Автономія у зарубіжних країнах: поняття та види

Категорія «автономія» походить від грецьких auto - сам і nomos - закон», у буквальному значенні - «власна закономірність». У правознавстві і політології вона позначає широке внутрішнє самоврядування регіону (території) держави, а також особливі права у сфері місцевого самоврядування, культури, що надаються національним меншинам (етнічних груп).

Основними видами автономії є:

- територіальна;

- національно-культурна (персональна).

Територіальна автономія означає певну ступінь самостійності всіх або більшості територіальних частин держави, незалежно від складу населення. Її суть - у внутрішньому самоврядуванні певного регіону (території), що має суттєві соціокультурні, побутові, історичні, лінгвістичні, рідше - національні особливості. Вона існує і закріплена в законодавстві таких держав, як Великобританія, Іспанія, Італія, Фінляндія. Типовий приклад - автономні співтовариства в Іспанії (Країна Басків, Каталонія, Андалузія тощо), Корсика у Франції, Аландські острови в Фінляндії. Автономні регіони володіють великою самостійністю у вирішенні питань освіти, культури, соціальної сфери, місцевого господарства. Високим рівнем самоврядування характеризується статус Гренландії, Фарерських островів, що знаходяться під суверенітетом Королівства Данія. Практикуються пільги в оподаткуванні, державні субсидії місцевим господарюючим суб’єктам. Представницькі органи державної влади, як правило, мають обмежені повноваження. Прийняті ними акти повинні відповідати загальнонаціонального законодавства. Виконавчі органи влади автономії контролюються тією чи іншою мірою центральним урядом.

Територіальна форма автономії в останні десятиліття утвердилася і в деяких афро-азіатських державах (Індія, Китай, Філіппіни, Шрі-Ланка).

Національно-культурна автономія - це надання спеціальних (додаткових) прав національних меншин, що проживають розрізнено (дисперсно), для розвитку і збереження мови, національної культури, традицій, звичаїв. Широко, хоча й непослідовно, вона застосовується в Західній Європі з 20-х роках XX ст., а після Другої світової війни - у багатьох державах сучасного світу. Наприклад, проживають в державах Заходу вірмени, курди, турки активно використовують цю форму автономії для задоволення їхніх етнокультурних потреб. Форми національно-культурної автономії - створення і діяльність різноманітних національних товариств, асоціацій, фондів, клубів, бібліотек, недільних шкіл тощо.