Багатовимірність поняття культури

Коли йдеться про культуру, здається, що кожен розуміє, що вона є. Однак, не все так просто. Якщо поставити запитання пересічній людині: «Що є культура?» – отримаємо досить різні відповіді. Дійсно, можна говорити про культуру поведінки, освіту, національну культуру, мистецтво, культуру спілкування, культуру почуттів тощо. І все це є вияви світу культури.

Справа в тому, що культура – складний об’єкт вивчення. Наука, що вивчає культуру – культурологія – досліджує різноманітні сфери, форми та особливості культурних явищ. Специфіка філософського підходу до осмислення культури полягає в прагненні представити культуру як складне багатовимірне явище, істотно пов’язане з людиною.

Історія філософської думки демонструє наполегливі спроби видатних мислителів осягнути світ культури. Вони представлені в глибоких оригінальних роздумах І.Канта, Г.Гердера, Г.Ф.Гегеля, філософів життя – А.Шопенгауера, Ф.Ніцше, В.Дільтея, Г.Зіммеля, філософів історії – О.Шпенглера, А.Тойнбі, неокантіанців – Г.Ріккерта, В.Вільденбанда, Е.Кассірера, в екзистенціальній філософії, в філософії постмодернізму – М.Фуко, Ж.Лакан, Ж.-Ф.Ліотар, Р.Барт та ін.

Сучасні дослідники, які продовжують окреслені в історії філософії традиції та розвивають власні погляди, надають різноманітні визначення поняття культури. Багатоманітність трактувань відображає глибину та різноманітність людського буття. Окрім того, культура є об’єктом вивчення різних галузей знання – філософії, соціології, аксіології, культурології, мистецтвознавства тощо. Вони використовують відповідні підходи до визначення культури.

Так, культура розглядається як вияв людської природи. Риси культурного процесу виводяться з людських особливостей. Такий підхід називається філософсько-антропологічним. Започаткував антропологічний підхід до визначення культури Е.Тайлор (1832-1917). Він визначив культуру як сукупність знань, мистецтв, моралі, права, звичаїв та інших особливостей, що притаманні людині як члену суспільства. Досліджуючи історію релігій, Е.Тайлор дотримувався думки, що вони беруть початок з примітивного уявлення про душу, які в процесі еволюції перетворюються в складні уявлення про духовне.

Однак послідовний філософсько-антропологічний підхід до осмислення культури провести досить складно. Справа в тому, що культура як складна система не виводиться лише з природи людини. Хоча розум та моральні якості відповідають людській природі, однак вони не притаманні людині від народження. Це особливості, які виходять за межі природного, біологічного та й, взагалі, індивідуального та набуваються в суспільстві.

Тому філософсько-антропологічний підхід вивчення культури доповнюється філософсько-історичним підходом. З його позицій культура розуміється як феномен, що постає в процесі переходу від природи до історії, від «тваринності» до людського, до соціуму. Головна роль в такому перетворенні належить людській діяльності.

Так, В.М.Межуєв зауважує, що вже за доби Просвітництва слово «культура» використовується (Аделунгом, Гердером, Кантом) як центральна категорія філософії історії, що розуміється як «історія духа», духовного розвитку людства. Культура тут – синонім інтелектуального, морального, естетичного, тобто розумного вдосконалювання людини в ході її історичної еволюції.

Філософський погляд на культуру був розвинутий І.Г.Гердером(1744-1803). Він розглядав культуру в контексті еволюції, наголошуючи відмінність людського від тваринного. Культура трактувалася як друге народження людини: «Якщо б людина все брала з самої себе та розвивала це без зв’язку з зовнішніми предметами, то, дійсно, була б можлива історія людини, але не людей, не всього роду людського. Однак наш специфічний характер полягає саме в тому, що народжені майже без інстинктів, ми лише шляхом вправ протягом всього життя виховуємося до рівня людськості…Ми можемо, якщо побажаємо, дати цьому другому народженню людини, що проходить крізь все її життя, назву, що пов’язана або з обробкою землі – «культура», або образом світла – «просвіта» »

Осмислення культури можливе також з позицій соціологічного підходу.В такому варіанті розуміння культури орієнтує на те, що в суспільстві є певні культуротворчі можливості, що виявляються в спрямуванні життя в організаційному, а не хаотичному напрямі. Культурні цінності створюються суспільством та спрямовують його розвиток. Поняття «культура» з соціологічної точки зору характеризує образ життя суспільства в цілому.

