IV. ВІДНОСНІСТЬ І ДОПУСТИМІСТЬ ДОКАЗІВ. ОЦІНКА ДОКАЗІВ.

Після того, як суд визначає коло досліджуваних фактів, він повинен вирішити, які докази треба дослідити, щоб з’ясувати наявність або відсутність досліджуваних фактів. Для цього суд визначає, які з наданих сторонами доказів можуть бути допущені і чи потрібні додаткові докази. Вирішуючи ці питання, суд повинен керуватися правиламивідносності і допустимості доказів.

У відповідності з ст.34 ГПК України господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи.

Отже, з’ясувати відносність доказів - це означає встановити, чи мають вони значення для справи. Маючими значення для справи визнаються факти, які пов’язані з фактами, які підлягають встановленню по справі, і в силу цього зв’язку можуть підтвердити або спростувати їх.

Відносність може розглядатися не тільки як об’єктивна властивість доказу, але і як правило, адресоване господарському суду. У відповідності з цим правилом господарський суд зобов’язаний відібрати тільки докази, які мають властивості відносності, виключивши з процесу доказування докази, які не відносяться до справи, наявність яких ускладнює процес доказування, встановлення дійсності обставин справи, затягує процес розгляду справи. В той же час відсутність необхідних для вирішення справ доказів призводить до неможливості встановити дійсні правовідношення, а в наслідок, винести вірне рішення по справі. У зв’язку з цим велике значення має підготовка суддею матеріалів до розгляду справи в засіданні. Тільки всебічна і досконала підготовка може забезпечити одержання усіх необхідних доказів по справі.

Правило про відносність доказів спрямоване на забезпечення принципу процесуальної оперативності (економії). Воно дозволяє запобігти загромадження процесу зайвими, не маючими значення для вирішення справи матеріалами, запобігти діям осіб, які зловживають своїм правом надання доказів з метою затягування процесу по справі.

Центральним моментом у визначенні відносності доказів є ті критерії, на основі яких вирішується, чи відносний даний, конкретний доказ.

Відносність доказів визначається чотирма групами обставин, які мають значення для справи:

1). фактами предмета доказування;

2). доказовими фактами;

3). процесуальними фактами, наприклад, які впливають на виникнення права на пред’явлення позову, призупинення провадження по справі;

4). фактами, які дають підстави для винесення окремої ухвали по справі.

Відносність доказів - широка правова категорія, яка засвідчує про взаємозв’язок доказів з обставинами, які підлягають встановленню як для вирішення всієї справи, так і для здійснення окремих процесуальних дій. Визначеність обставин, які підлягають встановленню для здійснення процесуальних дій, що робить легшим виділення відносних доказів. Але й для здійснення окремих процесуальних дій можуть бути передбачені оціночні категорії. Оціночний характер доказів визиває багато труднощів у процесі доказування і часто є підставою для відміни рішення судів у касаційному порядку.

З усього наведеного витікає, що докази по господарській справі визнаються судом відносними, якщо вони складаються з відомостей про факти, які встановлюються з метою вирішення господарської справи або здійснення окремих процесуальних дій.

Визначити допустимість доказів - значить з’ясувати, чи одержані вони за допомогою передбачених законом засобів. Правило визначення допустимості доказів закріплене у ст.34 ГПК України: „Обставини справи, які відповідно до законодавства повинні бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.”

Отже, допустимість доказів - це встановлена законом вимога, яка обмежує використання конкретних засобів доказування, або, вимога, яка передбачає обов’язок використання конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду окремого виду справ у порядку господарського судочинства.

Допустимість доказів має загальний і спеціальний характер. Загальний характер допустимості означає, що в усіх справах незалежно від їх категорії необхідно дотримуватися вимоги про отримання інформації з визначених законом засобів доказування з до триманням порядку збирання, представлення і дослідження доказів. Порушення цих вимог призводить до недопущення доказів. Таким чином, допустимість доказів перед усім обумовлюється дотриманням процесуальної форми доказування.

Спеціальний характер допустимості - це правила, які предписують або забороняють використання визначених доказів. Тому, якщо у відповідності з вимогами закону угода підлягає нотаріальному посвідченню або державній реєстрації, то суд повинен мати відповідні документи, які мають необхідні реквізити.

