Класичне міжнародне право.

На рубежі середньовіччя і Нового часу (сер. ХУІІ ст.) відбувається виникнення практики і доктрини міжнародного права. Цьому сприяли історичні умови, що змінилися: реформація церкви і деяка втрата нею колишніх позицій на зовнішній арені; виникнення національних держав; розвиток філософії, політичних вчень, звертання до античної інтелектуальної спадщини, у тому числі до системи римського права.

Зміцнення національної незалежності європейських держав привело до першої загальноєвропейської війни між великими угрупованнями держав – Тридцятилітньої війни (1618-1648 р.), що завершилася підписанням Вестфальського трактату про мир 24 жовтня 1648 р.

Вестфальський мир сформулював ряд принципів і інститутів міжнародного права:

· принцип політичної рівноваги і стабільності границь;

· інститут міжнародно-правового визнання (була визнана незалежність Швейцарії і Нідерландів);

· інститут рівноправності держав на зовнішній арені незалежно від переважаючого в ній віросповідання;

· інститут міжнародно-правових гарантій (у трактаті говорилося, “що укладений мир повинний залишатися в силі і що обидві сторони зобов'язані відстоювати і захищати кожну статтю мирного договору);

· інститут міжнародних рік (свобода плавання по Рейну).

Вестфальський мир став юридичною основою для всіх міжнародних договорів на півтораста років, аж до Великої Французької революції.

Доктрина (концепція) міжнародного права була уперше висунута більш ніж за двадцять років до Вестфальського трактату голландським юристом, богословом і дипломатом цем Гуго Гроцієм (1583-1645 р.), якого справедливо називають “батьком” науки міжнародного права. У своєму творі “Про право війни і миру” (1625 р.) він вперше детально обґрунтував існування «права, яке визначає відносини між народами або їх правителями». На основі сполучення ідей природного права і вивчення діючого позитивного права він сформульовав три основних принципи: суверенності, міжнародного співробітництва і гуманізму. Гроцій вважав, що джерелами природного права є угоди держав, звичаї, а також природа і Бог.

Великий вплив на розвиток міжнародного права зробилаВелика Французька революція. Тогочасні акти (Декларація прав людини і громадянина 1789 р., Конституція 1791 р.) закріпили:

o принцип народного суверенітету. Французька революція проголошувала “невід'ємне право кожної нації - жити ізольовано, якщо їй це подобається, чи з'єднатися з іншими націями, якщо вони того бажають для загального блага;

o обґрунтування таких інститутів міжнародного права, як права людини (через 150 років ряд положень французької Декларації прав людини і громадянина був включений у Загальну декларацію прав людини, затверджену ГА ООН 10 грудня 1948 р.);

o принцип ведення війни винятково в оборонних цілях і т.д.;

o формулу “договори повинні дотримуватися”.

XIX ст. принесло нові форми юридичної практики в міжнародних відносинах, що закріплювалися насамперед на Віденському (1814-1815 р.), Паризькому (1856 р.), Берлінському (1878 р.) конгресах, а також на Гаазьких мирних конференціях.

Віденський конгрес 1815 р. закріпив:

o утворення нових держав, “вільних міст” (Краків);

o статус постійного нейтралітету Швейцарії;

o припинення торгівлі неграми;

o вільне судноплавство по міжнародних (європейських) ріках;

o регламент про класи дипломатів;

Паризький конгрес 1856 р. у заключній декларації сформулював важливі положення відносно начал морського міжнародного права (скасування каперства, заборона захоплення нейтрального вантажу під ворожим прапором і т.д.). Крім того був конкретизований режим вільного судноплавства по міжнародних ріках: Рейн, Дунай, Ельба - у Європі; Міссісіпі і Св. Лаврентія - в Америці, Конго і Нігер - в Африці.

Берлінський конгрес 1878 р. приніс нове підтвердження практики колективного визнання незалежності (Сербії, Чорногорії, Румунії).

В другій половині XIX в. з'являються перші міжнародні організації - Всесвітній поштовий союз (1874 р.), Телеграфний союз (1875 р.).

Важливе значення для становлення принципу мирного вирішення спорів і міжнародного гуманітарного права мали дві Гаазькі мирні конференції 1899 р. і 1906-1907 р. На них були прийняті 13 конвенцій, що стосувалися наступних груп питань:

o правового регулювання мирного вирішення спорів,

o порядку відкриття воєнних дій,

o правового регулювання сухопутної війни,

o правила ведення війни на морі,

o засновувалася Постійна палата третейського суду;

o затверджувалося, що збройна сила не може використовуватися для витребування договірних боргів,

o воєнні дії не повинні починатися без попереднього і недвозначного попередження;

o проводилося розмежування комбатантів і некомбатантів;

o визначалося право населення на збройний опір під час війни;

o заборонялося використання отрут, зброї і речовин, здатних заподіяти зайві страждання;

o заборона під час окупації конфісковувати приватну власність.

Класичний період у розвитку міжнародного права став періодом нагромадження нормативного матеріалу, закладанням основ міжнародно-правової свідомості, однак механізм дії міжнародного права знаходився ще в зародковому стані. Більш того, тодішнє міжнародне право важко назвати загальним, оскільки воно носило регіональний характер і регулювало в основному відносини між розвинутими колоніальними державами. На початку XX в. британський юрист Г.Дженкинс писав: “Загальновизнано, що норми міжнародного права застосовуються тільки до християнських країн у Європі й Америці”. Якщо ж деякі з них “узагалі застосовні до нехристиянських держав, то застосовуються зі значною модифікацією”.1