Поняття і види суб’єктів міжнародного права.

Суб’єкти міжнародного права - це учасники міжнародно-правових відносин, наділені нормами МП відповідними правами і обов‘язками. Суб‘єктами МП є лише утворення, поведінка яких безпосередньо регулюється міжнародним правом і які вступають або можуть вступати в міжнародні публічні правовідносини. Саме цим повинно визначатися коло суб‘єктів міжнародного права.

Міжнародна правосуб’єктність не залежить від кількості прав та обов’язків, що виникають в утворення, тобто від об’єму його міжнародної правоздатності.

Суб’єкти міжнародного права поділяються на первинні та похідні.

Первинних учасників міждержавних відносин і відповідних, первинних суб’єктів міжнародного права ніхто не створює. Їх поява - об’єктивна реальність, результат природно - історичного процесу. Первинними суб‘єктами МП є держави і народи і нації, що виборюють незалежність.

Похідні суб’єкти міжнародного права створюються первинними. Об’єм їх міжнародної правоздатності залежить від намірів та бажання тих, хто їх створює. Суб’єкти наділяють їх правом виступати в міждержавних відносинах від власного імені. Як правило, правоздатність похідних суб’єктів міжнародного права визначається міжнародними договорами. Похідними суб’єктами міжнародного права є міжурядові організації і державоподібні утворення.

Основними суб’єктами міжнародного права є держави - міжнародна правосуб’єктність притаманна державам в силу самого факту їх існування. Держави мають апарат влади і управління володіють територією, населенням і, що основне суверенітетом.

Суверенітет - це юридичний вираз самостійності держави, верховенства і необмеженості його влади всередині країни, а також незалежності та рівноправ’я у взаємовідносинах з іншими державами. Суверенітет держави має міжнародно-правовий та внутрішній аспекти.

Міжнародно-правовий аспект суверенітету означає, що міжнародне право розглядає в якості свого суб’єкта не державні органи, або окремі посадові особи, а державу в цілому. Всі міжнародно-правові значущі дії, вчинені уповноваженими на те посадовими особами держави, вважаються вчиненими від імені цієї держави.

Внутрішній аспект суверенітету передбачає територіальне верховенство і політичну незалежність державної влади всередині країни та за кордоном.

Основу міжнародно-правового статусу держави складають:

* право на суверенну рівність;

* право на самооборону;

* право на участь в створенні міжнародно-правових норм;

* право на участь в міжнародних організаціях;

* обов’язок щодо дотримання принципів міжнародного права.

Правосуб’єктність народів (націй), що борються за незалежність, як і правосуб’єктність держав, носить об’єктивний характер, тобто існує незалежно від чиєї-небудь волі. Сучасне міжнародне право підтверджує і гарантує право народів на самовизначення, включаючи право на вільний вибір і розвиток свого соціально-політичного статусу.

Принцип самовизначення народів є одним із основних принципів міжнародного права, його становлення проходить в кінці ХІХ - на початку ХХ ст.

З прийняттям Статуту ООН право нації на самовизначення одержало остаточне юридичне оформлення в якості основного принципу міжнародного права. Декларація про надання незалежності колоніальним країнам і народам 1960 р. конкретизувала і розвинула зміст цього принципу. Найбільш повно його зміст було сформульовано в Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., де говориться: “Всі народи мають право вільно визначати без втручання ззовні свій політичний статус і здійснювати економічний, соціальний і культурний розвиток, і кожна держава зобов’язана поважати це право у відповідності з положеннями Статуту ООН”.

В сучасному міжнародному праві є норми, які підтверджують правосуб’єктність націй, що виборють незалежність. Нації, які борються за створення незалежної держави, знаходяться під захистом міжнародного права і вони об’єктивно можуть застосовувати заходи примусу у відношенні тих сил, які перешкоджають набуттю нацією повної міжнародної правосуб’єктності, формуванню в державу. Але застосування примусу - не єдиний і не головний прояв міжнародної правосуб’єктності.

Суб’єктом міжнародного права може бути визнана тільки та нація, яка має свою політичну організацію, яка самостійно здійснює державні функції. Інакше говорячи, нація повинна мати 1) державну форму організації, 2) народний фронт, 3) початки органів державної влади і 4) здійснювати управління населенням на контрольованій території і т.п.

Необхідно врахувати, що міжнародною правосуб’єктністю у власному значені цього слова можуть володіти не всі, а лише обмежене число націй - нації не оформлені в держави, але які намагаються їх створити у відповідності з міжнародним правом.

Таким чином, практично будь-яка нація потенційно може стати суб’єктом правовідносин самовизначення. Проте право народів на, самовизначення фіксувалося в цілях боротьби з колоніалізмом та його наслідками і як норма антиколоніального спрямування своє завдання виконала.

