Забезпечення привабливості європейської системи освіти.

Одним із головних завдань, що має вирішуватися в рамках Болонського процесу, є залучення в Європу більшої кількості студентів з інших регіонів світу. Вважається, що введення загальноєвропейської системи гарантії якості освіти, кредитної накопичувальної системи, легко доступних кваліфікацій тощо, сприятиме підвищенню інтересу європейських та інших громадян до вищої освіти.[26]

Європейські вищі навчальні заклади прагнуть залучати талановитих людей з усього світу. Це потребує дій на інституційному, державному та європейському рівнях. Конкретними заходами мають бути: адаптація програм, зван­ня та ступені, зрозумілі як в Європі, так і поза її межами, пере­конливі заходи щодо гарантії якості, програми з викладанням основними мовами світу, достатня інформація та маркетинг, привабливі умови для іноземних студентів та науковців, а також стосунки на перспективу. [100]

(Академічна мобільність)

Зацікавленість ЮНЕСКО у академічній мобільності країн її членів почалася з 1964 року, коли була зроблена спроба надати попередню оцінку технічним і юридичним аспектам питання, стимулювати міжнародну угоду чи рекомендації стосовно визнання еквівалентності свідоцтв середньої школи, університетських дипломів та ступенів. Підтримуючи кінцеву мету – а саме: розробити міжнародний регулюючий стандарт з врахуванням різних побічних труднощів, країни-учасниці дійшли висновку, що рішення цього питання могло б бути вдалішими на регіональному рівні. [253,254]

“Рекомендації” розглянули проблеми у міжнародній вищій освіті, виходячи з прагнення ширшого доступу до освітніх ресурсів в усьому світі, покращення якості вищої освіти, збільшення академічної мобільності студентів, викладачів, дослідників, фахівців. Для подолання проблем, які мали випускники вищих навчальних закладів, які отримали вищу освіту за кордоном, Рекомендації додали набір регіональних угод і пропозицій щодо освіти на національних і міжнародних рівнях. [223]

З березня 1998 року регіональні угоди ратифіковані у понад 120 країнах світу. Деякі країни не приєдналися до цих угод. Їх турбує щонайменше дві проблеми. [252]

Перша проблема: членство в цих угодах може послабити становище вітчизняних студентів порівняно міжнародних когорт. Це матиме негативне значення на національному ринку праці, оскільки може призвести до безробіття кваліфікованої вітчизняної молоді. Таке явище ідентифіковане як застереження міжнародного відкриття, яке супроводжується великими конкуруючими змаганнями і має захищати тих, хто опинитися в стані відкинутих конкуренцією.

Друга проблема: поширення академічної мобільності на регіональному і міжнародному рівнях, прискорює втрату інтелектуального потенціалу і таким чином уможливлює інтелектуальне і економічне жебракування окремих держав та регіонів.

Отже, здавалося б цілком академічні і технічні проблеми, пов’язані зі студентською мобільністю та визнанням кваліфікацій, перетворюються на світову дилему, яка викликає протистояння у суспільстві. Всі нібито погоджуються, що знання є універсалією і доступ до нього має бути відкритим, а академічна мобільність – є одним з головних засобів вищої освіти для розповсюдження знання. В Конституції ЮНЕСКО вже у листопаді 1945 року визначалося, що вільний обмін ідеями та знаннями, міжнародний обмін людьми, які займаються активною діяльністю в галузі освіти, науки і культури, - є принципово важливими для людей і країн. Ці принципи покладені в основу міжнародних дій у сфері вищої освіти.

Починаючи з 1960-х років, країни-члени ЮНЕСКО, (особливо ті, що розвиваються) зустрілися із небезпечною тенденцією масової втрати “інтелекту”. В деяких країнах це явище набуло форми національної трагедії.

Все помітніша тенденція втрати інтелектуальних ресурсів і її руйнівний вплив на країни – до нині може розглядатися, як відхилення від універсального керівництва академічною мобільністю, чи, - інакше кажучи “білет в один кінець”. Всі держави програють, коли академічна мобільність перетворюється на втрату талантів для національного розвитку.