Вирішуючи питання про те, які докази допускаються, а які не допускаються до справи, суд керується правилами відповідності і допустимості доказів, тобто правилами, які діють при відборі доказового матеріалу.

Відносність до справи кожного доказу визначається судом. Суд сам вирішує, який доказ може, а який не може мати свідчення про обставини справи.

Допустимість же засобів доказування встановлена законом. Правило відносності доказів дозволяє звільнити процес від непотрібного, не відносного до справи матеріалу. Правила допустимості спрямовані на забезпечення процесу більш надійними видами доказів.

В науковій юридичній літературі крім дослідження відносності і допустимості розлядаються також достовірність і достатність доказів.

Достовірність доказів - це відповідність їх дійсності. Впевненитись у ній – значить з’ясувати, чи відповідають дійсності відомості, які знаходяться у документі, чи відповідає копія документу його оригіналу і т.ін.

Достатність доказів або їх сукупності означає, що він або вони дозволяють зробити достовірний висновок про існування факту, на підтвердження якого вони зібрані.

Оцінка доказів. У відповідності з ч.2 ст.43 ГПК України ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь встановленої сили. Це означає, що закон не вміщує норм, які встановлюють привілеї одних доказів перед іншими або визначаючих їх достовірність і доказове значення у залежності від яких небудь формальних ознак (наприклад, особливостей засобу доказування, джерел отримання відомостей, механізму їх утворення і т.ін.).

Оцінка доказів притаманна усім стадіям господарського судочинства. В оцінці доказів беруть участь і суд, і особи, які беруть участь у справі. Але значення оцінки, її критерії залежать від характеру вказаних суб’єктів.

З точки зору змісту оцінка доказів базується не тільки на правових аспектах, але і на закономірностях пізнання, логіки, психології.

Згідно ч.1 ст.43 ГПК України господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному і об’єктивному розгляді в судовому процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом.

Оцінка доказів по внутрішньому переконанню означає, що визначення достовірності і сили доказів здійснюється самим судом. Закон надає можливість суду самому оцінити кожний доказ, критерієм при цьому повинно бути внутрішнє переконання судді. Такий підхід до оцінки доказів є єдино науковим і забезпечуючим встановлення дійсних правовідносин сторін і обставин по конкретній справі.

Тлумачення визначення „внутрішне переконання” в науці різне. Так С.В.Курильов пише: „З точки зору психологічної (внутрішнього переконання суду) результатом достатнього доказу є впевненість судді в наявності (відсутності) доказуваного факту.”

Н.І.Комісаров вважає, що внутрішне переконання судді - це не критерій оцінки доказів, а її результат. Розмовляючи про психологію сприйняття судом досліджуваних доказів, слід сказати, що не викликає яких не будь сумнівів вплив на переконання судді різних факторів: громадської думки, характеристики сторін, почуття відповідальності і т. ін. Усе це може відобразитися на внутрішньому переконанні, яке не підлягає точному вимірянню.

ВИСНОВКИ З ЧЕТВЕРТОГО ПИТАННЯ:

Докази по господарській справі визнаються судом відносними, якщо вони складаються з відомостей про факти, які встановлюються з метою вирішення господарської справи або здійснення окремих процесуальних дій.

Визначити допустимість доказів - значить з’ясувати, чи одержані вони за допомогою передбачених законом засобів

допустимість доказів - це встановлена законом вимога, яка обмежує використання конкретних засобів доказування, або, вимога, яка передбачає обов’язок використання конкретних засобів доказування при встановленні визначених фактичних обставин справи при здійсненні доказування в процесі розгляду окремого виду справ у порядку господарського судочинства.

Оцінка доказів - це складна процесуальна і одночасно розумова діяльність суду, а також осіб які беруть участь у справі, яка має місце на усіх стадіях господарського процесу.

V. ЗАСОБИ ДОКАЗУВАННЯ В ГОСПОДАРСЬКОМУ ПРОЦЕСІ.

У відповідності з ст.32 ГПК України засобами доказування в господарському судочинстві є письмові і речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у процесі.

Письмові докази - це предмети, на яких за допомогою знаків виражені думки і які утримують відомості про факти, що мають значення для вирішення справи.