Отже, осмислення культури здійснюється в процесі співставлення її з людиною, природою, історією, соціумом. Так, В.М.Межуєв визначає: «Світ культури – це світ самої людини». На думку Е.С.Маркаряна. культура – «позабіологічно створений засіб спілкування». В.С.Стьопін наголошує, що «культура – це геном соціального життя. Щоб виник новий тип суспільства, має виникнути нова культурна матриця. Подібно до того, як геном визначає, яким буде організм, так тип культури визначає, як буде відтворюватися діяльність людини». Різні точки зору стосовно культури представляють її як вияв людської природи, творчих сил людини, історично визначений рівень розвитку суспільства, способи організації життя та діяльності людей.

У сучасних визначеннях поняття культури виокремлюють такі аспекти. По-перше, культуру визначають як сферу свободної самореалізації творчих можливостей особистості. Йдеться про науку, мистецтво, освіту. Водночас, і виробнича, техніко-технологічна діяльність – якщо стосується створення принципово нового, пов’язана з творчістю.

Культура як сфера свободної самореалізації людини надає можливість вільно розвиватися в інтелектуальному та духовному сенсі, реалізовувати власні ідеї, проекти, творчі задуми. Водночас, культура не є чимось зовнішнім стосовно людини. Вона вплетена в життя та людську душу. Можна сказати, що в культурі людина виявляє власну універсальність, долає свою відокремленість від інших людей та від світу. В системі культури людина представляє свої необмежені пізнавальні та творчі можливості.

Сфера культури важлива, однак не єдина сфера буття людини. Отже, не все в людському бутті можна віднести до сфери культури.
Якщо культуру пов’язують з людською свободою, то існують і інші сфери буття людини, де панує необхідність. Зокрема, коли людина народжується, росте, дорослішає, вона підкоряється тим природним та соціальним законам, які управляють її життям. Їх вона свободно не обирала, вони вже існували, і людина з цим рахується.

Філософське розуміння свободи як феномену культури не збігається з уявленням свободи як взагалі будь-яких дій за бажанням людини. Коли йдеться про свободу як умову та вияв культури, мають на увазі не такі дії людини, що породжують в соціумі хаос та анархію, з яких, до речі, і виростає тоталітаризм. С.Франк зауважував, що «свобода є не негативне, а позитивне начало. Свобода, що заперечує владу, авторитет, ієрархію, служіння, веде через анархію до деспотизму, тобто до самозаперечення, і навпаки…жага дійсного самовизначення може бути задоволена лише через внутрішню дисципліну духу, поваги до надособистісних цінностей та початків».
Саме така – внутрішня свобода передбачає вибір та відповідальність за нього. Людське життя складне та суперечливе. Тому людина постійно стикається з ситуаціями, в яких потрібний вибір – між добром та злом. Саме тому свобода потребує само визначеності, духовної висоти особистості. Однак пошук правильного вибору ускладнюється тим, що досить часто виникають нестандартні ситуації, в яких невідомий та незрозумілий самий спектр можливих відповідей на питання – як вчинити правильно? В роздумах, в пошуку та творенні відповідей, форм поведінки виявляється екзистенціальна свобода людини. В цьому сенсі М.Бердяєв наголошував: «Свобода є самовизначення зсередини, з глибини, і протилежна будь-якому визначенню ззовні, яке є необхідність».

Культура як сфера свободної творчості дозволяє людині піднятися над утилітарністю. Таке означає, що важливим в культурному сенсі є розвиток творчих талантів людини, вияв намірів її душі, самореалізація, а не практичний результат діяльності. Дійсно, часто-густо витвори мистецтва не мають очевидної практичної цінності. Однак в культурному сенсі вони є унікальними цінностями. Феномени світу культури як форми розвитку людської духовності підносять людину, роблять її шляхетною, пробуджують почуття прекрасного. Отже, культура творить життя людини як власне людське, оскільки пізнання та творчість сприймаються як вищі цінності щодо утилітарно-прагматичних цілей.

