Ознаки і зміст основних принципів міжнародного права

Ознаками основних принципів міжнародного права є те, що вони:

1. Є основоположними міжнародно-правовими нормами, тобто за їх допомогою закріплюються основи (засади) сучасного стану міжнародно-правового регулювання, що здійснюється міжнародним правом.

2. Є загальновизнаними у світі. Це знаходить своє підтвердження як у факті їх закріплення, так і у практиці міжнародного співіснування.

3. Є загальнообов’язковими. Ця ознака бере свій початок від загальнообов’язковості Статуту ООН, яким і було вперше закріплено ОПМП.

4. Мають вищу юридичну силу порівняно з іншими нормами міжнародного права.

5. Є універсальними як за суб’єктами, так і за галузями правового регулювання міжнародних відносин.

6. Є стабільними – (порівняно з іншими нормами міжнародного права). Вони можуть тільки доповнюватися і деталізуватися.

7. Програмують розвиток міжнародного права, тобто визначають головні напрямки його розвитку.

8. Принцип міжнародного права – це, як правило, імперативна норма міжнародного права (jus cogens), що має обов’язковий характер для всіх суб’єктів, тобто відхилення від них ні індивідуальне, ні за згодою суб’єктів міжнародного права неприпустиме. Винятком є принципи непорушності державних кордонів (оскільки останні можуть змінюватися відповідно до міжнародного права, мирним шляхом і за домовленістю), самовизначення народів (в міжнародному праві він не конкретизований, не визначено навіть поняття “народ”).

Види основних принципів міжнародного права:

універсальні і регіональні (три останніх);

1) принципи, що стосуються підтримання міжнародного миру і безпеки;

2) принципи, пов’язані з міжнародним співробітництвом держав.

Розглянемо зміст основних принципів міжнародного публічного права.

Принцип незастосування сили і погрози силою. У міжнародному житті через відсутність наддержавної влади сила знаходиться в розпорядженні самих суб'єктів. У таких умовах необхідним є установлення правових рамок застосування сили. Статут ООН передбачає можливість застосування сили чи погрози силою тільки в двох випадках.

- за рішенням Ради Безпеки ООН у випадку загрози миру, будь-якого порушення миру чи акту агресії (гл. VII).

- у порядку здійснення права на самооборону у випадку збройного нападу доти, поки Рада Безпеки не вживе необхідних заходів для підтримки міжнародного миру і безпеки (ст.51).

У рамках ООН неодноразово приймалися документи, що розкривали зміст даного принципу. Особливої уваги заслуговує Декларація про посилення ефективності принципу відмови від погрози силою чи її застосування в міжнародних відносинах 1987 р.

Розкриття змісту принципу незастосування сили тісно пов’язане з визначенням агресії. Відповідно до прийнятого ГА ООН у 1974 р. Визначенню агресії, вона являє собою застосування збройної сили державою проти суверенітету, територіальної недоторканності чи політичної незалежності іншої держави. Використання інших, крім збройних засобів (економічних, політичних) може бути кваліфіковане як застосування сили, якщо за своїм впливом і результатам вони подібні до військових заходів.

У нормативний зміст принципу незастосування сили в такий спосіб відповідно до Визначення включається заборона:

ü вторгнення чи нападу збройних сил держави на територію іншої держави або на її збройні сили;

ü військової окупації;

ü застосування будь-якої зброї однією державою проти іншої навіть без вторгнення;

ü застосування ЗС однієї держави, що знаходяться за згодою з країною перебування на її території, у порушення умов, передбачених угодою;

ü продовження перебування ЗС на території іноземної держави після припинення дії угоди про їхнє перебування;

ü дій держав, що дозволяють, щоб надана їм у розпорядження іншій державі територія використовувалася останньою для здійснення актів агресії проти третьої держави;

ü засилання або підтримка збройних банд, груп, а також регулярних сил чи найманців на територію іншої держави з метою застосування проти неї збройної сили.

ü Порушенням принципу незастосування сили варто також вважати насильницькі дії у відношенні міжнародних демаркаційних ліній, ліній перемир'я, блокаду портів чи берегів держави, будь-які насильницькі дії, що перешкоджають народам здійснювати законне право на самовизначення.

У Визначенні агресії підкреслюється, що ніякі міркування будь-якого характеру не можуть служити виправданням агресії в тому числі і т.зв. “превентивна оборона”.

На підставі цього принципу ГА ООН засудила введення радянських військ в Афганістан у 1979 р., американське вторгнення в Камбоджу в 1970 р., у Гренаду і Лівію в 1983 р., у Панаму в 1989 р.

Принцип мирного вирішення спорів. Даний принцип став загальновизнаним і загальнообов’язковим з прийняттям Статуту ООН, хоча спроби його нормативного закріплення у міжнародно-правових актах мали місце і раніше.