Характерні ознаки письмових доказів:

1). для формування письмового доказу необхідно, щоб чоловік міг свої думки викласти в письмовій формі;

2). відомості про факти закріплюються в об’єктивній формі, на тих або інших матеріальних предметах;

3). закріплення людиною на предметі своїх думок визначеними знаками (літери, цифри, ієрогліфи, знаки телеграфні, стенографічні, топографічні);

4). у письмових доказах повинні виражатися думки, які утримують відомості про юридичні або доказові факти;

5). письмовий доказ повинен бути „людиночитаємий”, тобто мати загальнозрозумілу інформацію, розшифровку закодованих даних.

Перелічити усі предмети, які закон відносе до письмових доказів, неможливо. Закон дає приблизний перелік видів письмових доказів, які використовуються в господарському процесі. Так, ст.36 ГПК України дає визначення, що письмовими доказами є документи і матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору.

Письмові докази класифікуються за декількома ознаками: 1). за об’єктом; 2). за змістом; 3). за формою; 4). за характером джерела.

1) За об’єктом, від якого виходять письмові докази, їх розділяють 1.1)на офіційні і 1.2) неофіційні (приватні) письмові докази. Офіційні письмові докази визначаються як документ, які походять від державних органів, державних і громадських установ, підприємств, організацій. Неофіційними називають документи, які походять від громадян.

2) За змістом письмові докази поділяються на 1) розпорядчі і 2) ознайомчі (довідково-інформаційні). Розпорядчиминазивають такі письмові докази, в яких виражений акт волі, волевиявлення, спрямований на виникнення, змінення або припинення юридичних відносин. Серед них особливо розповсюджені акти, які видаються органами державної влади і управління, з метою здійснення покладених на них функцій (накази, розпорядження керівників підприємств і установ, документи з викладенням тексту угод і т.ін.)

Ознайомчі письмові докази мають тільки відомості про наявність або відсутність визначених фактів, повідомлення про них: довідки, посвідчення, звіти, технічна документація і т.ін.

3) За формою письмові докази поділяються на документи 1) простої і 2) кваліфікованої письмової форми. Під документами простої письмової форми розуміються такі письмові докази, які не мають ніякого посвідчення або реєстрації. Доказами кваліфікованої письмової форми є - документи, нотаріально посвідчені або які пройшли реєстрацію у встановленому законом порядку.

4) За характером джерела формування письмові докази поділяються на 1) оригінали і 2) копії. Оригінал-це перший екземпляр, підписаний особою, яка видала документ. Копія - це повторення документу в цілому або частково (виписка). Копія може бути простою або посвідченою (засвідченою).

Згідно ст.36 ГПК України письмові докази подаються в оригіналі або в належним чином засвідченій копії. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документу, подається засвідчений витяг з нього.

Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду.

Письмові докази оцінюються судом у відношенні дотримання вимог форми і їх

змісту. У відношенні форми документу повинна бути врахована компетентність органу, який видав документ і відповідність самого документу встановленим вимогам. За змістом документ повинен відповідати наступним вимогам:

а). виходить дійсно від тієї особи, яка вказана в тексті у якості його автора;

б).текст повинен відповідати намірам особи, від імені якої він виходить;

в).зміст документу з точки зору викладених в ньому відомостей повинен відображати дійсне положення речей.

Письмові докази не мають яких-небудь привілеїв перед іншими засобами доказування, вони оцінюються судом нарівні з усіма зібраними по справі доказами в їх сукупності. Ніякі докази, в тому числі і письмові, не мають для суду заздалегідь встановленої сили.

Речовими доказами - є предмети, які своїми властивостями засвідчують про обставини, які мають значення для вірного вирішення спору ( ст.37 ГПК України).

На відміну від письмового доказу, який змістом засвідчує про наявність або відсутність фактів по справі, речовий доказ засвідчує про досліджувані факти зовнішнім видом, певними властивостями, якостями. Крім того, речові докази незамінні внаслідок індивідуальних особливостей, а письмовий доказ може бути замінено іншим засобом доказування.

Речові докази надаються особами, які беруть участь у справі. Якщо вони неможуть самостійно отримати необхідні речові докази, то вони мають право звернутися у суд з клопотанням про витребування цього доказу. У клопотанні повинна бути описана річ, вказані причини, які заважають самостійному її отриманню, і підстави, з яких особа вважає, що річ находиться знаходиться у даної особи або організації.

