Сторони, суб’єкти і рівні соціально-трудових відносин. Відмінність між поняттями сторони і суб’єкти соціально-трудових відносин полягає в тому, що сторони соціально-трудових відносин є носіями первинного права у
Відмінність між поняттями сторони і суб’єкти соціально-трудових відносин полягає в тому, що сторони соціально-трудових відносин є носіями первинного права у цих відносинах, а суб’єкти можуть володіти як первинними, так і делегованими первинними носіями правами.
Кількість сторін соціально-трудових відносин не може бути більшою трьох (наймані працівники, роботодавці і держава), тоді як число суб’єктів цих відносин може бути більшим за рахунок носіїв делегованих прав (об’єднань найманих працівників і роботодавців, їхніх представницьких органів, різних державних органів та інше). Учені в галузі соціально-трудових відносин виділяють принаймні чотири групи суб’єктів соціально-трудових відносин.
Перша група – це первинні носії прав та інтересів (наймані працівники, роботодавці, держава, місцеве самоврядування).
Друга група – це представницькі організації та їхні органи, які є носіями делегованих повноважень (об’єднання роботодавців, професійні спілки, органи влади й управління).
Третя група – органи, через які реалізується соціальний діалог (Національна рада соціального партнерства, інші постійні або тимчасові органи в галузях, регіонах, на підприємствах чи організаціях).
Четверта група – це органи, покликані мінімізувати наслідки можливих конфліктів, попереджувати загострення соціально-трудових відносин (примирні, посередницькі структури, незалежні експерти, арбітри тощо), а також навчальні, інформаційні, консультативні та інші формування.
До основних сторін соціально-трудових відносин належать наступні:
1.Найманий працівник– це громадянин, який уклав трудову угоду (як правило у письмовій формі) з роботодавцем, керівником підприємства (організації) або уповноваженим ним органом, згідно з якою працівник зобов’язується виконувати роботу, обговорену в угоді, у відповідності з вимогами внутрішнього розпорядку, а власник підприємства (організації) або уповноважений ним орган зобов’язується виплачувати працівникові заробітну плату та забезпечувати умови праці, необхідні для виконання роботи, передбачені законодавством про працю, колективним договором та угодою сторін. Найманим працівником – суб’єктом соціально-трудових відносин – може виступати як окремий працівник, так і група працівників, які відрізняються становищем у соціально-професійній структурі, направленістю інтересів, мотивацією праці та іншими ознаками.
2. Роботодавецьяк суб’єкт соціально-трудових відносин – це людина, яка працює самостійно та постійно наймає для здійснення трудового процесу одного або декількох працівників. Здебільшого роботодавець є власником засобів виробництва. Однак, у господарській практиці України роботодавцем вважається і керівник у державному секторі економіки, який наймає працівників за договором, хоча і сам є найманим працівником держави та не володіє засобами виробництва.
3. Держава.Роль державиу соціально-трудових відносинах полягає у тому, що найчастіше вона виконує законотворчу функцію, формує та удосконалює на основі або з урахуванням Конвенцій та Рекомендацій МОП, інших міжнародних трудових норм, згідно з національними умовами та практикою національне законодавство і правила здійснення соціального партнерства між державними органами, організаціями роботодавців та найманими працівниками. Держава може виступати: ініціатором, регулятором, арбітром, посередником у процесі проведення соціального діалогу та колективних переговорів.
Проблема взаємодії суб’єктів соціально-трудових відносин вирішується через виділення рівнів соціально-трудових відносин:
1) Національний (макроекономічний):
а) державне регулювання – через акти законодавства;
б) договірне регулювання – через Генеральну угоду і рішення органів соціального партнерства.
2) Галузевий:
а) державне регулювання – через акти центральних органів виконавчої влади;
б) договірне регулювання – через галузеві колективні угоди і рішення галузевих органів соціального партнерства.
3) Територіальний (регіональний):
а) державно-комунальне регулювання – через рішення органів виконавчої влади й місцевого самоврядування;
б) договірне регулювання – через регіональні угоди і рішення територіальних органів соціального партнерства.
4) Виробничий (мікроекономічний):
а) адміністративне регулювання – через рішення власників і уповноважених ними органів;
б) договірне регулювання – через колективний договір, консультації, переговори, індивідуальний трудовий договір.
Дата добавления: 2015-10-09; просмотров: 584;