Мета досягнення національного розвитку і миру в усьому світі може досягатися різними існуючими стратегіями, політикою в галузі академічної мобільності і пізнання. Ця політика може прискорити рішення, які враховують обидві потреби: надалі впроваджувати міжнародну академічну мобільність як засіб для просунення знань, а одночасно і зважання на потребу у повній зміні ситуації із втратою інтелектуальних ресурсів, щоб забезпечити життєздатність національного розвитку.

Для врегулювання цього подвійного взаємозв’язку та протилежних тенденцій: бажання академічного обміну і “текучості інтелекту” – ЮНЕСКО пропонує міжуніверситетські співробітницькі схеми стимулювання академічного обміну і передачі знань через об’єднання, організацію мережі та інші засоби співпраці. Це прагнення покращити якість вищої освіти і її внесок у національний розвиток через постачання курсів і програм по вивченню і дослідженню у міжнародному стандарті. Майже всі 260 угод підписані ЮНЕСКО з установами, задіяні у програмі створення загальної освіти і полегшення взаємовизнання кваліфікацій, отриманих із таких міжнародних програм навчання.

Інший напрям схеми – підтримка спрямована на гарантування повернення талантів на батьківщину, тобто зменшить втрати інтелекту. З моменту її розробки в кінці 1994 року гарантовано понад дев’яносто не довгострокових наукових відвідувань (або стажувань висококваліфікованих експертів). Проект працює і на проведення семінарів, присвячених створенню невеликих підприємств програм-ного забезпечення, тощо. ЮНЕСКО планує розвивати подібні проекти, але не можна забувати, що вони для ефективного впровадження вимагають значної фінансової підтримки і від інших фінансових джерел і партнерів, окрім ЮНЕСКО. [223,254]

Для підтримки реальної мобільності, яка є джерелом інтелектуального збагачення, відшукуються засоби, спрямовані на сприяння поверненню кваліфікованих спеціалістів до країн їх походження та активної участі в економічному, соціальному та культурному розвитку. Одночасно реформується система освіти за такими вимогами, як: раціональність; оптимальність з точки зору світових досягнень; безперервність і системний підхід з урахуванням швидкоплинного роз­витку суспільства; постійні зміни акцентів у суспільних відносинах, розвитку інфор­маційних ресурсів, а також інтересів особистості і з точки зору реального впливу на соціаль­ні процеси.[91]

унивунив;Clyne; Colin in Power

Болонська декларація висуває завдання домогтися, щоб вчені ступені мали відповідати європейському ринку праці, а отже, бути свідоцтвом кваліфікації при працевлаштуванні в галузі діяльності, за якою здобута освіта. Класифікація ступенів та кваліфікацій має важливе значення, тому що їх присвоєння свідчить про важливі перехідні рубежі від системи освіти до ринку праці у межах конкретної країни.

Країни-учасниці Болонського процесу домовилися в межах своєї компетенції та поважаючи відмінності у культурі, мові, національних освітніх системах, а також автономію університетів проводити політику міжурядового співробітництва із залученням європейських неурядових організацій, що функціонують у сфері вищої освіти. З метою зміцнення Європейського простору вищої освіти та поширення європейської системи вищої освіти у світі було запропоновано у найближчому часі реалізувати конкретні заходи, що мають принести відчутні результати на окресленому шляху, такі як:

• запровадження системи освіти на основі двох ключових навчальних циклів: додипломного (бакалавр) та післядипломно] о (магістр);

• затвердження загальносприйнятної та порівнянної системи вчених ступенів, в тому числі шляхом запровадження стандартизованого Додатку додиплома;

• застосування Європейської Кредитної Трансферної Системи (далі - ECTS) як відповідного засобу сприяння більшій мобільності студентів;

• зближення систем контролю якості та акредитації з метою вироблення порівняльних критеріїв та методологій.

Учасники Болонського форуму схвалили двоетапну систему вищої освіти, зазначаючи, що введення подібної системи бажане і в інших європейських країнах.

Двоетапна система вищої освіти запроваджується на основі двох ключових навчальних циклів: незакінчена вища (додипломна) освіта і закінчена вища (післядипломна) освіта, причому тривалість першого циклу - не менш трьох років.