У разі неможливості доставки речових доказів у суд через їх громіздкість або з інших причин закон дозволяє використовувати фотографії і відеозапис речей. Суд також має право провести огляд речових доказів на місті їх знаходження. Так, ст.39 ГПК України підкреслює, що господарський суд може провести огляд та дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження у разі складності подання цих доказів. За результатами огляду та дослідження складається, протокол, який підписується суддею. Протокол приєднується до матеріалів справи. Для роз’яснення питань, які виникають при вирішенні господарського спору і потребують спеціальних знань, господарський суд призначає судову експертизу ( ст. 41 ГПК України) .

У відповідності з ст.. 1 Закону України „ Про судову експертизу” судова експертиза – це дослідження експертом на підставі спеціальних знань матеріальних об’єктів, явищ і процесів, які утримують інформацію про обставини справи, які знаходяться у провадженні суду.

Ознаки судової експертизи:

1. застосування спеціальних знань у формі дослідження. При цьому під спеціальними розуміють застосування експертами професійних знань, які не є загально – відомі. Дослідження припускає отримання нових даних, які суду до цього не були відомі;

2. здійснення експертизи особливим суб’єктом – експертом і за дорученням суду;

3. дотримання процесуальної форми;

4. отримання нових фактів і оформлення результатів у вигляді висновку експерта.

На підставі п. 5 ст. 65 і п.1 ст.79 ГПК України судова експертиза може бути призначена судом як у порядку підготовки справи до розгляду, так і у процесі розгляду. У відповідності з ст. 41 ГПК України учасники господарського процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які повинні бути роз’яснені експертом. Ці питання можуть бути запропоновані в позовній заяві, у відгуку або в окремому письмовому клопотанні сторін. Але заключне коло питань судовому експерту визначає господарський суд.

Діюче законодавство не дає права господарському суду відмовити у призначенні експертизи, про яку клопочуть учасники господарського процесу, за тим мотивом, що у складі суду є особи, які мають достатні спеспеціальні знання для з’ясування відповідних питань .

Про призначення судової експертизи виноситься ухвала, яка повинна мати перелік питань, які вимагають висновку судового експерта.

У відповідності з ст. 10 Закону України „ Про судову експертизу” експертами можуть бути особи, які мають вищу освіту, пройшли відповідну підготовку і атестацію в якості судового експерта відповідної спеціальності. Реєстр атестованих судових експертів державних і підприємницьких структур і громадян веде Міністерство юстиції України.

Суд повинен перевірити повноваження експерта, наявність у підприємця ліцензії на право здійснення експертної діяльності і свідоцтва про присвоєння кваліфікації судового експерта відповідної спеціалізації у безпосереднього виконавця експертизи.

На підставі ст. 31 ГПК України сторони і прокурор, які беруть участь у господарському процесі, мають право до початку проведення судової експертизи заявити відвід судовому експерту, якщо він особисто прямо чи побічно заінтересований в результаті розгляду справи, якщо він є родичем осіб, які беруть участь у судовому процесі, а також з мотивів його некомпетентності.

Відповідно з статтями 33, 36, 37 і 38 ГПК України господарський суд призначаючи судову експертизу, має право цією ж ухвалою витребувати від учасників господарського процесу, а у разі необхідності – інших підприємств, установ, організацій, державних і інших органів або їх посадових осіб ( п.4 ст. 65 ГПК України), документи, відомості та інше, та надати їх експерту для дослідження.

Таким чином, сутність експертизи – в проведенні знаючою особою (експертом) спеціального дослідження. Дослідження передбачає отримання таких нових фактичних даних, які до цього суду не були відомі і які іншим засобом встановити не можна. Тобто експертиза спрямована на виявлення саме фактичних даних, які здатні підтвердити (або спростувати) факти, які мають юридичне значення. Самі юридичні факти експертизою не встановлюються – право на це у процесі належить тільки суду. Отже, засобом доказування в господарському процесі є не сама експертиза, а висновок експерта.

Висновок експерта представляє собою професійну оцінку обставин, які виявлені у ході спеціального дослідження, проведеного на підставі ухвали суду призначеним експертом.

Висновок судового експерта повинен мати докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки і обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Висновок надається господарському суду в письмовій формі і копія його направляється сторонам.

