Перехід від класичного до сучасного міжнародного права

Бурхливе друге десятиліття XX століття принесло колосальні зміни в практику міжнародного спілкування, а разом з ними - і удосконалення міжнародного права. Змінилося співвідношення сил у світі, зникли найбільші імперії, а перша в історії людства світова війна забрала життя 10 млн. чоловік. Необхідний був новий світовий правопорядок, якому були б притаманні нові механізми недопущення загальнолюдських катастроф.

Реалізацією післявоєнних прагнень народів до створення справедливого, заснованого на праві світового порядку стало створення першої загальної політичної організації - Ліги Націй. У преамбулі її Статуту говорилося: “...для розвитку співробітництва між народами і для гарантії їхнього миру і безпеки важливо прийняти деякі зобов'язання не вдаватися до війни, строго дотримуватись приписів міжнародного права, визнані відтепер дійсним правилом поведінки урядів...”.

У відповідності зі Статутом у 1922 р. була заснована Постійна палата міжнародного правосуддя - перший постійний міжнародний суд.

Статут Ліги Націй передбачав також деякі гарантії дотримання встановлених міжнародних правил: “Якщо Член Ліги вдається до війни на порушення своїх зобов'язань, то він розглядається як такий, що вчинив акт війни проти всіх інших Членів. Останні зобов'язуються негайно порвати з ним усі торгові чи фінансові відносини... У цьому випадку Рада зобов'язана запропонувати різним зацікавленим Урядам той чисельний склад військової, за допомогою якого Члени Ліги будуть брати участь у збройних силах, призначених для підтримки поваги до зобов'язань Ліги” (ст.16 Статуту).

Період між двома світовими війнами був насичений інтенсивними міжнародними офіційними контактами як у двосторонній, так і в багатосторонній формах. Проте численні конференції, переговори, конвенції, пакти, що укладалися в той час, так і не призвели до створення чіткого обов'язкового характеру міжнародно-правових норм. Продовжувала вестися політика подвійних стандартів. Західні держави, що проголосили прихильність принципам міжнародного права, на ділі проводили курс на умиротворення агресора, що відродився - нацистської Німеччини, сподіваючись на те, що він поверне багнети проти більш небезпечного “комуністичного” Радянського Союзу. СРСР, що виступав за загальне і повне роззброювання, за чітке визначення агресії, сам незабаром після нападу на Польщу і Фінляндію став агресором, а його заклики до відкритої справедливої політики на міжнародній арені були дезавуйовані підписанням секретного протоколу до радянсько-німецького пакту про ненапад і Договору про дружбу і кордони з гітлерівським рейхом.

Важливим кроком в напрямку до сучасного міжнародного права було прийняття в 1928 році Паризького пакту про відмову від війни як зброї національної політики (пакт Бріана-Келлога), яким заборонялася агресія. Однак у тодішніх умовах його правові наслідки були незначні і він залишився декларацією. Характерною рисою тридцятих років стало порушення міжнародно-правового принципу “Договори повинні виконуватися”. Причому в цьому змісті послідовний був не тільки агресор Німеччина, але й інші держави.

Як результат - потрібна була ще одна світова війна, що забрала вже 50 млн. людських життів, щоб світове співтовариство змогло зрозуміти, що в його інтересах є не тільки декларування міжнародно-правових принципів і правил поведінки, але і їх неухильне й обов'язкове виконання. Тенденція до усвідомлення помилок почалося з початком війни, про що свідчили союзницькі конференції 1942-1945 р. Підсумком пошуків виходу з положення, що створилося, стало рішення про створення Організації Об'єднаних Націй, Статут якої був прийнятий 26 червня 1945 р. на конференції в Сан-Франциско. З цього моменту бере початок сучасне міжнародне право.

Така історія міжнародного права. Розвиток сучасного права - проблема, що розкривається при аналізі окремих інститутів даної правової системи.

Предметом науки міжнародного права є дослідження суті і закономірностей розвитку міжнародно-правових норм. Вона заснована на вивченні історії міжнародних відносин і їх правового регулювання. Наука міжнародного права вивчає також джерела, в яких зафіксовані норми міжнародного права. В її завдання входить виявлення причин прийняття тих чи інших норм міжнародного права, їх цільового призначення, особливостей, ефективності дії, характеру взаємов`язку з іншими міжнародними нормами, з внутрідержавним правом.

Вона досліджує також сутність конкретних міжнародно-правових інститутів, взаємозв`язок між ними, тенденції їх розвитку. При цьому норми міжнародного права вивчаються в процесі їх реалізації в зв`язку з конкретними суспільними відносинами. Тому в предмет міжнародно-правової науки входять також міжнародні правовідносини.

Таким чином предмет науки міжнародного права складають такі компоненти:

1) історія міжнародного права;

2) чинне міжнародне право - норми міжнародного права та відносини, що регулюються цими нормами;

3) з‘ясування тенденцій розвитку міжнародно-правової системи, вирішення питань її взаємодії з внутрідержавним правом, вироблення пропозицій щодо розвитку і удосконалення міжнародного права.

Наука МП виникла в кінці ХУІ – на поч. ХУІІ ст. Першими науковими працями, які мають доктринальне значення, є книги італійця Альберіко Джентілі (1552-1608) “Про посольства” і “Про право війни”.

Проте засновником науки МП прийнято вважати голландця Гуго Гроція (1583-1645), який видав в Англії свою роботу “Про право війни і миру” (1625). Саме в цій роботі були вперше викладені всі основні питання МП.

В ХІХ – ХХ століттях виокремилось кілька напрямків в науці МП.

Природно-правовий напрямок зводився до концепції виникнення МП із розуму і природи людини і незалежно від держави.

Позитивно-правовий напрямок пояснював виникнення МП утворенням звичаїв і укладенням договорів.

Синтетичний (гроціанський) напрямок поєднував інші два підходи.

Найвизначнішими представниками науки МП єІ.Блюнчлі, Л. Оппенгейм, Г. Мартенс, Фердрос, Д. Корецький, В. Буткевич та ін.