озерні, кордони інших водойм і морські. Кордони на річках встановлюються за згодою між прибережними державами: на судноплавних річках - по тальвегу (лінії найбільших глибин) чи по середині головного фарватеру, на несудноплавних - по середині річки. На озерах і інших водоймах кордон встановлюється по прямій лінії, яка з’єднує виходи сухопутного кордону до берегів озера чи іншої водойми.

Морськими кордонами держави, є зовнішні межі її територіального моря чи лінія розмежування територіальних морів суміжних чи протилежних держав. Зовнішні межі територіального моря встановлюються законодавством прибережної держави згідно із загальноприйнятими принципами і нормами міжнародного права. Конвенція ООН по морському праву 1982 року встановила, що кожна держава має право встановлювати ширину свого територіального моря до межі, яка не перевищує 12 морських миль. Кордон територіального моря при розмежуванні між протилежними чи суміжними державами встановлюється за згодою між ними.

Повітряними кордонами державної території є бокові і висотні межі її повітряного простору. Боковим кордоном повітряного простору є вертикальна площина, яка проходить по сухопутній і водній лініях державного кордону. Ніяких особливих угод щодо повітряних кордонів не укладається.

Сучасні сухопутні і водні кордони встановлюються, як правило, за договором між державами і називаються договірними. В цих випадках проходження лінії сухопутного кордону детально описується в міжнародному договорі і відповідно до цього опису положення лінії кордону наноситься на карту, яка є невід`ємною частиною даного договору. Цей процес визначення договірного кордону називається демілітацією. Для встановлення сухопутної лінії кордону на місцевості держави утворюють змішану (спільну) комісію, яка позначає положення кордону на місцевості шляхом спорудження спеціальних прикордонних знаків (демаркація кордону)

Окрім договірних існують так звані “кордони, що склались історично”, точне положення яких не визначалось і не закріплювалось в договорі держав, але протягом тривалого часу вони дотримувались на місцевості і були визнані державами. Таке визнання створює міжнародно-правовий звичай відносно положення даного кордону і на цій підставі робить його юридично обов`язковим для держав.

4. Юридичні підстави зміни державної території.

Принципи непорушності і недоторканості державних кордонів, недоторканості і цілісності державних територій, особлива стабільність договорів про кордони не виключає можливості мирної зміни кордонів за домовленістю між суміжними державами і відповідно до міжнародного права. Сучасне міжнародне право визначає такі підстави зміни державної належності території:

§ здійснення народами і націями права на самовизначення, при якому відбувається розподіл чи о`бєднання держав чи народів, природнім наслідком чого є встановлення нових державних кордонів чи ліквідація старих;

§ обмін невеликими частинами територій між суміжними державами з метою встановлення більш зручного проходження лінії кордону на місцевості (наприклад, за договором між СРСР і Польщею від 15 лютого 1951 р. обидві сторони обмінялись рівноцінними за розміром прикордонними ділянками виходячи із економічного тяжіння обмінюваних ділянок до суміжних районів СРСР і Польщі. Відповідно з угодою від 2 грудня 1954 року Радянський Союз і Іран обмінялись відповідними ділянками своєї території в взаємних інтересах);

§ передача невеликих ділянок території на іншій компенсаційній основі (наприклад, грошовій). Всі подібні обміни і уступки повинні бути оформлені міжнародною угодою з наступною ратифікацією. Така передача частини території однієї держави іншій державі на підставі угоди між ними називається цесія;

§ мирне врегулювання з державою агресором в якості санкції за агресію (відторгнення територій від післявоєнної Німеччини).

Спори і розбіжності про кордони чи про належність окремих ділянок території є в своїй більшості відголосками історичного процесу освоєння нових територій і становлення чітких державних кордонів. Серед таких спорів можна виділити три типових випадки.

В першому випадку не існує ні делімітованого, ні демаркованого кордону і спір іде про те, де і як цей кордон повинен бути встановлений.

В другому випадку або існують дві делімітації, закріплені різними договорами і спір іде про те, яка із них правомірна, або спір відбувається через різне тлумачення одніє і тієї ж делімітації.

В третьому випадку спір іде про належність певної ділянки території, наприклад острова.