У разі необхідності господарський суд може призначити додаткову або повторну експертизу (ст.42 ГПК України). Додаткова експертиза призначається судом після розгляду ним висновку первинної експертизи, якщо виявиться, що усунути неповноту або неясність висновку в судовому засіданні шляхом заслуховування експерта неможливо. Повторна експертиза призначається за ініціативою суду або за клопотанням учасників процесу, якщо висновок експерта визнано необґрунтованим або таким, що суперечить іншим матеріалам справи, викликає сумнів в його вірності. Повторна судова експертиза може бути призначена також при наявності розбіжностей у висновках декількох експертів і їх не можна ліквідувати шляхом отримання додаткових пояснень експертів в судовому засіданні. Повторну експертизу доручають іншому експерту (експертам).

Серед окремих засобів доказування, які використовує суд при встановленні фактичних обставин у справі, закон називає пояснення представників сторін і інших осіб, які беруть участь у судовому процесі.

Пояснення сторін і третіх осіб зустрічаються практично в усіх господарських справах. Пояснення цих осіб - важливий засіб встановлення фактичних обставин справи, оскільки вони є безпосередніми учасниками спірного правовідношення.

Дача пояснень - право сторін, а не їх обов’язок. Тому в законодавстві не передбачені санкції за відмову від дачі пояснень, за дачу хибних пояснень. Ця обставина повинна враховуватися господарським судом при оцінці доказів.

Приймаючи участь у процесі, сторони і треті особи виказують судження з самих різних питань і не усі ті переконання і міркування відносяться до числа доказів. Пояснення сторін і третіх осіб є доказами у тій частині, в якій вони утримують відомості про факти, які входять у предмет доказування.

У поясненнях сторін виділяють:

1). повідомлення, відомості про факти, тобто докази;

2). волевиявлення;

3). судження про юридичну кваліфікацію правовідношень;

4). мотиви, аргументи, за допомогою яких кожна сторона висвітлює фактичні обставини у вигідному для себе аспекті;

5). вираз емоцій, настроїв.

Пояснення сторін можуть бути усними і письмовими. В судовому засіданні пояснення сторін даються у усній формі. Якщо були надані письмові пояснення, вони оголошуються.

Розрізняють два види пояснень сторін: ствердження та визнання. Ствердження- це таке пояснення сторони або третьої особи, яке містить відомості про факти, які лежать в основі вимог і заперечень, встановлення яких судом відповідає процесуальним інтересам сторони або третьої особи. Визнання- це пояснення сторони або третьої особи, яке містить відомості про факти, які повинна доказати інша сторона або третя особа.

Згідно ст.43 ГПК України визнання однією стороною фактичних даних і обставин, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення, для господарського суду не є обов’язковими.

Судове визнання - це не рядовий, ординарний доказ, воно здібно привести до звільнення процесуального супротивника від обов’язку доказування. Але такий наслідок виникає не автоматично, а тільки після прийняття визнання судом. Слід підкреслити головне: визнання повинно бути об’єктивно правдивим.

В господарському процесуальному законодавстві України відсутні норми про показання свідків як засобів доказування. Дане положення історично і об’єктивно поясниме. Такого засобу доказування не було при розгляді спорів арбітражними, а потім і господарськими (арбітражними) судами. Усі фактичні обставини справи доказувалися в абсолютній більшості випадків за допомогою письмових і речових доказів, а також висновків експертів, які менше піддаються можливому перекрученню. Але прийшов час рахуватися з іншими реаліями. По-перше, значний досвід роботи з таким засобом доказування як пояснення осіб, які беруть участь у справі, у суддів господарських судів є з часів діяльності арбітражів. А воно дуже близько до свідчень свідків. По-друге чинне законодавство відносить до компетенції господарських судів нові категорії справ, у тому числі за участю громадян-підприємців, розгляд яких без свідчень свідків неможливий або важкий. Можна передбачити, що свідчення свідків будуть використовуватися у господарському процесі з урахуванням його специфіки значно в менших обсягах, ніж у загальних судах. По-трете, якщо законодавець буде передбачати свідчення свідків у якості засобів доказування, то необхідно мати найбільш досконалий механізм по його використанню для отримання максимально об’єктивної інформації.

ВИСНОВКИ З П’ЯТОГО ПИТАННЯ:

Засобами доказування в господарському судочинстві є письмові і речові докази, висновки судових експертів, пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у процесі.

<2 3 456 7 8 >

Дата добавления: 2015-10-09; просмотров: 2970;