Відповідно до Статуту ООН (п. 3, ст. 2), а також Декларації про принципи міжнародного права 1970 р., “кожна держава вирішує свої міжнародні спори з іншими державами мирними засобами таким чином, щоб не піддавати загрозі міжнародний мир і безпеку”. З цього випливає, що головною вимогою цього принципу є застосування тільки мирних засобів вирішення спорів, якими є: переговори, посередництво, примирення, арбітраж, судовий розгляд, звернення до регіональних органів. Вибір конкретних засобів залежить від волі сторін, що перебувають у спорі.

Принцип суверенної рівності. Це двоєдиний принцип, яких складається з двох нормативно-правових начал: поваги суверенітету всіх держав та їх рівноправності у міжнародних відносинах.

Суверенна рівність, що випливає з визначення par in parem non habet potestatem (рівний над рівним влади не має), у даний час є основою міждержавних відносин, що знайшло відображення в п.1 ст.2 Статуту ООН: “Організація заснована на принципі суверенної рівності всіх її членів”.

Відповідно до Декларації 1970 р. поняття суверенної рівності включає в собе наступні елементи:

1) держави юридично рівні - це означає, що всі норми міжнародного права застосовуються до всіх держав однаково, не дивлячись на різні політичні, економічні і їхні інші особливості;

2) кожна держава користається правами, що властиві повному суверенітету:

ü право на територіальну цілісність,

ü право вільно обирати та розвивати свої політичні, економічні, соціальні і культурні системи,

ü право здійснювати в межах власної території законодавчу, виконавчу і судову владу без якого-небудь утручання з боку інших держав,

ü право самостійно проводити свою зовнішню політику, визначаючи на власний розсуд і з дотриманням норм міжнародного права свої відносини з іншими державами та міжнародними організаціями (в тому числі право на нейтралітет).

3) кожна держава зобов'язана поважати правосуб'єктність інших держав;

Незважаючи на те, що формально правовий статус усіх держав однаковий, надалі зберігається їх фактична нерівність, у результаті якого великі держави мають більше механізмів впливу на міжнародні процеси.

Принцип невтручання у внутрішні справи. Для розуміння сутності цього принципу важливе розкриття визначення, як це зафіксовано в п.7 ст.2 Статуту ООН. Ця Тим часом, утручанням вважаються будь-які заходи держав чи міжнародних організацій, за допомогою яких останні намагаються перешкоджати суб'єкту міжнародного права вирішувати справи, що є його внутрішньою компетенцією, за винятком застосування примусових заходів у випадках загрози миру, порушення миру чи акту агресії. Дефініція “внутрішня компетенція держави” є відносною і чіткого визначення її меж немає. Разом з цим держава не може довільно відносити до своєї компетенції будь-які питання.

Втручання може бути прямим чи непрямим. Пряме втручання означає неприкритий примус (військовий, економічний, політичний й ін.) задля вирішення деяких чи всіх питань, пов'язаних із внутрішньою компетенцією держави. Непряме втручання - це подібного роду військові, економічні й інші заходи, що здійснюються не самою державою, а особами чи організаціями, що знаходяться під її контролем.

Часто держави добровільно переносять певні питання з внутрішньої компетенції до сфери міжнародно-правового регулювання, наділяючи при цьому відповідною правоздатністю міжнародні організації (наприклад, статус особи, боротьба зі злочинністю та ін.).

З іншого боку, визначення внутрішньої компетенції держави не може носити абсолютний характер. Можливі випадки, коло певні відносини, хоча й розвиваються в межах території держави, проте можуть бути визнані міжнародним співтовариством такими, що перестали були внутрішньою справою відповідної держави. Так, Рада Безпеки ООН може розцінити внутрішні події в державі як такі, що являють загрозу міжнародному миру і безпеці, а отже, не можуть більше вважатися внутрішньою справою держави.

Критерієм визначення внутрішньої компетенції держави є норми міжнародного права і практика.

Принцип рівноправності і самовизначення народів. Зміст даного принципу полягає в юридичній рівності народів, а також у тому, що кожен народ має право самостійно розпоряджатися власною долею. Відповідно до Декларації 1970 р. формами здійснення народом права на самовизначення є:

§ створення власної держави;

§ вільне приєднання до незалежної держави чи об'єднання з нею;

§ встановлення будь-якого іншого політичного статусу, вільно визначеного народом.