Таким чином, територіальний спір утворюється через різні позиції сторін відносно існування чи дії норм міжнародного права, які визначають юридичну належність тієї чи іншої ділянки території.

Доволі частим способом надбання території в минулому служили окупація і набувна давність. Під окупацією розумілось заняття і управління такою територією, яка не знаходилась під суверенітетом будь-якої держави, тобто була “нічийною”. Набувною давністю вважалось набуття території шляхом тривалого фактичного і непорушного володіння такою територією, яка раніше могла належати іншій державі, але вона тривалий час не протестувала проти нового територіального суверена. Ці два способи набування території склались в той час, коли ні війна, ні захоплення чужих територій не заборонялись, а в міжнародному праві ще не існували принципи територіальної цілісності і самовизначення народів. Застосування цих способів сьогодні без урахування вищеназваних принципів буде протиправним.

Серед множинності доказів, що застосовуються для виявлення справжнього положення кордону, перше і основне місце займають положення договорів, які встановлюють даний кордон, оскільки саме вони ясно виражають наміри, волю і згоду сторін відносно розташування кордону.

Географічні карти можуть в певній мірі служити доказом того чи іншого положення лінії кордону. Загальновизнано, що головну роль відіграють ті географічні карти, які додаються до договору про делімітацію, оскільки на них наноситься лінія кордону згідно із договірними положеннями.

Першим доказом відсутності будь-якого визнання кордону чи володіння територією є заява протесту. В територіальному спорі - це протест однієї сторони з приводу дій іншої сторони відносно спірної території чи кордону. Він передбачає яку-небудь юридично обґрунтовану позицію відносно певного положення кордону і які-небудь права на спірну територію однієї сторони і незаконність дій іншої. Таким чином, протест є засобом утвердження позиції держави в територіальному спорі, хоча і не вирішує самого спору.

Міжнародні річки. Міжнародними річками слід вважали ті, що протікають по території двох або більш держав і являються предметом міжнародно-правових відносин прибережних держав. Розподіл міжнародною рікою територій декількох держав створює взаємозв`язок інтересів прибережних держав, що і обумовлює їх взаємні права і обов`язки даної ріки.

Міжнародні річки можуть поділятись на відкриті для міжнародного судноплавства, які, як правило, пересікають території декількох держав, і прикордонні річки, які, як правило, розділяють території декількох держав.

Режим судноплавства по міжнародній річці повинен встановлюватись самими прибережними державами. Тільки прибережна держава має право на прохід своїх суден через річні води, які входять в склад території іншої держави, і то на підставі угоди, укладеної між прибережними країнами, і згідно її умовам. В той же час, в інтересах своєї торгівлі, прибережні держави часто надають свободу судноплавства для торгових судів всіх країн. Але це їх право, а не обов`язок.

Ряд положень відносно судноплавства по міжнародним річкам містять Барселонська конвенція і Статут про режим судоходних шляхів міжнародного значення 1921 року, які однак, не отримали великого визнання. Питання про їх перегляд виникло в Асоціації міжнародного права, яка розробила і прийняла на своїй Хельсинській конвенції в 1966 році проект статей відносно різноманітних видів використання вод міжнародних рік (Хельсинські правила).

Міжнародне судноплавство по Дунаю регулюється Конвенцією про режим судноплавства на Дунаї 1948 року. Згідно ст.1, навігація по Дунаю об’явлена вільною і відкритою для громадян, торгових судів і товарів всіх держав на підставі рівності відносно портових і навігаційних зборів і умов торгового судноплавства. Плавання по Дунаю військових кораблів всіх непридунайських країн забороняється.

До несудоходного використання міжнародних річок відноситься будівництво греблі для гідроелектостанцій і іригація, риболовля, лісосплав і т.п. В останній час подібне використання міжнародних річок вцілому має більше поширення, ніж традиційне судноплавство. Всі питання несудоходного використання вирішуються чи повинні вирішуватись на підставі угоди між прибережними державами. Єдиним загальним документом в цьому відношенні є Гельсінські правила 1966 року, які містять детально розроблені статті по таким видам використання, як розпреділення вод, попередження забруднення, лісосплав і інш..