Функції міжнародного права. Співвідношення міжнародного і внутрішнього права держав.

Функціямиміжнародного права є основні напрями його впливу на відносини, що є предметом міжнародно-правового регулювання. Функції ці доволі різні і залежать від об`єкта міжнародно-правового впливу, а також і від досягнутого рівня міжнародно-правового регулювання тих чи інших сфер відносин.

Основне соціальне призначення міжнародного права полягає в організації міжнародних відносин.

Власне юридичними функціями міжнародного права можна вважати стабілізуючу, регулятивну і охоронну функції.

Стабілізуюча функція полягає в тому, що міжнародно-правові норми покликані організовувати світове співтовариство, встановлювати і зміцнювати певний міжнародний правопорядок, робити міжнародні відносини більш стабільними.

Регулятивна функція полягає у регулюванні міжнародним правом міжнародних відносин, тобто відносин між суб‘єктами міжнародного права. Таке регулювання здійснюється шляхом наділення учасників міжнародних відносин певними правами і обов`язками.

Охоронна функція полягає в забезпечені належної охорони як міжнародних правовідносин загалом, так і учасників цих відносин.

Міжнародне і внутрішньодержавне (національне) право хоч і є самостійними системами права, проте не існують ізольовано одна від іншої. На процес створення міжнародно-правових норм впливає законодавство і правова практика держав (наприклад, акти періоду Великої французької революції). В свою чергу міжнародне право справляє зворотній вплив на національні правові системи.

Є три теорії співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права:

- моністична, що ґрунтується на приматі внутрішньодержавного права;

- моністична, що виходить з примату міжнародного права (вперше цю ідею висловив після першої світової війни відомий австрійський юрист Г. Кельзен);

- дуалістична, що розглядає внутрішньодержавне і міжнародне право як два різні правопорядки.

Проте питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права не може зводитися до констатації якогось узагальненого принципу про вищість чи верховенство однієї системи права над іншою. Насправді обидві системи є дуже різними і відмінними одна від одної. Кожна система виконує свої завдання з притаманними їй механізмом. Реально питання про співвідношення міжнародного і внутрішньодержавного права постає лише тоді, коли певні відносини по-різному регулюються згаданими системами права. При цьому мова йде про те, що учасниками таких відносин виступають фізичні або рідше юридичні особи.

В світі існує три варіанти вирішення питання про співвідношення міжнародного і внутрішнього права держав:

- перевага надається внутрішньому праву (в основному в недемократичних країнах);

- перевага надається нормам міжнародного права;

- вищу юридичну силу мають не всі міжнародно-правові норми, а лише основоположні (основні принципи міжнародного права).

Засади взаємодії міжнародного і внутрішньодержавного права визначаються конституційним правом держави.

В Україні конституційно закріплений другий варіант. Згідно з ст. 9 Конституції України, чинні міжнародні договори, згода на обов‘язковість яких надана Верховною радою України, є частиною національного законодавства України. Укладення міжнародних договорів, які суперечать Конституції України, можливе лише після внесення відповідних змін до Конституції України. Питання про відповідність Конституції України її чинних або тих, що подаються на ратифікацію, міжнародних договорів вирішуються Конституційним Судом України.

Законом “Про міжнародні договори України” від 29 червня 2004 р. встановлено, що якщо міжнародним договором України, який набрав чинності в установленому порядку, встановлено інші правила, ніж ті, що передбачені у відповідному акті законодавства України, то застосовуються правила міжнародного договору. Аналогічні норми передбачені також численними іншими законодавчими актами.

Існує два способи застосування міжнародних договорів у внутрішньому законодавстві держав:

– передбачає безпосереднє застосування норм міжнародного права без створення відповідної норми у внутрішньому законодавстві (в Україні це має місце щодо міжнародних договорів, ратифікованих Верховною Радою);

– реалізація норми міжнародного права здійснюється не безпосередньо, а через прийняття відповідної норми у внутрішньому законодавстві.

Нарешті, держави не можуть посилатися на своє законодавство для виправдання невиконання ними своїх міжнародних зобов’язань.