Другий аспект визначення поняття культури виявляється в її розумінні як ціннісного відношення до реальності.Культура створює та визначає цінності суспільства, його ідеали, зокрема моральні та естетичні. В культурі ідеали суспільства набувають світоглядної спрямованості.

Як сукупність уявлень про ідеали та цінності культура охоплює різноманітні сфери суспільного життя. Водночас культурні цінності як моральні та світоглядні орієнтації виконують регулюючу роль в житті людини та соціуму.

Світоглядно-регулюючу роль виконують ідеали культури. Ідеал - це уявлення про довершеність, про те, якими мають бути люди, їх взаємини, суспільний устрій тощо. Ідеал та дійсність, як правило не збігаються. Дійсність є різноманітнішою за ідеал, а ідеал через занадту довершеність не можливий в дійсності. Однак ідеал виконує роль орієнтира, «еталону», визначаючи те, чого людина може прагнути.

Історично ідеали та цінності мають релігійне походження. Наприклад, европейська культура ґрунтується на моральних ідеалах, що сформувалися під впливом християнства. Таке стосується і естетичного ідеалу – уявлення про «божественну». «неземну» красу, яку оспівували поети та намагалися відтворити художники.

Видатний філософ та соціолог М.Вебер (1864-1920) в роботі «Протестантська етика та дух капіталізму» показав, що зміни етичних цінностей стимулюють соціальний розвиток. За міркуваннями М.Вебера виникнення капіталізму в ХУI - ХУII ст. сприяв переворот в християнській етиці, здійснений протестантизмом. З його позицій професійна майстерність розглядалася як цінність та шлях до спасіння душі. Наполеглива праця розглядалася як шлях накопичення багатства, тому вимагала майже аскетичного способу життя. Так зародився «моральний дух» капіталізму, який, за М.Вебером, ґрунтувався не на жадібності, а на наполегливій праці та підприємливості. М.Вебер наголошував раціональність, продуманий розрахунок капіталістичного ринкового господарства. Вважав, що йому не притаманні показна розкіш, захоплення владою. Навпаки цінності протестантизму орієнтували на певну аскетичність, стриманість характеру та скромність.
Ідеали та цінності світської культури мають нерелігійний характер.Однак залишається момент віри людини в правильність певних ідеалів та цінностей. Без цього вони не здатні спонукати людину до дій. Сучасна культура характеризується багатоманіттям ідеалів та цінностей. Зокрема вони відрізняються в масовій та концептуальній культурі.

Водночас в сучасній культурі зберігають важливе значення феномени класичної культури – образи моральності, добра та заперечення аморальності та зла. Зокрема класичне мистецтво зберігає свій істотний вплив на особистість, її становлення та розвиток, сприйняття взірців людяності.

Культура народу завжди пронизана національними традиціями. Історія української культури свідчить про її глибинну народність. Думи, пісні, танці, декоративно-прикладне мистецтво виявляють особливу чарівність культури нашого народу. Своєрідності та високому рівню культури в Україні сприяли давня традиція книгописання, орієнтованість на провідні культурні центри Європи, східнослов’янська християнська культура, вплив Острозької та Києво-Могилянської академій. Творчість Григорія Сковороди, Феофана Прокоповича, Тараса Шевченка, Івана Франка, Лесі Українки та багатьох інших мислителів та митців визначали глибоко гуманістичний характер української культури, її орієнтованість на людину, її самопізнання, свободу. Боротьба за свободу та незалежність виховала в українців волелюбність. Історичний приклад Запорізької Січі у втіленні свободи та демократичного устрою життя надихав наступні покоління українців та інші народи.

