Поняття і види джерел міжнародного права.

Норми міжнародного права завжди існують у якій-небудь формі, зафіксовані в вигляді визначеного правового джерела. Джерелом міжнародного права прийнято вважати форму вираження міжнародно-правової норми. Міжнародно-правові нормативні документи не містять вичерпного переліку джерел. Але деякі вчені розглядають у якості такого ст. 38 Статуту Міжнародного Суду ООН, яка проголошує:

“Суд, який зобов’язаний вирішувати передані йому справи на підставі міжнародного права, застосовує:

· міжнародні конвенції, як загальні, так і спеціальні, які встановлюють правила, визнані державами, що сперечаються;

· міжнародний звичай, як доказ всезагальної практики, визнаної в якості правової норми;

· загальні принципи права, визнані цивілізованими націями;

· із застереженням, вказаним в ст. 59, судові рішення і доктрини найбільш кваліфікованих спеціалістів з публічного права різних націй, в якості допоміжного засобу для визначення правових норм.

Проте, слід визнати, що джерела сформульовані досить туманно, тому необхідно їх більш чітко класифікувати. Усі джерела міжнародного права розділяються на дві основні групи: основні і допоміжні.

У першу групу ввійшли міжнародний договір і міжнародний звичай.

До другої відносяться рішення міжнародних організацій, внутрішньодержавне законодавство, судові рішення, доктрини вчених в галузі міжнародного права.

Міжнародний договір –цеугода між суб'єктами МПП щодо встановлення, чи зміни припинення їхніх взаємних прав і обов'язків.

Міжнародні договори поділяються на загальні та спеціальні

Загальними міжнародними договорами (конвенціями) є договори, в яких беруть участь або можуть брати участь всі держави, а в їх тексті містяться норми, обов’язкові для всього міжнародного співтовариства, тобто норми загального міжнародного права. До спеціальних відносяться договори з обмеженим числом учасників, для яких обов’язкові положення цих договорів.

Міжнародний звичай - сформоване в міжнародній практиці правило поведінки, за яким суб'єкти МПП визнають (по більшій частині мовчазно) юридично обов'язковий характер. Статут Міжнародного Суду ООН (пп. “b” п.1 ст.38) визначив звичай як доказ “загальної практики, прийнятої як правову норму”.

Кваліфікація правила поведінки в якості звичаю є складним питанням. На відміну від договірних норм, звичай не оформляється яким-небудь єдиним актом в письмовому вигляді. Тому для встановлення існування звичаю використовуються допоміжні засоби: загальноприйнята практика, судові рішення і доктрини, рішення міжнародних організацій та односторонні акти і дії держав.

Допоміжним засобом для визначення існування звичаю є односторонні дії і акти держав, як доказ визнання того чи іншого правила поведінки в якості звичаю. До таких односторонніх дій і актів відносяться внутрішні законодавчі і інші нормативні акти. При формуванні звичаєвих норм основну роль відіграє в даний час протест. Якщо немає протесту на виникле правило поведінки, значить держава згодна з ним і воно переходить у розряд звичайної міжнародно-правової норми.

У сучасному МПП існує два види звичаєвих норм. Перший, традиційний являє собою сформоване в практиці неписане правило, за яким визнається юридична чинність. При цьому практика повинна бути досить визначеною, однаковою і тривалою, щоб з неї можна було вивести загальне правило.

Другий, новий, вид звичаєвої норми являє собою норми, створювані не тривалою практикою, а визнанням в якості таких правил, що містяться в декількох чи навіть в одному акті. Дані норми спочатку формулюються або в договорах, або в резолюціях міжнародних організацій і конференцій, а надалі за ними визнається статус норм загального міжнародного права. Загальним міжнародним правом називають сукупність звичаєвих норм обох видів.

Не дивлячись на інтенсивний процес кодифікації міжнародного права, значення звичаю в міжнародному житті зберігається. Про зростання ролі загального міжнародного права говорить той факт, що Міжнародний Суд ООН в останні роки майже у всіх рішеннях спирається переважно на звичайне право. Більш того, він дає звичайним нормам чіткі юридичні формулювання.

Рішення міжнародних організацій.Форми участі міжнародних організацій у правотворчому процесі дуже різноманітні. У процесі роботи міжнародних організацій відбувається процес узгодження воль держав, з'ясування потреб і можливостей щодо створення нових норм, у тому числі і шляхом укладення багатосторонніх договорів.

Резолюції (рішення) міжнародних організацій поділяються на юридично обов'язкові і рекомендаційні. Ряд спеціалізованих установ приймають акти, що встановлюють обов'язкові для держав норми в сферах, що входять у компетенцію даної міжнародної організації (наприклад, санітарні регламенти ВООЗ, акти Всесвітнього поштового союзу).

Рекомендаційні резолюції, хоч і не є юридично обов’язковими, проте найчастіше перетворюються в звичаєві або договірні норми (наприклад, резолюції ГА ООН зіграли провідну роль у створенні комплексу договорів по правах людини).

До судових рішень, які є допоміжним джерелом міжнародного права, відносяться рішення Міжнародного Суду ООН, інших міжнародних судових і арбітражних органів.Судові рішення мають важливе значення насамперед через вище згадану конкретизацію звичаєвих норм. Крім того, його рішення самі можуть бути первісним кроком на шляху створення звичаєвих міжнародних норм, оскільки в них формулюються чи уточнюються важливі правила, що регулюють міжнародні відносини.

Кодификація - це процес систематизації діючих норм з метою усунення протиріч (колізій), заповнення пробілів та заміни застарілих норм новими. Кодифікаціяміжнародного права має своїм завданням більш точне формулювання і систематизацію міжнародно-правових норм в тих сферах, в яких існують широка державна практика, прецеденти та доктрини.

Підготовку проектів конвенцій з тих питань, які ще не регулюються міжнародним правом або по котрим право ще недостатньо розвинене в практиці держав, називають прогресивним розвитком міжнародного права.

Кодифікація може бути офіційною і неофіційною. Офіційна кодификація здійснюється у формі договорів. Вона почалася в другій половині минулого століття і цілком була спочатку присвячена законам і праву війни. Важливу роль у кодифікаційному процесі зіграли Гаазькі мирні конференції (1899 і 1907 р.), Ліга Націй. Однак реальні досягнення на цьому шляху були отримані тільки зі створенням ООН, що започаткувала механізм для кодификації міжнародного права. Центральне місце в ньому займає Комісія міжнародного права, що складається з 34 членів, що обираються ГА на 5-річний термін. На базі проектів Комісії були прийняті дві конвенції по праву договорів, конвенції по дипломатичному і консульському праву, чотири конвенції 1958 р. по морському праву і т.д. Кодифікаційною роботою займаються також інші структурні підрозділи ООН (наприклад, Комісія з прав людини).

Неофіційна кодификація здійснюється громадськими організаціями у відповідних галузях і вченими-правознавцями в приватному порядку.