Форма державного устрою

Територія кожної держави завжди певним чином організована, розділена на частини адміністративного чи політичного значення з метою управління соціально-економічними процесами і взаємодії з населенням.

У науці конституційного права під формою державного устроюрозуміється спосіб територіальної організації держави або держав, які утворюють союз, обумовлює певні взаємовідносини інститутів держави з органами його складових частин. Ця категорія також характеризує і обсяг прав складових територію держави частин. Таким чином, дане поняття відповідає на питання про те, як організована територія держави, з яких частин вона складається, яке їх правове положення, на яких принципах будуються взаємини центру і регіонів.

Стосовно до країн із багатонаціональним складом населення іноді використовується також термін «форма національно-державного устрою».

Розрізняють три форми державного устрою: федерація (федеративна держава), унітарна держава, конфедерація.

Конфедерація - це форма союзу держав, за якої держави зберігають свій суверенітет практично в незмінному вигляді. Вона, як правило, є перехідною і тимчасовою формою, що приводить або до розпаду союзу держав, або до утворення нової федерації.

Для форми державного устрою мають велике значення економічна, політична і географічна ступінь територіальної спільності населення, а також історичні традиції, соціокультурний і етнічний чинники.

Держава вважається унітарною (цілісним, простим, єдиним), якщо всі або більшість його частин є звичайними адміністративно-територіальними одиницями. У складі унітарної держави немає жодних державних утворень, що володіють політичною самостійністю.

Його територія може включати окремі автономні національно-державні освіти, в тому числі мають деякі атрибути власної державності (наприклад, наявність у складі унітарної Республіки Крим).

Ознаки унітарної держави: єдина Конституція, єдине громадянство; єдина система центральних органів державної влади; єдина судова та правова система.

Найважливішим принципом функціонування унітарної державності є те, що місцеві органи управління в тій чи іншій мірі підпорядковані центральним інститутів державної влади і їм підконтрольні.

Складові частини унітарної держави найчастіше мають статусу звичайних адміністративно-територіальних одиниць: вони управляються на основі законів, прийнятих центральними органами, їх територія може бути змінена простим загальнонаціональним законом. Згоди місцевих (регіональних) органів і населення при цьому не вимагається.

Залежно від ступеня і форми контролю центру за місцевою владою виділяють три різновиди унітарних держав: 1)децентралізовані, 2)відносно децентралізовані і 3)централізовані.

До числа перших відносяться держави, в яких регіональні органи формуються незалежно від центральних органів, тому юридично відносини між ними будуються па засадах децентралізації (Нова Зеландія, Японія). Децентралізованим унітарною державою є Великобританія, окремі регіони якої (Шотландія і Уельс) володіють самостійністю (автономією). Відносно децентралізовані - держави з розвиненою адміністративно-територіальною автономією (Іспанія, Італія, Португалія). До третього типу належать унітарні держави, в яких переважає централізм в державному управлінні і тому підпорядкування регіональних органів центру здійснюється за допомогою посадових осіб, призначуваних зі столиці (Данія, Казахстан, Нідерланди, Норвегія, Узбекистан).

В унітарній державі не заперечується право населення на місцеве самоврядування, однак центральна влада має право втручатися у разі необхідності до компетенції муніципальних органів.

Федерація - це форма державного устрою, яка представляє собою складна (союзна) держава, що складається з державних утворень, що володіють певною політичною самостійністю.

Складові федеративну державу державні утворення (штати, землі, провінції) є суб’єктами членами федерації і мають своє власне адміністративно-територіальний устрій.

У різних країнах федеративний устрій неоднорідний, його особливості визначаються історичними умовами утворення конкретної держави, своєрідністю культури і побуту народів, національним складом населення. У цьому випадку говорять про асиметричність федерації, тобто про наявність деякого нерівності в правовому статусі суб’єктів федерації.

В даний час налічується більше трьох десятків федеративних держав, в яких проживає одна третина населення планети (США, Бельгія, Бразилія, Німеччина, Індія, Папуа - Нова Гвінея, Танзанія тощо).

Сучасні федерації в більшості випадків від унітарних держав відрізняються більш високим рівнем соціальної та національної напруги, пов’язаними значною мірою з недосконалістю федеративної структури і нерозвиненістю політико-правових зв’язків всередині федерації.

Виділяють ознаки федеративної держави як абсолютної, так і факультативного характеру. До ознаками, які є обов’язковими, відносять:

- добровільність об’єднання державних утворень в єдину державу;

- єдина територія держави, утворена в результаті входження територій суб’єктів федерації;

- симетричний конституційний статус суб’єктів федерації та їх рівноправність;

- розмежування компетенції між союзом (центром) і його суб’єктами;

- наявність дворівневої системи законодавства (власне федерації та її членів);

- існування самостійної системи органів законодавчої і виконавчої влади суб’єктів федерації;

- наявність єдиного федерального громадянства.

До ознаками факультативного характеру, тобто необов’язково властивим федерації, але зустрічається на практиці в ряді держав, ставляться:

- наявність власної конституції суб’єкта федерації;

- існування самостійної судової системи на цьому регіонально-суб’єктному рівні;

- можливість встановлення громадянства суб’єкта федерації;

- асиметричний конституційний статус членів федерації.

Державні утворення, які складають федерацію, не є державами у власному розумінні слова. Вони не володіють суверенітетом, правом одностороннього виходу з союзу, юридично позбавлені права самостійної участі в міжнародних відносинах.

У разі порушення союзної конституції або законодавства центральна влада має право прийняття примусових заходів по відношенню до суб’єкта федерації (інститут федеральної інтервенції або федерального втручання).

Залежно від ролі національного (лінгвістичного) чинника у визначенні структури розрізняються федерації, організовані на територіальній основі, яких більшість (Австралія, Австрія, Аргентина, Бразилія, Венесуела, Німеччина, Мексика, США), на національній основі (Бельгія, Нігерія, Пакистан, частково Індія) і на змішаній національно-територіальній основі (Канада, Російська Федерація, Швейцарія).

Беручи до уваги види правових актів, що засновують федеративну державу, виділяють два основних типи федерації: конституційні та договірні.

Конституційні федерації створюються як би «зверху», в результаті прийняття конституції (США, Канада, Бразилія), а договірні виникають «знизу», на основі угоди, договору між суб’єктами федеративних відносин (Швейцарія, Об’єднана Республіка Танзанія, Об’єднані Арабські Емірати). Тим не менш згодом положення договору обов’язково закріплюються в федеральної конституції. Так, наприклад, за возз’єднання Західної і Східної Німеччини спочатку був укладений договір, який зумовив зміни в Основному законі країни 1949 р.