Складні процеси історії України стали основою того, що багато талановитих людей жили та творили в інших державах – Росії, Польщі, Канаді тощо. Деструктивний вплив на українську культуру здійснив тоталітарний режим, що знищив багатьох видатних українців. Були розстріляні Л.Курбас, М.Куліш, М.Яворський, Г.Хоткевич та багато інших видатних творців. Серед них – Валеріан Підмогильний, талановитий письменник, якого називали українським Мопасаном. Трагічною була доля українських «шестидесятників» – В.Стуса, В.Марченка, О.Тихого, Ю.Литвина, що загинули в ув’язненні.

Однак творчі сили української культури виявилися дуже потужними. Вона відновлюється та розвивається, даруючи глибокі твори в галузі мистецтва, представляючи видатні досягнення науки. Художня проза О. Гончара, П. Загребельного, Ю. Збанацького, поезії І. Драча, Л. Костенко, В. Симоненка, роботи таких художників, як О. Шовкуненко, Т. Яблонська, М. Дерегус, В. Касьян, майстри оперної сцени — А. Солов'яненко, Д. Гнатюк, Б. Руденко, Є. Мірошниченко, фільми С.Параджанова, Ю.Іллєнка, І.Миколайчука, Л.Бикова та багатьох інших митців представляють багатогранну українську культуру в нашій країні та далеко за її межами. Українська культура другої половини ХХ – початку ХХI ст. розвінчала міф про неї, як виключно селянську, який сформувався в зв’язку зі знищенням в умовах тоталітаризму значної частини української інтелігенції. Елітарна та концептуальна культура також виростають на українському ґрунті.

Окрім національно-особливого в культурі обґрунтовані й універсальні – загальнолюдські цінності. Вони виявляються в повазі до життя та гідності людини, розумінні обов’язку, честі, справедливості, совісті, в вимозі захищати жінок, дітей, літніх людей, бути милосердним, оберігати власну родину та батьківщину.

Людство усвідомлює важливість та особливу роль універсальних цінностей у взаєминах світової спільноти. Тому універсальні цінності визнаються міжнародними документами, починаючи з Декларації прав людини, що прийнята ООН (1948 р.). Універсальні цінності значною мірою забезпечують цілісність світової системи культури та відіграють важливу роль в збереженні людяності в розв’язанні складних ситуацій сьогодення.

Важливість культури виявляється в тому, що як ціннісне ставлення до реальності, культура здатна представити світ як витончену складність. Вона протилежна примітивності. Так, видатні мислителі середніх віків удостоювались титулу «доктор субтіліс», що означало «витончений доктор». Так хотіли підкреслити визнання до витонченої думки, до її краси. Зокрема математикам зрозуміле поняття краси математичної теорії. В цьому сенсі культурі притаманний естетичний аспект. Однак йдеться не лише про красиві предмети, природу, про красивих людей. Є краса мислення, пізнання, інтелекту. Саме таке Аристотель називав «розумною красою». Вона відрізняється простотою особливого ґатунку та є виразом внутрішньої складності. Саме про таку простоту кажуть: «геніально просто». Отже, простота культури не те саме, що примітивність. Вона ближча до поняття гармонії.

Нарешті, третій аспектпоняття культури розкриває її як штучний світ людського буття – на відміну від природи, як створений розумом та практиками людини. Культура та природа в такому розумінні протиставляються. Якщо природа існувала до людини, буде існувати і після неї, то культура існує лише разом з людиною, нею створена. Водночас людина не може постати та існувати поза культурою. В цьому сенсі культуру називають «другою природою».

Друга половина ХХ ст. – початок ХХI ст. означені розумінням того, що далі вже не можна розглядати культуру та природу як самостійні сутності, як лише протилежності. Взаємопроникнення природи та культури, потужний вплив антропогенної діяльності на природу потребували нового розуміння природного та штучного. Йдеться про те, що природний світ настільки широко охоплений техногенною діяльністю людини, що природу, зокрема біосферу та людство, розглядають як єдину систему. Таке означає, що майбутнє біосфери, її збереження від руйнування залежить від людини та її перспектив. Відповідно, залежить від культури. Оскільки саме вона визначає ціннісні, зокрема етичні настанови ставлення людини до біосфери. Вони обґрунтовані екологічною етикою та біоетикою.