Цей принцип мислився в нерозривному зв'язку із широкими процесами деколонізації в другій половині ХХ сторіччя. Застосування його сьогодні, коли процеси деколонізації вже по-суті завершилися, є доволі проблематичним: по-перше, в міжнародному праві немає визначення поняття “народ”; по-друге, стримуючим фактором тут виступає принцип територіальної цілісності держав; по-третє, підтримка сепаратистських рухів сьогодні не є поширеною практикою у міжнародних відносинах, адже значна кількість держав мають власні внутрішні проблеми (баски в Іспанії, північно ірландці в Великобританії, чеченці в РФ, курди в Туреччині, Іраку, Ірані і т. д.) і такі їх дії могли б спровокувати адекватну відповідь щодо них самих.

А взагалі співвідношення вимог самовизначення і цілісності держави є однією з найскладніших проблем сучасного міжнародного права. Однак як імператив залишаються дві вимоги до вже створених держав:

* кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких насильницьких дій, що позбавляють народи їхнього права на самовизначення;

* кожна держава зобов'язана утримуватися від будь-яких дій, спрямованих на часткове чи повне порушення територіальної цілісності і єдності будь-якої держави.

Принцип співробітництва. Був сформульований вперше в Декларації 1970 р. Він ставить за обов'язок державам співробітничати між собою незалежно від відмінностей їх політичних, економічних і соціальних систем у наступних напрямках:

§ підтримка миру і безпеки;

§ загальна повага прав людини;

§ здійснення міжнародних відносин в економічній, соціальній, культурній, технічній і торговій сферах відповідно до принципів суверенної рівності і невтручання;

§ співробітництво з ООН і вживання заходів, передбачених її Статутом;

§ сприяння економічному розвитку в усьому світі, особливо в країнах, що розвиваються.

Принцип має характер ідеї, тому що неможливо зобов'язати держави співробітничати.

Принцип сумлінного виконання міжнародних зобов'язань. Даний принцип утверджувався разом з міжнародним правом і саме в ньому закладено джерело юридичної чинності МПП, оскільки єдиним способом створення юридично обов'язкових норм для суверенних держав є їхня згода на це.

У Декларації 1970 р. міститься ієрархія міжнародних зобов'язань:

§ зобов'язання за Статутом ООН;

§ зобов'язання, що випливають із загальновизнаних принципів і норм МПП;

§ зобов'язання по договорах, укладених згідно з цими принципами і нормам.

Здійснення своїх суверенних прав, включаючи право установлювати свої закони й адміністративні правила, держави повинні узгоджувати зі своїми міжнародними зобов'язаннями. Держави не можуть посилатися на положення свого внутрішнього права з метою виправдання невиконання ними міжнародного договору.

Принцип територіальної цілісності і недоторканності. Цей принцип був виділений у якості самостійного Заключним актом НБСЄ 1975 р., а як складова принципу незастосування сили чи погрози силою згаданий у Статуті ООН.

Цілісність державної території означає заборону насильницького розчленування території держави або відторгнення і захоплення частини її території. Недоторканність державної території означає, що держави зобов'язані утримуватися від будь-якого збройного чи не збройного посягання на територію іноземної держави. Положення про територіальну цілісність включає зобов’язання не допускати найбільш грубих порушень: анексії, окупації, розчленування території держави чи народу; положення ж про територіальну недоторканність зобов’язує держави утримуватися від будь-яких, в т.ч. і непрямих, посягань на територію і кордони інших держав.

Поняття цілісності і недоторканності державної території тісно пов’язані між собою. Порушення цілісності державної території, яке зазвичай виражається в розчленуванні цієї території і відторгненні її частини, одночасно може бути і порушенням недоторканності цієї території. Разом з тим вищезгадані поняття не є синонімами. Так посягання (збройне чи не збройне) на іноземну територію не обов’язково веде до розчленування чи захоплення цієї території. Наприклад, таке порушення територіальної недоторканності держав, як польоти іноземних літаків в повітряному просторі інших держав без дозволу останніх, не є порушенням територіальної цілісності. І навпаки, посягання на цілісність державної території може бути здійснено і без формального порушення недоторканності її кордонів у вузькому смислі цього слова, а являтися наслідком підтримки сепаратистів.

Таким чином, цілісність державної території і її недоторканність хоч і співпадають в деякій частині, проте не є абсолютно тотожними поняттями. Але оскільки ці поняття в значній мірі взаємопов’язані, то, очевидно, можна, розглядати їх як дві сторони (елементи) одного і того ж принципу - принципу цілісності і недоторканності державної території.

Принцип цілісності і недоторканності державної території включає в себе:

зобов’язання:

ü не здійснювати нападу, вторгнення в межі території інших країн, окупації чужих територій;

ü не здійснювати насильницького розчленування будь-якої держави;

ü не визнавати територіальних змін, що стали результатом застосування сили і погрози нею і вчинених на порушення Статуту ООН;

ü не допускати порушення ззовні національної єдності країни;

ü не інспірувати і не заохочувати сепаратистських рухів з метою штучного поділу території всупереч державним і національним інтересам;

ü не використовувати свою територію таким чином, щоб цим завдавалася шкода території інших держав.

