ІІ. ПРЕДМЕТ ДОКАЗУВАННЯ. ФАКТИ, ЯКІ НЕ ПІДЛЯГАЮТЬ ДОКАЗУВАННЮ.

Стаття 33 ГПК України встановлює правило: „Кожна сторона повинна довести ті обставини, на які вона посилається як на підставу своїх вимог і заперечень.” З наведеного правила можна зробити висновок, що в ньому йде мова, по-перше, про розподіл тягара доказування і, по-друге, про предмет доказування.

Згідно ч.1 ст.32 ГПК України доказами у справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

З названих статей витікає, що предметом доказування у будь-якій господарській справі є лише ті факти, які мають матеріально-правове значення, тобто факти без з’ясування яких не можна вірно вирішити справу по суті.

Таким чином, предмет доказування - це коло фактів матеріально-правового значення, які підлягають встановленню для вирішення господарської справи по суті.

В науці як цивільного, так і господарського процесуального права питання про склад фактів, які входять у предмет доказування, вирішується неоднозначно. Можна

виділити два основних підходи до визначення предмету доказування, які відповідають його розумінню у вузькому і широкому сенсі.

Предмет доказування у вузькому розуміннівизначається як сукупність юридичних фактів матеріально-правового характеру, тобто фактів, з якими закон пов’язує виникнення, зміну і припинення правовідносин між сторонами і на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень. Даний склад фактів визначається нормою права, яка регулює спірні правовідношення.

В широкому розумінні предмет доказування вміщує не тільки юридичні факти, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, але і інші обставини, без встановлення яких неможливо вірне вирішення справи і виконання судом інших задач господарського судочинства.

До предмету доказування у широкому розумінні можна віднести наступні групи фактів:

1. юридичні факти матеріально-правового характеру;

2. доказові факти;

3. юридичні факти процесуально-правового характеру (які визначають наявність у особи права на пред’явлення позову і здійснення інших процесуальних дій );

4. факти, які сприяють вірній оцінці доказів ( наприклад, факт підробки письмового доказу );

5. факти, встановлення яких необхідно суду для виконання попереджувальних і виховних задач господарського судочинства.

У процесі розгляду спору предмет доказування може мінятися. Позивач має право доповнити або змінити підстави позову, відповідач – навести в обґрунтування своїх заперечень додаткові юридично значущі факти. За згодою позивача господарський суд має право змінювати підстави позову. Суд також має право вказати позивачу на необхідність встановлення факту, який має матеріально-правове значення, на який позивач не посилається в позовній заяві, і потребу подання необхідних доказів.

Вірне визначення по кожній справі предмету доказуваннядозволяє визначити коло фактів, з’ясування яких необхідно для успішного виконання задач які стоять перед судом, і усунення з судового процесу усього зайвого.

Склад фактів, які обґрунтовують вимоги і заперечення сторін, може вміщати в себе поряд з фактами, які підлягають доказуванню, також факти, які з тих чи інших підстав доказуванню не підлягають.

Згідно з ст.35 ГПК України не підлягають доказуванню обставини, визнані судом загальновідомими; факти, преюдиціально встановлені рішенням або вироком суду по раніше розглянутій справі; презюмовані факти (правові презумпції).

До першої групи відносяться так звані загальновідомі факти, тобто факти, які відомі широкому колу людей, у тому числі і суддям, які розглядають справу. Обставини даної групи можуть мати різну ступінь відомості: світову (Чорнобильська катастрофа), загальнодержавну або регіональну (дата початку навігації в визначеному районі) і т.і.

Перелік загальновідомих фактів настільки широкий, що немає можливості зафіксувати його в законі і дати їх вичерпний перелік. Загальновідомими можуть бути події в тому числі видатні, виняткові природні явища, архітектурні особливості населених пунктів і т.і. Загальновідомі і фізичні, хімічні, технологічні властивості і ознаки речей та матеріалів. Разом з тим не може бути ні за яких обставин визнана загальновідомою характеристика людини. Це не обставина, не фактичні дані, а суб’єктивна оцінка особи, його поведінки і взаємовідносин з оточуючими особами. І, як усяка оцінка, вона може суттєво змінюватися.

Другу групу підстав звільнення від доказування складають преюдиціальні факти. Преюдиціально встановлені факти - це факти, встановлені або рішенням суду по цивільній або господарській справі, або вироком суду, тобто при дотриманні процесуальних гарантій встановлення істини.

Слід відзначити, що хоч закон і передбачає можливість звільнення від доказування преюдиціально встановлених фактів, він все-таки передбачає межі преюдиціальності фактів, встановлених вироком суду. У відповідності з ст.35 ГПК України звільняються від доказування при розгляді при розгляді справи тільки два види фактів, зафіксованих у рішенні: 1)_факт здійснення дій і 2) факт здійснення дій конкретною особою.

Згідно ч.5 ст.35 ГПК України підставою звільнення від доказування є й презюмовані факти, тобто факти, які, згідно закону, припускаються встановленими. Таке припущення може бути спростовано в загальному порядку.

К.С. Юдельсон вважає, що джерелом, яке дає логічну силу презумпціям як підставам звільнення від доказування, є вірогідність факту, який у силу цього може бути звільнений від доказування.

Слід відмітити особистий статус презюмуючих юридичних фактів. Якщо загальновідомі і преюдиціальні факти доказуванню сторонами не підлягають згідно існуючим правилам розподілу обов’язків по доказуванню, то особливістю презюмованих фактів є те, що від обов’язку доказувати ці факти звільняється та сторона, на користь якої зроблена ця законодавча пропозиція.

Крім того, слід мати на увазі, що в господарському процесі значення презумпції повністю вичерпується проблемою розподілу обов’язків по доказуванню між сторонами. За допомогою презумпцій законодавець вказує, які факти повинен доказувати позивач і доказування яких фактів входе в обов’язки відповідача. В предмет же доказування входять і ті, і інші, оскільки нема підстав ставити відповідача в гірше у зрівнянні з позивачем положення, обґрунтовуючи його відповідальність припущеннями.

Презумпція не надає можливості вирішувати справу припущенню, заснованому на імовірності, а зобов’язує до доказування, до усунення імовірності, до опису об’єктивної істини.