Метод заохочення

В армійських умовах заохочення – дуже тонкий і сильний засіб виховання особового складу. Воно підносить воїна у власних очах і в очах товаришів по службі, розвиває почуття особистого достоїнства, вселяє віру в свої сили, піднімає бадьорість духу, сприяє дисциплінованості, ініціативі й активності у виконанні всіх завдань, мобілізує на подолання труднощів військової служби. Заохочення створює стимул для подальшого здійснення позитивних вчинків і дій. Заохочення допомагає воїну закріпити все те добре, що є в його характері та поведінці, наполегливо боротися зі своїми недоліками.

Слід зазначити, що заохочення бувають морального і матеріального характеру. У війську для воїнів строкової служби більше застосовується заохочення морального характеру. Для інших категорій (офіцери, прапорщики, воїни, що служать за контрактом) в рівному ступені застосовуються і моральні, і матеріальні заохочення, причому роль останніх у сучасних умовах розвитку збройних сил значно підвисилась.

Отже, метод заохочення – це система засобів і прийомів морального та матеріального стимулювання воїнів і військових колективів, які виявляють високий рівень відповідальності, старанності, ініціативи і наполегливості у виконанні військового обов’язку і які досягли високих результатів у бойовій підготовці, службі та громадській роботі.

Заохочувати воїнів, що відзначилися у виконанні своїх службових обов’язків – найважливіша педагогічна функція командира підрозділу (частини). У Дисциплінарному статуті Збройних Сил України дається перелік видів заохочень, які застосовуються до різних категорій військовослужбовців, визначені права начальників у застосуванні заохочень до підлеглих. Але армійське життя та досвід виховної роботи командирів підрозділів показують, що є й інші форми застосування даного методу. Це проявляється в таких прийомах заохочення:

– у схваленні позитивної поведінки або вчинку за допомогою жесту або міміки;

– підвищеній увазі, яка проявляється у періодичному зверненні до воїна за порадами, за його думками, а інколи й за допомогою;

– дорученнях воїнам, що можна розглядати як персональну довіру командира окремим підлеглим, особливо коли йдеться про серйозні та відповідальні справи;

– виділенні найбільш яскравих високоморальних вчинків воїнів для наслідування;

– авансуванні особистості, яке застосовується до тих воїнів, кого рідко або ніколи не заохочують, хто не переживав позитивних емоцій від похвали командирів. Але заохоченнями „авансом” не слід зловживати.

Основні умови ефективності методу:

– педагогічна доцільність заохочення. Не слід поспішати з заохоченням воїна, який має добру попередню загальну та спеціальну підготовку, певний досвід і наділений певними здібностями. І навпаки – воїн, який нічого цього не мав, а завдяки наполегливій і активній праці, старанню досяг певних успіхів, безумовно заслуговує своєчасного та відповідного заохочення;

– заохочення підлеглих переважно за досягнення у найбільш важливих, провідних видах військової діяльності;

– обґрунтованість і справедливість заохочень. Йдеться про відповідність заохочення ступеня заслуг воїна, тобто про об’єктивність заохочення. Заохочення, яке зароблене ціною певних зусиль, породжує прагнення ще краще виконувати свої обов’язки.

– своєчасність заохочень. Ця умова передбачає, що заохочення має бути оголошене в терміни, коли воїн досяг тих чи інших успіхів;

– гласність заохочення, яке передбачає оприлюднення виду заохочення та досягнень військовослужбовця;

– правильне сполучення видів заохочень. Їх доцільно використовувати з урахуванням послідовності застосування – від простих до більш значущих, вагомих;

– залучення до заохочувальної практики командирів усіх ступенів;

– грамотне формулювання заохочень і обов’язкова їх фіксація. Заохочення повинне бути сформульовано так, щоб точно відбивало заслуги воїна і було зрозумілим для всіх. Фіксується заохочення у службовій картці військовослужбовця.