В теперішній час особливого значення набуває інший аспект права народу на самовираження. Сьогодні мова йде про розвиток націй, які вже вільно визначили свій політичний статус. В сьогоднішніх умовах принцип права націй на самовизначення повинен гармонізуватися і узгоджуватися з іншими принципами міжнародного права і, зокрема, з принципом поваги державного суверенітету і невтручання у внутрішні справи інших держав. Іншими словами, потрібно говорити вже не про право всіх націй на міжнародну правосуб`єктність, а про право нації, що одержала, державність, розвиватись без втручання ззовні.

Нація, що виборює незалежність, вступає в правовідносини з державою яка контролює цю територію, іншими державами та націями, міжнародними організаціями. Беручи участь в конкретних міжнародних правовідносинах, вона набуває додаткових прав на захист.

Розрізняють права, якими вже володіє нація - вони витікають від національного суверенітету - і права, за володіння якими вона бореться (витікають із державного суверенітету).

Правосуб`єктність народу (нації), що бореться за незалежність, включає в себе комплекс наступних основних прав:

* право на самостійне волевиявлення;

* право на міжнародно-правовий захист і допомогу з боку інших суб’єктів міжнародного права;

* право на участь в міжнародних організаціях і конференціях;

* право брати участь у створенні норм міжнародного права;

* право самостійно виконувати взяті на себе зобов’язання.

Таким чином, суверенітет народу (нації), що бореться за незалежність, характеризується тим, що:

) не залежить від визнання її суб’єктом міжнародного права з боку інших держав;

) права нації, що бореться, охороняються міжнародним правом;

) нація від свого імені вправі застосовувати заходи примусу проти порушників її суверенітету.

Окрему групу суб’єктів міжнародного права утворюють міжнародні організації. Мова йде про міжнародні міжурядові організації, що утворені первинними суб’єктами міжнародного права.

Неурядові міжнародні організації, як всесвітня організація профспілок і т.п. засновуються, як правило, юридичними і фізичними особами (групами осіб) і є суспільними об’єднаннями “з іноземним елементом“. Статути цих організацій, на відміну від статутів міжнародних організацій, не є міжнародними договорами. Правда, неурядові організації можуть мати консультативний міжнародно-правовий статус в міжурядових організаціях, наприклад, в ООН та її спеціалізованих установах. Так міжпарламентський союз, має статус першої категорії в Економічній і Соціальній Раді ООН. Проте неурядові організації не вправі створювати норми міжнародного права і, відповідно, не можуть, на відміну від міжнародних організацій, володіти всіма елементами міжнародної правосуб`єктності.

Міжнародні міжурядові організації не володіють суверенітетом, не мають власного населення, своєї території та інших атрибутів держави. Вони створюються суверенними суб’єктами на договірній основі у відповідності з міжнародним правом і наділяються певною компетенцією, зафіксованою в установчих документах (перш за все в статуті). У відношенні установчих документів міжнародних організацій діє Віденська конвенція про право міжнародних договорів 1969 р.

Правосуб’єктність організацій носить функціональний характер, тобто вона обмежена статутними цілями і завданнями. Крім того, всі міжнародні організації зобов’язані виконувати основні принципи міжнародного права, а діяльність регіональних міжнародних організацій повинна бути сумісна з цілями і принципами ООН.

Основні права міжнародних організацій наступні:

* право брати участь у створені міжнародно-правових норм;

* право органів організації користуватися певними владними повноваженнями, в тому числі право прийняття рішень, обов’язкових до виконання;

* право користуватися привілеями і імунітетами, наданими як організації, так і її співробітникам;

* право розглядати спори між учасниками, а в деяких випадках і з державами що не беруть участь у даній організації.

Міжнародно-правовим статусом користуються і деякі політико-територіальні утворення. В їх числі були так звані “вільні міста”. До даної категорії суб’єктів відносяться Ватикан і Мальтійський орден. Оскільки дані утворення більш за все подібні на міні держави, вони одержали назву “державоподібні формування”.

Правоздатність вільних міст визначалась відповідними міжнародними договорами. Так, згідно з положеннями Віденського трактату 1815 р., вільним містом було об’явлено Краків (1815-1846 р.). За Версальським мирним договором 1919 р. статусом вільної держави користувався Данціг (1920-1939), а у відповідності з мирним договором з Італією 1947 р. передбачалось створення Вільної території Трієст, яка в решті - решт так і не була створена.