заборони щодо:

ü розміщення збройних сил одної держави на території іншої всупереч вимозі уряду і народу країни перебування вивести війська;

ü насильницьких посягань на природні ресурси інших країн;

ü надання своєї території іншій державі з метою використання її для порушення територіальної недоторканності третьої держави;

ü будь-яких, навіть непрямих, порушень державних кордонів;

ü засилання озброєних банд чи найманців для ведення воєнних дій проти населення інших країн;

ü всіх видів підривної діяльності проти території і населення інших держав;

ü застосування сили чи погрози силою з метою примушення держави до відмови від частини своєї території.

Всі названі обов'язки в сукупності складають основний зміст принципу територіальної цілісності і недоторканності, а кожне порушення зокрема - самостійний вид посягання на даний принцип. Крім цього, наведений перелік не є вичерпним і в майбутньому може бути доповнений.

Своє нормативне закріплення принцип територіальної цілісності і недоторканності держав знайшов як в міжнародно-правових документах (Статуті ООН, статутах регіональних організацій, Декларації про принципи міжнародного права 1970 року, Заключному акті наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975 року, рішеннях конференцій, в двосторонніх і багатосторонніх договорах і деклараціях), так і в національному законодавстві держав. В Україні даний принцип знайшов своє відображення в ст.2 Конституції: "Територія України в межах існуючого кордону є цілісною і недоторканною".

Недоторканність кордону включає в себе два складових елементи:

1) недоторканність самої лінії кордону на місцевості, позначеної прикордонними (покордонними) знаками;

2) заборону перетинання лінії кордону без дозволу компетентних органів чи поза встановленими правилами.

Принцип непорушності кордонів. Непорушність кордонів є порівняно новим принципом сучасного міжнародного права і однією з найважливіших гарантій європейської безпеки. Проте сьогодні непорушність кордонів не є універсальним принципом, а має більше регіональний характер, оскільки зафіксований у регіональному документі - Заключному акті НБСЄ 1975 р.

Суть принципу непорушності державних кордонів зводиться до:

§ визнання існуючих кордонів;

§ стабільності кордонів і в основі своїй їх незмінюваності;

§ відмови від будь-яких (в будь-якій формі і під будь-яким приводом) посягань на ці кордони, а саме: насильницьких і ненасильницьких; прямих і непрямих; військових і невійськових; невизнання кордонів; висунення будь-яких територіальних домагань (вимог і претензій) на даний момент чи в майбутньому; розпалювання прикордонних конфліктів і вчинення прикордонних провокацій; підтримка посягань однієї держави на кордони іншої; пропаганда ідей перегляду кордонів; вчинення дій, спрямованих на підрив міжнародних договорів, що визначають кордони; інші посягання.

Відмінною ознакою, що відрізняє принцип непорушності кордонів від принципу територіальної цілісності і недоторканності, а також принципу недоторканності кордонів, є його зміст. Крім цього кожний з них має свою цілеспрямованість: непорушність - визнання існуючих кордонів і відмова від будь-яких територіальних домагань; цілісність і недоторканність - заборона насильницького захоплення іноземної території, насильницької зміни приналежності іноземної території чи будь-якого насильницького її використання, чи нанесення шкоди цій території.

Принцип поваги прав людини. У розвиток даного принципу прийнята велика кількість міжнародних документів, серед яких виділяються Статут ООН; Загальна декларація прав людини 1948 р.; два пакти про права людини 1966 р. (про громадянські і політичні права, і про економічні, соціальні і культурні права); конвенції про попередження злочину геноциду і покарання за нього (1948 р.), про ліквідацію усіх форм расової дискримінації (1966 р.), про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок (1979 р.), про права дитини (1989 р.) і т.д.

Аналіз міжнародних актів дозволяє виділити основні положення принципу поваги прав людини:

* визнання гідності, властивої всім людям, а також їх рівних і невід'ємних прав є основою свободи, справедливості і всезагального миру;

* кожна держава зобов'язана сприяти шляхом спільних і самостійних дій загальній повазі прав людини відповідно до Статуту ООН;

* держава зобов'язана поважати і забезпечувати всім особам, що знаходяться в її юрисдикції, права і свободи незалежно від статі, раси, мови, релігії;

* держава зобов'язана вживати законодавчих й інших заходів, необхідних для забезпечення міжнародно-визнаних прав людини;

* держава зобов'язана забезпечити право людини знати свої права і діяти відповідно до них;

* держава зобов'язана гарантувати будь-якій особі, права якої порушені, ефективні засоби правового захисту;

* кожна людина несе обов'язки щодо інших людей і того суспільства і держави, до яких вона належить.