Коротка історія становлення психології.

Слово “психологія” походить від двох старогрецьких слів: psyche, що означає дихання, душа і logos, що означає наука. Дослівно: психологія наука про душу. Проте, в наш час ніхто так не визначає психологію як науку. До цього привели 4 етапи її розвитку.

1. Психологія як наука про душу (до 16 ст.)

Найперші з відомих нам уявлень про душу відносяться до архаїчного суспільства (міфологічний період) і можуть бути позначені терміном анімізм (від лат. "аніма" - дух, душа) - у всього, що існує на світі, є душа. Душа розумілася як незалежна від тіла суть, що керує всіма живими і неживими предметами. У міфологічній психології душа виступає у вигляді образу тіла та його частин.

У розвитку уявлень про душу на зміну анімізму прийшли атомізм Демокріта, Епікура (вчення про те, що душа, як і всі речі, складається з атомів – але її неможливо помацати, бо дуже круглі та вогняні атоми вислизають з рук) та спіритуалізм Платона (вчення про божественну природу душі: вона існує відокремлено у вищому світі, де пізнає вічну і незмінну суть, попавши в тіло, душа починає згадувати бачене до народження. Тобто, душа є носієм і причиною психічного життя людини її думок, переживань і волі).

Вершиною античної психології є вчення про душу Арістотеля. В трактаті "Про душу" він виділив психологію як своєрідну сферу знань і вперше висунув ідею нероздільності душі і живого тіла. Душа, психіка проявляються в різноманітних здатностях до діяльності: чуттєвій, рухливій, розумовій і ін., вищі здатності виникають із нижчих і на їх основі. Первинна пізнавальна здатність людини відчуття, воно приймає форми чуттєво сприйманих предметів без їх матерії. Відчуття залишають слід у вигляді уявлень образів тих предметів, які раніше діяли на органи чуття.

Теоретично орієнтована філософська психологія епохи Середньовіччявбавила в людині образ і подобу Вищої істоти – Бога. Душа є божественним, надприродним початком, і тому вивчення душевного життя повинне бути підлегле завданням богослов'я. Найбільші таїнства душі доступні лише в релігійному (містичному) досвіді. Тільки спираючись на зв’язок з божественним світом людська душа отримує силу.

Психологія Відродження звертається до внутрішнього світу людини, до мотивів, якими визначаються її діяння. Людина Відродження вважала себе центром світу і свою мотивацію – непереможною силою. Людину наділяли божественними якостями.

2. Психологія як наука про свідомість (16-17 ст.)

Але все те, що стверджує психологія душі неможливо довести, так як його неможливо об'єктивно спостерігати та практично аналізувати, то залишається лише вірити в її існування. А все те, що побудоване на вірі не є наукою, а є різновидністю релігії. В результаті перестали говорити про душу, а почали про свідомість - особливу властивість, завдяки якій людина здатна думати, відчувати, бажати і таке інше.

Осмислення душевного світу людини проходить переважно з загально філософських, умоглядних позицій, без необхідної експериментальної бази.

Р. Декарт (1596-1650) доходить висновку про найповнішу відмінність, існуючу між душею людини, яка є неподільна і її тілом, яке за своєю природою завжди ділиме. Декарт заклав основи причинної концепції поведінки з її центральною ідеєю рефлексу як закономірної рухової відповіді організму на зовнішнє фізичне подразнення. Він був фундатором інтроспективної психології, витлумачивши свідомість як безпосереднє знання суб'єкта про те, що відбувається в ньому, коли він мислить.

Спробу знову з'єднати тіло і душу людини, які були розділені вченням Декарта, зробив голландський філософ Спіноза (1632-1677): немає особливого духовного початку, він завжди є одним з виявів протяжної субстанції (матерії). Душа і тіло визначаються одними і тими ж матеріальними причинами.

Німецький філософ Г. Лейбніц (1646-1716) ввів поняття про несвідому психіку. У душі людини безперервно йде прихована робота психічних сил, з яких виникають свідомі бажання і пристрасті. Лейбніц намагався пояснити зв'язок між психічним і фізичним в людині не як взаємодію, а як відповідність у вигляді створеної завдяки божественній мудрості "передумовленої гармонії".

3. Психологія як наука про поведінку (18 ст.)

Термін "емпірична психологія" введений німецьким філософом 18 ст. X. Вольфом для позначення напряму в психологічній науці, основний принцип якого полягає у спостереженні за конкретними психічними явищами, їх класифікації і встановленні закономірного зв'язку між ними, що перевіряється на досвіді. Цей принцип став основою вчення родоначальника емпіричної психології англійського філософа Дж. Локка (1632-1704). Душу людини Локк розглядає як пасивну, але здібну до сприйняття середовища, порівнюючи її з чистою дошкою, на якій нічого не написано. Під впливом почуттєвих вражень душу людини, коли вона прокидається, наповнюють прості ідеї, починається мислення, тобто утворюються складні ідеї. У мову психології Локк ввів поняття асоціації - зв'язку між психічними явищами, за яким актуалізація одного з них спричиняє появу іншого. Асоціативну психологію розвинув Д. Гартлі (1705-1757). За Гартлі, психічний світ людини складається поступово внаслідок ускладнення почуттів за допомогою їх асоціації. Подальший розвиток асоціанізму пов'язаний з іменами Дж.Ст. Мілля і Г. Спенсера.

Багато вчених прийшли до висновку, що психологія, щоб стати наукою повинна взагалі викинути із свого предмету питання про свідомість, а залишити лише те, що можна безпосередньо побачити і зафіксувати. В результаті цей етап розвитку психології носить назву - біхевіоризм. Зовні такий предмет психології нібито строго відповідає вимогам науки, адже поведінка, реакції це те, що можна безпосередньо спостерігати, контролювати і вимірювати. Спостерігаючи поведінку, реакції, ми дійсно досліджуємо об'єктивні факти. Але ця об'єктивність ілюзорна і поверхова. Сама поведінка, самі реакції, дії і вчинки людини визначаються її думками, почуттями, бажаннями, тобто, відповідними мотивами. І якщо ми не враховуємо ці мотиви, то ми тим самим втрачаємо можливість зрозуміти і саму поведінку. В результаті психологія поведінки викидає із психології саму психологію, а залишає лише одну поведінку.

4. Психологія як наука про психіку (з 19 ст. до сьогодні)

Виділення психології в самостійну науку сталося в 60-х роках 19 ст. Воно було пов'язане зі створенням спеціальних науково-дослідницьких установ - психологічних лабораторій та інститутів, кафедр у ВНЗ, а також з введенням експерименту для вивчення психічних явищ. Першим варіантом експериментальної психології як самостійної наукової дисципліни стала фізіологічна психологія німецького вченого В. Вундта (1832-1920), творця першої у світі психологічної лабораторії. В області свідомості, вважав він, діє особлива психічна причинність, що підлягає науковому об'єктивному дослідженню.

Послідовник Вундта Е. Тітченер (1867-1927) був фундатором і лідером структурної психології. У її основі лежить ідея елементів свідомості (відчуттів, образів, почуттів) і структурних відносин. Структура, за Тітченером, є інтроспекцією - спостереженням суб'єкта за актами власної свідомості.

На четвертому етапі розвитку психологічної науки вдалось довести, що між психічним і матеріальним існує не протиріччя і не тотожність, а єдність. Психіка являє собою функцію, тобто спосіб дії, відповідної форми високо організованої матерії нервової системи і в вищому її прояві мозку. Носієм психічного є матерія. Таким чином, психологію можна розглядати як науку про закономірності виникнення, розвитку і прояву психіки взагалі і людської свідомості зокрема.