Особливим статусом, наданим чотирьохсторонньою угодою по Західному Берліну 1971 р., володів Західний Берлін (1971-1990 рр.) У відповідності з цією угодою західні сектори Берліну були об`єднані в особливе політичне утворення зі своїми органами влади (Сенатом, прокуратурою, судом і т.д.), яким була передана частина повноважень, наприклад, видання нормативних актів. Ряд повноважень здійснюється союзними властями держав-переможниць. Інтереси населення Західного Берліну в міжнародних відносинах представлялись і захищались консульськими особами ФРН.

Ватикан - держава - місто, розташоване в межах столиці Італії-Риму. Тут знаходиться резиденція голови католицької церкви - Папи Римського. Правове положення Ватикану визначено Ватиканською угодою, підписаною між італійською державою і святим престолом 11 лютого 1927 р., яка в основному діє і в теперішній час. У відповідності з цим документом Ватикан користується певними суверенними правами: має свою територію, законодавство, громадянство і т.д. Ватикан активно бере участь в міжнародних відносинах, засновує в інших державах постійні представництва, що очолюються папськими нунціями (послами), бере участь в міжнародних організаціях, конференціях, підписує міжнародні договори і т.д.

Мальтійській орден представляє релігійне формування з адміністративним центром у Римі. Мальтійський орден активно бере участь в міжнародних відносинах, укладає договори, обмінюється представниками з державами, має місії, спостерігачів в ООН, ЮНЕСКО і ряді інших міжнародних організацій.

За суб’єктами федерації визнається право виступати в міжнародних відносинах у встановлених федеральним законодавствам рамках.

Конституція Німеччини, наприклад, передбачає, що землі, за згоди “федерального уряду” можуть укладати угоди з іноземними державами. Норми аналогічного змісту закріплені і в праві деяких федеративних держав. В теперішній час у міжнародних відносинах приймають активну участь землі ФРН, провінції Канади, штати США, штати Австралії та інші утворення, які в зв`язку з цим визнаються як суб’єкти міжнародного права.

Міжнародна діяльність зарубіжних федерацій розвивається в таких основних напрямах:

· укладення міжнародних угод;

· відкриття представництв в інших державах;

· участь в діяльності деяких міжнародних організацій.

Виникає питання, чи є в міжнародному праві норми про міжнародну правосуб’єктність суб’єктів федерації?

Як відомо найважливішим елементом міжнародної правосуб’єктності є договірна правоздатність. Вона являє право безпосередньо брати участь у створенні міжнародно-правових норм і притаманна будь-якому суб`єкту міжнародного права з моменту його виникнення.

Питання укладення, виконання і припинення дії договорів державами регулюються перш за все Віденською конвенцією про право міжнародних договорів 1969 р.

Ні Конвенція 1969 р., ні інші міжнародні документи не передбачають можливості самостійного укладення угод суб`єктами федерації.

Взагалі міжнародне право не містить заборони на встановлення договірних відносин між державами і суб`єктами федерацій і суб`єктів між собою. Проте міжнародне право не відносить ці угоди до міжнародних договорів, так само як ними не являєтюся і контракти між державою та крупним підприємством. Для того щоб бути суб`єктом права міжнародних договорів, недостатньо бути учасником тієї чи іншої міжнародної угоди. Необхідно крім цього володіти правоздатністю щодо укладення міжнародних договорів.

Міжнародно-правове визнання.

Види визнання:

1. Традиційні:

Ø Держав;

Ø Урядів.

2. Попередні (проміжні):

Ø Народів (націй) повсталою чи воюючою стороною;

Ø Організацій (рухів) опору;

Ø Урядів у вигнанні.

Форми визнання:

1. De facto.

2. De jure.

3. Ad hoc.

Теорії визнання:

1. Декларативна.

2. Конститутивна – виправдана лише у випадку визнання певних утворень суб‘єктами МП, які об‘єктивно такими бути не можуть (Мальтійський орден).

Правонаступництво у МП –це зміна однієї держави іншою у несенні відповідальності за міжнародно-правові відносини певної території і в здійсненні існуючих до того моменту прав і обов‘язків.

Підставою правонаступництва є виникнення нової держави внаслідок:

1. Поділу держави;

2. Об‘єднання держав чи територій;

3. Відокремлення;

4. Зміни статусу міжнародної правосуб‘єктності держави (внаслідок кардинальних соціально-економічних чи політичних потрясінь).

Теорії правонаступництва:

1. Універсального правонаступництва – переходити повинні всі права і обов‘язки;

2. Негативна – не повинно переходити нічого;

3. Часткового правонаступництва – перехід лише визначених між народним правом і новоутвореною державою прав і обов‘язків.

Види правонаступництва:

1. Щодо міжнародних договорів.

2. Щодо державної власності.

3. Щодо державних архівів.

4. Щодо державних боргів.